УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Тема 21. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Автономізація – у часи революції 1917 р. політична боротьба народів колишньої Російської імперії за отримання автономії у межах нової демократичної Російської федерації;  план перетворення незалежних радянських республік, які утворились у 1918-1920 рр. внаслідок громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, в автономні складові Російської Федерації.

Автономізація - процес досягнення автономії, зокрема поступове усвідомлення українцями необхідності самоуправління.

Самостійники – солдати українського полку ім. П.Полуботка, які 4-5 липня 1917 р. у Києві підняли збройне повстання проти ІІ Універсалу УЦР, у якому йшла мова про відмову від уже проголошеної автономії України, та вимагали від УЦР негайно проголосити самостійність України.

Самостійники– прихильники незалежності України, найвідоміший лідер на початку ХХ ст. – Микола Міхновський .

УЦР- спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського національного конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом.

Універсали УЦР – державно-політичні акти, які видавала УЦР, звертаючись до народу України.

Універсал –  особлива категорія держ. документів ХV-XVIII ст. в Україні на Речі Посполитій, що мав характер маніфесту або розпорядчо-адміністративного акта, наділеного вищою юридичною силою щодо інших документів; програмний та державно-правовий акт УЦР, що визначав зміни державно-правового статусу укр. земель колишньої Рос. Імперії 1917-1918 , урочиста грамота, декларація, маніфест.

Універсали Української Центральної Ради - акти законодавчого характеру верховного органу влади в Україні, що визначали зміни державно-правового статусу українських земель колишньої Російської Імперії 1917-1918р. всього було чотири універсали  УЦР -10(23) червня 1917 (проголошення автономії України у складі Росії, УЦР найвищим державним органом в Україні, підтвердження необхідності скликання Всеукраїнських установчих зборів), 3(16) липня 1917(зафіксував результати переговорів УЦР з делегацією Тимчасового уряду Росії, ніби відступ від автономії, а насправді її затвердження, визнання Тимчасовим урядом Росії; визначав статус Ген. Секретаріату, зобов'язував УЦР підготувати проект закону про автономний устрій України), 7(20) листопада 1917 (проголошення УНР, яка зберігала федеративний зв'язок з Рос. Республікою), 9(22) січня 1918 (проголошення незалежності УНР як вільної суверенної держави укр. народу).

Генеральний секретаріат – з 28 (15) червня 1917 р. до 22 (9) січня 1918 р. вищий виконавчий орган державної влади в Україні (уряд), складався з 8 секретарств, очолював В. Винниченко.

Генеральний секретаріат - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади в Україні (з7(20)листопада 1917-УНР ) з 15(28) червня 1917 до 9 (22) січня 1918, коли він став Радою Народних Міністрів. Голова - Володимир Винниченко . У першому складі було 9 осіб, згодом кількість членів зросла .

Вільне козацтво – національні добровільні військово-міліційні формування часів національно-визвольних змагань 1917 — 1921 років, що діяли в Україні та на Кубані.

Вільне козацтво – українські добровільні військово-міліційні з'єднання, створені для самооборони й захисту правопорядку на традиційній основі. Відділи вільного козацтва створювалися за териториторіальним принципом з національно свідомих селян і робітників. Рух поширився на значну частину України. З'їзд вільного козацтва восени 1917 року представляв 60 тис. козаків. Вони брали активну участь у війні з радянською Росією. У травні-червні 1918 на вимогу німецького командування вільне козацтво розформоване.

Народний секретаріат – перший радянський уряд в Україні на чолі з Артемом, сформований у грудні 1917 р. у Харкові.

Народний секретаріат- так званий український  радянський  уряд, маріонетковий орган влади, створений більшовиками у Харкові 1(30) грудня 1917 після проголошення рад. Влади в Україні 12(25) грудня 1917р. як альтернатива Генеральному  Секретаріатові УЦР. Спочатку складався з 12 секретарів, не мав голови, засідання вела Євгенія Бош. У березні 1918 головою обраний Микола Скрипник. Існував до 18 квітня 1918. Змістом усього існування Народного секретаріату, як окремого уряду було, насамперед, намагання РНК легітимізувати пряму агресію військ більшовицької Росії проти УНР.

Установчі Збори  виборні збори представників народу, покликані виробити або змінити конституцію держави і, таким чином, на правовій основі оформити новий державний і суспільний устрій.

Українські Установчі Збори — виборна законодавча установа, конституанта українського народу, завданням якої було затвердити новий лад і встановити конституцію української держави.

