Україна у висловлюваннях іноземців

Україна у висловлюваннях іноземців

 Данський посол Юль Юст у 1709-1712 роках був у Росії, а в 1711році проїздив Україною, залишивши багато цікавих спогадів про дві країни.

     «Місцеві мешканці, каже посол, як взагалі все населення Козацької України, відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми» (с.147).

     «Мешканці Козацької України живуть у добробуті і приспівуючи. Вони без мита продають і продають ріжні вироби (крам), займаються, яким забажають, ремеслом і чим хотять промишляють. Платять вони тільки певний невеликий податок гетьманові»( с. 146).

     «Таким чином, хоч під цю хвилину у своїй поведінці росіяни і стараються наслідувати, як мавпи, інші нації, хоч вони і вдягаються у французький одяг, хоч по зовнішньому вигляду вони трохи отесані, але всередині їх по-старому сидить холоп» (с.142).

     «В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, уживаючи для того хворих і здорових ; перший лікар – це російські лазні («бані»), другий – горілка, котру п’ють як воду або пиво всі ті, кому дозволяють засоби, і третій – часник. Котрий росіяни вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня. Через те від них завжди страшенно смердить, а чужинець, що приїждж до Росії уперше й не звик до того смороду, рішучо не в стані сидіти в них у кімнаті, особливо при численному товаристві…» (с.142-143).

      «Вживаючи огидну страву, до того ще вдягаючись вкрай неохайно і брудно, звичайно без білизни, росіяни розповсюджують від себе такий огидний, поганий сморід, що проживши три-чотири дні у тій самій кімнаті, остаточно затруюють  в ній повітря і на довший час залишають після себе сморід, так що для чужинців кімната залишається неможлива для за мешкання» (с.143).

      «Що можна було доброго сподіватися від людей (російських урядовців), котрі проголошують, що все роблять тільки для власної користі і вигоди та не вертають уваги на те, чи добре, чи зле висловлюються про них чужинці».

       «Окруження царя поводилося без совісті і встиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей (у Нарві) (с.143)..

       «Цікаво, що немає ні одної ділянки народних прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримає цар і одержує від них прибутки. Кожна рибальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обложена тут річними податками» (с.144).

       «Іноді при зносинах з росіянами допомагає лайка… Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити з ними гостро й по-грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися» (с. 144).

      «Місто (Львів) оточене високим валом, а внутрішній бік зміцнений невеликою старовинною стіною з вежами. Старе місто гарніше усіх інших міст подібного розміру… Мужчини у Львові носять польський одяг, жінки – французький. Загалом у місцевих жінок непомітно нічого польського!»

Представник французького уряду Феріоль.

      «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання».

 К.Делямар (1797-1870), французький політик, сенатор, видання «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії» (1869).

      «В Європі існує народ, забутий істориками – народ русинів, 12,5% мільйонів під російським царем і 2,5% мільйонів під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».

Жан Бенуа Шерер (народ. 1741 р.), аташе французького посольства.

        «Україна – це надзвичайно багата країна, вивінувана усіма скарбами природи… Українці – це рослі, сильні люди, привітливі і гостинні, ніколи нікому не накидуються, але й не зносять обмежування своєї особистої свободи. Невсипущі, сміливі і чесні, але трохи мають нахил до пияцтва…»

Джозеф Маршаль подорожував в Україні в 1769-1770 рокам, про що описав у 1772 році:

   «Україну застав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну на основі прочитаних книжок.

…Сучасне українське покоління – це моральний і добре вихований народ; українські селяни – найкращі хлібороби в цілій Росії. А Україна, з огляду на скарби своєї природи є  найважніша провінція Росії. …Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні».

Едвард Даніель Кларк, професор мінералогії Кембриджського ун-ту (1812 р.)

     «Ми зустріли валки українців, що різняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхетна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може один клас людей перевищувати другий. Вони є чистіші, запопадливіші, чесніші , благородніші, ввічливіші, відважніші, гостинніші, побожніші та менш забобонні.

       Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі – мандрівникові здається, що він перенісся до Голландії або до Норвегії. Народ на Україні нагадує верховинців із Шотландії… За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом  у московського князя… Після повстання Мазепи  російський уряд не перестав нищити привілеїв України».

Христоф Герман Манштайн (1711-1757)

    «Я розмовляв з українськими козаками. Вони заселяють Україну, що є, без сумніву,  одною з найкращих країн Європи. Одна її половина належить Московській імперії, а друга до Польщі. Обидві частини розділює Дніпро або Бористен і служить за границю» (с.150).

«Україна, край козаків, знаходиться поміж Кримським ханом, Московією й Польщею, вона має більше ста миль з півдня на північ і майже стільки від сходу на захід; Бористен, що пересікає її, розділяє її на дві майже рівні частини…

      Україна завжди прагнула до свободи, але оточена  Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі проректора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завше є звичаєм у Московитів. Спочатку користувалися українці привілеєм обирати собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призначати Москва».

                 (Вольтер, «Історія Карла ХІІ», з книги В.Січинського «Чужинці про Україну», с. 153)

   Йоган Готфрід Гердер (1744-1803), нім. письменник, філософ, етнограф у «деннику моїх подорожей» писав:

  «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться:з тільки малих племен, якими чейже колись були греки, повстане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у далекий світ» (с. 158).

Гарісон, англ. дипломат (1778) про московський двір за часів КатериниІІ писав:

« Велика пишнота і невелика моральність, здається, розповсюджені у всіх верствах; підлесливість і плазування характеризує нижчі верстви громадянства. Самовпевненість і гордість – вищі (верстви). Легкий, але пестрий полиск покривають найбільш нерозвинені і неосвічені мозги. Їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський характер, і, що дуже дивно, хоч може і вповні природно, не дивлячись на те, що вони все переймають у чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви громадянства) ні в звичаях, ні в характері нічого власного, що, загалом кажучи, чужинець, який з’являється поміж ними, буває зле прийнятий» ( с.

Матеріали за книгою Володимира Січинського «Чужинці про Україну», К.: Довіра, 1992.