Творчість Т. Г. Шевченка крізь призму психоаналізу (метеріали до уроків української літератури)

Творчість Т. Г. Шевченка крізь призму психоаналізу

 Доктор словесної творчості Степан Балей, видав у Львові у 1916 році невеличку книжечку під назвою «З психології творчості Шевченка». Автор поставився до свого завдання дуже обережно. Наводячи прояви задавлених і захованих у підсвідомості любовних мотивів у творчості Шевченка, автор не припускає, щоб «сей мотив мав як чинник творчості Шевченка, якесь виїмково велике передове значіння». В такому напрямі він і веде спостереження, признаючись навіть, що таким спостереженням «далеко до систематичного викінчення, і що вони більш доривочно сказані, чим основані й одноцільно пов’язані».

 Спробуємо приложити метод психоаналізу до творчості Т.Г. Шевченка. Бо його творчість по своїй суті проста і нескомплікована; одначе скарб душі й глибина творчості ще невичерпані. Спинимось на творчості Шевченка, бо цей письменник для психоаналітичного досвіду аж надто яскравий, «хоч і далекий у своїх творах і житті від вульгарної сексуальності, до якої, як думає багато хто, психоаналіз намагається все звести». Шевченко належав до тих одиниць, індивідуальність яких занадто сильно розвинена, щоб вона могла втратити свою неповторність під напором зовнішніх впливів і занадто багата, щоб її відношення до суспільності могло її у цілості захопити.

 Психоаналітичні досліди потребують не тільки вивчення творів письменника, але і його біографії у широкому розумінні цього слова. Обов’язково треба знати не саму «офіційну» частину його життя, а і його інтимний побут, різні деталі та дрібниці його долі. Яку роль грає мотив жіночої недолі у Шевченковій душі? Які особисті переживання й бажання дають причини появи мотиву в  Шевченковій творчості? І чи можна на основі творів Шевченка робити висновки про вплив особистісних чинників? Життя й творчість Шевченко дають нам цікавий матеріал. Про дитинство відомо небагато, про раннє дитинство майже нічого. Мати Тарасова – Катерина Якимівна Бойко була кріпачкою родом із села Моринці. У перші роки після одруження батьки Тараса жили у хаті діда Івана в Кирилівці, потім переїхала в Моринці у куплену тестем хату.

 20 серпня 1823 року, коли Тарасові було дев’ять із половиною років, померла його мати. Причина смерті – хвороба. Мати померла молодою (їй було 32 роки). Не офіціальний запис служителів церкви, а првдиве слово сина передчасно померлої жінки розкриває справжню причину смерті:

Там матір добрую мою,

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

 Залишились сиротами підлітки Микита, Тарас, Ярина і зовсім ще малі Марія та Йосип. Сестра Катерина, ця «терпелива й ніжна нянька», ще у січні 1823 року (коли Тарасові було 9 років) вийшла заміж і переїхала у сусіднє село. Нікому було доглядати дітей.

 У повісті «Близнецы» згадує Шевченко один з епізодів свого сирітства: «Я помню трогательный один святой вечер в моей жизни. Мы осенью схоронили свою мать. А в святой вечер мы понесли вечерю к дедушке и, сказавши: - Святый вечир! Прислали до вас, диду, батько и … - и все трое зарыдали. Нам нельзя было сказать: «и маты»

 Ці дві події – смерть мати, розлука з любимою сестрою Катериною, відбулися в короткий термін. І хлопчик, який звик отримувати пестощі й любити, зразу став поодиноким. Любов до матері й сестри віднині могла проявлятися тепер лише у спогадах та мріях. Можливо Тарас фантазував, можливо плакав. Так чи інакше його почуття прихильності й любові залишилися у ображенім, тужливім серці. Об’єкти любові були вже не зовні, а у ньому самому, в його спогадах, в бажаннях любити їх та знайти знову. З цього періоду Шевченко стає «замкнений у самому собі».

 На місці сестри й матері в домі з’явилася мачуха зі своїми трьома дітьми. Мачуха була жінка холодна, зла. «І з цього часу, - пише Шевченко, - починається довгий ряд самих сумних, самих безвідрадних моїх спогадів!.. Хто бачив хоч здалеку мачуху і так званих зведених дітей, той бачив пекло в самій її огидній урочистості. Не проходило і години без сліз і сварок. Мене мачуха особливо ненавиділа». Свої дитячі сльози-болі, своє горе й образи ховав Тарас у бур’янах, ніс на мовчазні кургани та материнську могилу.

 Нові обставини життя ще більше поглиблюють інтроверзію. Але й далі не краще. Принизлива служба у дяка. В цих умовах єдиною втіхою залишаються спогади та фантазії. Від реального життя є одна дорога – утеча в середину себе. Складні умови життя примушували Шевченка ще більше «замикатися у собі». Вплив інтроверзії на творчість і життя Шевченка настільки помітне, і на це вказували багато дослідників, наприклад, Чалий, Ричицький.

 Єдиним, що залишалося поетові, - це його творчість. Там шукав Шевченко собі нагороди, також компенсації жорстокої дійсності своєї долі.

 Дитинство, дитина й мати, - це то, чого не може обминути Шевченко.

