Урок. "Література рідного краю. Володимир Кузьменко «Сповідь магната»

Про матеріал

Розробка допоможе у проведенні уроків літератури рідного краю для учнів 10-11 класів.Містить конспект уроку та матеріал для вчителя. Відкриє нові відомості про Володимира Кузьменка як письменника Вінниччини.

Перегляд файлу

Тема : Література рідного краю. Володимир Кузьменко «Сповідь магната»

Мета : розкрити перед учнями багатство внутрішнього світу , висоту

ідеалів , акумульовану в творчості талановитого митця слова Володимира Кузьменка; проаналізувати сюжетно-композиційну будову твору; розвивати уважність , спостережливість, зосе-редженість, синтетико-аналітичне мислення; поглиблювати знання про історію рідного краю,формувати в них історичну пам,ять; виховувати любов і повагу до минулого рідного краю, гордість за наших предків

Обладнання:портрет письменника, виставка творів, мультимедійні презентації, тестові завдання, роздатковий матеріал

Тип уроку : урок –дослідження

Теорія літератури: хроніка, авантюрно-історичний роман

Епіграф: Таки ніхто не знає наперед

Ані своєї , ні чужої долі.

Володю, ти - самотній ожеред

В примерзлому , засніженому полі.

Стоїш собі , суворий і важкий,

Високий , незворушно-сивочубий.

Такий великий , затишний такий,

Що прихистиш всі душі закоцюблі..

Тетяна Яковенко

Ключове питання: Історія – це завжди неповторність?

Випереджувальні завдання : «літературознавці», «історики»,

« бібліографи» , «культурологи»

Хід уроку

Методична ремарка. Учні працюють у творчих групах : «літературознавці», «історики», «бібліографи», «культурологи» , кожна з яких взаємодоповнює іншу. Протягом уроку вчитель та учні коментують виставку літератури , епіграф.

І Настановчо - мотиваційний етап.

Емоційно насичене вступне слово - огляд

(Звучить музика . Мирослав Скорик « Мелодія)

Вінцент Потоцький був вельми оригінальною особистістю кипучої натури, як, мовиться, з характером… Він створив Немирівський парк. Але що спонукало Вінцента до цього ?Одні вважають , що любов до садівництва. Та що варта така любов проти безтямного палкого кохання до Хелени (Гелени) де Лінь (у дівоцтві Масальська), яка й призвела 47-річного графа ось до яких дій…

Таких почуттів до жодної жінки він не відчував. А тут на тобі. Навіть та, його перша, ще зовсім юнацька любов, і та не була такою, як ця, нинішня. Так, здається, він закохався по-справжньому!

Але як, чим саме покорити серце такої красуні, до того ж заміжньої? Та ще й за ким – за Карлом де Лінем – сином самого графа Жозефа де Ліня!

Тому, як бути йому, – Вінцент того не знав.

«Парк!» Так, саме те, на чому найліпше знається, він і підкорить серце графині.

- Так, це буде парк, однак найліпший парк у світі!

(Звучить музика. Бетховен «Місячна соната»)

Рольова гра (на сцені з’являються Вінцент і Гелена)

Підтримуючи Хелену за руку, Вінцент повів її по алеї вглиб парку. Дійшовши до середини галявини, Вінцент зупинився і, відійшовши трохи від Хелени, мовчки став осторонь, даючи їй насолодитися довколишньою красою, яка, як він помітив, тут же зачарувала її.

Однак вона мовчала, не зронила жодного словечка. Мовчав і Вінцент, хотів все ж, щоб першою заговорила Хелена. Тому і не квапив її.

Повільний час був іще нестерпніше довшим. Онде уже скільки часу Хелена все мовчки та мовчки розглядала то квітник, то дерева удалині, то підходила декілька разів до квітника і, присівши вдихнула пахощі квітів.

- Що ти хочеш від мене почути? - врешті-решт все-таки першою заговорила Хелена, пильно дивлячись у вічі Вінцента. - Чи я здивована, чи я зачарована, чи я підкорена? Так, так, так… Усе разом, усе в одну мить, тільки-но я це все побачила. Адже зі мною такого не було. Це вперше в моєму житті!

- Ти будеш моєю? - не чекаючи, що ще скаже Хелена, Вінцент тієї ж миті став на коліна перед нею.

В руках блиснула золота каблучка із великим, кольору стиглої вишні, рубіном.

- Так, буду, - не вагаючись, немовби то чекаючи цього запитання від Вінцента уже давним-давно, відповіла Хелена.

- Повір це все заради тебе, заради моєї любові до тебе. А згодом тут буде ще набагато красивіше, тут ще буде наш із тобою палац, - Вінцент, одягнувши Хелені каблучку, став палко цілувати її руки.

- А ця алея, - Вінцент кивнув головою вдовж алеї, - з цих пір зватиметься «Алеєю любові».

(Додаток 1)

Активізація мотиваційних резервів учнів

Навчальна рефлексія

ІІ Інтелектуальна розминка

У яких творах , що вивчали на уроках української літератури , автори зверталися до історичної тематики? («Захар Беркут» І. Франка, «Чорна рада « П. Куліша, «Роксоляна» О. Назарука…)
Які історичні події найчастіше висвітлюють письменники у своїх творах? (Боротьба проти поневолювачів, зображення тієї чи іншої епохи ..)
Якими рисами повинен бути наділений митець , що звертається до історичної тематики? ( Ерудований, начитаний, повинен опрацювати історичні джерела , факти, вміти їх спів ставити та проаналізувати)
Чи доречний творчий домисел автора у творах на історичну тематику?( Обов,язково, бо без нього це не буде художній твір )

ІІІ Операційно-пізнавальний етап.

Повідомлення теми, мети, завдань уроку.

Актуалізація опорних знань і висунення системи гіпотез.

Уведення учнів у життєвий світ та творчу лабораторію митця

ІV Сприймання та усвідомлення нового матеріалу

Дослідницька робота та мультимедійна презентація бібліографів на тему :

«Володимир Кузьменко – талановитий майстер слова» (випереджувальне завдання)(Додаток 2)

Дослідницька робота та мультимедійна презентація істориків на тему:

«Історичне минуле Ковалівки .Таємниця острова Кемпа. Джон Говард – «той , хто робив інших здоровими»(Додаток 3)

Срийняття й осмислення змісту художнього твору, його композиційної будови, жанрово –стильової манери письма:

а)Словникова робота,заповнення понятійно-термінологічного «поля»

(Дослідницька робота літературознавців з теорії літератури)

Рома́н (фр. roman — «романський») — літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Істори́чний рома́н — роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

Авантюрний роман — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями.Відомий під назвами середньовічного лицарського та крутійського романів (зокрема, про лицарів Круглого Столу).Зверталися до цього жанру Даніель Дефо, Ж. Берн, Редьярд Кіплінг, Дж. Конрад та ін.

Хро́ніка (грец. chronikós — зв'язаний із часом) — різновид історичної літератури, зібрання записів з викладом найважливіших подій того чи іншого періоду в хронологічному порядку. На Русі хроніки називали літописами.

(Перед учнями на столах роздатковий матеріал з теорії літератури)(Додаток 4)

Проміжна рефлексія вивченого матеріалу.

