Урок" Література рідного краю. Життєвий і творчий шлях Вадима Нікітенка . “Тридцять третій: сага про кохання “.
Мета: ознайомити із життєвим і творчим шляхом В.Нікітенка; поглибити знання про трагічні сторінки голодомору на Городищині ; розвивати пізнавальну діяльність та творчі здібності учнів; виховувати співчуття до людей, що пережили голодомор .
Урок 10
Тема. Література рідного краю. Життєвий і творчий шлях Вадима Нікітенка . “Тридцять третій: сага про кохання “.
Мета: ознайомити із життєвим і творчим шляхом В.Нікітенка; поглибити знання про трагічні сторінки голодомору на Городищині ; розвивати пізнавальну діяльність та творчі здібності учнів; виховувати співчуття до людей, що пережили голодомор .
Тема. Література рідного краю. Життєвий і творчий шлях Вадима Нікітенка . “Тридцять третій: сага про кохання “.
Мета: ознайомити із життєвим і творчим шляхом В.Нікітенка; поглибити знання про трагічні сторінки голодомору на Городищині; розвивати пізнавальну діяльність та творчі здібності учнів; виховувати співчуття до людей, що пережили голодомор .
Тип уроку: комбінований
КМЗ: картини художника Миколи Теліженка, презентація «Література рідного краю», запис пісні О.Білозір «Свіча», роздрукований текст твору .
Хід уроку
І. Організація класу
ІІ. Актуалізація опорних знань
Літературно – географічне дослідження .
Показати на карті своє село чи місто, коротко розповісти про письменників –земляків, подати підготовлений матеріал .
1. Розповідь про Катерину Вишинську та Зою Дику із Вербівки
Зоя Дика (Мироненко). Народилася 1944 року.
Виросла в селі Вербівці Городищенського району Черкаської області.
Після закінчення рідної школи навчалася в Києві, а потім працювала на хімкомбінаті. Вперше вийшла на люди зі словом 1998 року, надрукувавши книжку "Весна без тебе". Лауреат Всеукраїнського огляду народної творчості 2000 poку. З 2001-го - член Асоціації діячів естрадного мистецтва, друкувалася в газетах "Сільський час“ і "Вісник Городищини", у збірці "Жіноча доле, щедра ти на все". Проживає у Києві.
Катерина Вишинська (дівоче прізвище Мироненко)
Катерина Станіславівна народилась у с. Вербівці.Тяжке сільське життя в повоєнні роки без батька, що загинув на війні, залишили сумні спогади .
Після закінчення середньої школи Катерина Станіславівна приїхала до Києва. З 1972 року працює робітницею в Київському метрополітені.
Катерина Станіславівна - активна учасниця художньої самодіяльності.
Крім любові до пісні, Катерина зі шкільних років закохана в поезію.
За підсумками 2003 р. вона стала лауреатом Всеукраїнського огляду-конкурсу народної творчості читців-виконавців своїх віршів у Києві.
Перша книжка авторки «Зі мною біль живе, калино» була видана в 1995 році; друга – «Я серед вас не маю берегів» – у 2000 р.
Неодноразово виступала по радіо .
Зараз вийшла дитяча книжка-розмальовка. Незабаром побачать світ ще три книжки авторки. Співпрацює з багатьма композиторами.
2.Розповідь про Валентину Стеценко
Валентина Стеценко
(1 червня 1955 p. - 19 жовтня 2010 p.) Працювала вчителем української мови та літератури Мліївської ЗОШ І-ІІІст. №1, залишила по собі добру пам'ять як талановитий педагог, вихователь, сумлінний і творчий працівник, справжній товариш і колега, чуйна й щира людина. Особливі стосунки складалися з учнями, які відчували красу слова, прагнули творити. Якщо виявлялися яскраві родзинки таланту, наполегливо працювала над їх розвитком, тому розквітали дитячі душі від дотику до чарівного слова.
Підсумок.
ІІІ. Оголошення теми і мети уроку
Завдання уроку :
1) ознайомитися із життєвим і творчим шляхом В. Нікітенка ;
2) проаналізувати твір “Тридцять третій: сага про кохання “;
3) поглибити знання про трагічні сторінки голодомору на Городищині;
4) розвивати пізнавальну діяльність та творчі здібності.