Більшовизм — течія політичної думки, що оформилась у 1903 р. внаслідок боротьби російських марксистів за створення партії. На II з'їзді РСДРП (1903 p.) марксисти, які згуртувалися навколо В. Леніна, під час виборів до центральних органів партії дістали більшість голосів і тому почали називатися більшовиками, їхні противники, які залишилися в меншості — меншовиками (див. Меншовизм).

Більшовизм втілювався в теоретичній, політичній і практичній діяльності партії більшовиків.Історичною спадщиною більшовиків вважається те, що заради захоплення і утримання влади, вони розв'язали в країні громадянську війну та масовий терор — червоний терор, першими в світі заснували систему концтаборів, знищили цілі соціальні класи російського суспільства і встановили в країні тоталітарний режим.  Характерними історичними рисами більшовиків як політичної партії були авантюризм, макіавеллізм (безпринципність, норма «мета виправдовує засоби» або так зване «ленінське вчення про компроміси»), необмежена соціальна демагогія та опора на люмпен-пролетаріат. Етичними рисами більшовиків були: кримінальна «мораль» та підкореність волі диктатора-«вождя» (спочатку Леніна, потім Сталіна).

Курултай- у тюркських народів орган народного представництва, загальнонаціональний з'їзд, під час якого вирішують найважливіші проблеми нації. Початково означав збори князів, пізніше збори народу.

Курултай кримськотатарського народу таємним голосуванням призначає меджліс. Аналогами курултаю є староруське віче, козацьке коло або козацька рада, церковний собор та інші форми колективного вирішення питань з рівним правом голосу кожного учасника.

Быльше ста  років тому в історії Криму та його корінного народу ‒ кримських татар ‒ відбувалася подія, яка могла змінити вектор політичного розвитку півострова на багато років. 26 листопада (9 грудня за новим стилем) 1917 року в Бахчисараї відкрився Перший Курултай кримськотатарського народу...

Лютнева революція дала Криму потужний поштовх до розвитку революційних процесів. На початку березня 1917-го року за розпорядженням Тимчасового уряду комісаром Таврійської губернії був призначений колишній голова губернської земської управи Харченко. Втім, в містах півострова продовжували діяти думи й управи, в селах ‒ земські установи. Залишалися на своїх місцях і більшість колишніх царських чиновників. Лише деякі зі старих органів влади були дещо оновлені або перейменовані.

Ісмаїл бей Гаспринський з 1881 року перетворив повітове містечко Бахчисарай на центр інтелектуального життя мусульманського світу.

Воістину тектонічні зрушення відбувалися в середовищі кримських татар. На початку ХХ століття російське мусульманство переживало інтелектуальний підйом. Як писав у 1920-х роках сходознавець Володимир Гордльовський, Ісмаїл бей Гаспринський з 1881 року перетворив повітове містечко Бахчисарай на центр інтелектуального життя мусульманського світу. Завдяки зусиллям великого кримськотатарського просвітителя тут до 1914 року видавалася газета «Терджиман», здійснювалася джадидистська реформа шкільної освіти (джадидизм в широкому сенсі був рухом за поширення серед мусульман освіти, розвиток тюркських мов і літератури, вивчення світських дисциплін, використання досягнень науки, рівноправність жінок).

Наприкінці лютого 1917 року відбулися збори Кримського мусульманського благодійного товариства, на якому був створений тимчасовий мусульманський революційний комітет на чолі з Алі Боданінським. Йому вдалося провести вибори у Криму, і 25 березня (7 квітня за новим стилем) 1917 року був скликаний Всекримський мусульманський з'їзд.

З'їзд обрав Тимчасовий Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет, головою якого став 32-річний юрист і богослов Номан Челебіджихан. Його ж обрали муфтієм ‒ головою Таврійського магометанського духовного правління, повноваження якого визнавали не тільки кримські, а й польські та литовські татари. Головою вакуфной комісії став ще молодший 28-річний Джафер Сейдамет. Обидва вони перебували в розпорядженні Діючої армії в Одесі. Відбулися вибори комісії з 35 осіб, яка мала сформувати Кримський Мусульманський Виконавчий Комітет. Склад Мусвиконкому, окрім голови Челебіджихана, обрав статс-секретарем Алі Боданінського.

Навесні 1917 року правління Мусульманського комітету на чолі з Челебіджиханом переходить до масштабної діяльності: створюються духовне та земельне управління, реформуються національні установи освіти, засновуються газети «Міллет» (Нація) кримськотатарською мовою та «Голос татар» ‒ російською. Незважаючи на підтримку Тимчасового уряду, дії Тимчасового Кримсько-мусульманського виконавчого комітету деякими газетами коментувалися так, що кримські татари, мовляв, вимагають відокремлення Криму. У зв'язку з цим комітету навіть довелося зробити заяву, що він прагне до встановлення в Росії демократичного республіканського ладу на національно-федеративних засадах.