Розв’язання одинадцятикласниками проблемних завдань відповідно до їхніх інтелектуально–вольових можливостей та психо-фізіологічних особливостей (літературознавчий та лінгвістичний практикум )

Бесіда

У чому особливість написання роману « Сповідь магната»?
Які проблеми порушує автор?
Як В. Кузьменко втілює в образі Вінцента Потоцького типові риси польського магната?
Чим привернув вашу увагу образ Гелени?(Зачитати цитати з твору)
Як образ Джона Говарда вплинув на розвиток подій , зображених у романі?

V Корекційно-рефлексивний етап. Встановлення логічних зв’язків, закономірностей у розглядуваному творі.Осмислення, узагальнення та систематизація знань

Сюжетно-композиційна особливість твору :

Визначення теми , головної думки, ідеї роману

Жанр: любовно-авантюрний роман, «Подільська хроніка 18 століття»

(Визначення зав’язки, кульмінації , розв’язки роману)

Коментар епіграфа

Тестове опитування(Додаток 5)

VІ Рефлексія.

Самоаналіз і самоусвідомлення рівня збагачення власного ментального досвіду.

VІІ Підведення підсумків уроку і повідомлення домашнього завдання. Слово вчителя

Власне, це лиш зовні твір Володимира Кузьменка можна назвати любовно-авантюрним романом – «Подільською хронікою 18 століття» . В цілому, в своїй глибинній суті він несе і серйозний політичний, міждержавний підтекст, який багато чого може навчити і сучасних політиків. А ще це твір на одвічну тему добра і зла, правди і кривди, людяності і безчестя. Роман про Вінцентія Потоцького. І цим, як кажуть, все сказано... Ця політична постать вісімнадцятого століття і сьогодні актуальна. Серед сучасних українських політиків, на превеликий жаль, чимало таких безтямних владолюбців, як Потоцький, політична гра якого в значній мірі призвела до втрати Польщею самостійності і до ще більшого уярмлення України. (Скільки Вінцентіїв Потоцьких зараз рвуться до нашого парламенту! І, як колись, знову в них за спиною Росія маячить).

Про той, подібний до нашого теперішнього, польський розбрат, яким скористалася Російська імперія, Володимир Кузьменко пише із співчуттям полякам, з якимсь особливим докірливим підтекстом, який зрозумілий лише тим, хто побував у подібній ситуації: «Ці прихильники старих укладів негайно утворили нову Конфедерацію – Тарговіцьку. І під її прапорами закликали Росію виступити гарантом їхніх колишніх привілеїв. Довго матінку Росію благати їм не довелося. І хоч Сейм у Гродно намагався якось цьому протистояти, Катерина 1792 року ввела війська у Варшаву. Почалося вторгнення, що призвело до розколу. Ситуацію негайно використали Пруссія та Австрія. Як стерв’ятники-грифи, вони, скориставшись егоїзмом магнатів та слабкістю короля, з усіх сторін накинулися на Польщу. Відбувся другий її переділ, за яким до Росії відійшли Правобережна Україна і Білорусія з Мінськом. Саме, мабуть, з цього часу ми маємо вважати росіян братами, а їхню державу старшим родичем?!.. Не сподівалися польські магнати, що така «допомога» Росії обернеться для них лихом.

Вам нічого це не нагадує з нашої сучасної політики?..

На мій погляд, найбільша цінність роману Кузьменка полягає в тому, що він дозволяє мислити глобально в тому і теперішньому часі і разом з тим приземлено, сьогоденням, милуватися українським словом, українською думкою.

Сюжет, як заведено в українській літературі, не стрімкий, не карколомний, як на американських гірках. Автор розвиває його поволі, старанно виліплюючи з точних деталей, перш за все, характери головних героїв – Вінцентія Потоцького, його привезеної з Європи чергової дружини Гелени.

Коли читаєш цей роман, то здається, що бачиш їх, чуєш. Автор показує гріховність, аморальність дуже тонко, точними начерками, наче пензлем на полотні. В той же час не робить якісь грубі висновки, не моралізує. Все відбувається природно, як у житті.

З непідробною симпатією пише автор про іншого неординарного поляка – Тадеуша Костюшка – щирого патріота своєї Вітчизни. На фоні його образу стає якоюсь дуже дрібною, якщо не сказати нікчемною, пані Гелена Потоцька і її затії. Ось одна зі сцен зустрічі цих двох героїв: «Нічого особливого в Тадеуші Костюшку Гелена не знайшла. Він мило з нею розкланявся, цілував ручку, кинув кілька люб’язних, нічого не значущих фраз, і все. Нічим він її не вразив. Вона ж чекала мало не Наполеона. ..Хто хоч раз спілкувався з Ганною Масальською, принцесою де Лінь, або графинею Потоцькою, не забував її уже довіку... Та треба таки, мабуть, бути Тадеушем Костюшком, щоб не помітити такої, як Гелена. І варто, мабуть, бути уродженою Масальською, щоб нічим особливим не вирізнити серед інших Тадеуша». От вам і деталі характерів!..

Проте, деякі з персонажів виписані автором, на мій погляд, замало. Скажімо, Олександр Суворов, який мав особливі зв’язки з Потоцьким. Досить скупо Володимир Кузьменко змалював його, наче не наважуючись привідкрити на ньому в повній мірі маску непереможного героя імперії.

В цілому Володимир Кузьменко яскраво продемонстрував свій талант романіста.

Оцінка діяльності на уроці, обґрунтування виставлення балів, педагогічні рекомендації щодо вдосконаленнянавчальної роботи, оголошення домашнього завдання.

Підготувати рецензію на виступи істориків, бібліографів, літературознавців за опорною схемою «Рецензія на виступ»

Повнота відповіді.
Логіка викладу.
Наявність (відсутність) фактичних помилок у викладі .
Мовна грамотність.
Наявність прикладів .
Оцінювання відповіді.

Додатки до уроку

Фото В.Кузьменка

Додаток 1

Немирівський парк як наслідок палкої любові Вінцента до Хелени

Вінцент Потоцький хоча і був вельми оригінальною особистістю кипучої натури, як, мовиться, з характером, однак, поряд з тим, він був і великим любителем садівництва та декоративного озеленення, чим найбільше і запам’ятався, зокрема, у Немирові та сусідній із ним Ковалівці.

Жодна пара не мала права ставати на весільний рушник, не виконавши його вимоги: нареченим треба було взяти з панського розсадника дві щепи і висадити їх у своєму дворі – лише тільки після цього йшли вінчатися. Дякуючи Вінценту Потоцькому, Немирівщина до цих пір славиться своїми садками.

Більшість із дослідників вважають, що саме ця любов до садівництва спонукала графа до того, що той створив Немирівський парк. Так, це, безумовно, незаперечний факт. Однак, все-таки щонайбільшим спонуканням Вінцента до створення парку була до безтями палка його любов до Хелени (Гелени) де Лінь (у дівоцтві Масальська), яка й призвела 47-річного графа ось до яких дій…

Ось уже кілька днів поспіль Вінцент не знаходив собі місця. Мимовільна зустріч із Хеленою де Лінь у Парижі, котра відбувалася три дні тому, змусила немолодого уже графа згадати ось ту першу, майже дев’ятирічної давності варшавську зустріч із графинею, яка так різко й докорінно змінила усе його подальше життя. Таких почуттів до жодної жінки він не відчував. А тут на тобі. Навіть та, його перша, ще зовсім юнацька любов, і та не була такою, як ця, нинішня. Так, здається, він закохався по-справжньому!