Слово викладача української літератури
На сьогоднішньому уроці ми продовжуємо подорож нашим районом і зупинка наша буде у Валяві. Ми ознайомимося з життєвим і творчим шляхом Вадима Нікітенка.
Життєвий і творчий шлях свого земляка досліджувала І.Вінніченко.
ІV. Вивчення нового матеріалу
1. Інтерв'ю
Нікітенко Вадим народився 13 вересня 1969 року у місті Кривий Ріг. Шкільні роки пройшли в м. Корсунь –Шевченківський. У 1991 році закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту; закінчив факультет української філології та журналістики Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. Працював кореспондентом Устинівської районної газети «Трудівник Устинівщини».
Нині проживає у селі Валява Городищенського району. З 2002 року працює кореспондентом районної газети «Вісник Городищини». Прозаїк. Автор збірок прози «Дві вдови» (2002) та «Запізнілі провідини» (2006).
Член Національної спілки журналістів України .
2. Слово викладача української літератури
Нещодавно, 24 листопада, відзначалася річниця від страшних подій голодомору 1932-33р. Тому твір, який ми проаналізуємо сьогодні, торкається саме цієї теми. Ці сторінки історії не потрібно забувати, адже вони зачепили кожну українську родину.
Наш історик підготував матеріали про Городищенський район у період голодомору .
3. Повідомлення викладача історії «Голодомор на Городищині»
Понад 80 років минуло від одного з найтрагічніших періодів в історії нашого народу – штучно створеного Голодомору, який забрав життя мільйонів українців, маючи на меті винищити не тільки населення України, а
й поставити українську націю, її народ на коліна, зламати волю українців до незалежності. Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932–1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років.
Наявні архівні документи, свідчення очевидців неспростовно доводять: 1932-го, 1933-го років Україна стала жертвою не якогось міфічного „стихійного лиха”, а цілеспрямованої політики тоталітарного режиму.
Ці події не мають аналогів в історії людства.
Жертвами тієї страшної доби стали понад 300 тисяч черкащан, серед яких – наші родичі, сусіди, односельці.
Розгляньте таблицю, у якій подано кількість жертв голодомору у Городищенському районі .
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору
1932-1933 років, та кількість жертв
м. Городище - 713
с. Буда-Орловецька - 335
с. Валява - 480
смт. Вільшана - 116
с. Старосілля - 94
с. Вербівка - 754
с. Воронівка - 123
с. В’язівок - 351
с. Дирдин - 151
с. Журавка - 328
с. Зелена Діброва - 754
с. Калинівка - 193
с. Ксаверове - 233
с. Мліїв - 346
с. Орловець - 76
с. Петрики - 168
с. Петропавлівка - 272
с. Сегединці - 53
с. Товста - 46
с. Хлистунівка - 187
Схилімо голову перед світлою пам’яттю наших земляків, які загинули під час Голодомору 1932-1933 років.
- Вічна їм пам'ять.
4. Розповідь очевидців
Інсценування
Пригадує жителька Петропавлівки 90-літня Ольга Антонівна Бур'ян:
- В 1933 році в нашій сім’ї, крім дорослих, було семеро дітей. В колгоспі працювали за „паличку", тому всі надії покладали на город. Однак тридцять другий урожайним назвати не можна. Крім недороду, восени стали забирати в людей хліб, інші продукти харчування. Господарі все це ховали, проте уповноважені знаходили сховане навіть у стрісі. В нас, правда, останніх чотири відра картоплі не забрали, пожаліли. Та це не врятувало. Голод невмолимо наближався, і вже рано навесні тридцять третього всі почали пухнути від недоїдання. Ноги ставали ватяними, було важко ходити. Рятувалися листям з берези, липи, лободи, щириці. Товкли гречану й просяну полову, ліпили „млинці" і їли. Було трохи кукурудзяного борошна, то заколочували його, варили. Тим, хто ходив у колгосп на роботу, давали баланди і жменю гороху. Як заколосилося жито, м'яли колоски, пекли з них коржі. Проте це мало допомагало. Людей повмирало багато. В нас теж умерло троє малих. Мерців було скільки, що не завжди встигали й вивозити.
5. Виступ викладача художньої культури про творчість художника Миколи Теліженка.
Перегляньте, будь ласка, картини художника із Черкас Миколи Теліженка на тему голодомору .