24 червня 1917 року на загальнокримському з'їзді делегатів татарських комітетів активістки озвучили свої цілі: «Об'єднати всіх татарок для звільнення їх від вікового рабського стану та пробудити в кримських татарках дух громадянки-матері вільної демократичної Росії для виховання молодого підростаючого покоління».

Михайло Грушевський Професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917-1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1919), автор понад 2000 наукових праць. Очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Політичний і державний діяч, історик, голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка, завідуючий кафедрою історії України Львівського університету, автор 10-томної «Історії України-Русі», один із співзасновників Товариства українських поступовців, голова Української Центральної Ради.

Історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч Голова Української Центральної Ради Народився в м Холм (нині на територи Польщі) По закінченні Київського університету (1890) про вадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва Водночас брав участь у громадському житті один з організаторів Української національно демократичної парти в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908) У1914 р. був арештований і засланий до Симбірська 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, З 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж) У1923 р. обраний дійсним членом ВУАН у 1924 р. повернувся в Україну Очолював кафедру історії України, історичний відділ  ВУАН.  У 1929 р. обраний академіком АН СРСР У1931 р. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві ≪Українським національним центром≫ та в антирадянській діяльності з  кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві.  Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є ≪Історія України-Руси≫ у 10 томах і 13 книгах (1898—936), ≪Нарис історії українськогонароду≫ (1904), ≪Ілюстрована історія України≫ (1911); п'ятитомна ≪Історія української літератури≫ (1923—1927) та ін.

Володимир Винниченко Прозаїк, драматург, художник, творець нової української прози і яскравий політичний та державний діяч часів революції та громадянської війни. Автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Проголосив І Універсал ЦР 23 червня 1917.

Громадсько-політичний діяч, письменник, автор мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації», один із засновників УСДРП, голова Генерального секретаріату Української Центральної Ради, згодом Директорії УНР.

Політичний і громадський діяч, письменник Походив з селянської сім'ї, закінчивгімназію, навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907 р. —- член її ЦК. 31903 р. — на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор ≪Робітничої газети≫, член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917 р. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 р. пішов у відставку з поста прем'єра Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головоюУкраїнського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З  листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди , після чого виїхав за кордон. У 1919 р. організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні  позиції.В 1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору ≪Відродження  нації. Історія української революції (1917 —грудень 1919)≫.

Сергій Єфремов Громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові.

Громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, один із засновників УРП і Товариства українських поступовців, член Української Центральної Ради,  секретар міжнаціональних справ Генерального Секретаріату УЦР,  з вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів, віце-президент ВУАН (1922-1928рр.), репресований як один із керівників СВУ.

Політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець Походив з сім'ї священика Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше— головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети ≪Нова Рада≫, генеральним секретарем з міжнаціональних питань Ідеолог і теоретик національного руху. Співпрацював  з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії  працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 р. заарештований і в і в березні 1930 р. Засуджений у    ≪справі СВУ≫ (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення.  Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р.

Петро Болбочан - військовий діяч, полковник Армії УHP. З 22.11.1917 р. – командир 1-го Українського Республіканського полку. З 09.02.1918 р. – командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, згодом переформований у 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. 17.11.1918 р. призначений головнокомандувачем Лівобережного фронту військ Директорії, який захищав Україну від наступу росіян.

БОЛБОЧАН Петро Федорович (05.10.1883–29.06.1919) – військ. діяч, полк. Армії УНР. Н. в с. Геджев (Гиждево) Хотинського пов. Бессарабської губ. (нині с. Ярівка Хотинського р-ну Чернів. обл.) у сім'ї священика. Освіту здобув у Кишинівській духовній семінарії і Чугуївській юнкерській шк. (1909). Полковий ад'ютант 38-го Тобольського піх. полку. З 1917 – підполковник Армії УНР, 4 листоп. 1917 – комендант 1-го Респ. піх. полку в складі 2-ї Сердюцької д-зії, яка стримувала більшовицький наступ у січ. 1918. 27 січ. 1918 – командир 2-го куреня Окремого Запорізького корпусу Армії УНР, на чолі якого здійснив військ. операцію в Криму. В період Української Держави – полковник, командир 2-го Запоріз. полку. В листоп. керував протигетьман. повстанням (див. Протигетьманське повстання 1918; П.Скоропадський) у Харкові та всіма військ. частинами Лівобережної України. Восени 1918 за наказом Директорії командував Запоріз. корпусом.

