Українська хата як осередок виховного простору

                                       Проценко Олена Антонівна

(учитель української мови та літератури Криворізької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 93)

             Українська хата як осередок виховного простору

Українська хата, як і писанка, є візитною карткою України. Вона  для українця - джерело істини, духовного споріднення, пірнувши до якого, відновлюєшся, воскресаєш, відроджуєшся і очищаєшся, мов на сповіді, мабуть, тому Пантелеймон Куліш свій громадсько-політичний альманах назвав "Хата".

Хата - це природне виховне середовище, яке має на людину вплив упродовж усього її життя. Щоб з'ясувати глибинний вплив хати як виховного простору на людину, необхідно розглянути її як архітектурну праматір пристанища людського, джерело нашої історичної пам'яті. У світоглядних уявленнях наших пращурів хата за світовою вертикаллю подібна до дерева життя: підмурок, призьба - корені, стіни - стовбур, дах - верхів'я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами. Сволок символізував небо, це основний серединний брус, на якому тримається стеля; виготовляли його з дуба або з липи. На ньому вирізьблювали дату побудови хати, іноді рік народження господаря, а в чистий четвер на сволоку накопчували свічкою хрести.

Найсвятішим місцем у традиційній селянській хаті є покуть, що розташовується по діагоналі від печі на перетині східної і південної стін. У давнину тут вивішували вишиті рушники і писанки. Після впровадження християнства тут розмістили ікони Ісуса Христа і Божої Матері, до яких рушники вже були просто прикрасою, ознакою особливої поваги. Всі важливі події в родині відбувалися, біля покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним. За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, свячену воду. Тут  молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення. Коли заходили до хати, то, знявши шапки, до покуті хрестилися.

Хата для української дитини - центр всесвіту, його осердя. Вона - аналог людини з «Богом у серці» - вівтарем. Саме тут, у хаті, відбувається перша інтимна розмова з Богом, перша зустріч з вічними питаннями: "Що є життя?", "Хто є людина?", «Що таке страх перед Богом?", "Які вони, Божі заповіді?", тут звучать полум'яні монологи юного серця, звернені до Господа, бо "без Бога ні до порога". Релігійному вихованню надавалося великої уваги в українській родині, і хата з покуттю були тим простором, міні-храмом, де відбувалася перша зустріч дитини з Богом. Тут, ще над колискою, звучала мамина чи бабусина колискова:

Спи з Богом, спи з Христом,

Спи з Христом, з ангелом!

Сонце зійде - розбудим тебе.

Хату порівнюють з матір'ю. З рідної домівки починається Україна, від її порогу людина виходить у широкий світ. Від того, які цінності шанувалися в рідному домі, залежить і рівень патріотизму, національної свідомості, рівень громадянськості людини. У багатьох українських хатах на стінах, поряд з іконами, знаходилася народні картини, серед них найпопулярнішою і найбільш шанованою була «Козак Мамай» - «душа праведная», історично зумовлене втілення Могутнього Першопредка, Пращура, який готовий голову покласти за свободу України; саме він справіку служив дітям незаперечним зразком справжнього патріота, героя-праведника.

Патріотизм української родини плекався також через світ речей, реліквій. Сама хата є такою реліквією, затишком, який створив багато років тому дід чи прадід, ім'я його разом із датою будівництва старанно вирізьблено майстром на сволоку. Листом у вічність можна назвати рушники, вишиті руками наших бабусь, прабабусь, семантику яких нині старанно вивчає учений світ. Тут і заповіді предків, і розповіді про щасливі та гіркі хвилини життя родини, імена вишивальниць, їх соціальний статус, мрії і сподівання на щасливе життя нащадків.

Центром хати, навколо якого проходять події з життя родини, є стіл, що несе в собі ідею об'єднання роду, злагоди між членами сім'ї, порядку, дотримання закону. До нього українці ставляться як до престолу Божого, тому й місце його біля покуті. Коли родина перебиралася в новий дім, то старий стіл обов'язково брали з собою до нової оселі, накривши скатертиною (аби був достаток). Зі столом пов'язано багато народних прикмет, наприклад: не годилося, щоб стіл не був застелений скатертиною, без неї не можна було виносити його з однієї хати в іншу, оскільки можна занести до нової оселі злидні . Не годилося сідати за стіл у головних уборах, сваритися, стукати ложкою по ньому, витирати руки обрусом. Хворобу на весь рід накликав той, хто сідав на стіл верхи, ставав на нього ногами. Нікому не можна було сідати на кутку, оскільки статечним людям це могло накликати тяжку хворобу, а молодим - дожити віку одинаком. В українців є багато прислів'їв, де згадується стіл, наприклад:

"Добру людину за стіл саджають, а злу і з-під столу виганяють".

"За чужим столом не махай постолом".

"До столу добре сісти, коли є що попоїсти".

