Урок - подорож « Незвіданий Тарас Шевченко »

УРОК - ПОДОРОЖ « НЕЗВІДАНИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО »

Мета: розглянути цікаві факти про Т. Шевченка; познайомитися з різними сторонами життя українського поета; виховувати в учнів пошану до великого українця.

Епіграф:

Пам′ятайте, що  на  цій  планеті,

Відколи  створив  її  пан  Бог,

Ще  не  було  епохи  для  поетів,

Але  були  поет  для  епох.

Ліна  Костенко  

Вчитель: Коли запитуєш у учнів: «Що ви знаєте про Шевченка?». Чуєш, в основному, одне й те саме, що Тарас Шевченко – то Великий Кобзар, Великий революціонер, Геній української літератури.

Можливо, заяложені фрази шкільної програми про Тараса Шевченка і не роблять його постать привабливою, не дають усвідомлення його величі. Та й ми самі найчастіше згадуємо про нього лише у Шевченківські дні. Можливо, варто говорити про нього не лише, як про революціонера, але і як людину, в котрої були почуття, ніжність, кохання ...були свої людські, земні бажання, емоції. Тому, я хочу нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії чи, навіть, народні перекази, котрі не претендують та 100% достовірність, але досить цікаві.

 Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:

– Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.

«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками».

«Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!»

Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з нього маляр був.

Петро Мартос, який фінансував видання першого «Кобзаря» 1840 року, наводить відмінну від традиційної версії історію викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.

Якось художникові-кріпакові один генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і, що важливо дуже схоже. Але в житті генерал був некрасивим, а отже, реалістичну роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака. Розуміючи, чим це може закінчитися для Тараса, Жуковський вмовив імператрицю прохати Шевченкового власника призупинити перемовини з покупцем – а на знак подяки імператриця захотіла, щоб Карл Брюллов нарешті докінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який і був потім розіграний у знамениту лотерею.

Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців – сума на той час досить велика (у археологічній комісії
Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.

Коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його.

Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накреслив олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:

– Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?

Тарас Григорович запросив з нього сто п'ятдесят карбованців. А пан йому каже:

– Що це ви так дорого хочете?

– Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.

Пан розсердився й пішов од нього.

А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана приставив до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:

– Постав цей портрет на вітрині, а хто купить, нехай заплатить п’ятсот карбованців.

От іде раз пан вулицею, дивиться – на вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:

– Скільки стоїть осел, що на вітрині?

– П’ятсот карбованців.

Пан підійшов і каже:

– Цей портрет я заберу.

Вийняв п’ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:

– Гарний осел, та не мені дістався.

     Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років XIX століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд – данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.

   Приятель Шевченка О. Чубинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував представників вищого світу, бо ж треба було обов'язково одягати фрак.

– А не хочеться мені натягать отого фрака, щоб він зслиз, – говорив поет.

– Ходім краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.

Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в житті одягла селянську вишиту сорочку знявши її зі своєї служниці. Той одразу помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав.

Панночка довго розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії Шевченка. А потім раптово спитала:

– Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка?

– Справді, ви красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, – відповів поет.

Саме такі носять селянські дівчата. Але запам’ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.

       Пантелеймон Куліш залишив спогад про успіх співака-самородка, згадуючи про власне весілля, де Тарас був за старшого боярина. Куліш пригадував, що на весіллі гостей були повні кімнати, як водиться, присутні розважалися, гучно розмовляли, і тут старший боярин... заспівав. Усі присутні, почувши голос знаного поета, змовкли.

Стояла така тиша – ніби в залі залишився тільки сам співак. Він виконував пісню за піснею. Тільки закінчував виконання, гості зразу жваво просили співати ще і ще. Куліш висловився, що такого рівного тому співу він ні разу не чув. Кульмінацією вечора став спів на два голоси з талановитою нареченою – Олександрою Білозерською. Після чудового дуету в присутніх з'явилася ідея про відрядження Тараса Григоровича, як співака, для навчання за кордон.

На пам'ять про той вечір Олександра Михайлівна обдарувала поета різними цінними подарунками.

Вона просила Тараса Григоровича за її статки поїхати до Італії на навчання. Пантелеймон Куліш усіляко підтримував наміри нареченої і настирно просив Шевченка прийняти коштовності на відрядження до Риму. Тарас Григорович щиро дякував подружжю Кулішів, але відмовився від їхньої щедрої допомоги. Бажав присвятити свою працю і надалі поетичній діяльності та живопису.

Улюбленим напоєм Тараса Шевченка був чай, а їжею – справжній український борщ, «затертий пшонцем і затовчений старим салом», вареники з сиром із грубої гречаної муки й такі ж самі галушки.

Не байдужим був і до рибних страв.

Прізвище Шевченка походить від його прадіда Андрія Грушівського, що походив з козаків і звідкись прийшов у Кирилівку. Андрій Грушівський одружився з Єфросинією Шевчихою (її батько був шевцем) і взяв прізвище дружини. Так виник рід Шевченків.

Вчитель: Як і кожна людина Т. Шевченко любив мріяти, мрії примушують нас відриватися від землі і злітати до неба. Які мрії були у Т. Шевченка? До Вашої уваги велике серце Т. Шевченка. Воно сповнене любов’ю до всієї України,сповнене мріями і сподіваннями. Давайте заповнимо його мріями.

Серце з мріями заповнюють учні. Вірш «Поставлю хату і кімнату» декламує

вчитель.

ПОСТАВЛЮ ХАТУ І КІМНАТУ

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

27 сентября (1864, С.-Петербург)

Поезію Тараса Шевченка перекладено понад ста мовами світу. Серед них – японська, корейська, арабська і міжнародна мова есперанто. Найбільше перекладів здійснено російською, німецькою, польською, англійською мовами.

Найвідомішою книжкою Шевченка звичайно ж є «Кобзар», якій присвячено цілий музей у Черкасах (єдиний на весь світ). Більше ніж
8 мільйонів копій – таким був тираж книги за часів Радянського Союзу, а за життя автора перевидавалася 4 рази.

Український майстер Микола Сядристий створив найменшу в світі книжку «Кобзар», розміром трохи більше половини квадратного міліметра. Це майже в 19 разів менше від найменшої японської книги. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Зшито книгу павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника.

Вчитель: Сподіваюся наша подорож була цікавою і Ви дізналися багато нового про Т. Шевченка. Людина-митець, людина-поет, людина-геній, людина, якою захоплюється увесь світ. Він мріяв про щастя та заслуговував його. Людина надзвичайної геніальності та сили волі. Пам′ятаймо про нього!