-Що символізує чорний колір? (Сум, смерть, трагедію, журбу)
-Що символізує криниця? ( Істина, життя, вхід у потойбічний світ, образ смерті, жіноче начало )
Чому зображена криниця без води? (Вода – життя, інколи ховали трупи в криницях )
Що символізує дзвін? (Зв'язок між землею і небом, асоціюється з небом, символ вищої сили. В православ'ї існує ціла мова дзвонів, за допомогою яких зверталися до Бога, в Європі середньовічних часів супроводжував похоронні обряди. Використовували письменники цей символ (Хемінгуей «По кому подзвін»)
6. Слово викладача української літератури
Твір, який ми розглянемо, називається “Тридцять третій: сага про
кохання “.
Наш теоретик повідомить, що ж означає термін сага .
Сага- епічне сказання про давніх героїв, богів, вікінгів та королів, що має прозову форму, переказ, легенда .
7. Історія створення саги
Прослухайте розповідь автора про історію створення саги.
Твір заснований на життєвому матеріалі. Я читав десь про життя Василя Симоненка і там була переказана історія кохання його батьків, нібито його батька від голодної смерті врятувала дівчина із цього кохання народився майбутній великий поет, на жаль, в житті так склалося, що дороги Симоненкових батьків розійшлися, а історія кохання залишилась, як легенда. Хоча за достовірність фактів не ручаюсь.
8. Визначення теми та ідеї твору
Тема: зображення правдивої картини голодомору 1932 -1933 р., історія кохання юних героїв .
Ідея: утвердження всеперемагаючої волі до життя молодих людей, перемога кохання над смертю.
9. Читання твору
Тридцять третій: сага про кохання
Була весна. Тільки-но одбігло таловоддя і засиніли проліски, перші квіти, як несміливе перше кохання. Шуміло птаство, весело гомоніло, пахло березовим соком, прілим листям, талими снігами, п’янили все кругом запахи весни. Шуміла, скресла від льоду річечка, дзюркотіли потічки – природа тріумфувала, перемігши люту, холодну, білу зиму. Хоча, в чому винна зима? Вона дала спокій землі, можливість їй набратися снаги, щоб знову уродити Богові і людям. „Село... І серце одпочине...” – писав колись поет. Не про ці часи писав, хоч і є національним пророком... Тієї весни село заніміло, осліпло і оглухло, затверділо від болю і розпачу, бо недобра аспидська сила рубонула корінь і запеклася на ньому чорна кров. Трупами запеклася. Запеклася німотним стражданням великих, як озера у лісі, сповнених болем і тугою дитячих оченят, навіки погаслими поглядами багатьох... багатьох... багатьох... багатьох... багатьох... старих і малих... молодих, донедавна здорових і сильних... Смерть, нагостривши косу, люто махала нею і здавалося, ніби тієї весни не річечка жебоніла весняним таловоддям, а десь під землею, у темному царстві Аїда, повільно котив свої хмурі води сірий Стікс. Мабуть, лютого Цербера не повернув своєму господарю, похмурому Аїду Геракл, а залишив на землі, і не десь там у Давній Греції, а на Україні, у тридцятих роках двадцятого століття, тоді, коли майже ніхто не вірив у міфи... То чорна була весна, незважаючи на її буйну красу, таловоддя і сонячне тепле світло. Над селом котрий уже день і ніч запала гнітюча, недобра тиша. Не чути півнячого перегуку, не мукне корова, не рипне ніхто корбою колодязя. Стоїть він, старий колодязь, зяє чорною ямою. З нього вже не п’ють води і вже не питимуть ніколи, бо з дна озиватимуться стогоном невинні християнські душі. Раніше цей колодязь збирав біля себе молодиць, охочих почесати язики, розповісти свіжі новини та плітки. Збирав літніх людей, які присідали на лавчину – погомоніти і люльку викурити. Вигін, що поряд, збирав хлоп’ят на веселу і бешкетливу гру. А колодязь ніби усміхався всьому цьому, бо теж, хоч і ніхто про це не знав, умів радіти життю. Тепер він став мертвим, зяяв чорною ямою. Туди холуї лютого Цербера кидали виморених голодом, побільш дітей, бо поряд стояла колись церковно-приходська школа. Ранок чорного весняного дня. Тихо. Пустий путівець і з виводів димок не в’ється. Та ось цю мертвотну тишу порушив стукіт копит старої конячини. На грабарці сидів понурий їздовий, дебелий, не на цей голодний час, мордатий дядько з добре виголеними, лисніючими щоками. Край сільської вулиці – то там, то там – тіла – деякі ще теплі, деяких уже потягла судома. Мордатий дядько гукнув до свого помічника, що спав, вилігшися на возі:
– Вставай, ледащо! Робота є! Напарник, такий же мордань, протер баньки, смачно позіхнув. Коли прочумався від солодкого сну, обоє злізли і рушили до тину. Під ним лежала мертва жінка, з висохлими, як у святих мощей, чорними руками, з чолом, поораним борозенками. Хто б міг повірити, що цій жінці від роду всього лиш тридцять п’ять літ?.. І що її діток, п’ятьох анголяток, двох хлопчиків і трьох дівчаток вже заховали в старому колодязі. Через багато-багато літ той засипаний землею колодязь підправлять, встановлять хрест і меморіальний знак пам’яті невинно убієнним Голодомором. Але ще багато води спливе, поки те станеться, поки хоч трішечки, хоч якоюсь мірою відновиться історична справедливість. А зараз мордані, взяли жінку і викинули на віз, як який-небудь лантух із збіжжям. Проїхали ще кілька метрів. Ще кілька задубілих трупів. Мордані захекались поки зробили свою чорну гробарську роботу. За неї, між іншим, дають добрий пайок! Ось, за ровом ще хтось лежить. Заросле темною щетиною висохле воскове обличчя, скоцюблене тіло. Хто міг упізнати в ньому здоровенного, з козацькою статурою і підкрученими по-модному вусами сільського коваля дядька Микиту, чолов’ягу доброго і охочого до гарних молодиць. Та й молодиці небайдужими були до коваля, щебетали, як ранні пташки, коли принесуть підладнати чи зробити сапу або ще яку дещицю в господарстві. Тепер це було жалюгідне, сухеньке, маленьке тіло, мощі та й годі. Один з морданів ухопив за комір, інший – за ноги.
– Не чіпай мене, – тіло озвалося кволим голосом, – я ще живий...
– Завтра помреш! – відрубав мордань і болючі кісточки постогнали на віз, а рука благально спиналася до неба, запечені смагою вуста шептали:
– Не треба, хлопці, пожалійте. І котилася скупа чоловіча сльоза.
Та, бач, не до жалості тепер.
„Ныне время иное, лихое –
но счастье как встарь ищи.
И бежим мы за ним, и бежим,
убегающим вслед.
Только вот – в этой скачке
Теряем мы лучших товарищей,
Оглянемся назад, поглядим – а товарищей нет...»
Вбита, розтерзана Україна спала роки, десятиліття, століття і будити її, Росію-мать, та й інші народи, „все прогресивное человечество” взявся московський глашатай з громоподібним голосом і простою акустичною гітарою в руках. А де ж свої глашатаї?! В криницях заховані, в Сибіру неісходимому снігами заметені. А братія так... по закордонах, „розлізлися поміж людьми, як мишенята, вдома рота заціпило, „читають „Мурзилку” і дишуть носом”... Та ще не вмерло... кохання. Правду ж бо кажуть – краса врятує світ. А краса від любові, кохання! Живе воно було і тоді, тієї лиховісної весни, коли гнала свої бурхливі води сільська безіменна річечка, а десь, на противагу їй, під землею холодив скелі вічносірий Стікс. Утробно зітхав похмурий володар підземного царства Аїд, а його слуги приймали все нові і нові жертви...
Василь, ще рік тому кароокий жвавий юнак тепер тінню ходив вулицями рідного села. Мордаті гробарі поїхали. Вони ще взимку вивезли на поле за селом його тата, маму, дідуся, сестер, братиків. А він, Василь, ще нидів на світі. Смерть прискіпливо заглядала парубку в вічі, ніби питала:
– Чого не лягаєш, юначе? Чого бродиш пустим селом. Лягай он, під паркан на осонні, а я тебе приколисаю, обніму холодними руками. І посміхалась блідою, вилицюватою, кістлявою посмішкою.