У квітні-травні 1918 року Петро Болбочан командував Кримською групою Армії УНР. Це призначення назавжди вписало його ім’я в історію, адже війська Болбочана звільняли Крим, захопивши ворожі укріплення на Чонгарі, розбивши більшовиків на станції Сарабуз, взявши під контроль Сімферополь, Бахчисарай і вийшовши на підступи до Севастополя. Навіть більшовицька преса з острахом згадувала “сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана” і повідомляла про велику винагороду за його голову (звичайно, “генералом” Болбочан не був, адже в царській армії дослужився тільки до капітана, за деякими даними – до підполковника). На жаль, через рішучу протидію німецького командування, українським військам довелося залишити півострів. 

 24 січ. 1919 заарештований за наказом гол. отамана С.Петлюри. На початку трав. звільнений за наполяганням офіцерів і вояків корпусу, а також при сприянні діячів Укр. християн.-демократ. партії. 6 черв. 1919 зробив спробу самовільно очолити корпус. Заарештований. За вироком Військ.-польового суду УНР 29 черв. розстріляний на ст. Балин (нині на тер. Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл.).

Нома́н Челебіджіха́н (крим. Noman Çelebicihan; * 1885, с. Біюк-Сонак, Перекопський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія — 23 лютого 1918, Севастополь) — кримськотатарський політичний і державний діяч. Один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі.

Слова його вірша крим. «Ant etkenmen!» («Я присягнувся!») стали національним гімном кримських татар.

Народився Челебіджіхан у 1885 році в сім'ї Ібраїма Челебі, імама мечеті села Біюк-Сунак. Отримавши початкову освіту в сільській школі, продовжив її в медресе Акчора, а потім у Зинджирли медресе.

Спільно з Джафером Сейдаметовим і Абібуллою Одабаш, заснував патріотичну спільноту «Батьківщина» (крим. «Vatan») (1909 р.) — підпільну політичну організацію, членами якої були кримськотатарські студенти в Османській імперії.

За пропаганду соціалістичних ідей був заарештований. Після Лютневої революції 1917 Челебіджіхан повернувся до Криму, очолив національний рух кримських татар. На їх першому з'їзді у Сімферополі 25 березня 1917 обраний головою Всекримського Мусульманського виконкому і муфтієм-головою Таврійського мусульманського духовного управління.

Челебіджіхан організував маніфестації кримських татар, збір пожертвувань у «фонд перемоги» над Німецькою імперією, Османською імперією та її монархічними союзниками. Очолюваний ним Мусульманський виконком було визнано органом Тимчасового уряду в управлінні кримськими татарами з підпорядкуванням його міністерству внутрішніх справ Росії.

Тоді ж побачили світ такі видання, як «Millet» («Нація») кримськотатарською мовою та «Голос татар» — російською. З 5 квітня 1917 фактично всі справи кримських татар у компетенції Мусвиконкому. Його центральні органи: газети «Міллет» («Нація», редактор А. С. Айвазов, з 27 червня 1917), тижневик «Голос татар» (А. Боданінський та Х. Чапчакчі, з 22 липня). Керівництво Мусвиконкому сприяло офіційному оформленню Національної партії — Міллі Фірка, основною метою якої є національне самовизначення кримських татар. Перший склад ЦК: Ч. Челебієв, Д. Сейдамет, А. С. Айвазов, С. Хаттатов (Хаттат), А. Озенбашли, Дж. Аблаєв, А. Хільмі (Ільмі). Своїм завданням партія вважала створення автономної Кримської держави зі збереженням ладу між етнічними групами. Влітку 1917, з дозволу О. Керенського, почалися формуватися власні татарські національні військові формування, так звані ескадрони.

Челебіджіхан закликає до формування мусульманських збройних сил, у липні він виступає проти відправки на фронт трьох запасних мусульманських полків. Ця активність у Криму не подобається Тимчасовому уряду Росії, який готується до її пригнічення.

23 червня 1917 р., Номан Челебіджіхан був заарештований севастопольською контррозвідкою, але незабаром його були змушені звільнити, оскільки кримські татари висловили протест на захист свого лідера, закріпивши його п'ятьма тисячами підписів.

Перед ним ставилось завдання взяти участь у здійсненні територіальної автономії півострова під гаслом: «Крим для кримчан».