Але як, чим саме покорити серце такої красуні, до того ж заміжньої? Та ще й за ким – за Карлом де Лінем – сином самого графа Жозефа де Ліня! Хоча, правда, чого там вартий той вискочка Карл без свого батька, без його безмежного багатства та впливових зв’язків, без яких той і не був би одруженим із Хеленою.

Тому, як бути йому, – Вінцент того не знав.

Якось одного дня, коли всидіти вдома не було сили, та і щонайменшого бажання, Вінцент подався у мандри по землях Немирівського маєтку. Десь уже в обідню пору граф забрів у місцину, котра знаходилась на пагорбі над річечкою Миркою у південно-східному напрямку від палацу і була порослою густим віковічним грабово-дубовим гаєм. Не знати чому, але місцина зразу ж запала в душу і він став обходити її з одного краю в інший. Вийшовши на невеличку, однак доволі простору галявину, котра знаходилася в північно-західній частині гаю, граф зупинився.

Потім пройшов по ній вздовж і впоперек кілька разів. Невдовзі серед дерев помітив просвітлення. Не вагаючись пішов туди. Як же був здивований Вінцент, коли невдовзі вийшов на дорогу, яка вела прямісінько до його палацу. Повернувшись на галявину, оббіг її очима ще декілька разів. Вінцент аж присів від несподіваної думки: «Парк!» Так, саме те, на чому найліпше знається, він і підкорить серце графині.

- Так, це буде парк, однак найліпший парк у світі! - швидше вигукнув, аніж мовив Вінцент і радий подався додому.

Із своїм задумом граф не барився. Лишень діждавшись слушного часу, він взявся за справу. В осінньо-зимовий період 1786-1787 років, зібравши з десяток тямущих чоловіків на підмогу, Вінцент Потоцький власноруч береться за розчистку гаю: вирубуються сухі дерева, підлісок.

А в тім місці, де дорога від його палацу впритул підходить до гаю, він робить широку, пряму-прямісіньку алею, котра, мов стріла, летить через увесь гай, аж ген-ген до самісінького його краю, ділячи водночас його і галявину навпіл. Поруч ведеться розширення та розбивка галявини, де навесні 1787 року по периметру висаджуються паркові декоративні кущі та дерева, спеціально закуплені для цього. Верхня частина галявини, що на самому узвишші, залишається вільною. Саме тут, на ній, Вінцент збирається побудувати свій новий палац, щоб якомога подальше від людей жити в нім із Хеленою і тільки із Хеленою.На нижній частині галявини Вінцент закладає квітник, засаджуючи його найрізноманітнішими квітами.

Час плив повільно, мов вода у тихій Мирці. Хоча Вінценту хотілося, щоб він промайнув в одну мить. І ось, якби там не було, але той час настав.Одного літнього гожого дня велика красива карета, запряжена двома парами коней, від’їхала від палацу Вінцента Потоцького. Не встигли коні належне й пройтися, як карета, щойно завернувши, зупинилася навпроти входу у парк. Першим із неї вийшов середніх років чоловік, а за ним, підтримуючись за його руку, молода, доволі красива жінка. Це був Вінцент Потоцький та Хелена де Лінь.Підтримуючи Хелену за руку, Вінцент повів її по алеї вглиб парку. Дійшовши до середини галявини, Вінценти зупинився і, відійшовши трохи від Хелени, мовчки став осторонь, даючи їй насолодитись довколишньою красою, яка, як він помітив, тут же зачарувала її.Однак вона мовчала, не зронила жодного словечка. Мовчав і Вінцент, хотів все ж, щоб першою заговорила Хелена. Тому і не квапив її.

- Що ти хочеш від мене почути? - врешті-решт все-таки першою заговорила Хелена, пильно дивлячись у вічі Вінценти. - Чи я здивована, чи я зачарована, чи я підкорена? Так, так, так… Усе разом, усе в одну мить, тільки-но я це все побачила. Адже зі мною такого не було. Це вперше в моєму житті!

- Ти будеш моєю? - не чекаючи, що ще скаже Хелена, Вінцент тієї ж миті став на коліна перед нею.В руках блиснула золота каблучка із великим, кольору стиглої вишні, рубіном.

- Так, буду, - не вагаючись, немовби то чекаючи цього запитання від Вінцента уже давним-давно, відповіла Хелена.

- А ця алея, - Вінцент кивнув головою вдовж алеї, - з цих пір зватиметься «Алеєю любові».

Саме тому 1787 рік слід вважати роком зародження Немирівського парку,

Додаток 2

Володимир Данилович Кузьменко народився 25 лютого 1948 р. в

м. Тульчин на Віннниччині. Тут же на Вінниччині, у с. Хвостівцях (тепер Ковалівка) провів свої дитячі та юнацькі роки.1963 року закінчив Ковалівську (Хвостовецьку) неповну середню школу, в 1964 році вступив і через чотири роки закінчив Немирівський будівельний технікум. Під час навчання відвідував заняття районної літературної студії.

Після закінчення технікуму зарахований у СПМК-2 т-ту «Кіровоград-сільбуд»- майстром. 1968 року звільнений у зв’язку з призовом до Радянської Армії. 1969 року – зарахований техніком у Немирівський райдорвідділ. Прийнятий у ПМК-6 майстром. Звільнений у зв’язку з виїздом по комсомольській путівці т-т “Томсктрансстрой”. 1972 року зарахований у Немирівську с./т. Інженером т./б. Звільнений за власним бажанням. 1975 – колгосп “Дружба” Петрівського району Кіровоград-ської області. Зарахований інженером будівельником. 1982 – звільнений з посади інженера будівельника і виведений з членства. 1989 – Тульчинське РайДУ – майстер. 1986 – т-т “Пурпетрубопроводстрой» - старший прораб. 1989 – зав. відділом сільського господарства Ямпіль-ської райгазети «Слово хлібороба”. 1993 – оглядач-консультант з питань літератури, мистецтва і культури. 1996 – відповідальний секретар Він-ницької обласної організації Національної спілки письменників України. Переобраний на 2-й статутний термін. З 2003 року – радник Голови облдержадміністрації з гуманітарних питань. Шеф-редактор журналу “Вінницький край”.

Сімейний: дружина – Тетяна Анатоліївна, лікар-стоматолог, син Віталій та два молодших сини Володимир і Владислав.

Писати почав в ув'язненні. У передмові до кількох його оповідань, опублікованих у журналі "Дніпро" 1990 - №9), А. Пастушенко зокрема визначив: "Оця невимушена,стихійна народність, чистота первісної, а не дистильованої правди життя чи не найвідмітніша риса молодого прозаїка".

Автор роману, збірки, яку складають повість та оповідання, поетичної книжки. Лауреат премії імені М. Коцюбинського. Член СПУ з 1990 року. 1989 року видав в одеському видавництві "Маяк" роман "Ти є на світі", в якому через долю двох з дитинства закоханих одне в одного людей простежив історію нашого народу у 1920-70 роках. Наступна книжка-збірка, яку складають повість та оповідання "Жінка з землі Франца-Йосифа" – побачила світ у Вінниці 1995. Підготував до друку роман "Етап" з життя повоєнних тюрем і таборів, уривки з якого публікувалися в перідичній пресі. Володимир Данилович - член спілки письменників та спілки журналістів України, працював заступником голови Бюро Вінницької обласної Письменницької організації, очолював обласний літературно-мистецький Фонд і Асоціацію творчих спілок Вінниччини.У 2007 році вийшов роман «Сповідь магната»

В 2007 році В.Д. Кузьменко помер.

