ТРАГІЗМ ТА ГЕРОЇЗМ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.”

ПОЛТАВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Тема 2.

Політичне життя на теренах Полтавської області  (1937–2022 рр.).

                                                              Коваленко Владислав Ігорович,

учень 10 класу Великокринківського ліцею Глобинської міської ради Полтавської області”

Науковий керівник: Тимченко Олександр Петрович, учитель історії Великокринківського ліцею Глобинської міської ради Полтавської області”

„ТРАГІЗМ ТА ГЕРОЇЗМ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.”

НА ОСНОВІ КРАЄЗНАВЧИХ МАТЕРІАЛІВ

Дана робота є скромною спробою, осмисливши один з епізодів Другої світової війни, проаналізувати та закарбувати в пам’яті українців усвідомлення того, що ми до неї завжди повинні бути готові. Чим далі в глиб історії відходили грізні воєнні 40-ві роки 20 століття, то все менше в Україні ставало людей, що могли припустити повернення бойових дій на нашу землю. Пильність нашого народу була втрачена. Цьому сприяли ворожа російська пропаганда, велика кількість зрадників серед нас, а також історичне забуття.

Тому ми хотіли б довести до сучасників та наступних поколінь гірку, але так необхідну правду про деякі події 1941-1943 років в нашій окрузі. І головне: здійснити власний аналіз ситуації, а також пов’язаних з сучасною війною, зробити важкі, але вкрай необхідні висновки.

У 1941 році один хижак, нацистська Німеччина, напав на іншого хижака, комуністичний СРСР. До чого тут Україна та її жителі? Все просто: війна велася за нашій землі і на нашій території, гинули мирні люди і ті, кого мобілізували на війну.

Історія стосується прапору одного радянського танкового полку, котрий попав в оточення на Полтавщині у вересні 1941 року.

Німецькі бронетанкові дивізії генерала Клейста, форсувавши Дніпро, сунули тоді до Харкова, а поріділий радянський танковий полк, який вже давно був відрізаний від своїх частин, продовжував боротьбу в долині Псла, влаштовуючи засади на шляхах, нападаючи на колони ворожих автомашин, на маршрутні комендатури біля трактів, на невеликі сільські гарнізони.

Нарешті 25 вересня в бою біля Оржиці згоріли останні дві машини. Від усього танкового полку залишилось вісім чоловік особового складу: старший лейтенант Василь Шамриха, політрук Степан Шаповаленко, лейтенант Леонід Якута, старшина Григорій Лисенко і рядові Микита Яковлєв, Лев Насонов, Микола Ожерелов та Олександр Савельєв. Вони були в глибокому ворожому тилу, але ніхто з них і не думав складати зброю.

„Вночі в болоті Оржиця, в зарослях жовтого сухого очерету, старший лейтенант Шамриха дозволив привал своєму загону. Вийнявши з-за пазухи полотнище полкового прапора, яке було загорнуте в сорочку, він розгорнув його при світлі місяця, притиснув до серця слизький шовк і сказав товаришам урочисто й рішуче:

- Доки ми, вісім солдатів, тримаємо в руках зброю, доки з нами цей прапор, полк наш не переможений. Він існує, діє. Поклянемося товариші, ось перед цим прапором, що ні боягузтвом, ні малодушністю не зганьбимо його, що зброї не складемо, і доки хоч в одного з нас б’ється серце будемо берегти цей прапор і бити фашистів. [1, с.97-98].“

Цитата приведена зараз і наступні, в ході написання роботи, взяті з твору Бориса Полєвого „Прапор полку“. Автор був достатньо розумною людиною, щоб не виходити за межі ідеологічних штамів. Але робота Полєвого важлива для нас фактажем. А вже власний аналіз, з’ясування причинно-наслідкового зв’язку, без надмірної заангажованості, ми зробимо пізніше.

Так спішені танкісти почали партизанську війну.

Завдано німцям шкоди, було чималої. „Кращою оцінкою їх дій була інструкція, яку розповсюдила німецька фельдкомендатура в Полтаві: „Про боротьбу з радянською десантною частиною в танкістських шоломах, чисельністю до тисячі чоловік, яка з’явилась у Великокринківському, Кобелянському і Решетилівському районах. [1,с.98]

Нацисти підняли великі сили для знищення „десантників в танкових шоломах“.