– Та ні, стара, ми ще повоюємо, – вголос відповів їй впертий парубок і, оглянувши пусту вулицю мертвого села, пішов навмання до лісу – туди, де берізки шепочуться з небом, де пахне торішнім листям і березіллю, трухлявою корою і розбудженим сонцем. Туди, де прокинулося життя. Голод зсередини пік Василя, суховієм сушив жили і паморочив голову. Парубок пересував обважнілі, пухлі ноги і з натугою долав невелику, з кілометр може, відстань від села до лісу. Грайливим ключем пролетіли над головою журавлі. „Курли... Курли...” Цей спів, гімн сонцю і весні, звучав піднесено, а Василь подумав: „Здрастуйте, журавлики... Чи не по мою душу?” І став, як укопаний, проводжаючи затихаючий вдалині ключ. Ну от, відпочив... Можна йти далі. Василь зайшов у ліс і бродив між деревами, сподіваючись знайти бодай яке їстівне коріння. Ось, цибульки пролісків. Парубок пожував, відчув кисленький смак водянистого соку. Але що та цибулька, що з неї за наїдок?.. Василь брів, а над ним журно хитали віттям липи, граби і дуби простягали свої стовбури ввись, до сонця і лише крони, вже позначені ледь набухлими бруньками, вітали нещасну людину, що забрела сюди в пошуках чогось їстівного. Сполоханий шурхотінням Василевих чобіт заєць чкурнув углиб лісу – хіба його доженеш? Сумно подивився хлопець на його стрімкий біг і присів під берізку, перепочити. Сів і відчув, що встати більше не зможе. Ось, тут і все. Василь обняв стовбур берізки, ніби прощаючись із нею і всим хорошим, що було у нього в житті. Усміхався в сивіючий вус тато, усміхалася гарна, зав’язана квітчастою хусткою мама – вдома, розпашіла, біля печі, витягає пиріжки, хліб на капустяному листі, такий пахучий, білий хліб… Василь блаженно усміхнувся і протягнув руки, ніби беручи окраєць з маминої руки і всміхнувся неньчиній сонячній посмішці. Він держав окраєць, він не помре, виживе, матуся його врятувала! От де сила любові! Василь, звичайно марив і в маренні своєму не помічав, що до нього, знесиленого, підійшла бліда від голоду, а колись найкрасивіша дівчина в селі Оленка Сотниківна. Сотниками по вуличному дражнили весь їх рід, а Оленку звали Сотниківною. Дівчина закохалася у Василя давно, ще кілька весен тому, коли женучи корову з пасовиська, побачила його – загорілого, чорночубого, з циганською білозубою посмішкою. Василь в гурті молотників повертався тоді додому. Стомлений після важкої роботи, але – щасливий. А Оленка... Задивилася дівчина на козака, на карії очі, на чорнії брови – і забула й про корову, і про капосне, вредне теля. А худоба не гаяла часу – та в сусідський город.
– А що то буде?! – зарепетувала як різана сварлива баба Явдоха. – Невірної душі пастухи, нема на вас доброї нагайки!
Оленка спаленіла від сорому і прожогом кинулась вигонити корову з телям із шкоди. А образ кароокого, чорночубого, з циганською білозубою посмішкою красеня затривожив її дівоче серце, ой як затривожив...
І ось тепер вона надломила гілочку берізки, наставила жмені, щоб уловити жагучий, життєдайний, солодший за меди сік її і напоїти, оживити коханого. Ну не може він вмерти отут, під цією молодою берізкою, у неї, молодої, на очах! Сік капотів, а Оленка тримала пригірщ, міцно зціпивши пальці, щоб не випустити і крапельки живильної вологи. Потім торкнулася ще теплих Василевих вуст і приказувала: – Пий, коханий, пий, рідненький! Я не віддам тебе тій примарі з косою за плечима, не віддам! Василь опритомнів і лизнув солодкі від соку губи. Прошепотів: – Ще...
Оленка відламала ще одну гілочку і сік закапав жвавіше. І в кожній його краплинці вигравало сонячне проміння, і в кожній бризочці сяяла іскорка кохання. Так березовий сік і кохання повернули до життя Василя. Але Оленці потрібно було рятуватися самій – адже хилилися від слаботи її ніженьки, а темна, волохата ніч насувалася на її шнурочки брови, силкуючись затулити повіки. Та ні! Не для цього пташки співають хорал сонцю! Ще не проспівана її пісня, ще не обірвалася срібна струна! Оленка пожадливо пила сік і сила поволі верталася до тіла, запалювала теплі свічечки в очах. Скоро Великдень. І Оленка й Василь побачили, як іде їхнім весняним лісом Христос, з обрамленим райдужним неопалимим світлом чолом, з найсонячнішою, найдобрішою у світі посмішкою. Іісус підійшов до Оленки і Василя, підвів їх один до одного і з’єднав руки. І, гладячи посмішкою їх наповнені силою і світлом обличчя, віддалявся до небес, як у день Вознесіння. Василь не зчувся, не помітив, коли він узяв у свою долоню Оленчину долоньку, але почутив у собі від того велику силу і радість. Хотілося крикнути весело, гінко, по-парубоцьки весняному леготу:
– Еге-ге-гей!!! Живемо!!! Чуєш, живемо!!!
