ТВОРЧІСТЬ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА І СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ. БУРЛЕСКНО-РЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА ПИСЬМЕННИКА

ТВОРЧІСТЬ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА І СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ. БУРЛЕСКНО-РЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА ПИСЬМЕННИКА

1. Закономірності розвитку прози в першій половині XIX століття. Українська художня проза з'явилась у XIX столітті. Своїм виникненням і ростом вона зобов'язана розвитку творчих сил українського народу. Як виникла ця проза?Корені її природно було б шукати в першооснові всякої книжної словесності — у поетичній творчості трудового народу, який, за словами Горького, є "першим за часом, красою і геніальністю творчості філософом і поетом". Поетична творчість українського народу багата і різноманітна. З давніх-давен славиться по всьому світу українська народна пісня. [...] їй належить одне з перших місць в українській народній словесності. Поряд з нею стоять казки, які своєю різновидністю, сюжетами і образами близькі до російських народних казок.

Національною особливістю української оповідної словесності слід вважати широкий розвиток у ній сатиричних і комічних казок, новел і анекдотів. [...]У творах української літератури ХІХ-ХХ століть — аж до наших днів — ми знаходимо відголоски безіменних творінь народного гумору.Історію нової української літератури, як завжди, починали з Котляревського. Його ім'я стоїть на чолі нового періоду літератури, періоду розпаду феодально-кріпосницьких та посилення капіталістичних відносин (кінець XVIII і перша половина XIX ст.). Точніше, перші десятиріччя XIX ст., по суті, можна було б назвати лише "передісторією" нової української літератури, яка створювалась або поодинокими, відокремленими і часом, і простором одиницями, або яку творили у випадкових, недовгочасних гуртках, яка не мала ні постійної преси, ні визначеного кола читачів. У 1818 році автор "Граматики малоросійського наріччя" ставив питання: чи є потреба зберігати різні наріччя, яких у кожній мові є немало, чи їх забути? І відповідав на нього позитивно.

Ініціатором української прози був харківський діяч Г. Ф. Квітка. Харків, який на початку століття ставав важливим торговельним пунктом, переживав період великого культурного пожвавлення. За ініціативою громадськості в 1805 році в ньому засновано університет— перший на Півдні росії. З'являється щось подібне до періодичної преси, в якій у вільну годину бере участь Г. Ф. Квітка. Але його більше цікавила робота у виборних дворянських установах, він більше турбувався про організацію в Харкові громадської бібліотеки, яка швидко занепала через байдужість до неї харківської громадськості і в зв'язку з заснуванням Харківського інституту благородних дівиць. Обмежуватись професією письменника він не збирався.

2. Роль Г. Квітки-Основ’яненка у розвитку нової української літератури і в утвердженні статусу української мови. Особливості творчого методу письменника. Батьком української повісті був Григорій Квітка ( 1778 – 1843), що під своїми українськими творами підписувався звичайно псевдонімом – Грицько Основ’яненко. Писати він починає з 1816-го року в «Украинском Въстникъ», та й то спершу російською мовою. Про свої російські роботи Квітка і сам згодом, під старість, згадує не дуже прихильно. «Съ таковыми познаніями, - признається він у листі до Плетнева, згадавши про вбогу свою науку, - писатели не бывають. Молодость страсти, обстоятельства, служба заставляли писать, но какъ?- я въ то не входилъ. Еже писахъ - писахъ!» . Квітка був звичайний тоді провінційний російський письменник Фалалей Повинухин – і псевдоніма навіть собі дібрав відповідного до тодішньої російської моди. Отого Фалалея Повинухина, і наново вродитися – вже Грицьком Основ’яненком. Це й сталося вже в 30 –х роках у «Супліці до пана іздателя» позначена 1833-м роком.

Переродившись на Основ’яненка, тобто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою Квітка починає – «Салдацьким патретом», ніби «латинською побрехенькою, по-нашому розказаною». На підтримку розвитку в суспільстві національного, народного Квітка відгукнувся українською прозою. Ідея становлення національної самосвідомості була основним стрижнем заснованого Квіткою журналу «Украинский вестник». Певна річ, що у позбавленій державного статусу Україні мова її народу була невизнана як самостійна. Перша збірка Основ’яненка, написана українською мовою, стала набутком національної культури. Письменник продемонстрував у повісті «Маруся» здатність української мови відтворювати найтонші нюанси думки, почувань, її стилістичне багатство. У листі до редактора журналу «Современник» Петра Плетньова від 26 квітня 1839 року Квітка писав : «Захищаючи одного разу достоїнство мови малоросійської, я брався змусити оповіданням своїм плакати – не повірили, я написав «Марусю». Мова творів Квітки – це жива народна мова, що ввібрала в себе говірки Слобожанщини та київсько-полтавського діалекту, багатства фольклору, отже, була найдоступнішою для переважної більшості українців.

