Традиції українців Принципи, методи засоби родинного виховання українців.

                                                                                           Українознавче дослідження

                                              Традиції українців

            Принципи, методи засоби родинного виховання українців.

Щоб змінити на краще стан моральності нашого суспільства, необхідно зважати, що вихованість наших дітей, підлітків – результат копіткої щоденної роботи, а ще більше – результат тих реальних міжлюдських стосунків, у які включається дитина з перших днів свого життя і активним учасником яких вона залишається усі наступні роки.

Щоправда, сім’я з точки зору соціальної психології за структурою, функціями та іншими ознаками є специфічною виховною інституцією.

Причиною нечесних вчинків у молодшому шкільному віці часто буває надмірна вимогливість батьків до дітей. Якщо батьки не зіставляють свої вимоги з можливостями дитини, то в неї може виникнути реакція самозахисту – брехня.

Добре, коли дитина відчуває до себе увагу батьків, контроль за найменшою обіцянкою, доти, доки не звикне бути точною та обов’язковою.

Важливо, щоб вимоги батьків були обґрунтованими, висловлювалися у доброзичливій формі, ґрунтувалися на довір’ї. Нагадування і контроль з боку батьків мають бути тактовні, не перетворюватися на дрібну опіку. Найкраще, коли дитина відчуває, що близькі їй люди впевненій в ній, повністю їй довіряють.

“Родина відіграє у вихованні дітей колосальну роль. У сім’ї відбувається формування характеру кожної людини, її особистісних рис і національної свідомості. Саме тут з молоком матері закладаються основи становлення особистості. Оптимальне досягнення реалізації навчальних і освітніх завдань початкової школи прийде через забезпечення гармонії родинно-шкільного виховання молодших школярів”.

“Дуже важливим для виховання власної дитини є вміння батьків бачити в її друзях, близьких знайомих, у зовсім сторонніх людях передусім позитивні сторони. Та, на жаль, дехто вважає за потрібне фіксувати увагу дітей на недоліках людей. Предметом обговорення в сім’ї надто часто бувають вияви егоїзму, кар’єризму, жорстокості, лицемірства, безвідповідальності. Надмірна фіксація уваги дітей на негативному в людях поступово формує в них думку, що взагалі абсолютна більшість людей – погані, безсердечні, нечесні.

Формуючи у дитини сумлінність, совісність, батьки мають не тільки контролювати виконання нею своїх обов’язків, доручень, а й допомагати віднаходити найраціональніші засоби дій у кожному конкретному випадку. Слід домагатися, щоб не до ладу зроблена справа була виправлена, доведена до кінця, водночас у дитини не має виникати почуття озлоблення, провини.

Дітей треба вчити розрізняти добро і зло, формувати в них критичне, непримиренне ставлення до тих, хто керується антигуманними поглядами та нормами моралі.

Згадаймо деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь, поціновано значення сім’ї у житті суспільства: Яка вода, такий млин, який батько, такий син; Який батько, такі й діти; Які мамка й татко, таке й дитятко; Який дід, такий його плід; Дурна мати – дурні діти; Якого породила ненька, такого й приймає земелька; Живемо не батьками – помремо не людьми і т.п.

Дозвілля дітей та молоді. Народні ігри, іграшки

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Цілком очевидно, що виховання дітей та молоді на прикладі національних ідеалів мусить спиратись на багатовіковий досвід і традиції народної педагогіки і є не просто важливим, а стратегічним напрямом освітньо-виховної практики.

Діти та молодь приймали активну участь у святкуванні свят зимового, весняного, літнього та осіннього циклу.

Одним із видів дозвілля є дитячий фольклор. Він є різноманітним, оригінальним і багатожанровим. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, мирилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки, загадки й жартівливі пісні.

Також різновидом дозвілля є ігри, в яких беруть участь як молодь так і діти. Дитяча гра неможлива без іграшки.

Іграшка - річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні. 

Гра - це не розвага, це справжнє, теперішнє, яскраве, самобутнє життя дитини, разом з цим це і підготовка дитини до дорослого відповідального життя. Вона завжди була пов'язана з сімейними традиціями, працею і діяльністю дорослих, оточенням дітей турботою і увагою. 

Іграшка - пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле.

Усі українські іграшки навіть складно перерахувати: це свищики, мотанки, іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиги, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо.

Впродовж всього дитинства гра і народна іграшка займає найголовніше місце у житті дитини. В грі діти відтворюють працю дорослих, елементи трудових дій. В своїй ігровій діяльності діти відображають те, що спостерігають у родинному колі. У дітей змалку виховується любов до праці, діти засвоюють знання про навколишню дійсність. В іграх для хлопців розвиваються витривалість, взаємовиручка, сила. У народі кажуть «Де гра, там і радість». Велике розмаїття дитячих ігор притаманне календарним та обрядовим святам.

Є також іграшки, пов'язані з календарними обрядами.