Літературна довідка

Важким і тернистим був шлях у літературу письменника Володимира Кузьменка. Близько десяти років відсидівши у брежневському ГУЛазі, він зумів усе ж вистояти, не зламатися. Пекуча образа, несправедливість не стали на заваді його літературного злету. Писав у застінках, у поїздах, на усіх перехрестях нелегкого шляху. I доля всміхнулася... Одразу ж після виходу в світ першого роману "Ти є на світі" Володимира Кузьменка було прийнято до Спілки письменників. Далі видає ще кілька книг, друкується в періодичці.

Володимир Кузьменко, як всі чи більшість , почав із віршів. Навчаючись у Немирівському будівельному технікумі на Вінниччині, активно відвідував районну Літстудію, якою керував поет Костянтин Лазаренко. Власне здібний юнак з Ковалівки здобув тут перші і чи не єдині уроки літературної слави, прославився віршами.Потім було складне життя, робота за фахом поза межами області, і вже зовсім у тих буднях Володимира Кузьменка не було поезій, бракувало навіть рідної мови. А він почав писати ... роман. Рідко хто з письменників наважувався дебютувати у прозі романом, а Володимир Кузьменко писав таки своє "А життя - не поле". Написав усе так, як було насправді за тих років. От видавництва й відсахнулися од того роману: "Ви що ? Кому потрібна ваша правда!". Тоді Володимир Кузьменко написав "ніби дитячу" повість "Калейдоскоп на сім обертів" - і знову відмова не по суті: мало гладкопису, засмічена мова тощо. Що ж, справді, автор давно жив серед російськомовних українців, які звели цю багатющу мову до 500 побутових слів - для їх інтелекту вистачало і цього мізеру.А йому було мало, і його душа прорвалася до рідних джерел. Нехай попервах і засмічена, навіть каламутна, але побіг живий потічок його творчості дорогами з дитинства, левадами й луками. Обізвалися працелюбні голоси, ожили постаті односельців - може, мали вони інші імена та очі, але доля в них була одна - народна. Володимир Кузьменко писав у різних жанрах літератури: короткі оповідання, новели, вірші й гуморески,повісті. Його запрошували двічі на зустріч з учнями Ковал1вської школи. В сільському будинку культури письменник розповідав обширно про себе, про те, що має дружину, дітей, про свою письменницьку роботу, ділився планами на майбутнє. Розповідав, де брав сюжетні лінії до своїх творів. Зокрема Володимир Данилович Кузьменко спинився на повісті-романі "Ти є на світі". Це твір про село довоєнного і післявоєнного пері0ду. Автор підкреслив, що до написания роману використав зустрічі з ковалівчанами та громадянами всього Немирівського району, а також їхні спогади. Саме вчитель Ковалівської школи Черниш Анатолій Йосипович подав ідею Володимиру Кузьменку написати про рідну Ковалівку, про Потоцького, Гелену , Джона Говарда, надавши власні матеріали.

Додаток 3

Таємниця острова «КЕМПА»

$C:\Documents and Settings\User\Мои документы\Downloads\johnhow.jpg$

НЕМИРІВСЬКИЙ район, Ковалівна, село хліборобів і цукроварів, одне з найбільших сіл на Немирівщині. Коли під'їжджаєш до нього, ще здалеку бачиш високі споруди цукрозаводу. Поруч,в мальовничій місцевості, парк з глибокими джерельними ставами, могутніми віковими деревами, солов'їними серенадами-улюблене місце відпочинку ковалівчан. Тут добре ловиться риба, свіжо дихається і гарно думається. На одному із ставів - "Кемпа ", затишний острівець, яких - небудь сто кроків по окружності, взимку і влітку вквітчаний барвінком. До речі, "Кемп" в перекладі з польської мови означає острів. Острів - прикраса парку. Він береже таємницю, до якої прикута увага дослідників з різних куточків світу уже більш як 200 років . Чому ж йому, скромному острівцю, випала така незвичайна поважна честь? Та щоб достеменно розібратись з цією романтичною і таємничою історією, потрібно зробити невеличкий екскурс в глибину століть.

Справа в тім, що Ковалівка за часів Станіслава - Августа належала Потоцьким, нею володів Вінцент Потоцький, великий коронний підкоморій, це був відомий дивак, вважав себе за удільного князя, навіть карбував монети з гербом Пілава. Також він був великим шанувальником садів, завіз до Ковалівки найкращі на той час сорти фруктів з усієї Європи. Крім двоповерхового маєтку навкруги був закладеним розкішний сад і оранжерея.

У своїй книзі «Історія видатної дами 18-го століття Графиня Олена Потоцька» автор Люсьєн Пере, Париж 1894 р.,2-ге видання, на ст. 1 - їй пише: «1793 р. Ковалівка має дуже гарна і зручне для життя розміщення, вона лежить в прекрасній долині, оточеній лугами, на яких пасуться численні табуни турецьких, арабських, англійських коней, далі скільки глянеш оком, величезні хлібні поля. Посеред річки, яка розсікає парк, і острів, засаджений березами, дубами, тополями, красиві алеї ведуть до великого дубового гаю, регулярні партери навколо палацу добре поєднуються з його архітектурою. Широкі сходини ведуть на терасу, прикрашену лимонними та апельсиновими деревами, яка свідчить про м'якість клімату весною. Величезна оранжерея, вимощена мармуром з широкими алеями прикриває їх від холодів".

$C:\Documents and Settings\User\Мои документы\Downloads\Apolonia_massalska.jpg$ Графиня Олена (Гелена) Потоцька,з дому Масальських. Рицина Боброва по портрету пастеллю Л. Тончі. 1872 р. (Автор).

« Третя дружина Віицентія Потоцького, молода вдова Гелена Аполонїя виховувалась у Паризькому монастирі Обуа, палка прихильниця філантропії забажала вклонятися могилі великого англійця в... Ковалівці...

Там відбулася врочиста церемонія переноховання Д.Говарда на острівці стиски серед романтичного парку... Щороку на день смерті Говарда в Ковалівці щедро роздавалась милостиня і влаштовувалась поминальна служба Божа...» (ст. 24, Дмитро Малакон «Минуле Немирова.» Київ. 1998 рік).