І засміятися, і обняти Оленку, рятівницю свою. А ліс шумів у верховіттях, черкав гілками з набухлими бруньками, благословляючи молоде кохання і славлячи його, славлячи життя, що поверталося на цю обпалену Великим Горем землю.
– Будь моя кохана, звечора і зрана... – шепотіли наповнені соками життя вуста і Василь пригортав Оленку, цілував її долоньки. І вони пахли березовим соком, що повернув його до життя. Та ні, його повернуло до життя Оленчине кохання, а березовий сік лише допоміг.
– Любий! – видихнула дівчина і під блакитним небом із журавлиними ключами, на збудженій знуртованій весною землі їхні губи злилися у поцілунку. Бліда з косою, презирливо скривившись зникла в гущавині чагарнику, погрожуючи, бурмочучи собі під ніс:
– Я ще до вас поверну...
Та договорити їй не дав розгніваний Христос, гукнувши громом з неба:
– Згинь, полудо! Жало твоє вирву з корінням, лиш прийде на те час!
Бліда хутко зникла і, ловлячи дрижаки переляку, спам’яталась аж у Аїдовому царстві. А щасливі Василь і Оленка усміхалися весні, сонцю і коханню. З тієї великої любові народився великий поет і подарував Україні і всім закоханим тишу і грім, грім і тишу, зорепад кохання і світло місячних ночей. Ось так кохання перемогло смерть у грізному році великого Людомору, коли біснувався так очевидно і не загнаний Гераклом в Аїд лютий Цербер. Цю роботу за античного героя належить зробити нам, дітям Тиші і Грому...
Вадим Нікітенко.
10 Робота над змістом тексту
Запитання :
1.Чому автор розповідає про історію, яка трапилася весною?
(Весна – це пробудження землі, народження життя, кохання )
2. Чому автор порівнює українську річку зі Стіксом, згадує за Аїда?
(Україна в 30 роки була схожа на царство померлих Аїда )
Словникова робота
Стікс (гр. Styx; stygeo — ненавиджу, жахаюся) — одна з річок Аїду, що сім разів обтікала підземне царство. Воду Стіксу вважали отруйною. Священними водами Стіксу клялися олімпійські боги.
Назва річки вживається у вислові «піти на Стікс» — померти.
Аїд— бог підземного світу, володар «царства тіней» померлих, син Кроноса й Реї, брат Зевса, Посейдона й Деметри.
Ім'я Гера́кл носив найпопулярніший із грецьких героїв, людина надзвичайної сили та відваги. Існує версія, за якою справжнє його ім'я — Алкід. Згідно з міфами дельфійський оракул назвав героя «Гераклом», що означає «той, хто звершує подвиги через [утиски] Гери».
Це́рбер— охоронець брами Аїду (Еребу), багатоголовий пес, син Тіфона та Єхидни (за Гесіодом), страхітлива потвора.
3.Як автор зображує грабарів? (На грабарці сидів понурий їздовий, дебелий, не на цей голодний час, мордатий дядько з добре виголеними, лисніючими щоками. Напарник, такий же мордань, протер баньки, смачно позіхнув…)
4.Чому вони є відгодованими, а не змореними голодом ?(Дають за роботу гарний пайок )
5. Який вчинок показує жорстокість грабарів ? ( Коли забирали живого дядька Микиту- коваля )
6. Яка родина була у Василя ? ( Взимку вивезли тата, маму, дідуся, сестер, братиків )
7. Що символізують журавлі? (Людські душі)
8. Що допомогло вижити Василеві? (Кохання )
9.Чому автор вводить образ Ісуса Христа? ( На весну припадає світле свято Пасхи Господнє воскресіння- символ перемоги добра над злом, смертю .