Письменник, продовжуючи мовні традиції Івана Котляревського, широко використовує мову народу. У його мові добре відчутне поєднання мови фольклору, зокрема мови української народної пісні, з побутово-говірною мовою, яку він майстерно підніс до рівня літературної мови. Новаторство Г. Квітки-Основ’яненка полягає саме в тому, що він перший переконливо довів усім українофобам здатність української мови забезпечити на високому рівні розвиток усіх розмаїтих жанрів художньої літератури. Особливістю повісті є наявність у ній великої кількості емоційно забарвленої лексики, що перебуває в прямому зв'язку з пісенним фольклором. Це насамперед форми слів із зменшувальними суфіксами – онук-, -есеньк- («…братику мій милесенький»), - ечк- («… не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу»), -еньк- ( «За що, моя Марусенько?»). Найбільш широко письменником використовуються прикметникові епітети: «шия білесенька-білесенька», «сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками», «хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі…жупан на ньому синій, чоботи добрі»; метафори: : «Василь собі нудить світом», «Маруся скрізь землю б провалилась», «Василь з неї очі не спустить», «Марусі Василеві неначе світ піднявсь». Отже, надзвичайно важливе значення для розвитку української літературної мови має творчість Г. Квітки-Основ'яненка. До нього українська літературна мова застосовувалася тільки у віршованій поезії і драматургії. З-під пера Квітки-Основ'яненка вона вперше розгорнулась у художній прозі.

3. Бурлескно-реалістична проза автора, її джерела. Художня майстерність і тематична своєрідність оповідань «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання». Використання фольклорних джерел, дидактичне спрямування творів. «Мертвенький Великдень» (1833) - одне з найкраних гумористичних оповідань талановитого письменника. В основу оповідання - Квітка поклав фольклорно-фантастичні та побутові мотиви. Про пригоди, що сталися з героєм твору Нечипором, автор наприкінці твору говорить: «Так казала мені стара Купайка, розказуючи свого повість, та й божилася, то сьому, каже, іменно правда була. А мені, каже, розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Будем. Так тут, каже, нігде дітись: правда, та й правда, то було прийшов Нечипір на мертвецький Великдень». Письменник своєрідно трактує народне повір' я про мерців. Устами односельчан доводить, то Нечипір «сп'яну химерн погнав!». Пяниці Нечипорові мариться, то він перед великим постом вночі потрапив на той світ до мерців, які замість говіння справляли Великдень. Прокинувшись, він розповідає про це, наче про дійсність. Образ Нечипора наділений негативними рисами характеру. Від батька Нечипір успадкував найогиднішу рису характеру -пияцтво. Ще парубком він крав, пиячив, бився з хлопцями, обдурювати хазяїв своїх. Народною приказкою автор підкреслює: «недалеко відкотиться яблучко від яблуньки».

«Мертвецький Великлень» - мaє соціально-викривальне спрямування. Автор засуджує марнотратів, дармоїлів, викривае зловживання царських чиновників та різних хабарників: а звісно, що тільки підеш з жалобами та з позивками, то вже й требо «прийдіте поклонімося». Бо сказано: без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай,соцькому дай, писарю дай, отаману дай..., а як не дай боже! та у ту пору набіжить засідатель, та, борони боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого взяти; а то, коли зостались які вишкварки, іще у суд запровадять, - ну! там уже і амінь!». У творі виразно звучать мотиви ненависті народу до всякого гніту і поневолювачів. Безправне становище знедоленого селянства знаходить своє відображення в словах мертв, яким можуть позаздрити живі люди. Ще яскравіше характеризують попівську зажерливість слова самого отця Микити: «Ану, чоловіче, з того світу! - говорить він Нечипореві, - виймай свій гостинень, та гляди, щоб ти поділив його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно, учетверо проти простого, дякові удвоє, паламареві у півтори проти простого, а затим і старому, і малому. усім поровну» Письменник досить вдало використовує народні приказки: «Часом з квасом, порою з водою», «Рала б мама за пана, так пан не бере», «Катюзі по заслузі», «Шукай вітра в полі». Твір має і повчальний характер. Автор показує пияцтво, як велике зло, що приводить до зубожіння і морального занепаду людей: «Оттак-то! от до чого ся горілочка доводить, то йому такее привиденіє було... Цур же їй, тій горілці.. . Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п'янство!», застерігає автор.