Засвоєння іграшки разом з мовою і творами фольклору (колисковими, казками, колядками, співаночками, приказками, загадками тощо) формує перші уявлення про навколишній світ, перші життєві враження та почуття, закладає в дитині той духовний резерв, який знадобиться їй у дорослому житті, коли постане питання вибору шляху та напряму руху.

Таким чином можна зробити висновок, що виховна цінність іграшки полягає в тому, що вона сприяє формуванню самостійності, творчої діяльності дітей. Дитина повинна розуміти іграшку, хотіти з нею творчо діяти. Щоб іграшка, як і гра, була супутником дитинства, людство весь час удосконалює її.

Іграшка ставить перед собою шляхетне виховне завдання – учити добру й красі, мудрості й співпереживанню.

Малі поетичні жанри дитячого фольклору

Традиційна освіта, основною метою якого є формування систематизованих знань, умінь і навичок, не здатна створити умов для гармонійного розвитку особистості. Велике значення в такій ситуації має застосування різних форм фольклору.

Дитячий фольклор являє собою специфічну область народної творчості, що об'єднує світ дітей і світ дорослих, включає цілу систему поетичних і музично - поетичних жанрів фольклору.

Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьох – трьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов'язку дорослих.

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки.

Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці. Визначальний у колисковій пісні не смисловий, а звуковий (ритмо-мелодійний) компонент.

Функції колискових пісень (за Наталією Сивачук):

– практично-побутова,

– пізнавальна,

– емоційна,

– морально-етична,

– психотерапевтична,

– формування естетичного чуття.

Забавлянки, або утішки, потішки, чукикалки – жанр дитячого фольклору, коротесенькі пісеньки чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості.

Потішки або утішки – невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. Їхнє призначення – заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула.

Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки – коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. Ін.

Заклички – короткі поетичні твори, пов'язані з вірою давніх людей в магічну дію слова, в яких звучать звертання до природних явищ, стихій, об'єктів, з метою вплинути на погоду, довкілля чи саму людину.

Примовки подібні до закличок, але не містять звертання із безпосередньо висловленим проханням, виражають почуття, викликані якимось явищем (наприклад «сліпим» дощем) чи вказують на бажання, не називаючи його.

Скоромовка – поетичний жанр, живлений джерелами дитячого фольклору, зумовлений потребами етнопедагогіки. В основі скоромовки – дотепна гра спеціально скомпонованих важковимовних слів, призначена для тренування артикуляційного апарату дитини.

Лічилка – один із жанрів дитячого фольклору, римовані лаконічні вірші від п'яти до десяти (іноді – більше) рядків, призначені для розподілу ролей під час гри, послідовності участі в ній. Виконуються в чіткому ритмі.

Найбільш імпровізованим жанром дитячої творчості є прозивалки – невеликі римовані твори, що є дитячою реакцією в момент сварки чи суперечки на якусь образу чи дію. Вони можуть супроводжуватись різними жестами, гримасами або й діями і є проявом безпосередності дитячого самовираження, її ставлення до іншої людини: гніву, незадоволення, ворожості, розпачу і т. ін.

Загадки - алегоричне зображення будь - якого предмета чи явища, мудре опис якого треба розгадати . Загадка вказує на особливі ознаки і властивості, які притаманні тільки загадуємо предмету. Вона заснована на схожості і запереченні подібності між предметами.

Особливості народного традиційного мовного етикету

Якщо етикет, як встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.

Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності.

Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування.

Перша – контактна (фатична) функція — встановлення, збереження чи закріплення, підтримуваних зв'язків і стосунків, індивідуальних чи соціально-масових. Поняття "контактна функція" однаково стосується усіх тематичних груп одиниць мовленнєвого етикету, бо навіть прощаючись, ми встановлюємо можливість подальшого контакту.

Функція ввічливості (конотативна) — пов'язана з проявами ввічливого поводження членів колективу один з одним.

Регулююча функція (регулятивна) — теж стосується усіх проявів мовленнєвого етикету, бо вибір певної форми при встановленні контакту регулює характер стосунків адресата і адресанта.

Функція впливу (імперативна, волюнтативна) - передбачає реакцію співбесідника — вербальну, жестову, діяльнісну.

Функція звертальна (апелятивна) — тісно пов'язана з імперативною, бо привернути увагу, означає здійснити вплив на співбесідника.

Емоційно-експресивна (емотивна) функція — є факультативною функцією, оскільки вона властива не усім одиницям мовленнєвого етикету.

Усі функції мовленнєвого етикету існують на основі комунікативної функції мови.

Як на сході, так і на заході близькі знайомі з різної нагоди (на релігійне свято, іменини, день народження, при зустрічі) зичать одне одному добра, щастя, здоров’я. Формули цих побажань, як правило, загальноприйняті: Дай, Боже! Дай, Боже, щастя і здоров’я! (нерідко в діалектному вигляді – Щастя і здоровля!) і под. Часткою на позначення наказової форми побажання звичайно виступає най: – Най Бог боронить (хоронить)! Порівняйте: «Най нам Біг хоронить кожного доброго чоловіка...» (В.Стефаник).