Челебіджіхан засудив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня 1917, виступав за утворення революційної влади з участю всіх соціалістичних партій (без кадетів).

У листопаді 1917 р. (за старим стилем) у Криму проходить I Курултай кримськотатарського народу, підготовлений Номаном Челебіджіханом із соратниками. Челебіджіхан входить до комісії з розробки проекту Конституції Кримської Народної Республіки.

Курултай затверджує представлений комісією проект Конституції і проголошує створення КНР, а Номана Челебіджіхана обирають головою Директорії (національного уряду) і паралельно — міністром юстиції. У представленому на сторінках газет «Millet» і «Голос татар» програмному повідомленні створеного уряду йшлося:

«Кримськотатарський національний уряд покликаний забезпечити щастя і нормальну життєдіяльність не лише корінного народу, але й захищати всіх земляків, мешканців півострова від узурпації, анархії і заколоту, захищати їх життя і гідність, і вважає це своїм священним обов'язком».

Номан Челебіджіхан виступав за рівноправ'я всіх народів, що живуть у Криму:

«Наше завдання, створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч».

Проте прихід до влади більшовиків, які не визнавали кримськотатарський уряд, поставив під загрозу існування молодої Кримської Народної Республіки.

Виявив нерішучість у збройній боротьбі з більшовиками і 4 січня 1918 з власної ініціативи подав у відставку з керівних посад. На його пропозицію 10 січня 1918 Курултай утворив комісію, яка вела переговори з більшовиками про припинення збройної боротьби в Криму.

Скориставшись цим, більшовики 14 січня 1918 безперешкодно захопили владу в Сімферополі, заарештували Челебіджіхана і літаком перевезли у Севастополь. 23 лютого 1918 був розстріляний у міській в'язниці матросами-більшовиками, а його тіло викинуте в Чорне море.

Челебіджіхан підтримував зв'язки з Українською Центральною Радою. У вересні 1917 на її запрошення направив до Києва від Мусульманського виконкому делегацію в складі 10 осіб для участі в роботі З'їзду народів Росії. Кримськотатарська делегація підтримала рішення з'їзду про перетворення Росії у федерацію рівноправних республік. Вітав утворення Української Народної Республіки.

Основні дати

березень 1917 р. - Утворення Української Центральної Ради 

квітень 1917 р. - Всеукраїнський Національний конгрес 

червень 1917 р. - I Універсал УЦР 

липень 1917 р. - II Універсал УЦР 

листопад 1917 р. - III Універсал УЦР 

22 (9) січня 1918 р. - IV Універсал УЦР, проголошення незалежності УНР 

січень 1918 р. - бій під Крутами 

січень (лютий) 1918р.- Берестейський мирний договір між УНР та державами Четверного союзу

Статті до ключових дат

Березень 1917 р. - Утворення Української Центральної Ради 

В Києві було проголошено утворення Української Центральної Ради як представницького органу, об'єднуючого «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».

Були обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: Михайло Грушевський – голова Центральної Ради, якого обрали заочно, його заступники – Федір Крижанівський і Дмитро Дорошенко, товариші голови – Дмитро Антонович, писар Сергій Веселовський, скарбник – Володимир Коваль.

Українська Центральна Рада телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду Георгія Львова і Олександра Керенського про своє утворення.

Таким чином,  процес формування влади в Україні мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 році в Україні їх було вже понад 170) виник ще один орган – Українська Центральна Рада.

Переломним моментом в історії Центральної Ради стало повернення до Києва 27 березня 1917 року Михайла Грушевського. Він сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради – досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави.

Михайло Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган.

Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання Центральної Ради у квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, де було багато українців.

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, його заступниками – Володимира Винниченка і Сергія Єфремова.

Тринадцятимісячний період діяльності Української Центральної Ради поділяється на три неоднозначних етапи.

Перший етап (від створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла.

Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху.

Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого – складні політичні маневри у стосунках з петроградським урядом. 

 І Універсал став поворотним моментом у стосунках Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва поважну делегацію у складі міністрів Іраклія Церетелі, Олександра Керенського, Михайла Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та ІІ Універсалі Центральної Ради.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. До того ж, видана у серпні 1917 року Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. Не наважившись відкинути ті невеличкі легальні можливості перебирання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних мас.

Захоплення більшовиками в кінці жовтня 1917 року влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами піддержки цього повстання на Україні».

На початку листопада 1917 року влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. УЦР ІІІ Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки, правда ще у складі федеративної Росії.

Розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повне унезалежнення України. ІV Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Центральна Рада ухвалила низку законів – Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статусу державної.