Виготовлення столу - серйозна справа, яку виконували знані майстри. Вони знали, яку породу дерева треба вибирати, яким різьбленням з обереговим змістом варто прикрашати стіл. За столом проходили найважливіші церемонії в житті людини - сватання, одруження, договір-угода, купівля-продаж. Тут чітко було визначено місце кожному члену родини: на найпочеснішому місці сидів батько, ліворуч від нього - мати, праворуч - представники старшого покоління, а вже потім - молодшого. Навіть перебування дитини за хатнім столом мало непересічне виховне значення: вона привчалася до порядку, дотримання субординації, пошани до старших, проймалася гордістю за те, що також належить до родини і з часом (за умови порядного життя і дотримання заповітів предків) посяде за ним теж чільне місце.

Важливим місцем у хаті завжди була піч, яка зазвичай розташовувалася в хаті по діагоналі напроти покуті. Господиня повинна була часто підбілювати піч, а в деяких регіонах України її ще й розмальовували орнаментом, підмітали спеціальним віничком припічок. За тим, настільки є чистою та прибраною піч, визначали охайність господині. Коло печі не годиться сваритися, говорити про щось лихе, бо "не при печі згадувати". Таке поважне ставлення до печі вмотивовується тим, що вона колись була жертовником, священним місцем, біля якого проходили певні ритуальні дійства. Дівчатка вже у підлітковому віці вчилися доглядати піч: підмащувати, білити, розмальовувати орнаментом, а значить прилучалися до праці, формували смак, набували умінь вносити елемент свята та краси у буденність.

 Власне в хаті знаходимо втілення буттєвого механізму часу, за яким у «сувій» згортають попереднє, а відібрану з нього актуальну буттєвість розгортають наперед, покладають, прокладають у наступне з минулого [1, 177]. Саме тут, у хаті, дитина довідується про те, яким було життя її предків, якими моделями поведінки послуговувалися вони, які ідеали сповідували, і малює віртуальну модель свого майбутнього.

Архітектоніка хати, як і Світове Дерево, - царина порядку. Призьбу закорінюють у землю, тим самим підсилюючи зв'язок з предками, яких у прадавні часи ховали під порогом; її колись підводили червоною вохрою, яка символізувала ведичний образ смерті у червоних шатах, або чорною фарбою з тим же значенням. Призьба означала межу між «тим» і «білим світом», який презентували білі стіни - хоромина для сучасників, з очима-вікнами, «задивленими» на схід. Двері - це вхід у нутро хати, вони зачиняються, утворюючи замкнутий простір, відчуття обмеженості, захищеності від агресивності довкілля, і відчиняються - йди на всі чотири сторони світу, відчуй свободу буття, волю, зустрінь свою долю. Двері - це теж межа, через яку входить людина дитям «на поки», а виходить у вічність. Стріха - волосся, крона, звернена в небо до зірок, пов'язана з небом, моделює три фази руху сонця - схід, зеніт і захід.

Окремо необхідно говорити про матеріали, з яких виготовляється українська хата: глина, солома, дерево. Глина - аналог землі.

За біблійною легендою, саме з неї, глини, Бог створив першу людину. У стародавніх курганах, які нагадують черево вагітної жінки, небіжчики лежать у скорченій позі, посипані рудою глиною. Як у материнському лоні. Мабуть, червона глина є символом вогню та крові, яка колись мала назву рудри, а отже, і глина руда. Тут виразно простежується зв'язок: глина - людина - кров.

Українці з глини виготовляли не лише стіни та підлогу, а й піч, призьбу, посуд. Ми знаємо , що найбільше глина містить у собі кремнію, який є основою життя. Недарма, мабуть, лікарі дають ослабленим та літнім людям пити «Довголіт» - ліки на кремнієвій основі. Взагалі глина здавна використовувалася з лікувальною метою. Коли дитина ходить босоніж по землі, долівці, то контактує з природою, набирається сили, стає, як кажуть у народі, "міцною, як кремінь". Білий колір мащених глиною стін позитивно впливає на самопочуття і має біополе, подібне до людського; недарма великий мислитель XX століття Раджив Ганді вважав, що у білій глині сконцентровано магнетизм світових першоелементів - сонця, води, землі, повітря [3, 8]. Українська хата створювала для людини той екологічно чистий простір, прекрасні умови для здорового способу життя, фізичного розвитку дитини, про які тільки можуть мріяти у XXI столітті. Сучасні бетонні, а ще гірше шлакобетонні будинки згубно впливають на організм людини, є патогенними. Людина, піднесена «благами цивілізації» на висоту 12-20 поверхів, у повному розумінні слова «не чує ніг під собою», живе без благодатного впливу енергії Матері-Землі, як без материнського благословення. Вона посіла не своє місце, живе, як птах, у гнізді, хоча літати не вміє, і в цьому, мабуть, один з парадоксів нашого життя .