На весіллях, при відзначенні чиїхось заслуг обов’язково співають Многая літа! Мелодія не завжди однакова, називаються різні власні імена – як «героїв» свята, так і запрошених, але співають усі присутні.

А на Святий вечір галичани звертаються один до одного, використовуючи стару зворотну форму Христос ся (або си) рождає! У відповідь кажуть: Славімо його! або Хвалімо його! Порівняйте, наприклад, у сучасній співанці Р. Кумлика:

Помолились разом Богу –

Хрестос си рождає.

Хвалити єго, – радісно

Так відповідают.

Символіка українського народу

як засіб виховання дітей та молоді

Народні символи України — це святині українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, які використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. Народні символи України є рослинні і тваринні.

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках, тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах пічі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості — в писанках.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Український рушник. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми.

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був», звідки видно, що «білий — милий».

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки (стриги), втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг.

Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

За даними О. М. Афанасьєва, «стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі». Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння — кістками, воду — кров'ю, а рослини — волоссям велетенської істоти.

Народне мистецтво, його значення

у процесі навчання та виховання дітей

Народне мистецтво як один із найбільш важливих засобів створення і втілення вищих естетичних цінностей сприяє пробудженню самостійної моральної волі людини.

Видатні мислителі та просвітителі різних часів розвитку українського суспільства: Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та інші – підкреслювали вагомість народного мистецтва як форми суспільної свідомості, стверджуючи, що спілкування з ним є способом передачі культурних, етичних і естетичних цінностей, духовного становлення особистості. Сучасний стан розвитку нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної давнини, усвідомленням необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності. Народне мистецтво в Україні є складником національного способу життя, виразником його етнічних ідеалів. Любов до традицій, народних ремесел і в цілому – до розуміння сутності національних цінностей плекає і формує любов до рідного краю, до своєї Батьківщини, адже найголовнішим завданням суспільства завжди було, є і буде виховання поколінь гуманістів і патріотів, формування в них людської особистості, яка усвідомлює, хто вона, хто її батьки, який її історичний терен, розуміє свою відповідальність перед народом, перед Вітчизною.

В.А. Сухомлинський у своїх дослідженнях стверджував, що пізнання мистецтва збагачує людину, множить її сили, зміцнює світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але й на морально-естетичному, емоційному світі людини, у тому числі й на почутті прекрасного.

Народне мистецтво збагачує емоційно-почуттєву сферу людини, пробуджує сприйнятливість до прекрасного, стимулює розвиток образного мислення, асоціативної пам’яті, художньої уяви, а також формує естетичну культуру особи, виховує активне ставлення до естетичних явищ у дійсності та мистецтві, формує навички оцінної діяльності, розвиває прагнення до творчої самореалізації в різних видах художньої діяльності.

Народне мистецтво допомагає збудити і розвинути в людині почуття національної і власної гідності. Саме завдяки мистецьким творам нині ми можемо осмислити й оцінити високий рівень культури наших далеких пращурів.

Не знаючи свого минулого, не можна осмислити сучасне. Мова наших далеких попередників у численних орнаментах, символах донесла до нас їхній духовний світ. Народне мистецтво – це і є сама природа, й історична пам’ять народу, і неперервний зв’язок у часі. Воно має високоморальні основи, високі естетичні норми, а тому відіграє важливу роль у духовному розвитку нації. Народне мистецтво завжди має національний характер, що виявляється через складну систему зв’язків із природою, історією народу, способом життя і праці, що формують його світогляд, сприйняття, почуття, систему естетичних цінностей.

Традиційне народне мистецтво завжди залишалося гарантом самозбереження народу, безперервності національної культури. У ньому закладені споконвічні ідеали, моральні цінності, народна мудрість, що дійшли до нас через напластування життєвого досвіду, вірувань, світосприйняття різних епох.

Пізнання народного мистецтва необхідне кожній людині. В.Скуратiвський писав: «По тому, як ми будемо оберiгати свої кращi традицiї минулого, наступнi поколiння не тiльки оцiнюватимуть нас, але й збережуть нашi сьогоднiшнi набутки, якi згодом також стануть традицiями».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

2. Державна національна програма „Освіта” Україна ХХІ ст. – К., 1994.
3. Багнюк А. Символи українства. – Тернопіль, 2008.
4. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К., 1998.
5. Васіна З. Український літопис вбрання. – К., 2006.
6. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994.
7. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.
8. Волинь у фольклорно-етнографічних писаннях Миколи Костомарова / Укл. С.І. Шевчук. – Рівне, 2007.
9. Довженко Г. Український дитячий фольклор. – К., 1981.
10.                   Скуратівський В. Дідух: Свята українського народу. – К., 1995.
11.                   Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. – К., 1997.
12.                   Українські традиції і звичаї / Авт. – упор.. А.Ярещенко. – Х., 2008.

Щербань П. Національне виховання в сім