Державотворча діяльність наштовхнулась на ряд перешкод, головними серед яких з кінця 1917 року стали більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-1918 років, криза влади і держави. В таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно вести мирні переговори з представниками Четвертого Союзу в Бересті, а після підписання 9 лютого 1918 року мирного договору (Берестейський мир) звернутися до німців та австрійців за військовою допомогою.

Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків, Центральна Рада потрапила у залежність від німецького та австрійського військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати ліводемократичний курс, накреслений ІІІ і IV Універсалами, викликали невдоволення і роздратування окупаційного командування. Воно дозволило правим консервативним силам здійснити у квітні 1918 року державний переворот.

«Грамотою до всього українського народу», підписаною П. Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони скасовані.

Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації української нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм.
Квітень 1917 р. - Всеукраїнський Національний конгрес 

Всеукраїнський національний конгрес - найважливіша подія початкового етапу Української революції, перший представницький форум українського руху на теренах України, який перетво­рив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію.

На Конгресі були широко представлені делегати від усіх українських губерній, різних верств населення, багатьох політичних партій (УПСР, УСДРП, УПСФ, «самостійників», громадських рухів, селянських спілок, студентських громад, товариств, кооперативних організацій).

На зібрання також прибули представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані, Бессарабії, Саратова та інших територій поза межами України.

Загалом зареєструвалося близько 1500 учасників (делегатів з вирішальним і дорадчим голосом, а також гостей). Засідання Всеукраїнського конгресу проходили у Києві у залі Купецького зі­брання (тепер Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2).

Активність делегатів можна схарактеризувати як бурхливу - протягом трьох днів відбулося понад 300 публічних виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з'їзду практично з усіх куточків України і з-поза її меж.

Тим не менш, гасла «Україна для українців» та «Самостійна Україна» вважалися небезпечни­ми, «Українська автономія в федеративній Російській республіці» - найбільш популярними.

Душею форуму став Михайло Грушевський, який відкривав з’їзд. Його було одностайно обрано почесним головою зборів, він постійно перебував в епіцентрі дискусій. З його позицією солідари­зувалися доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.

З’їзд ухвалив такі рішення:

Український національний з’їзд протестує проти претензій на землі непольські, заявлені тимчасовою Польською Державною Радою в декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з'єднання польського народу з вільною російською державою. Народ український не потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров'ю.

Український національний з’їзд, вислухавши заяви і конкретні пропозиції українських деле­гатів армії і флоту, доручає Центральній Раді ті конкретні домагання подати Тимчасовому уряду.

Український національний з’їзд ухвалив послати привітання українцям на фронт.

Український національний з’їзд доручає Центральній Раді взяти, якомога скоріше, ініціати­ву союзу тих народів Росії, які домагаються, як і українці, національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній Російській Республіці.

Український національний з’їзд ухвалює доручити Центральній Раді організувати з своїх депутатів і представників національних меншин комітет для вироблення проекту автономного статуту України. Цей статут має бути запропонований для затвердження конгресові України, ор­ганізованому так, щоб він висловлював волю людности всеї території України. Санкція автоном­ного устрою України визнається, згідно з резолюцією попередніх днів, за Установчими зборами.

Український національний з’їзд, вислухавши передані йому зі зборів Селянської спілки ре­золюції щодо заборони, продажу й закладу землі і лісів, а також довгострокової оренди скарбів підземних (вугілля, руди та інших), постановляє передати їх Центральній Раді для відповідної заяви Тимчасовому урядові.

Безперечно, Всеукраїнський національний конгрес виконав завдання, що покладалися на нього історичним моментом. Після української маніфестації 19 березня 1917 року він став важливим кроком у розвитку Української революції, продемонстрував перед Тимчасовим урядом, створеним у Петербурзі, серйозність і невідкладність українських національних домагань, а українство після з’їзду досягло якісно нового рівня національної консолідації.

Конгрес засвідчив прагнення лідерів Центральної Ради забезпечити легітимність керівного органу українського руху, став першим реальним кроком до створення української держави. Він відіграв важливу роль у справі піднесення авторитету Центральної Ради, перетворення її у верховний орган, центр українського політичного життя та національного визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі.

За висловом Володимира Винниченка, після Конгресу Українська Центральна Рада стала «дійсно представницьким, законним (за законами революційного часу) органом усієї української де­бати».

Всеукраїнським національним конгресом закінчився процес формування Центральної Ради і розпочався другий період її діяльності — боротьби за автономію України.