стр. 27. Із листа графині Ольги графу Вікентію: «Ти не в змозі уявити всю красоту острова, він весь в зелені та в буйстві квітів. Лілії, рози, жимолость вищі мене. Акація і молодий дуб зазеленіли, тополі входять в силу, в цілому це - "чарівно". (Переклад автора). Парк, і зокрема острів, були найулюбленішими місцями графині, її слабістю і розвагою. Тут, в Ковалівці, вона живе безвиїзно кілька років. Освічена, розумна, вродлива і владна графиня тримає, образно кажучи, руку на пульсі свого століття, яке вирує, як вулкан, землетруси, війни, повстання, спустошливі епідемії чуми, тифу, холери, геніальні прояви людського духу,- все це належить бурхливому 18- му століттю. Графиня виписує газети, журнали, вона особисто знайома з видатними музикантами, політиками, військовими діячами, імператорами, письменниками, поетами, лікарями і філантропами. Тут, у Ковалівці, час неначе стишив свій безжальний, стрімкий політ. Вельможна графиня прогулюється у своєму чудовому Ковалівському парку біля кришталево - чистого озерця «Сажівка» та враз знизу, з –під дороги, гулко : зацокали по вимощеній доріжці кінські підкови. Ще здалеку козак скинув шапку, перевів коня на крок і, під'їхавши, шановливо подав графині листа, скріпленого сургучовими печатками. Олена кидає йому золотого, з цікавістю розриває папір. Швидко читає текст і підносить до очей вишиту хустинку, лист падає на землю... Здивований слуга кидається підняти його, але графиня, швидко опанувавши себе, наказує покликати садівника... Садівник негайно прибуває і з вуст господарки одержує наказ: «На цьому місці, - де прийшла сумна звістка із Херсону про кончину англичанина Джона Говарда в три дні побудувати дубовий хрест» (Легенда, яку я записав у 1980 р. в Ковалівці). Той могутній, виготовлений із столітнього дуба хрест простояв у парку до 30 - х років 20 - го століття, переживши Річ Посполиту, Російську імперію, господарів маєтку у Ковалівці. Але це все буде в майбутньому, а тоді графиня з сумом і сльозамна очах сяде за листа з співчутгям до родичів і друзів про смерть великого філантропа-гуманіста. Швидкі кур'єри полетять з її листами у Лондон, Варшаву, Відень, Париж.

Хто ж він цей іноземець, який заслужив велику повагу і шану. На це питання можуть коротко відповісти надписи на його пам'ятниках і обелісках: "Жив для інших", "Робив інших здоровими", "Хто 6 ти не був, ти біля могили свого друга", "Іван Говард". Народився Джон Говард, як стверджує Британська Енциклопедія. - 2 вересня 1726 року. У 16 - річному віці йому випала можливість самостійно обирати життєвий шлях. Спадщина і заповіт батька схиляли його до комерційної діяльності. Але він вирішив іти своєю дорогою. Збереження батька він розумно використав для поліпшення матеріального добробуту своїх співвітчизників з села Кардингтон поблизу Лондона, а також для допомоги хворим різних країн і народів. Людина великої волі і розуму, Джон Говард все своє життя присвячує боротьбі за інтереси пригнічених, в'язнів, хворих, військовополонених. Він особисто переніс всі жахи полону французьких корсарів, чудом уцілів, а повернувшись на Батьківщину, допоміг своїм товаришам вибратись з полону, запропонувавши дійові заходи проти тюремного тифу. Говард безстрашно і самовіддано працює в вогнищах епідемій чуми, тифу, холери. З ризиком для життя проникає у тюрму - тюрем Бастілію, опублікувавши згодом про її таємниці і жахливе поводження з в'язнями памфлети, за що уряд Франції приговорив його заочно до смертної кари. У часи Говарда в тюрмах, зокрема в Бастілії, панували жорстокі середньовічні закони, тюремщики не отримували ніякої платні, а жили з того, що оббирали в'язнів. Часом люди, виправдані судом, роками ж виходили на волю, бо не могли заплатити за утримання у в'язниці. Говард випрошує для себе ув'язнення, вивчає «з середини» тюремне життя, відтак стає ініціатором кількох законів, що дали початок тюремній реформі спочатку в Англії, а згодом в багатьох європейських країнах. Визначаючи караюче значення тюрем, Говард вимагав поваги до в'язнів і виправлення їх за допомогою праці, розумної дисципліни і релігійно морального виховання. Особливого значення він надавав санітарно-гігієнічним умовам цих місць. У 1784 році Говард, займається лікуванням страшної хвороби - чуми, яка спустошувала європейські міста. Він безстрашно обстежує чумові карантини багатьох країн, знайомиться з методами лікування. Поїздки Говарда нараховували більш ніж 68 тис. кілометрів, величезну на той час відстань. Шукаючи збудника чуми, він прибуває до Констинополя. Тут він виліковує безнадійно хвору дочку великого паші і заживає майже легендарну славу. Після цього випадку Говард заявляє, що віднині він лікар тільки для бідних.

$C:\Documents and Settings\User\Мои документы\Downloads\1348_or.jpg$ «Я ніколи не утримуюсь від того, щоб не сказати правди про кого 6 то не йшла мова, будь - то про короля чи імператора» ,- такими були висловлювання Говарда на прийомі в австрійського імператора Йосипа II. Приїхавши у 1781 р. в Росію на запрошення Катерини II відвідати її палац, Говард відповів відмовою, передавши честолюбивій імператриці, що приїхав вивчати лікарні і тюрми, а не палаци... Катерині це не сподобалось, але Говард уже був легендарною особистістю, він відвідав майже всі великі і малі європейські держави, де вивчав умови життя знедолених, до його слів прислухалися великі монархи його шанували прості люди. І тоді Катерина II, щоб показати перед Європою свій імідж, - під час другого приїзду в Росію 1789 р. видала йому безпрецедентний на той час документ - наказ всім чиновникам виконувати поади Говарда, як її особисті накази! І Говард, не рахуючись з часом і своїм здоров'ям, на всьому шляху від Петербурга до Москви і через всю Україну відвідує госпіталі, лікарні, тюрми, лазарети, власним прикладом пропонує ідеї гуманізму - співчутливого ставлення до хворих. У своїй незвичайній інспекції він відзначив, що в царській Росії харчування хворих було край незадовільним, у лікувальних закладах не споживали ні молока, ні рису, ні навіть чаю. Лікарі не мали змоги допомогти, або змінити це бідне харчування. Бо хліб і квас були основними продуктами харчування хворих. Говард робить записки, доповідні імператриці, на які ніхто з вельмож не звертав ніякої уваги. До речі, за життя написав цілий ряд наукових праць про становище тюрем і лікарень, де різко критикував владу за жахливі умови для в'язнів і страждущих. Виступав за влаштування для народу підвальних закладів. Збудував на власні кошти кілька лікарень і будинків для престарілих. У жовтні 1789 року він вирушає до Херсону, де лютує епідемія висипного тифу, але місцева легенда, «Исторический вестник" 1893 р. Т. 52, ст. 874 - 875, свідчить, що по дорозі в Херсон Джон Говард побував у Немирові і зокрема в Ковалівці в маєтку Вінцента Потоцького». До речі цю легенду пам'ятають у Ковалівці і до цього часу: "старожили села стверджують, що зупинившись у Ковалівці в маєтку Потоцького на кілька днів, він працював на острові озера «Кемпа». (П. М. Царенко. 20. 02. 1996р. "Спогади".) Але точних історичних фактів про перебування Говарда у Ковалівці немає. Тому продовжу свою розповідь. Прибувши в Херсон, Говард допомагає військовополоненим, бере участь у боротьбі з епідемією сипного тифу. При цьому сам заразився і 20 січня 1790 року помер. Похоронили його, згідно заповіту, на хуторі Дефіно, біля Херсону. Виконано було і останнє побажання встановити на могилі сонячний годинник.

Після смерті Говарда на знак щирої подяки і пошани до нього в різних місцях Європи були побудовані пам'ятники, зокрема в Херсоні, у величному Лондонському соборі Святого Павла, де пам'ятник Д. Говарду стоїть поруч з могилами адмірала Нельсона, герцога Велінгтона, художника Тернера та інших видатних британців. У Берфорді на центральній площі вдячні земляки побудували йому меморіал, його бюст і чудовий пам'ятник був також в Ковалівці на острові озера «Кемпа».