 Поняття «дитина» взагалі належить до найулюбленіших асоціативних сфер у поезії Шевченка. Це один із найчастіше вживаних порівняльних образів. Ним одухотворяються найтонші відчуття, почуття, настрої, душевні порухи:

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

Сфера «дитини» недаремно така близька Шевченкові. Дитячі враження посідають важливе місце у його творчій свідомості. Образ дитини символізує для поета чистоту й безпосередність погляду на світ. «Бо я було трохи не голе, таке убоге» («А. Козачковському»). Так несвідомо віднаходив у собі Шевченко те правдиве джерело своїх сумовитих настроїв. Його власне колишнє горе, його поранена дитяча душа, яка оживала в ньому внаслідок несвідомих регресій, була в ньому саме тим другим «я», тим його «серцем», що так часто плакало в ньому й наводило якийсь важкий сум на душу. Прикрі дитячи спомини, що у корені підкошували радість життя, об’являлися ще в уяві поета в символічних персоніфікаціях «серця».

Любов дитини має і «егоїстичне», «смислове», також і «ідеальне» забарвлення в тім значенні, що її перші мрії, перші спроби будувати за допомогою фантазії світ, який піднімається над дійсністю. Дитячі перші сни про силу й могутність, про царство щастя викликані першим «ідеалом» дитячої любові.

Характерні Шевченкові «сни» (не лише твори Шевченка з такою назвою, а й сни самого поета, що про них він розповідає в «Журналі», в листах). Таких снів багато, вони дуже виразні, сюжетні, докладні. Від них тягнуться нитки до Шевченкового гротеску, до умовностей. «при такій щирості і правдивості поета можна бути впевненим, що і всі його вірші, які мають назву «Сон», справді, були породжені його снами, і всюди, де в його віршах говориться «мені снилося», справді, так і було, тобто поетичний сюжет служить відображенням сну». Але річ тут, звичайно, не в такій повній вірогідності, домисел у художніх творах неминучий, природний. Найцікавіше те, що ці «сни» свідчать про характер психологічної реакції на дійсність, про постійну роботу підсвідомості, що живить фантазію, про художню активність уяви. У Шевченкових снах з’являється химерне зміщення різних планів. Що взагалі характерно для психології сну.

Явно, він бачив багаті й своєрідні можливості суто художнього узагальнення, закладені у формі «сну». Тому так широко використовував у своїй творчості цю форму як вдячний засіб, що виправдовує найсміливіші умовності, допомагає дати органічний сплав фантазії й дійсності. Реальні зв’язки дуже дорогі йому: «латана свитина дійсності ставала заслоною між ним і мрією і гасила її чар».

Шевченко умів і любив будувати «повітряні замки» фантазії. За одним словом у його уяві могла постати ціла драма; народна пісня й дума переносили його у фантастичний світ уявлюваних пластичних образів; постійно оживлює він перед своїм внутрішнім зором картини й спогади дитинства; найменший проблиск надії запалює його. «Для душ, сочувствующих и любящих, воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста, - писав Шевченко Брониславу Залеському.               - Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди: они не знают совершеннейшего, величайшего счастия на земле…»

Будуючи такі «замки», щоб хоч недовгий час у них, Шевченко ні на хвилину не забував, що це міраж, який дійсність жорстоко розвіює. Так в ньому жила постійна потреба ідеалізації. Завжди свідомо сприймав усе це як ідилію, не вірячи в її реальність (це так виразно відчувається в тривожному настрої «І досі сниться», що контрастує зі спокійним, безхмарним змістом), як не вірив і своїм «повітряним замкам». І все ж вони були йому потрібні.

Шевченкові постійні образні теми мають здебільшого важливе значення. Це своєрідні ідейні та емоційні вузли, в яких концентрується його думки і поетичні переживання. Такі опорні слова-поняття в поезії називають «словами-вістрями», «словами-зірочками».

До таких мотивів-зірок належить у Шевченка мотив «сну». Як уже згадувалося, «сни» мали для Шевченка неабияке значення. Він запам’ятовує їх, переповідає в листах і в щоденнику. Його вабить тут, очевидно, можливість дати своєрідну мотивацію свавільному зближенню віддалених понять, об’єднати різнорідні враження в єдине ціле, що підкоряється своїй логіці, має свої закономірності.

У цьому зв’язку варто згадати Франкову аналогію між поетичною фантазією й сновидінням, обґрунтовану в роботі «Із секретів поетичної творчості», аналогією, яка підтверджується новішими дослідженнями психофізіології. Сонна фантазія, за Франком, є не лише репродуктивною, а й творчою, вона здатна створити такі образи, сцени, ситуації, яких ми в житті не бачили, не спостерігали. І ще, у форму «сну» легко вилити мрію, легко одягти ідилію, до якої завжди прагнув Шевченко, прекрасно усвідомлюючи водночас усю нереальність, всю ілюзорність її.

Життя Шевченка плило серед обставин, які могли легко відродити в його душі мрійливість. Самота, що найбільш сприяє розвитку цієї властивості душі, часто супроводжувала поета у його волі й неволі. Життя Шевченка, на його власну думку, уявляється як велика трагедія; герой цієї трагедії сам Шевченко, а, по-перше, те, що творило ядро його душі, прагнення до повного, інтенсивного життя у коханні й красі. Це прагнення і входило в конфлікт із життєвими обставинами.

Як свого урятування шукав Шевченко все своє життя любові. Якщо бути точними, він усе своє життя палко й самовіддано кохав той образ, що виник у його підсвідомості. І якщо почуття любові давно живе у серці, треба лише якимсь чином з’єднати в одне ціле інтровертований комплекс любові з реальним об’єктом.

Упевнено, можна сказати, що у Шевченка лібідо фіксовано в більшості на матері, яка в свою чергу «відпромінює» на інших героїнь його творів, зливаючись із ними в єдине. Іншими словами, любов до своїх героїнь              Т.Г. Шевченко черпав з основного й нерозтраченого джерела – туга за матір’ю.