Червень 1917 р. - I Універсал УЦР 

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україні (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення ухвалити I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

 

 «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї Росії… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був Володимир Винниченко. По проголошенню автономії був створений Генеральний Секретаріат.

Основні положення І Універсалу:

1.               «Однині самі будемо творити наше життя». Розбудова України «не одділяючись від усієї Росії».
2.               Найвищим державним органом в Україні проголошувалась УЦР.
3.               Заклик до переобрання місцевої адміністрації, заміна її на представників, прихильних до української справи.
4.               Запрошення до спільної праці національних меншин.
5.               Скликання Всеукраїнських установчих зборів.
6.               Тільки Всеукраїнські установчі збори мають право приймати закони України.
7.               Запровадження особливого податку на власну справу.
8.               Визнання необхідності розробки закону про розподіл поміщицьких земель.

Липень 1917 р. - II Універсал УЦР

Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.

 УЦР прийняла свій II Універсал.

Зміст:

Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До утвердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради представниками інших національностей, що проживають на території України.

Листопад 1917 р. - III Універсал УЦР 

Третій універсал Центральної ради декларував появу Української народної республіки (УНР). 20 листопада (7 листопада — за юліанським стилем) 1917 року.

 Нове державне утворення лишалося в складі революційної Росії (небільшовицької). Утім, уся влада в Україні закріплювалася за Центральною радою та Генеральним секретаріатом.

Межі Української народної республіки визначалися територією 9 губерній (Волинь, Катеринославщина, Київщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина та північна частина Таврії) і тих повітів Воронезької, Курської та Холмської губерній, де більшість населення становили українці. Але ті повіти мали проголосувати за входження до УНР.     

Ключовий результат: проголошення автономії України.

  Основні положення 3 Універсала.                                      Відтепер Україна стає Українською народною республікою.             Намагатися, щоб Російська республіка стала федерацією народів.                                                                            

   Центральна рада перебирає всю владу до Установчих зборів України.                                                                                Скасувати право власності на сільськогосподарські землі. Ця земля належить трудящим і має перейти до нього без викупу.      Запровадити 8-годинний робочий день.                                  Вжити заходи щодо мирного завершення І світової війни: закликати Антанту та Центральні держави до мирних переговорів.                                                                           Скасувати смертну страту. Амністувати політичних в’язнів. Реформувати судову систему.                                         Передбачено появу «національно-персональних» автономій для росіян, євреїв, поляків і інших національностей.                   Вибори до Установчих зборів України призначити на 9 січня 1918 року, початок їхньої діяльності — 22 січня 1918 року. Наслідки. Проголошення УНР III універсалом відбулося за складнішої політичної ситуації, ніж прийняття попередніх актів. Попри значно «автономічний» характер документа, Центральній раді не вдалося його втілити в життя. Через:

•                   глибоку політичну та соціально-економічну кризу на теренах колишньої Російської імперії;
•                   війну з Центральними державами (учасники Четверного союзу);

непослідовність і надзвичайну поміркованість самої Центральної ради в питаннях національного державного будівництва та ставлення до більшовиків.
 

22 (9) січня 1918 р. - IV Універсал УЦР, проголошення незалежності УНР 
Акт з’явився в дні, коли до Києва підступали більшовицькі війська: 19 січня вони взяли Глухів, 20 січня — Полтаву. Установчі збори України, що мали розпочати роботу 22 січня, не відкрилися.

Ключовий результат: Центральна рада проголосила незалежність України.                                                                                  Основні положення 4 Універсала

•                   УНР — самостійна суверенна держава українського народу.
•                   Генеральний секретаріат перейменовано на Раду народних міністрів.
•                   Рада народних міністрів негайно приступає до раніше започаткованих мирних переговорів із Центральними державами та організовує боротьбу проти більшовиків і «инших напасників, що нищать та руйнують наш край».
•                   Має з’явитися закон про передачу трудящим землі без викупу з терміном реалізації — до початку весняних робіт. Лісові, водні ресурси та надра підпорядковані УНР як майно трудящих республіки.
•                   Промисловість, що виробляє продукцію для воєнних потреб, має перейти на випуск товарів народного споживання.
•                   Держава монополізує міжнародну торгівлю (імпорт, експорт) з метою контролю внутрішніх цін.
•                   У банківській системі заборонено всі операції, що пов’язані з фінансовими спекуляціями. Дозволяється кредитувати населення та підприємства для підтримки людей і суб’єктів господарювання.                                                                        Наслідки                                                                                Проголошення незалежної УНР дозволило українській делегації виступити повноцінним учасником мирних переговорів в Берестечку (Бресті). У підсумку, укладено мир з Центральними державами, більшовицькі війська змушені були відступити. Це сприяло відновленню української влади на більшості території, яку УНР вважала своєю.
•                   4 універсал, як і попередні, мав надмірні соціальні зобов’язання. Тому економічно-соціальна частина цих актів не була виконана. Зокрема, через глибоку кризу в умовах затяжної війни та конфлікт інтересів між широкими соціальними групами (особливо в питаннях володіння землі).
  Січень 1918 р. - бій під Крутами

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці і стали опорою Центральної Ради.

