Твір-образок "Жива вода".

Міністерство науки і освіти України

Відділ освіти Харківської районної державної адміністрації

Коротичанський ліцей

Харківської районної ради

Харківської області

Робота

учасника Всеукраїнського конкурсу

учнівської творчості

номінація «Література»

під гаслом «Об'єднаймося ж, брати мої!»

Тема: «Духовні святині рідного краю»

                                                     Учитель вищої категорії, учитель-методист,

        відмінник освіти України

                                                                    Чаговець Людмила Борисівна

Харків 2018

День був сонячний і тихий, прозорий і синій – це початок бабиного літа. Прекрасна пора. Жовте листя, теплі промені сонця, вітер надихає на мрії, серце бентежить, летить кудись душа…

Осінь золотом дерева вкрила,

Всюди розпустила свої крила,

Фарбами картину змалювала,

Цю красу всім людям дарувала.

Жовте є, червоне та зелене,

Кольори ці діють і на мене:

Спостерігаю я, дивуюсь і милуюсь,

Як можна так природі малювати,

Шедеври різнобарвні нам давати?

Уранці паморозь травичку всю вкриває,

А вдень вже сонечко яскраве сяє,

Теплом людей, тварин, сади – все огортає

І про роботу на полях теж дбає.

Летіло  павутиння, ще співали у височині жайворонки, підбиралися ближче до небесного світла. У полях чути мотори техніки, що, мабуть, збирає пожовтілу кукурудзу. А соняшники ще достоюють свої останні дні, бо вже не повертають голови за сонцем. Усе довкола в синьому просторі мирне та тихе. Кожен новий день дарує море емоцій і почуттів. Із дрібничок складається саме життя, а будь-який момент варто цінувати і сприймати, як щось неповторне і важливе. Але цей день був особливим. Сім'єю зібралися сходити до лісу, грибів пошукати.

Вийшли на вулицю, попрямували на край села, за яким зеленіє старий ліс, як зелене море, що ніби дихає тобі в лице холодком, лісовою вогкістю і манить до себе в тінь гущавини.

У лісі землю вкриває м'який жовтий килим опалого листя. Тихо стоять замріяні дерева. Чудовий ліс восени! Він ще здалеку вражає нас своєю неповторною красою. Аж ось ми в лісі. Усі розійшлися по галявині, кожен дивився під ноги, а коли знаходив гриб, радісно вигукував: «О, є сімейка!» Обережно зрізав, клав до кошика.

Минула година-дві, і нас усіх покликала матуся: «А йдіть-но сюди!» Родина зібралася обабіч дороги, що перетинала ліс. О, диво! Дивлюся, стоїть криниченька, а з неї дістають водиченьку, а навколо хтось посіяв (а може сама насіялася) пшениченьку, що вже осипалася.

Сонечко грало рожевим промінням, весело пливли хмарки в блакитному небі. Дивне відчуття охопило мене, коли дивилася на це диво-створіння. Десь залишилося гомінливе сьогодення, віки розступилися, і постало далеке минуле.

Мама почала тиху оповідь про події далеких часів:

«Під час воєнного лихоліття мій дідусь Степан разом з односельцями ховалися від фашистів тут, у лісі. Вирили землянки, привели сюди на постійне проживання дівчат (щоб не забрали на примусові роботи до Німеччини), дітей, в яких загинули батьки. Чоловіки вночі пробиралися в селище за їжею, а ось воду важко було носити, бо далеко до лісу. Тоді дідусь Степан вирішив з іншими чоловіками облаштувати криницю в їхньому тимчасовому помешканні.

Кожен по-своєму залишає після себе пам'ять. А Степан уславився в нашому селищі неперевершеним колодязником. Ледь чи не друга криниця –

справа його рук. І ось ця вимайструвана ще в перші повоєнні роки й досі приносить людям радість. Хто б не забрів сюди – жнивар чи пастух, далекий путівник чи гурт молоді, що зібралися на відпочинок, – неодмінно кожен із них зупиниться біля колодязя, щоб утамувати спрагу, відновити сили. Вода в цій криниці завжди холодна, що аж зуби ломить, свіжа, смачна. Вона – жива. Без неї неможливий будь-який прояв життя. Кожне джерельце – то живильна кров Землі, її життєдайний сік. Це Божий дар!

Вода не має ні кольору, ні смаку, ні запаху. Нею тільки насолоджуються. Вона – джерело життя, саме життя, що наповнює нас радістю, знову починають вирувати висохлі джерела нашого серця.

Саме тут, у лісі, і зародилося кохання між Степаном (моїм дідусем) і Марійкою (моєю бабусею), – продовжувала розповідь моя матуся. – Але війна затягувалася на довгі роки, чоловікам треба було йти захищати свою Батьківщину. Німців то витісняли із селища, то вони знову захоплювали нашу землю. Точилися запеклі бої з танковою фашистською дивізією. Одного разу Степан і Марійка знову зустрілися, знайшли одне одного. Але це ненадовго. На жаль, їх чекала розлука – остання, назавжди. Довго виглядала молода жінка свого коханого, надіялася, що повернеться він і врятує її від самотності. Та дива не сталося. Минав час, у Марійки народився синок, а Степан так і не з'явився, бо погнав ворога аж до його лігва, а сам загинув смертю хоробрих».

Ось цю історію розповіла нам моя матуся, бо саме її дідусь був тим хоробрим воїном, майстром, який створив цю криницю.

Вода – це неоцінений скарб, якому ми завдячуємо існуванням. Вона має «пам'ять», «всмоктує» в себе, зберігає й обмінюється з навколишнім середовищем даними, які несе будь-який звук, слово, думку, емоції.

Заслухалися ми, не зчулися, як почало темніти. Прямо над криницею з'явилися зорі. А в народі говорять, що скільки криниць на землі, стільки й зірок на небозводі. Щоб не згасли зірки, треба оберігати живі криниці.

Я люблю зустрічати вечірню зорю. У цей час вогняна куля сонце пливе за обрій. Усе затихає.

Ми радісні і щасливі повернулися додому, грибів назбирали мало, зате емоціями повнилася душа. Я вважаю, що краплинка води дорожча за діамант, бо це – спраглому спасіння.

Думаю: щасливі були наші предки, хоча й мали багато перешкод. Жили на роздоллі в оцих лісах і степах, у злагоді з природою і власною душею. Вони красувалися на сонці буття. Обливали їх дощі, зігрівало сонечко, земля свята їх годувала, вітри пісні їм співали.

Тому на згадку про своїх предків навесні посаджу край дороги калину, щоб цвіла всім на втіху, а кетяги всією своєю красою допомагали вистояти криниці посеред снігів  у холодній білій самотині.

Боже, яке щастя, коли є вода. Це душа кожної людини, кожної істоти на

Землі. Саме вода з лісової криниці врятувала і мене від спраги, оживила, дала сили фізичної, душевного спокою, бо там – жива вода. Тому я обов’язково повернуся на це місце, біля калини посаджу ще й вербу, прикріплю відерце, поставлю кухлик, і нехай прохожі п'ють водицю, рятують себе від різних негараздів. А сама теж нап’юся з живої криниченьки – візьму доброти від землі.

Ось ще один фрагмент сімейної історії вписаний у життєпис спогадів. Стомлене тіло моє відпочинку просить.

Хай кожному нині присниться

Прозора, немов льодок,

Це слово співуче – криниця,

Дзвінкої води холодок.

В бджолинім настоянім гулі,

Де радість, а зовсім не зло,

Пила спрагло у липні минулім,

Отам біля верб,

За селом.

Схилялась верба гостролиста,

Світились очима братки,

Й дитинство згадала –

Колись-то,

Читала ті добрі казки,

Опеньки в беретах казкових,

Птахів заплелися сліди…

Поїдьте ж бо обов’язково,

Скуштуйте з криниці

Води!

Скуштуйте – і знову поманить,

До себе вона позове:

Хто пив її, той-таки, мабуть,

                                                   Сто літ молодим

                                                               Проживе!