Вставні слова

2

3

4

5

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь — звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Усе іще буде що може бути.

Може праця хліб благословляє...

Вони може й старалися але не вдалося перемогти.

Якщо не сьогодні то може зробимо це завтра?

Злива тривала майже годину. 

Сонце зайшло проте  ще було видно.

 Для нас у ріднім краї навіть дим солодкий та коханий.

 Мабуть ніщо так не радує людський зір як зримий результат роботи.

Навіть весна посміхнулася зорям.

 Отже травень завітав до нас у гості.

Ми безумовно раді зустрічі із теплою весною.

Будь ласка заспівай нам пісеньку веселу.

 Мова  це без сумніву фундамент культури.

 Буває часом сліпну від краси.

На жаль чудес на світі не буває.

Може ви чули як пахне земля?

Не жартуй наді мною, будь ласка.

 Мабуть, день і ніч дивився б картини.

  А хлібам колосистим, здається, немає кінця.

  Звісно, то скрипіли охоплені полум’ям осені дерева.

Дещо правда, піднялось із тії неслави.

Це була, так би мовити наша фамільна ворона.

Одне слово летимо вже через Гімалаї.

Мужність, як правило – скромна.

Ось, наприклад, назви нових сортів квітів: тюльпани „Мідний вершник”, „Синій птах”, флокс „Декабристи”.

На станції Гребінка у вагоні, нарешті, попросторішало.

На щастя, підходив Андрій.

Вони встали й пішли – обоє чомусь засмучені – і вже до самої домівки мовчали.

Після цього він спинився на двох парах, які, за його словами, були прикладом як для учителів, так і для учнів з усіх поглядів.

Кажуть, сніг на полі – хліб у коморі.

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну...

Відповідь він надіслав лише сьогодні, на жаль.

І ось, нарешті, вершина.

На мене хтось-то набрехав (бодай би той добра не знав!), що я хабарики лупила.

Там, кажуть, з гір усю країну видно.

У північ, може, в південь, на світанні ми пригорнемося до рідної землі, і будуть люди цілувати в шані поранені солоні шинелі.

Правда, дими враз щезли, зате біля сахарні роїлась купа людей і чорніли підводи.

У всякому ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення.

Раз ласуни, як водиться у них, поснідать добре захотіли.

Видно, знову нам доведеться йти пішки.

Диво дивнеє на світі з тим серцем буває!

Нарешті рушив пароплав, покірний волі капітана.

Він знає це певно.

Його репліки і пропозиції були якраз до речі.

Певно руїну та буря зробила?