24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами  загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. І наступного дня ці 27 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них  – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

 

Січень (лютий) 1918р.- Берестейський мирний договір між УНР та державами Четверного союзу

Переговори у Бресті-Литовському:

•                   з ініціативи більшовиків 9 грудня 1917 р. розпочалися переговори між Росією і Німеччиною та її союзниками у Бересті (Бресті-Литовському);
•                   самостійна участь делегації УНР у переговорах зі згоди Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини;
•                   делегація УНР: С. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, С. Остапенко. 

27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір.

Умови Брестського мирного договору:

•                   завершення воєнних дій між УНР і державами Четверного союзу, відмова від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;
•                   визнання незалежності УНР, визначення кордонів між УНР і Австро-Угорщиною за угодами довоєнного часу між Росією і Австро-Угорщиною;
•                   постачання УНР продовольства й сировини до Німеччини та Австро-Угорщини в обмін на постачання ними в УНР сільськогосподарської техніки, вугілля та іншого;
•                   допомога Німеччини та Австро-Угорщини у відновленні контролю Української Центральної Ради над усією територією УНР. 

Угода дала можливість відбити наступ більшовиків і відновити владу Центральної ради. Це перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони.

Україна та Австро-Угорщина підписали таємну заяву і таємний додаток, за якими Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина і Буковина об’єднувалися в один край у складі Австро-Угорщини з наданням українцям широкої автономії, а в Криму мала утворитися мусульманська республіка.

Берестейський мир ще називають “хлібним миром”. Завдяки цьому договору із України до Німеччини прибуло 60 млн пудів хліба – 983 тис. т, 4,5 тис. т м’яса та іншої сільськогосподарської продукції, пише сайт prosvit.org.

“Мир з Україною був підписаний під тиском голоду, що вже почався. Весною і літом 1918 року приїхало до нас з України 42 тисячі вагонів. Такі харчі було б неможливо дістати з якого-небудь іншого місця. Таким чином мільйони людей врятувалися від голодної смерті. Нехай подумають про це ті, що критикують Берестейський мир”, писав Оттокар Чернін (1872–1932), міністр закордонних справ Австро-Угорщини.

Берестейський мир псував стосунки України з Англією і Францією, які воювали проти Німеччини та її союзників. Але був перемогою над Росією, яка робила все можливе аби залишити українські землі у своєму складі. Лев Троцький на мирних переговорах у Бересті збрехав, що Центральну Раду в Києві скинули. 13 січня 1918 року в газеті “Пролетарская мысль” з’явився матеріал “Центральна Рада намагається змарнувати боротьбу за мир”, в якому наголошувалось, що делегація УНР прибула до Берестя для зриву переговорів.

Політики УНР тоді неоднозначно оцінювали цю подію. Зокрема, генеральний секретар закордонних справ УНР Олександр Шульгин домагався, щоб українська делегація у Бересті дотримувалась незалежності не лише від Росії, а й від Німеччини та інших країн Четверного союзу. Його особливо непокоїло те, що участь делегації Центральної Ради у цих переговорах фактично перекреслювала усі попередні досягнення молодої дипломатії УНР у відносинах з державами Антанти. Отож, коли переговори у Бресті наближались до завершення, 29-річний Олександр Шульгин, щоб не очолювати новий напрям зовнішньої політики, з яким він особисто не погоджувався, вирішив піти у відставку – всупереч умовлянням голови Центральної Ради Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський

Володимир Винниченко

 

березень 1917 р.	Утворення Української Центральної Ради
квітень 1917 р.	Всеукраїнський Національний конгрес
червень 1917 р.	I Універсал УЦР
липень 1917 р.	II Універсал УЦР
листопад 1917 р.	III Універсал УЦР
22 (9) січня 1918 р.	IV Універсал УЦР, проголошення незалежності УНР
січень 1918 р.	Бій під Крутами

 

 

січень (лютий) 1918р.

Берестейський мирний договір між УНР та державами Четверного союзу