Здавалося, що всі крапки над «і» вже поставлено, але це тільки початок таємниці, про яку знає острів «Кемпа»...

Через півстоліття після захоронення Говарда в Довідковому енциклопедичному словнику видавця К. Крайня в томі 6 - му на ст. 74-8-ій, 1847 року видання С.- Петербурга в замітці, присвяченій історії села Ковалівки з'являється інтригуюча інформація: «Тут, поміж багатьма прекрасними пам'ятниками, звертає на себе увагу пам'ятник, встановлений графинею Потоцькою в честь видатного філантропа Говарда, прах якого вона веліла перенести сюди із Херсону» ( Переклед автора) Ця новина викликала подив у всього Херсону, тут його всі знали і поважали, але про таємне викрадення ніхто не міг навіть подумати...

$C:\Documents and Settings\User\Мои документы\Downloads\P1150700.jpg$ Через 5 років це питання піднімає учитель із Ніжина

І. Кульжицький в статті «Могила Говарда», яка була опублікована в журналі

«Москвитянин» 1852 р. № 5. Дозволю навести її повністю (в моєму перекладі).

«Де похоронений Говард? Де могила його? Всі упевнені, що він похоронений біля Херсону на колишньому хуторі Купця Дефіне... Над його могилою стоїть пам'ятник. Все це так, але труни з прахом Говарда немає в Херсонській могилі. Він викрадений звідти і похоронений в іншому місці. У 8 верстах, від містечка Немирів, Подільської губернії Брацлавського повіту, в с. Ковалівці, мав свою резиденцію, як тоді говорили, граф Потоцький. Дружина - велика філантропка. Сентиментальність, сльози, зітхання були тоді модні по всій Європі. Графиня Потоцька ставилась до імені Говарда з такою повагою, яка доходила до обожнювання. Аж коли в Ковалівці було отримане повідомлення про смерть і поховання Говарда в Херсоні, чутлива графиня зі слізьми на очах попросила свого чоловіка Вікентія Потоцького, щоб труна з прахом філантропа неодмінно була перевезена у Ковалівку. Він не міг заперечувати сльозам дружини. Велів приготувати кілька бричок з своїми надвірними козаками, озброєними з голови до ніг і послав їх до Херсона з наказом, щоб вони вночі по тихеньку під'їхали до вказаного місця, до хутора, на якому хоронили Говарда, нишком розкопали могилу його, витягнули труну і потім, щоб закопали могилу, якою вона була, як можна швидше поспішили з украденим мертвецем у Ковалівку. Для швидкої їзди в багатьох місцях були підготовлені підставні коні. Так все і здійснилось. Новоросійський край був тоді пустинею біля Херсону, то ж була пустиня і ніхто в Херсоні не знав, та і тепер, здається, ніхто не знає про викрадення.

Коли труну Говарда було перевезено в Ковалівку, його з великими почестями і церемонією передали землі в чудовому графському саду, на острові серед озера. Згодом графиня Потоцька над цією новою могилою філантропа поставила багатий пам'ятник, який і тепер стоїть там, притінений густими деревами.

Тепер село Ковалівка, де спочиває вічним сном добрий Говард, належить пану почесному попечителю Немирівської гімназії графу Болеславу Станіславовичу Потоцькому. Нема ніякого сумніву, коли б редакція «Москвітянина» звернулась до графа, то він прислав би їй малюнок з дійсної могили Говарда і пам'ятника, з чудовим краєвидом його оточуючим».

Пам'ятаю, що на пам'ятнику був надпис, який також граф міг би вислати в редакцію. (Іван Кульжицький)

Через деякий час граф Болеслав Потоцький відповів на запит редакції: «...По вашому бажанню я намагався дізнатись про випадок, який стосується Вікентія Потоцького. Але ні в тутешньому, ні в тульчинському архіві ніяких письмових свідчень не виявилось. Я звертався до сина графа Вікєнтія, який проживав у Варшаві. Він мені відповів, що про слух знає, але достовірність його стверджувати не може. А тому я можу послугувати тільки малюнком пам’ятника, який знаходиться в саду Ковалівки на острові посеред озера. Зображення його на лицевій стороні - пелікан і бюст Говарда. Надпис знаходиться з протилежної сторони... «Тут спочиває Джон Говард! О ти, який живе з своє задоволення, наділений владою і багатством, подумай про тих, хто животіє в хворобах, нужді, темноті тюрем, позбавлених повітря, спільного для всіх... "

З повагою. Немирів , 3 червня 1852 рік.

Здається, що таємниця острова 'Кемпа" перестає бути таємницею, але це не так: постає нове запитання, в якому стані тепер знаходиться могила видатного філантропа і перш ніж відповісти, потрібно знову повернутись до 18-го століття.

Графиня Олена задоволена, для неї нічого неможливого не існує. Вона тішить себе думкою, що хоч перезахоронення і перечить нормам християнської моралі, але там, під Херсоном, напівпустиня, війни, розбій і могилу її любимця Д.Говарда всеодно б зруйнували якісь варвари. Хіба їм відомо те, що Говард зневажав багатство, розкіш і крім невеличкого натільного хрестика у могилі з ним нічого цінного не було. А в Ковалівці буде завжди під охороною, оточений турботою, шаною і нащадки її зрозуміють та вибачать цей гріх. Та задумам графині не судилось здійснитись. Колись могутня Річ Посполита розвалюється, і після поділу Польщі у 1795 році підкоморій, знеохочений і вражений, продає Ковалівку з 5-ма селами (2025 душ і 689 дворів) і Немирів (12 тис. душ) Щенському Потоцькому. А Щенський цей маєток разом із могилівським ключем (16 сіл) дарує найулюбленішому синові Юрію (Єжи), якии незабаром програв за одну ніч все у карти Гадзевичу, зробивши ще до того 30 мільйонів злотих боргу, а сам виїхав до Барежу у Францію, де і помер на 33-му році життя. Його мачуха Софія Потоцька прийняла на себе його спадщину з обов'язком виплати боргів і заповіла Ковалівку і Немирів синові Болеславові, а останній віддав їх у посаг своїй дочці Марії з Потоцьких Строгановій.

У Ковалівці була її літня резиденція, наповнена витворами мистецтва, які лишилися від підкоморія, В тому числі і могила з пам’ятником Джону Говарду, пережила катаклізми революції, громадянської війни. А от у 1933 році під час страшного голодомору могила великого філантропа була зруйнована і лише важкі кам'яні плити з пам’ятника довго лежали на острові, як німий докір людської неосвіченості і злочинності влади.

Пройшло багато років, на місці могили виросли молоді дерева, час зробив своє. Але у 1956 році по лінії міністерства іноземних прав прийшов запит із Англії про стан могили Д. Говарда у Ковалівці. По запиту, стривожені міжнародним конфузом чиновники приїхали у парк цукрозаводу, робітники перевезли їх на човні на острів. Плити з пам'ятника обміряли, сфотографували, переписали текст і... поїхали. Ковалівські жартівники стверджують, не без підстав комісія написала в Англію все - о'кей!

