Українське мистецтво першої половини ХІХ століття
|
наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.
Мета: визначити особливості розвитку українського мистецтва першої половини ХІХ ст., схарактеризувавши основні тенденції розвитку музики, образотворчого мистецтва та архітектури; розвивати в учнів уміння працювати з документами, ілюстраціями, вміти аналізувати історичний матеріал, виділяти головне й другорядне, робити висновки та узагальнення; розвивати навички усного мовлення, вміння складати зв’язну та послідовну розповідь; виховувати в учнів естетичні смаки й уподобання. Основні поняття: культура, мистецтво, архітектура, музика.
Тип уроку: комбінований Бесіда
1-а зала. «Розвиток музичного мистецтва» (слайд 1) У музичному мистецтві продовжували жити культурні традиції минулого, які дбайливо зберігали кобзарі, бандуристи і лірники. Найвидатнішими з них були Остап Вересай та Андрій Шут.
Слайд 2. Остап Вересай
Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім'ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчик переймав мистецтво співу та гри на бандурі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінка, після нього — у лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту. Понад сорок років мандрував містами і селами України. Відвідав багато міст у тому числі виступав у Києві та Петербурзі. У 1875 Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в'язниці. У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.
Слайд 3. Андрій Шут
Сімнадцятилітнім перехворів віспою і втратив зір. Щоб не вмерти з голоду, взявся за традиційне ремесло сліпців – сукання вірьовок та виготовлення вірьовчаної збруї. І хоч ця робота забезпечувала сякий-такий прожиток, юнак без вагання залишає її, стає учнем панотця Павла Козла, навчається кобзарської справи. Репертуар кобзаря записували письменник П. Куліш. Мав багато учнів.
Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Саме вона стала основою, міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Слайд 4. Михайло Вербицький
Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько. Ним і його молодшим братом опікувався їх далекий родич перемишльський владикаІван Снігурський. 1828 — Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Іван Снігурськийзапросив із Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке. У Нанке Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Згодом Вербицький вступив до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перервалися: молодий семінарист керував хором навчального закладу, опанував гру на гітарі. У 2-й половині 1840-х років звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції. Коли наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. Навіть досить посередні п'єси завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Він написав музику до понад 20 вистав. У 1850 року отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах (тоді Яворівського повіту), де прожив решту свого життя. Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається наразі дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862–1863 рр. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований у часописі «Мета» 1864 року. Ймовірно, це й надихнуло о. Михайла написати патріотичну пісню. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику.
Слайд 5.
Слайд 6. Іван Матвійович Вітковський Педагог, скрипаль, диригент, композитор, підприємець. Навчався у Й.Гайдна у Відні. 1805-1815 і 1821 - 1830 — учитель музики в Харківському університеті та інституті шляхетних дівчат. 1812 відкрив перший у місті музичний магазин, 1813 заснував першу фабрику інструментів, де виготовляли фортепіано. Маестро Іван Вітковський знав і викладав гру на всіх (!) оркестрових інструментах,
Слайд 7. Семен Гулак – Артемівський
однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм». Долю Семена вирішив його прекрасний голос. У 1838 році, коли Гулак-Артемовський навчався у київській бурсі, на його талант звернув увагу Михайло Глинка, який шукав виконавця для партії Руслана у щойно написаній опері і взяв його з собою до Петербурга. Тут Глинка спочатку сам дає йому уроки співу, а 1839 року організовує на його користь декілька концертів, а на зібрані кошти відправляє вчитися за кордон. Побувавши в Парижі, Гулак-Артемовський виїхав до Італії, де після двох років навчання дебютував у флорентійській опері (1841). У 1842 Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до 1864 року є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864–1865 — Великого театру у Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 роком, яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено Марком Кропивницьким у 1884 році у трупі Михайла Старицького. Помер 17 квітня 1873 року в Москві, похований на Ваганьковському кладовищі.
Архітектура - це застигла музика. - Ф. Шеллінг 2-а зала. «Архітектура кінця ХVІІІ – 1-ї половини ХІХ століття» (слайд 1) Слайд 2. Протягом першої половини XIX ст. архітектурний стиль бароко витіснявся класицизмом. На зміну пишності, перевантаженості декоративними елементами прийшов стриманий, скупий на прикраси стиль класицизму. Для класицизму були притаманні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви. Зовнішня стриманість поєднувалася з внутрішньою зручністю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням.
Слайд 3. Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани. Від головного майдану розходилися здебільшого прямокутні квартали. Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом, з дотриманням масштабу будівель їхніх форм і стилю. У даний період ведеться активна розбудова міст. Особливо активно «прикрашаються» Київ, Одеса, Харків. Цьому сприяє активна діяльність архітекторів того часу.
Слайд 4. Андрій Іванович Меленський Український архітектор російського походження. Перший головний архітектор Києва (з червня 1799 по березень 1829). Народився 1766 року у Москві. Першим його досвідом стало відрядження до Петербурга на будівництво палаців під керівництвом Джакомо Кваренгі.