Весь рухомий інвентар хати - миски, глечики, горнятка, цебер, діжа, ночви - все виготовлялося з природних матеріалів, дерева, глини. Начиння було саме стільки, скільки потрібно було для щоденного вжитку окремої родини: сім'я з семи чоловік мала спільну миску для обіду і сім ложок, восьма ложка вистругувалася з груші тоді, коли родина поповнювалася дитиною. Купувалося чи виготовлялося тільки те, у чому вбачалася необхідність, ніяких зайвих речей. Така сувора майнова обмеженість була ознакою хазяйновитості, порядку, гармонії. Дитина в такому домі вчилася задовольнятися лише необхідним, знала ціну копійці, кожній речі, не розбещувалася надлишком, цінувала кожну дрібничку.

В українській хаті, як у Всесвіті, все мало своє постійне місце: ікони - на покуті, рушники - на іконах та вікнах, піч - по діагоналі до покуті, стіл - посеред кімнати, лава - під вікнами, розташованими на схід, ліжко - напроти лави. Такий порядок дисциплінував дитину, стимулював довічне прагнення людини до досконалості і гармонії.

І час, і простір в українській хаті були суворо регламентовані. Дитина бачила, що право на життєві блага (одяг, їжа, відпочинок) здобуваються тяжкою працею. Треба було топити піч, щоб зігрітися і зварити їжу, прясти, ткати полотно, щоб одягнутися, місити діжу, щоб спекти хліб. До досягнення дорослого віку дівчата, наприклад, повинні були навчитися прибирати в хаті, мастити долівку, білити стіни, шити, прясти, прати, варити їжу, пекти хліб, окрім того, знати основи народної медицини, метеорології, агрономії, уміти робити заготовку продуктів на зиму, квасити, солити овочі, сушити фрукти, в'ялити рибу. Молодше покоління успішно переймало досвід старших, і таким чином здійснювалося природне виховання в родині.

Необхідно сказати, що українські жінки старанно прикрашали хату вишитими рушниками, тканими килимами, настінними розписами, створювали світ краси, за допомогою якого формували естетичні смаки нації, вони ж були режисерами домашніх свят, вихователями, духівниками родини, берегинями нашої мови, звичаєвості, фольклору.

Українська хата як вимоглива мати вимагала дотримання порядку, фізичної сили, удосконалення у всьому і в той же час дарувала благо здорового життєвого простору на противагу сучасній квартирі, що, ніби лагідна мачуха, «не б'є, не лає, але й не дбає».

Українці ставляться до рідної хати з релігійною святістю, вона для нас є джерелом істини, пірнувши до якого, відновлюєшся, воскресаєш, очищаєшся, мов на сповіді . Хата як оберіг нині помітно втратила у вихованні дітей. Це пояснюється тим, що родина, як міцний осередок держави, зараз більше опікується про заробітки, ніж про свій правічний обов'язок збереження сім'ї, передачі з покоління в покоління звичаїв, традицій, духовності, моральності, виховання в дусі цих цінностей своїх дітей.

«Сім'я з трьох поколінь, яка живе під одним дахом! Де вона? Чи багато таких сімей залишилось? І чи легко їх створювати знову? Селянський добротний, по-сучасному упорядкований будинок - це надійний оплот корінь, що зв’язує людину з землею. Необхідно зробити все, щоб ті, хто народився і виріс на селі, залишилися там назавжди, необхідно створювати свого роду культ сільської будівлі. Щоб вона була фортецею для сім'ї, заставою спокійного, забезпеченого життя. Така сім'я виростить хороших працівників на користь всього суспільства, забезпечить зв'язок молоді з батьками і дідами, котрі навчать доброму і вічному своїх дітей, онуків» [2, 13].

Отже, хата, подвір'я, город - це і є домашній виховний простір, тобто простір, на якому здійснює свої виховні функції родина, її спосіб життя, її звичаї та традиції.

 Яке ж місце має посісти в цьому русі викладач, студент університету, церква?

Загальнолюдські цінності, ясна річ, важливий орієнтир в облаштуванні виховного процесу в родині, школі, університеті, в цілому в державі, та без чітко окресленої національної ідеології, загальнодержавних програмних виховних установок їх недостатньо для цілеспрямованої виховної діяльності.

На наш погляд, шлях відродження національних традицій  в думці про виховний простір, що виражається у вигляді архаїчної селянської хати, селянського обійстя, - не є ознакою повернення до примітивних "шароварних" цінностей старовини. Це - складник тієї сили, яка могла б протистояти глобалізаційним процесам в Україні. Тому пошук духовних цінностей етнології рідного краю, етнопедагогіки, окреслення за їх орієнтирами високого ідеалу духовності нашого народу дасть змогу окреслити стратегію розвитку власної культури як на теоретичному рівні, так і на рівні практичного застосування.

Література:

1. Мойсеїв І. Храм української культури (Філософія семіосфери): Посібник-дослідження. - К., 1999.

2. Моргун Ф.Т. Селяни - Світова Душа. - Полтава: Полтавський літератор, 2001. - 312 с.

3. Пошивайло Ігор. Біла глина: від Аристотеля до сьогодні // Урядовий кур'єр. - 1994. - №75.

4. Ушинський К.Д. Праця в її психічному й виховному значенні // Вибрані пед. твори. - К.: Рад. школа, 1949. - С.87-102.