У Радянському Союзі в той час все було засекречено і навіть тема Д. Говарда! Абсурдно, смішно – але це факт. Коли чиновники поїхали, то робітники зіштовхнули плити з пам'ятника в воду, щоб їх ніхто не пошкодив. Та їх благий намір обернувся, на жаль, іншим боком. Зросли потужності цукрозаводу, піднявся рівень води, яка повільно розмиває острівець, від якого залишилась тільки третя частина, плити опинилися в намулі в десятку метрів від острова, місце їх відомо. Кілька разів я з ентузіастами намагався витягти їх з води, але товща води в 3-4 м і намул до 0,7 м не дозволили їх підняти. Та і працювали ми без захисного спорядження. Лежать вони там і досі - приховуючи таємницю острова. Можливо хтось з читачів допоможе нам в підйомі плит, це було б дуже шляхетно з їхнього боку. А для цього потрібно зовсім мало - спеціальне спорядження, добра воля і кілька годин роботи.

Здається, можна було б і закінчувати, але в цій таємничій і романтичній історії ще один несподіваний зворот. Колись давно, коли я був 12-річним хлопчиком, ми з такими ж босоногими шибайголовами, ловлячи раки в ставку "Кемпа," знайшли в намулі людський череп... Він був середніх розмірів, потемнілий від часу, без нижньої щелепи.Знахідку я забрав додому, старанно помив і довго зберігав , вивчаючи його будову. А потім череп попросив у мене мій товариш, а у нього відібрала його мати Лекера Костина і насварилась на нас, що негоже бавитись людськими кістками, нишком похоронила череп чи у своєму садку, чи на кладовищі с. Вергіївки... Через багато років я почав вивчати життя та діяльність видатного філантропа і просив згадати бабусю Лекеру, в якому місці вона захоронила людський череп, але вона була вже зовсім старенькою і згадати не змогла. І я з великим жалем констатую, - що дуже можливо у руках у мене був череп Д. Говарда. З оператором телестудії "Селбанго" ми знімали відео-фільм про таємницю перезахоронення, заходили на садибу бабусі Лекери, там уже проживають інші люди, все помінялось, але таємниця острова "Кемпа" може знову «з'явитись на поверхні» і тоді скаже своє слово медексперт.

Шановний читач, знайомлячись з цим нарисом, напевне хоче запитати, а що кажуть старожили про таємницю острова. Старожили добре пам'ятають сам пам'ятник, підземну частину, могильний склеп, легенди, пов'язані з іменем Д. Говарда в Ковалівці.

З покоління в покоління передаються розповіді про те, як дуже давно вельможний пан Потоцький наказав привезти прах англійського лікаря до свого маєтку, щедро розплатившись золотом. Але все таємне з часом стає відомим.

У 1980 році мною була записана розповідь жителя с. Ковалівки Федора Антоновича Сердюка, 1890 року народження, садівника парку Марії з Потоцьких - Строганової. По розпорядженню княгині Федір Антонович особисто виконував різні роботи на острові ставу "Кемпа". Він згадував: пам'ятник Д. Говарду був гарний, дуже майстерної роботи. Мав розміри приблизно 180 - 160 см. висотою, 100 - 120 см. у ширину. На одній із сторін пам'ятника було викарбуване зображення пелікана, а нижче надписи латинським шрифтом. Сам пам'ятник був побудований з цегляної основи, яку обкладено чотирма кам'яними відшліфованими плитами сірого кольору. Пам'ятник стояв на трьох кам'яних брусах, які були ретельно відшліфовані і підігнані. Під брусами - міцний фундамент. Надписи на пам'ятнику були звернені на захід і з берега легко читались. Під час громадянської війни, німецької і білопольської інтервенції хтось намагався пограбувати могилу, зробивши підкоп із східної сторони, але надзвичайно міцна кладка склепу не дозволила грабіжникам зробити свою справу...

Дуже цікаво розповідає про пам'ятник житель с. Ковалівки, в минулому інженер цукрозаводу Павло Леонтійович Царенко, - 1911 року народження. Пам'ятник на острові він пам'ятає з 1924 року. Опис його подібний до розповіді Ф.А.Сердюк, тільки він додає: «пам’ятник вінчав хрест з чорного мармуру, висотою 1 метр, на одній із сторін був вибитий надпис: "Хто б ти не був, ти біля могили свого друга". Текст перевела місцева учителька Регіна Франсівна. Але головне - в його спогадах є точні дані про розміри і будову могильного склепу на острові "Кемпа". Це просто унікальні свідчення ! «Склеп під пам'ятником був чотирикутної форми, розмірами 2 х 2,5 м і висотою біля 2,5 м, зверху викладений куполоподібною кладкою, всередині склепу знаходилися три підставки під труно розмірами 30 х 30 см., висотою близько метра. А сам склеп був вимурований цегляною кладкою з дуже високоякісної цегли...» Цікаві його свідчення щодо зруйнування могили: ... могилу зруйновано у 1933 році під час страшного голодомору, який забрав життя багатьох сотень моїх односельців. Нещасні люди, мабуть, надіялись, що у могилі великого філантропа є цінності, але там нічого, крім кісток, не виявилось ... Кістки викинули на підлогу, а мідну домовину забрали з собою, використавши її для якихось виробів. Могила довго була розкритою, а потім, користуючись байдужістю місцевих органів влади, з неї був вибраний камінь, цегла, плити довго лежали на острові. Згодом вони опинились в намулі в десятку метрів від берега острівця. Дві плити знаходяться біля острова, третя посередині ставу в намулі, її туди по льоду затягли рибалки, а доля четвертої невідома. (П. Л. Царенко стверджує, що вона у когось з селян під порогом будинку...)

Ведучи мову про перезахоронення Д. Говарда, не можливо замовчати ще одну версію, про яку повідомили мені з Херсону. Справа в тім, що зараз могили філантропа на хуторі Дефіно, куди він був похоронений після його кончини, не існує. Кандидат медичних наук М. Д. Ревенок у статті "Зберегти на віка народну святиню," пише: "По свідченню місцевих жителів в 1944 році, відступаючи, фашистські окупанти по варварському зруйнували наземну частину могили Говарда, але склеп залишився неушкодженим. В травні 1950 року під час проведення робіт відкритого кам'яного кар'єру склеп Говарда був зруйнований бульдозером. Робітники і місцеві жителі бачили при цьому кістки, але черепа ніхто не бачив...» "7 вересня 1977 р. "

Дозволю прокоментувати статтю М. Д. Ревенка, ентузіаста історії медицини, який проживає зараз в м. Одесі.

Твердження факту, що робітники бачили кістки під час руйнування склепу не може бути прямим доказом того, що прах належить саме Говардові, бо, як відомо, біля захоронения Д. Говарда, була зовсім поруч, могила іноземця Ле Руа, який застрілився на хуторі Дефіно, нині село Чорнобаївка, Білозерського району, Херсонської області. Про це повідомляє своїх читачів В. Негрикул у журналі "Москвитянин" за 1852 р. №13 - 16.

Щодо таємничого викрадення і перезахоронения останків великого філантропа у Ковалівку, то його описав російський письменник А. Афанасьев - Чужбинський, який ретельно вивчав все, що стосується про Д. Говарда. (А. Афанасьев-Чужбинський "Поїздка на Південь Росії" ч. І. нариси Д. Санкт - Петербург, вид. 2 -е, 1863 р. ,ст. 3.)