Слайд 6.
Слайд 8. Вікентій (Вінченцо) Іванович Беретті
Академії мистецтв (з 1809). Народився 1781 року у заможній родині. Походив від «уродженців італійської науки»; син професора-механіка. 1804 рік — закінчив із золотою медаллю Петербурзьку академію мистецтв, де навчався в класі зодчого А. Захарова. Невдовзі призначено міським архітектором Петербургу. Працював у Петербурзі під керівництвом архітектора Тома де Томона на споруджені Біржі. 1809 рік — обрано до почесних членів Академії мистецтв(за проект кадетського корпусу), згодом присвоєно звання академіка. 1825 рік — створення монумента на місці хрещення київського князя Володимира в Херсонесі. 1830 рік — стає одним із членів комітету з побудови Ісаакієвського собору 1831 рік — стає професором архітектури. 1833 рік — В. І. Беретті призначено членом комітету будівель та гідравлічних робіт. 1834–1835 роки — бере участь у конкурсі на створення проекту для Київського університету 11 березня 1837 року — звільнений з усіх посад у Петербурзі імператором Миколою І та направлений до Києва «для постійного заняття» в ролі архітектора і члена будівельного комітету. Починаючи з 1837 року і до самої смерті працює у Києві, 1840 року викладає у Київському університеті.
Ім'ям Вікентія Беретті названо вулицю в Києві (житловий масив Вигурівщина-Троєщина) 15 жовтня 2009 р. відбулась церемонія урочистого відкриття на фасаді Червоного корпусу меморіальної дошки видатному архітектору, будівничому Червоного корпусу Київського університету — Вінченцо Беретті (1781–1842) — з написом «від вдячних українського та італійського народів»
Міжнародний центр культури і мистецтв
Слайд 11 – 12.
Слайд 13. Жан-Франсуа Тома де Томон
Швейцарія ). Родина перебралася у Францію, де майбутній архітектор провів дитинство і молодість. Художнє навчання опанував в Королівській Академії в Парижі. Як здібний учень, отримав Велику Римську премію, що давала право на переїзд в Рим на стажування. Відбув в Італію. Разом з графом д'Артуа вони перебралися у імператорський Відень ,а потім у імперський Петербург. Тома де Томон заробляв на життя майстерно виконаними малюнками і акварелями.Ім'я вихованця Паризької Академії стало відоме серед вельмож і, згодом,при дворі царя.Перші архітектурні роботи сподобались і цар Олександр 1-й призначив його придворним архітектором. Відтепер життя і творчість Тома де Томона належатимуть новій батьківщині.
Слайд 14.
Слайд 16.
Слайд 17. Франс (Франческо) Карлович Боффо Італійський архітектор, що будував в містах Росії і України в складі Російської імперії. З 1820 по 1861 жив і працював в Одесі. 1823 року за його проектом в місті Таганрог побудовані уславлені Кам'яні сходи, що з'єднували вул. Грецьку з набережною. Здійснював проектування й будівництво парадних і представницьких ансамблів і будинків у центральній частині Одеси, що стали візитною карткою міста: Воронцовський палац, будинок колишніх присутніх місць на напівкруглій площі, Приморський бульвар (проект арх. А. И. Мельникова, 1826); уславлені Потьомкінські сходи (1841); будинок старої біржі — нині міськвиконкому (1828–1834 разом з Г. І. Торічеллі); чудові палаци: колишнього генерал-губернатора (1826) — нині Палац піонерів і по Приморському бульварі, 9 (1829–1830) Одним з перших почав забудовувати місто дохідними, багатоповерховими будинками. Будинок по вул. Пушкінській, 6 (1835) — найстарший «висотний» будинок міста. Дотепер збереглося більше 30 будинків, створених зодчим Боффо. Серед них: Пушкінська, 3 (1830-ті), Садова, 1 (1847), Жуковського, 39 (1836), Грецька, 35 (1832), провулок Чайковського, 8 (1844) — власний будинок Ф. Боффо.
Похований в Одесі, на Першому християнському цвинтарі (знищений в 1930).
Слайд 18.
Відомі сходи в Одесі, що поєднують центр міста з гаванню та Морським вокзалом. На сьогодні сходи складаються з 192 сходинок (спочатку їх було рівно двісті, проте при розширенні порту вісім сходинок було засипано) і десяти прольотів. Довжина сходів — 142 метри, вони побудовані перспективно — їх нижня частина (довжиною 21,7 м) значно ширше верхньої частини (12,5 м), завдяки чому при погляді зверху сходів складається враження однакової ширини на всьому їх протязі. Парапети сходів здаються паралельними та видно тільки майданчики (окрім верхнього маршу). При погляді знизу сходи здаються довшими і видний тільки суцільний каскад сходинок. В 1933 році вапняк був замінений рожево-сірим гранітом, а майданчики були покриті асфальтом. У 1955 році до 50-річчя повстання на броненосці сходи, що до революції називалися Рішельєвськими, а потім Бульварними, були перейменовані в Потьомкінські.