Назва оповідання «Пархімове снідання» (1833) походить з народної приказки «Бачили очі, що купували, Їжте, хоч повилазьте». Багатий, але дурний Пархім Перевертень був цілком залежний від своєї зрадливої дружини. Вона все прибрала до своїх рук, тримала чоловіка впроголодь. Вдаючи з себе хворого, Пархім вимагає від дружини ласощів. За три шаги, що дала дружина, він замість ласощів купив хріну і, з'ївши, зрештою сказав: «Бачили чортові очі що купували, їжте ж». Оповідання закінчується словами: «От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка». Автор розширює рамки сюжету прислів"я, зображує побут селянської родини, висміює розумово обмеженого Пархіма і його хитру, вередливу дружину, яка ні в чому собі не відмовляла, ласувала добрими пожитками, розгулювала з паничами.

Гумористичне оповідання «От тобі і скарб» (1833) побудоване на народно фантастичних переказах про існування скарбів. Критику Квітка спрямовує проти ледарів, які хочуть розбагатіти, не працюючи. У пошуках скарбів Хома Масляк потрапляе в пекло до чорта Юдуна, який обіцяє йому знайти скарб. Зрештою, шукач скарбів, не здійснивши своїх намирів, вмирає. В оповіданні є ряд життєвих фактів. Зокрема, опис побуту головного чорта Юдуна. Зіставлення Юдуна 3 ваше високоблагородіє» носить тенденційний викривальний характер: «Адже звісно, хто Юда, а то ще старший його, Юдун. Се так примером будучи сказать: кого величають • «ваше благородіє», а того вже «ваше високоблагородіє»: то Юда, а то Юдун». Автор порівнює також недобру поведінку чортенят з паненятами: «хоч на них було і платтячко дівоче та тільки наскрізь і світиться: і руки голі і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі берлинами розїжджають.. та учить паненят, що таки у нашому селі». У показі чорта Юдуна, його аристократичного домашнього побуту використовується прийом алегоричного зображення тогочасного панства.

4.«Салдацький патрет» як художній твір і своєрідна літературна декларація. Твір «Салдацький патрет» (1833) написано на Захист нових естетичних принципів - наближення літератури до життя. Твір мав неабиякий успіх у читача. Квітка-Основ'яненко першим в українській літературі виступив у жанрі гумористичного оповідання. Крім того, «Салдацький патрет» за своїм задумом і захистом на закидання про нездатність писати українською мовою серйозні твори. Мова твору Квітки-Основ'яненка колоритна, образна, багата на народні приказки та прислів'я. В основі мови творів лежать говори Слобільської України, дуже близькі • лексикою і синтаксичною будовою до київсько- полтавського діалекту. Оповідання «Салдацький патрет» - справжній зразок української гумористики - спрямоване проти недоброзичливої критики творів української літератури з простонародного життя, є своєрідним літературним маніфестом письменника. В оповіданні майстерно створена динамічна, мальовнича й багатоголоса картина ярмаркового дійства, що відбиває чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту українського народу. Автор віддає данину традиції бурлеску і вводить деякі зразки низької лексики. Вживається низка емоційно забарвлених фразеологізмів. Твір має виховний характер: висміюється забарливість і непрактичність українського селянина.

5. Викривальний характер повісті «Конотопська відьма», особливості комізму і роль бурлеску та фантастики в розкритті основної ідеї твору, її композиція.“Конотопська відьма” Григорія Квітка-Основ’яненка є одним з найвідоміших творів цього талановитого письменника. В “Конотопській відьмі”, яка За жанром є бурлескно-реалістичною повістю, автор майстерно описав життя та побут на Україні ХVІІІ ст., зробивши сатиричний акцент на недолугості та обмеженості козацьких старшин, що отримували свої посади не відповідно до своїх талантів та вмінь, а у спадщину. До того, автор крізь призму сатиричної критики зображує реалії суспільних взаємин того часу. Повість складається з 14 частин та закінчення. В основі сюжету, життя сотника Микити Забрьохи, закоханого в хорунжівну Олену, його писаря Пістряка, який відмовляє Забрьоху йти в похід на Чернігів, прикрившись полюванням на відьом, які нібито вкрали дощі, та власне відьми Явдохи Зубихи, яка підкреслює сатиричний колорит в творі. За допомогою чарів відьма уникає побиття та втоплення, потім лагодить весілля Олени з Забрьохою, залишивши його в дурнях та змусивши взяти за себе найстрашнішу дівку села Солоху, допомагає Дем’яну Халявському.