Секрет партизанської невловимості заключався в тому, що танкісти Шамрихи завели собі добрих друзів серед місцевого населення, і коли есесівський загін і польова поліція оточували село, партизани й не думали втікати чи ховатися, а залишились там же, де були. І займались хто слюсарною справою, хто шевством, хто якоюсь іншою мирною працею. Вони перечікували, поки облава скінчиться. Потім знову йшли партизанити, маючи міцну опору в особі місцевих жителів.

Прапор танкісти берегли як зіницю ока. Але вони припустилися помилки, розказавши декому з селян про цей прапор. Невідомим шляхом ця звістка доповзла до німців. У комендатурах здогадались, що „невловима десантна частина в танкістських шоломах“ має якийсь зв’язок з цим прапором. За захоплений військовий прапор у німців давали залізний хрест першого ступеня, підвищення в чині і місячну відпустку додому. Все це підштовхувало їх почати одчайдушні пошуки.

Врешті решт есесівці вистежили Василя Шамриху, який повертався з степу з операції. Разом з ним були заарештовані Степан Шаповаленко, Леонід Якута і Григорій Лисенко. Їх привезли в Решетилівку, роздягли догола, але прапора не знайшли. Тоді їх стали катували. Для цього комендант придумав такий спосіб: воїнів голих прив’язали до стовпів і почали обливати холодною водою. Був січень, з степу дув гострий північний вітер, від морозу утворилася крига в колодязі.

Всі чотири танкісти загинули страшною смертю. А прапор в цей час знаходився в підкладці тужурки Ожерелова, Він, разом з Насоновим, Яковлєвим і Севельєвим, вирішили йти партизанити в дальні райони Полтавщини. Прапор полку залишили Павлу Трохимовичу Білогруду, який разом з сім’єю проживав у селі Попівка Великокринківського району.

Білогруди прапор акуратно загорнули в сатинову наволочку, і, поклавши згорток на фанерку, останню акуратно прибили до тильної сторони широкої дубової лави. І сказав Павло Трохимович, що коли кого-небудь з них будуть катувати, хай дасть він вирвати язик, очі виколоти, душу вийняти, але нічого про прапор не скаже.

Варто зазначити, що Білогруд П.Т. був комуністом.

Але гітлерівці дізнались стороною, що партизани, які загинули, іноді гостювали в Попівці (Великокринківський район тоді) у Білогрудів та інших селян. Летючий загін польової жандарменії та місцевої поліції (начальник Рокитний І.І., житель с. Великі Кринки, про нього згадаємо пізніше) схопив Павла Трохимовича, брата його Андрія Трохимовича і ще одинадцять мешканців Попівки і відвіз їх у Великокринківську тюрму.

Коли старому Білогруду в’язали на спині руки, він устиг шепнути дружині Уляні Михайлівні: „Що б зі мною не трапилось, про те ні пари з уст… Бережіть те, як зіницю ока! [1, с.102]”

Арештованих селян в тюрмі, що містилася в будинку Великокринківського педагогічного технікуму, чекала не менш страшна доля, ніж їх попередників. Прагнучи будь-що дізнатися, де схований невловимий прапор, есесівці та поліцаї перевершили самих себе. Вони пекли тіла в’язнів паяльними лампами, пробивали гвіздками кисті рук і ноги, нарешті обрізали їм вуха і носи.

З тим і померли українські селяни, не видавши таємниці.

Гітлерівці чомусь здогадувались, що прапор захований у неї. Обпікшись на прямих ходах, вони шукали все нові й нові засоби вивідати таємницю. Уляні Михайлівні пропонували нагороду, багаті подарунки, але та вперто мовчала.

На округу тим часом звалилася нова біда. Фашисти гнали молодь у Німеччину. За рознарядкою кожна сім’я, що мала дітей, повинна була для початку поставити, як писалося у повідомному наказі, по „одній здоровій одиниці – дівчині чи хлопцю, за власним міркуванням. [1, с.102]”. Скориставшись цим наказом комендант спробував зіграти на материнських почуттях. Солдати схопили трьох дітей Уляни Михайлівни – дочку Любу, синів Петра та Івана – для відправки в Німеччину. Перелякана мати прибігла в решетилівську комендатуру. Їй прямо сказали: „Видай те, що залишили партизани. Всіх дітей  повернемо і бумагу таку дамо, що ніхто більше ніякій мобілізації не підлягає. [1, с.103]”

Нічого не відповівши, повернулась додому жінка. Трьох дітей Уляни Михайлівни забрали до Німеччини. А вона залишилась з найменшою дочкою Марійкою, котра зуміла врятуватись від облави,… і прапором.

Так зберігали мати й дочка  рік і сім місяців цей полковий прапор. У вересні 1943 року німці почали відступати.