$C:\Documents and Settings\User\Мои документы\Downloads\61357067.jpg$ У 1980 році я попросив Правління Херсонської обласної організації охорони пам'ятників прокоментувати факт перезахоронения Д. Говарда у Ковалівку. Зам. голови правління Л. В. Данилов прислав мені офіційну відповідь, лист №255 від 1. 08. 1980 р., в якому написано: " ... Прояснилась загадка про повторне захоронения тіла Говарда (можливо тільки черепа - М. Ревенок) в с. Ковалівку. Перезахоронення Д. Говарда в Ковалівку могло справді мати місце. У нас в Ковалівці пам'ятають і шанують ім'я великого філантропа і лікаря. У сімдесятих роках виконком сільської ради прийняв рішення назвати одну із вулиць села іменем Д. Говарда, як пам'ять про його заслуги перед людством. В місцевій школі учителі англійської мови знайомлять учнів з життям і діяльністю великого філантропа.

$C:\WINDOWS\Temp\FineReader10\media\image1.jpeg$ У 1995 році, закінчивши багаторічний пошук, я звернувся до директора Немирівського цукрозаводу з проханням, щоб на острові ставу "Кемпа" був встановлений пам'ятний знак. Михайло Тимофійович Цицкун слово своє стримав. Зараз серед зелені і барвінку на острові ставу "Кемпа" стоїть скромний знак, який спроектував інженер О. І. Сокольвак і встановили робітники цукрозаводу П.І.Кузьменко.Л. Б. Яхненко та

В. Г. Бартко. На табличці текст: "Тут захоронений англійський філантроп і лікар Джон Говард. Хтоб ти не був, ти біля могили свого друга".

Невидима нитка людяності і дружби пролягла від Ковалівки до Великобританії, Батьківщини Говарда. Закінчити свою розповідь хочу словами письменника минулого століття В. В. Ізмайлова "Світ бачив романтичних героїв : земля тремтіла під ногами грізних завойовників, але хто ж був « героєм добра і любові до людства? Один Говард! Цей чоловік, який підносився до найвищої людської пристрасті - любові до ближнього, добра і справедливості, закінчив свої останні дні достойно, на полі доброчесності, як воїн помирає на полі битви". Говард помер від підступної хвороби за десять тисяч миль від свої Батьківщини, рятуючи людей зовсім йому не знайомих, а тому його добрі справи і світле ім'я вдячні потомки не можуть і не повинні забути.

А. ЧЕРНИШ, краєзнавець

Додаток 4

Як літературний термін слово «роман» використав у XVI ст. англійський літературознавець Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1589). Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською, а не латиною. Згодом так починають називати прозові твори зі специфічною тематикою — любовною. Про це згадує вже в XVIІ ст. французький дослідник П'єр-Даніель Юе і говорить, що це історії «для задоволення та повчання».

Історія жанру : Історичний роман започаткували твори про Александра Македонського, Троянську війну з 1 ст. н.е., а також французькі псевдоісторичні романи 17 ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва «псевдоісторичний роман»).Перший справжній історичний роман створив Вальтер Скотт («Веверлі», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентін Довард»), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттівський», справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах.

В епоху романтизму історичний роман став одним із найпоширеніших літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного історичного роману 19-20 ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, писхологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована.

В українській літературі зразками історичного роману вважаються «Чорна рада» П. Куліша, «Сагайдачний», «Корнієнко» А. Чайковського, «Упирі» Ю. Опільського, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Гомоніла Україна» Петра Панча, «Євпраксія», «Диво», «Роксолана», Павла Загребельного, «Святослав», «Володимир» Семена Скляренка, «Предтеча», «Під вічним небом» Василя Шевчука, «На полі смиренному» Валерія Шевчука, «Мальви», «Орда» Романа Іваничука, «Гнів Перуна», «Золоті стремена» Раїси Іванченко, «Яса» Юрія Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богів» Івана Білика та ін.

В українській літературі інтерес до авантюрного роману з'явився у 20-ті XX ст. (Юрій Смолич, М. Йогансен, Л. Чернов-Малошийченко та ін.).

ро́ніка (грец. chronikós — зв'язаний із часом) — різновид історичної літератури, зібрання записів з викладом найважливіших подій того чи іншого періоду в хронологічному порядку. На Русі хроніки називали літописами.

Поряд з анналами та літописами — один з популярних історичних жанрів у Середньовіччі, що як правило вівся чернцями латиною. В наш час хроніки є важливими письмовими джерелами для істориків.

Хроніками називають також художні літературні твори, в яких послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу. Зразком хронікальних жанрів є п'єси-хроніки Вільяма Шекспіра «Генріх VI», «Річард ІІІ», повість С. Аксакова «Сімейна хроніка», романи «Люборацькі» А. Свидницького, «Вербівчани» А. Іщука та інших.

Роздатковий матеріал

Рома́н (фр. roman — «романський») — літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Істори́чний рома́н — роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

Авантюрний роман — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями.Відомий під назвами середньовічного лицарського та крутійського романів (зокрема, про лицарів Круглого Столу).Зверталися до цього жанру Даніель Дефо, Ж. Берн, Редьярд Кіплінг, Дж. Конрад та ін.

Хроніками називають також художні літературні твори, в яких послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.

Тест

В якому році і де народився В. Кузьменко:

а)1948р.Ковалівка б)1949р. м.Немирів в)1948р. м. Тульчин

2. В якому селі на Вінниччині пройшли дитинство та юність Володимира Даниловича?

а)С. Ковалівка б) с. Воловодівка в)с . Хвостівці

3. В якому році і на який термін В. Кузьменка було засуджено?

а) 1972 р.на 8 р. б)1973р. на 10р. в) 1970р. на 11р.

4. Який роман видав письменник в Одеському видавництві «Маяк» 1989 року?

а)»Ти є на світі» б)»Ти моя красуня» в)» Жінка з землі Франца – Йосифа»

5. Роман В. Кузьменка про життя повоєнних тюрем і таборів, уривки з якого публікувалися періодичній пресі?

а) «В’язні» б) « Етап» в) «Тюрма»

6. Кому автор висловлює вдячність за надання історичних та краєзнавчих матеріалів, які покладено в основу роману « Сповідь магната»

а) Чернишу Анатолію Йосиповичу

б) Шенк Галині Осіївні

в) ковалівчанам

7. Як Вінцент Потоцький вирішив завоювати серце Гелени?

а)купив дорогоцінну обручку

б) побудував парк

в) запропонував одружитися

8. За жанром «Сповідь магната» -це:

а)історичний роман

б)історично-авантюрний роман

в) роман-хроніка

9. Який підзаголовок має твір?

а) «Ковалівська грішниця»

б) «Таємниця острова Кемпа»

в) « Імператорська величність»

10. Звідки було перевезено тіло Джона Говарда до Ковалівки?

а) Херсона

б) Києва

в) Польщі

11. В якому році був надрукований роман «Сповідь магната»?

а)2000р.

б) 2007р.

в) 2005р.

12. Рік смерті Володимира Кузьменка:

а)2008р.

б)2010р.

в)2007р.

Середня оцінка розробки

Структурованість

5.0

Оригінальність викладу

5.0

Відповідність темі

5.0

Загальна:

5.0

Всього відгуків: 1

Оцінки та відгуки

Майборода Наталія 20.06.2024 в 09:41

Загальна:

5.0

Структурованість

5.0

Оригінальність викладу

5.0

Відповідність темі

5.0

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Чухно Надія Іванівна

Пов’язані теми

Українська література, 11 клас, Розробки уроків

Додано

8 вересня 2018

Переглядів

1292

Оцінка розробки

5.0 (1 відгук)