Саме Зубиха висвітлює сутність усіх інших персонажів, розкриваючи проблематику твору. Багатошарова та багатопланова повість звертає увагу на такі проблеми, як розум і безглуздя, влада та прагнення будь за що отримати збагачення, здобувши посаду, важливість щирості у відносинах, забобони та просвітницькі ідеї. Автор досягає потрібного сатиричного ефекту завдяки таким художнім прийомам, як гіпербола, деформація образів та їхнє карикатурне загострення, що в свою чергу висвітлює усі вади персонажів. Окремо треба відмітити критику старовинних забобонів та диких середньовічних ритуалів (“полювання на відьом”) з просвітницької точки зору. Народні вірування постають показником моральної недосконалості. Квітка-Основ’яненко засуджує обмеженість, недолугість та невігластво людей, відстоюючи думку, що тільки людина може впливати на свою долю. Ця думка підкреслюється наприкінці повісті, де зображено подальше життя героїв, що поплатилися за свою духовну бідність, лінощі та слабкість. План: 1. Микита Забрьоха отримує гарбуза від хорунжівну Олени 2. Писар Пістряк вмовляє сотника відмовитись від походу у Чернігів 3. Сотник починає “полювання на відьом” 4. Відьму Явдоху Зубиху викрито 5. Забрьоха просить допомоги у відьми 6. Явдоха пропонує допомогу Халявському, що закоханий в Олену7. Забрьоха втрачає посаду сотника, яку займає Пістряк 8. Відьма зачаровує Забрьоху та обманює його 9. Халявський одружується з Оленою 10. Кожен отримує за свої заслуги 11. Смерть конотопської відьми

6. Тип і роль оповідача у творах Г. Квітки-Основ’яненка. Повісті й оповідання Григорія Квітки-Основ’яненка, написані українською мовою вийшли в Москві під заголовком “Малороссийские повести, рассказываемые Грьцьком Основьяненком». Особливістю цієї збірки є те, шо розповідь у ній ведеться від першої особи — Грицька Основ’яненка, чоловіка розумного, дотепного, із великим життєвим досвідом. Він схожий на народного оповідача, його оповідь близька до казкової і повністю захоплює читача. Грицько уміє створити відповідний настрій своїми дотепами, може викликати глибокі переживання, сум і навіть сльози. Він висміює, повчає, дає настанови. Така манера оповіді зближала твір із народом, робила його доступним розумінню різних верств населення. Проте оповідач — це не сам автор, хоча він і не позбавлений властивих Григорію Федоровичу. Між письменником і читачем стоїть третя особа — оповідач. Він увібрав усю мудрість і дотепність народу, заговорив його рідною мовою. Розповідь ведеться у розважливому, спокійному тоні. У свою мову оповідач часто вплітає гостре народне слівце, народне прислів’я чи приказку, яке автор кладе в основу своїх творів.

Початок повісті «Маруся» — це роздум оповідача про вічність. Він стверджує, що на світі нема нічого вічного, розмірковує над людським життям, яке може закінчитися у будь-яку хвилину: «…живучи промеж людей, тільки й чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер…» Людина і незчується, як зостається на світі одна: померли друзі, приятелі, знайомі. Але той, хто ще має старих батька й матір, у кого добра, порядна жінка поряд, діточки покірні та слухняні, мусять щодня, лягаючи й устаючи, хвалити за це Бога, а рідних шанувати і любити. Часто людина, втративши того, кого дуже любить, горює, бідкається, але треба пам’ятати, шо Господь забирає до себе, щоб захистити від тяжкого земного життя, а, можливо, й по-батьківськй повчити. «Недурно сказано: ледача та дитина, котрої батько не вчив». Цей вислів завершує роздуми оповідача про земне і вічне, про життя і смерть. Стиль художньої прози Квітки-Основ’яненка є розповідний. До цього стилю письменник звернувся, щоб відійти від старої літературної мови, від шаблонних прийомів. Пізніше цю традицію підхопили, продовжили і розвинули Євген Гребінка, Марко Вовчок та інші видатні українські письменники. 

Успіхів нам та творчих злетів!Дякуємо за увагу!«…Немає на світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер» Г. Квітка-Основ’яненко