Випереджаючи фашистів, степом Полтавщини котилися чутки, що, відступаючи фашисти особливо лютують, все палять, ріжуть і забирають худобу, забивають коней.

І думала Уляна Михайлівна: а прапор? Він може згоріти разом з хатою…

Порадившись з дочкою, вона вирішила тримати прапор при собі. Вийняли згорток, розпороли наволочку, загорнули шовкове полотнище в чисте полотно, і полотном цим Уляна Михайлівна обмотала себе під платтям. Так і ходила вона день і ніч, не розлучаючись з прапором ні на хвилину.

Фронт наближався. Розквартировані в Попівці гітлерівці вночі раптом зірвались по тривозі і заходилися палити будинки, скирти з хлібом, сараї. До хати Білогруд підкотив мотоцикл, в якому сидів решетилівський комендант: брудний, неголений. Але він не втратив мрії про прапор, а значить можливість покинути страшний східний фронт. Німець востаннє запропонував віддати знамено. Уляна Михайлівна знову відповіла, що не розуміє про що той говорить. Хата її запалала. А вже ввечері в Попівку вступили радянські війська і разом з ними Насонов, Ожерелов, Яковлєв, Савельєв. З командуванням цих частин вони прийняли прапор в Уляни Михайлівни. 

P.S. Вже після опублікування нарису Уляна Михайлівна і Марія Павлівна Білогруд нагороджені орденом Вітчизняної війни другого ступеня . По закінченню війни У.М. Білогруд залишилася жити в селі, діти повернулися з Німеччини і стали на шлях мирного життя.

Борис Полєвой був відомим та й не обділеним талантом літератором. Головні герої його творів – прості люди, які на своїх плечах винесли страшний тягар війни. Але письменник всерівно не міг вийти за рамки жорстких партійно-ідеологічних меж в свої творчості.

Хоча наша робота не про це.

Спробуємо поглянути на цю історію з порції національних інтересів, очима простого українця.

1. Дві імперії, фашистська та комуністична, зчепилися між собою на землі українській, несучи розруху і смерть десяткам мільйонів наших співвітчизників. Ще й діяли за принципом «розділяй і владарюй», нацьковуючи одних українців на інших.

До роботи ми додаємо статті з районної газети Глобинщини за 1975 рік «Зоря комунізму» про звірства поліцая Рокитного І.І. проти мирних жителів. Там розповідається, що до війни він мирно трудився, а в 1941 році попав в оточення, воюючи в Червоній армії. Якимось чином зумів пробитися в рідне село Великі Кринки, де пішов на службу німцем. Не виправдовуючи його звірства, запитаємо себе: чи були в нього підстави любити радянську владу, котра вчиняла голодомори і репресії в Україні? Ні, він її люто ненавидів. Де б він опинився б, якби зумів про битися до червоної Армії з оточення? Штрафбат або концтабір, а це вірна смерть. Тому його люта ненависть до радянської влади вилилась у звірства до односельців.

Між іншим, Рокитний І.І зумів утекти в США, став вести сільськогосподарський бізнес. Але в середині 70-х років 20 століття він, на безлюдній вулиці одного з містечок Америки, загинув під колесами автомобіля, котрий наїхав на нього спеціально.

Рука Москви його дістала. P.S .Троє братів Рокитного воювали в червоній Армії.

2. Прапор танкового полку. Це знамено для українців фактично було символом імперської ворожої держави, для якої українці – «розхідний матеріал».

Яку величезну трагедію в сім’ю Білогрудів приніс цей прапор. Якби вони не взяли прапор, то їх могли б знищити самі ж танкісти, як небажаних свідків. А взявши, наразились на смертельну небезпеку з боку німців, що й сталося. В разі видачі прапора фашистам, московська влада знищила б рід Білогрудів до останнього коліна. І в цьому сумнівів не має. Бо як російська імперія «вміє» воювати з мирними українцями  та ділити нас на «бендер» і « правильний донбас», ми відчуваємо на собі зараз, в 2022 році.

Ми вважаємо, що тільки розбудова соціально справедливої демократичної української держави, розвиток потужного громадянського суспільства дасть можливість убезпечити Україну від війни та безлічі трагедій наших співвітчизників.

Література:

1. Мацюк Г.Т., Піскун М.М. (упорядники). На рубежах вогненних років. Харків: „Прапор”, 1975. 253 с.
2. Пліш М. Криваве минуле Рокитного. Зоря Комунізму. 1975. 27, 29 березня (№37, 38) с.4.

Фотодокази існування джерел: