Творчі роботи учнів "Книга добра"

Акровірші

Діти всі на світі

Охоче мають добро робити,

Бути чесними завжди,

Радість по землі нести

І стати гарними людьми.

Сам повинен розуміти:

Правдою потрібно жити.

Ревно гідність бережи,

А пороки – прожени.

Вір у диво - і тоді

Виростеш щасливим ти!

                 ***

Дітки маленькі свята чекають,

Очі свої до небес підіймають,

Бо Микола Святий за всіма наглядає,

Ревно малечу оберігає

І подаруночки всім підбирає.

Слухняні малюки, що старших поважають,

Під подушку вранці швиденько заглядають,

Радісно гостинець від Святого виймають.

А хто неслухняний – дарунка не має,

В куточку мовчки сидить,

Тихенько за спиною різку ховає.

Автор: Нікольська Маріанна, 11 років, учениця 6-Б класу Глухівської загальноосвітньої  школи  І-ІІІ ступенів №1  Глухівської  міської  ради

 Сумської  області

Казка про Сашка, діда та рибку

Сашко любив з дідом Василем рибалити. Одного літнього дня вони прийшли на ставок. Але були неприємно здивовані. На березі дуже брудно: пляшки з-під напоїв, бляшанки з консервів, використані пакети... Побачивши цей безлад, дідусь лише тяжко зітхнув.

А Сашко вже гукав:

• Дідусю, отут найкраще місце. Розмотуй вудки.

Тільки-но закинув дід вудку, як за гачок ніби щось зачепилось. Важко було витягати.

• Невже така велика рибина зразу нам попалася? – здивувався Сашко.

А дідусь лише лукаво посміхався… А витягли вони … старий черевик. Потім була зіпсована покришка з велосипеда та багато іншого сміття. Сашко засмутився, ледве не плакав:

• Дідусю, чому це все у ставку? Мабуть, тут уже давно немає риби.

Тут на поверхні води показалася Рибка й заговорила людською мовою:

• Давно вже люди засмічують наш ставок… і берег, і лісок також. Майже всі мешканці водойми хворі або мертві. Та і в лісі незабаром не залишиться звірів.

Люди вбивають планету, самі того не розуміючи. Але і люди не зможуть тут жити. Вони зрозуміють це, але буде вже пізно.

• Що ж нам робити? – запитав дідусь.                            
• Думайте самі,  – сказала це Рибка і зникла під водою. 

Недовго сиділи на березі дід з онуком, бо Сашко запропонував:

• Дідусю, я знаю, що нам потрібно робити. Давайте всі разом: ти, я, бабуся, мама, тато – приберемо на березі ставка.

Односельці підтримали їх. Наступного дня зробили чистоту й порядок. Незабаром у ставку знов стала плескатися риба, а в лісі бігати звірі.

              Автор: Жуков Денис, 10 років,

учень 5-А класу Глухівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 Глухівської міської ради Сумської області

Новорічні справи

(Оповідання)

У минулому році на кінець грудня в нашій родині не було жодних планів на святкування Нового року. Ми думали просто у вузькому колі повечеряти, а вранці піти на міську ялинку. Та сталося все зовсім інакше. 

Тридцять першого грудня ми з татом та сестрою поставили ялинку, повечеряли і вже хотіли йти відпочивати. Аж тут пролунав дзвінок татові на мобільний. Телефонував друг з Харкова. Виявилось, що семеро харків’ян опинилися в нашому місті. Вони засмучені, що не зможуть зустріти Новий рік зі своїми сім’ями, просили підказати місце ночівлі в Глухові. Порадившись із нами, тато запропонував відвезти наших «гостей» до рідного міста. Уже за пів години були в дорозі.

Знову пролунав телефонний дзвінок. Наші друзі із Сум запросили на святкування Нового року. Вирішили, що ми із сестрою залишимося в Сумах, а тато відвезе товаришів та повернеться до нас. 

У гостях ми допомагали сервірувати стіл та з нетерпінням чекали повернення тата. Уже й 23.00, а його все немає. Аж ось за десять хвилин до півночі з’явився наш «Дід Мороз». Правда, без бороди та червоного костюма, але з подарунками для кожного з присутніх. Щастю не було меж. Ми в дружньому сімейному колі, наші харків’яни теж зі своїми родинами.

Після зустрічі Нового року ми пішли на обласну ялинку, каталися на ковзанці, відвідали новорічну дискотеку. Ось так маленька добра справа дала масу щирих емоцій на весь рік.

                        Автор: Носатенко Олександр, 12 років, учень  7-Б класу Глухівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 Глухівської міської ради Сумської області

«Мамо, я тебе люблю!», або Велике бажання маленького хлопчика

(Оповідання)

В одному невеликому селі мешкала маленька родина: чоловік та дружина. Жили вони мирно й ладно: допомагали один одному, файно господарювали. У житті подружжя от-от мала статися найрадісніша подія – повинен народитися малюк. Батьки з нетерпінням чекали його появи.

• У вас буде хлопчик, - повідомили Олені та Олегу.

Батьки раділи, але в душі хвилювалися, бо кілька років тому вони втратили первістка, коли той тільки-но народився.

• Цього разу неодмінно буде все гаразд, - говорив голова сімейства знайомим. – Малюк добре росте й розвивається в маминому животику.

І ось довгоочікуваний день настав. Батьки почули перший крик маляти. Хлопчика назвали Іваном. Але в першу ж годину після народження лікарі повідомили батькам невтішну новину:

• Ваш син народився з порушеннями й ніколи не буде таким, як усі діти.

А далі все як у тумані: міста, лікарні, медичні обстеження… У серцях батьків поселився відчай.

Родина повернулася додому. Почали жити, як усі селяни: прокидалися рано- вранці, тяжко працювали по господарству, а пізно ввечері лягали спати втомлені. Часу, щоб приділяти увагу хлопчику, не вистачало. Минали дні, місяці, роки … Іванко підростав. Йому вже виповнилося п’ять років, але його життя було зовсім не таким, як інших дошкільнят. Коли інші діти щоранку  йшли до  дитячого садочка, хлопчик прокидався в хаті, де нікого не було. Тато працював в іншому місті й рідко бував удома. Мама зайнята була господарством. Вона заходила в хату, щоб одягти, нагодувати сина та подивитися, чи не накоїв він якої шкоди.

На навчання до дитячого садочка Іванка не запрошували, адже він не розмовляв, не вмів самостійно одягатися та їсти, був метушливим і нестриманим, не знав, як це грати з іншими дітьми. Люди часто говорили:

• Усе одно з Івана нічого не буде.

Олена чула  й розуміла ці слова, але десь глибоко в душі не хотіла в них вірити, проте й не знала, що потрібно робити.

Одного дня все змінилось. До сусідів приїхала родичка, студентка педінституту, майбутній психолог Марія. Побачивши Іванка, вона запитала в його мами:

• А ви гарна мама? Чи достатньо просто годувати й одягати дитину?

Олена знітилась, не знала, що й відповісти молодій дівчині.

• Батьківське виховання – це … дещо інше, - пояснила Марія.

В Олени з Олегом з’явилася загроза, що таку довгоочікувану й вимолену в Бога дитину вони більше не зможуть виховувати в сім’ї. 

Заручившись підтримкою знайомих та родичів, Олена й Олег почали возити сина в місто на заняття. З першого візиту Іванка зачарувала магія мильних бульбашок. Хлопчик водив за ними оченятами, плескав у долоньки, намагаючись зловити. Такі звичайні для інших дітей іграшки, як м’ячик   та калейдоскоп, викликали в малюка неабияке захоплення. Чи не вперше батьки побачили, як їх дитина посміхається. Хлопчика вчили правильно користуватися іграшками. Особливо йому подобалися пірамідки, мозаїка, фігурки тваринок. Він почав вивчати кольори, фігури, пізнавати оточуючий світ. Не все вдавалося легко. Іванко швидко втомлювався. Тоді він ішов до невеличкої кімнати й дивився в акваріум, у якому  плавала одна рибка, але це була велика гарна золота рибка. Хлопчик спостерігав за нею та заспокоювався, кожного разу подумки загадуючи одне й те саме бажання: скоріш сказати: «Мамо, я тебе люблю!» А поки що, трішки відпочивши, він повертався до навчального кабінету. Викладав для матусі сердечко з рахункових паличок, показуючи своїми маленькими рученятами любов до своїх батьків.

На жаль, буденність нашого життя є такою, що таких історій трапляється безліч. Але наша – про добро, милосердя, професіоналізм тих, хто допомагає дітям; історія про тих, хто завжди дає батькам другий шанс виправити свої помилки і вселяє надію, що все буде гарно; про «добро» тих людей, чий язик схожий на жало, і головне – це історія для тих дітей, які мають усе, але не цінують того, що роблять для них їхні батьки.

Автор: Петренко Антон, 11 років, учень 6-А  класу Глухівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 Глухівської міської ради Сумської області