Слайд 19.
Слайд 20. Андрея́н (Адрія́н) Дмитрович Заха́ров
У 1782 році закінчив Петербурзьку академію мистецтв, з 1782 по 1786 навчався у Франції, на доручення сенату складав типові проекти різних міських споруд адміністративного і громадського призначення. За його проектом збудовано Чорноморський госпіталь у Херсоні (1803–1810), Преображенський собор у Дніпропетровську (1830–1835), будинок губернатора в Чернігові тощо. Проекти Захарова також використано при спорудженні ансамблю міського адміністративного центру міста Полтави — Круглої площі (1803—11).
Слайд 21.
Слайд 22. Євгеній Олексійович Васильєв Російський та український архітектор, багато років працював у Харкові. Архітектурну освіту здобув у Санкт-Петербурзі. Деякий час працював у Богодухові. Після заснування Харківського університету був переведений до Харкова на посаду архітектора університету.
Слайд 23.
Слайди 24 – 25
Палацово - паркове мистецтво Продовжувалася традиція палацово – паркової архітектури. Світової слави зажили дендрологічні парки «Софіївка» Умань та «Олександрія» у Білій Церкві
Слайд 26.
Слайд 27.
3-я зала. «Розвиток образотворчого мистецтва»; Живопис розвивався в побутовому, історичному, пейзажному, портретному напрямах. Вирішальний вплив на український живопис цього періоду мала Петербурзька академія мистецтв. На початку XIX ст. українське образотворче мистецтво вступило в нову фазу розвитку, його головними рисами стали реалізм і демократизація.
У 1823 звільнений з кріпацтва, оселився у Москві. У 1824 отримав звання академіка. Твори Тропініна зберігаються у Державній Третяковській галереї у Москві, Київському музеї українського мистецтва, Львівському музеї українського мистецтва, Музеї Тропініна і московських художників його часу у Москві.
Слайди 4, 5, 6
Маляр і педагог, родом з Богуслава на Київщині. Один з найближчих друзів Тараса Шевченка, брав активну участь у його визволенні з кріпацтва. В 1832–1838 роках навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв; з 1839 — викладач малювання у Ніжинській, Немирівській (з 1846) і з 1856 київських гімназіях. Із збережених творів Сошенка відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони.
Слайд 8 – 9
Слайд 10. Аполлон Мокрицький
Венеціанова. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де також вчилися його три брати — Петро (нар. 1816 p.), Андрій (нар. 1817 р.) і Олександр (нар. 1819 р.). Друг Шевченка. Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв був викладачем в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві, з 1851 p. — професор живопису. Їздив у Італію на заробітки. Шевченко, повернувшись із заслання, зустрічався з ним у Москві та Петербурзі. Пензлю А. Мокрицького належить галерея портретів відомих його сучасників: М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова.
Слайди 11 – 13
Народився у Петербурзі. У 1835—38 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у професора М.Воробйова. Щороку влітку протягом 1836—38 працював в Україні. У 1838 познайомився з Т.Шевченком, став одним з найближчих його друзів. У Петербурзі Штернберг, живучи разом з Т.Шевченком на одній квартирі, виконав кілька портретів поета. Створив фронтиспіс до першого видання «Кобзаря» — офорт «Кобзар з поводирем» (1840). Т.Шевченко присвятив Штернбергу поему "Іван Підкова" та перед його від'їздом до Італії подарував «Кобзар», на якому написав вірш "На пам'ять Штернбергові" (1840). У 1839-40 брав участь в експедиції В.Перовського в Оренбурзькому краї. Незабаром виїхав як пансіонер в Італію.
Слайди 15 – 18
Слайд 19. Лука Долинський
Навчався в Києві в духовній академії. Талант молодого художника привернув увагу київського греко-католицького (унійного) митрополита Пилипа Володковича , з ним Лука Долинський прибув 1770 р. до Львова. У 1768–1771 р. був писарем собору Св. Юра у Львова. Одним із перших учителів Долинського був Юрій Радивилівський. Як стипендіат Львівського єпископа Лева Шептицького Лука Долинський навчався в Віденській
Академії Мистецтв, вивчаючи монументальне і станкове мистецтво. Навчання в Австрії тривало протягом 1775–1777 рр. Після повернення до Львова йому було доручено оздоблення собору Св. Юра, яке він завершив приблизно у 1785 р. Через 2 роки виконане особисто оцінив син австрійської імперетриці Марії-Терезії імператор Йосиф ІІ (1765–1790) - подарував Луці Долинському перстень з власної руки.
Слайди 20 - 21
Слайд 22 Тарас Григорович Шевченко Український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
V. Узагальнення та систематизація знань
- Робота з документом Учні мають ознайомитися з документом і виконати завдання.
Із записок німецького вченого Гакстгавзена
Завдання |
про публікацію авторської розробки
Додати розробку