10. Чому згадує письменник за грім і тишу ?(Це назва 1 збірки В.Симоненка «Тиша і грім» 1962р., яка стала визначною подією у літературі про нелегку долю простих людей )
8 січня 1935р. в с.Біївці на Полтавщині народився Василь Андрійович Симоненко .
11. Творча хвилинка
У нашому класі є поети, які теж не могли залишитися байдужими до цієї теми .
Прослухайте вірш І .Вінніченко .
Роки 33-і сльозами омились,
В спогадах горем для люду лишились.
Скрізь чути стогін, голоднії муки,
Плаче дитятко, протягує руки:
«Дайте хоч крихітку, дайте поїсти,
Дайте на рученьки мамині сісти.»
Не знає воно, не знає маленьке,
Що вмерла від голоду миленька ненька.
І скрізь навкруги усе заніміло ,
Небо блакитне умить посіріло .
Люди збирають бур'ян, лободу,
Щоб вижити, жити, не знати біду .
Та страх і нещастя навкруг процвітає,
Душі людські з життя забирає .
І не в змозі спинити ми долю людини ,
Але щану їй мати повинні донині .
12.Пісня «Свіча»
Прослухайте пісню «Свіча», яка присвячена темі голодомору . Кілька років підряд усі українці запалювали 22.11 свічки на вікнах осель, щоб показати те, що ми пам'ятаємо про цю трагедію в нашій історії .
13. Хвилина пам'яті
Давайте вшануємо загиблих хвилиною мовчання .
V. Підсумок уроку
Вправа «Мікрофон»
- Що дізналися на уроці ?
- Які сторінки історії згадуються у творі ?
- Яка ідея твору ?
Допоки люди будуть пам 'ятати про трагічні сторінки історії, допоки , будемо сподіватися, вони не повторяться .
VІ. Домашнє завдання
Розповідати про життєвий і творчий шлях письменника.
Використана науково-методична література
1. Паращич В.В. Світова література 11 клас. - Х.: Основа, 2012. – 144 с.
2. Штейнбук Ф.М. Вивчення зарубіжної літератури. - Ранок, 2005. – 255 с.
3. Досяк І.М. Нестандартні уроки з використанням інноваційних технологій .
4. Наливайко Д.С. Зарубіжна література 10 клас. - К.: Світ знань, 2004. – 389 с.
5. Волощук Є. Зарубіжна література 11 клас. - К.: Генеза, 2004. – 463 с.
6. Балагурова М. И. Интегрированные уроки как способ формирования целостного восприятия мира // Фестиваль педагогических идей «Открытый урок». 2003/2004 учебный год. Сайт ИД «Первое сентября».
7. Гречушкіна Г. Статус міжпредметних зв’язків у системі сучасної освіти. / Г. Гречушкіна // Зарубіжна література (Шкільний світ). - 2009. - N 21/24. - c. 16-17.
8. Зверев И. Д., Максимова В.Н. Межпредметные связи в современной школе. М., 1981.
9. Маранцман В. Г. Интерпретация художественного произведения как технология общения с искусством // Литература в школе. – 1998. – № 8.
10. Междисциплинарный подход к исследованию научного творчества / Отв. ред. акад. В.В. Давыдов. М.: Наука, 1990.
11. http://glazunov.pereplet.ru/
12. http://img.liveinternet.ru/
14. Біляєв О.М. Українська мова: підручник для 10-11 кл.- К.: Освіта , 2005.239 с.
15. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови .– К.: Освіта, 2005.-254 с.
16. Плющ М.Я., Гринас Н.Я. Граматика української мови в таблицях: навчальний посібник. - К.: Вища школа. - 2004. 17.Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: навчальний посібник. - К.: Вища школа, 2007. 18. Біляєв О.М. Інтегровані уроки рідної мови // Дивослово. – 2003. – № 5.- С.6-10 19. Досяк І.М. Нестандартні уроки з використанням інноваційних технологій 20. Гречушкіна Г. Статус міжпредметних зв’язків у системі сучасної освіти. / Г. Гречушкіна // Зарубіжна література (Шкільний світ). - 2009. - N 21/24. - c. 16-21. http://glazunov.pereplet.ru/ 22. http://img.liveinternet.ru/ 23.http://www.realmusic.ru/
про публікацію авторської розробки
Додати розробку