Тема. Любов Пшенична. Ірва.

Обладнання. Виставка творів Л. Пшеничної.

 

Хід уроку

 

І. Коротка розповідь про Любов Пшеничну та її творчий доробок.

Пшенична Любов Антонівна народилась 29 червня 1955 року в селі Закриниччя Баранівського району на Житомирщині. Закінчила до­шкільний відділ Рів­ненського педінституту, вчителювала, працю­вала у дитсадку, ви­кладала історію світової культури й образо­творче мистецтво у Дубенському педколеджі. Нині - у Дубен­ському районному Бу­динку учнівської молоді, очолює молодіжний центр при міськвиконкомі.

Є автором книжок «Чорногузики», «День народження сопілки», «Дитейка», «Боря з Мухоморії», «Босоніж по материнці» та багатьох інших. Її твори введені у шкільні підручники, перекладені білоруською, російською, тувинською мовами. Пише пісні. Була редактором журналу для дітей «Незабудка».

Лауреат Рівненської обласної молодіжної літературно-мистецької премії та премії-стипендії США (штат Нью-Джерсі). Відповідальний секретар Дубенської організації Національної Спілки письменників України.

Живе у селі Мирогоща на Дубенщині.

 Нас   завжди   цікавило   і   приваблювало минуле.   У   далеких    глибинах   віків   звучить відлуння голосу наших пращурів, попередників, предків. Міста, містечка, села мають щось таке, що хвилює, збуджує увагу, будить уяву. Древнє
Дубно, сивий Крем'янець — міста, у яких є дуже багато давніх таємниць. Нам цікаві древні мури, руїни ...

Завжди      хвилював      і      хвилює      древній Крем'янець. Саме тут, здається, колесо історії залишило найпомітніший слід. Є у Крем'янці невеличка річечка Ірва.

Любов Пшенична пише такий епіграф до своєї поеми-легенди „Ірва": „Нещодавно один із жителів Крем'янця мав неабиякий клопіт: просто в хаті у нього зануртувало джерело ..."

ІІ. Виразне читання поеми “Ірва”.

- Пробачте, господарю, -

в хаті у вас ненароком...

Заледве здолала

громаддя гори крем'яне.

Я просто шукала вас -

більше як тисячу років!

Не злуйте на мене.

Не бийте камінням мене.

Я ж знову проб'юся -

джерельцем, росою, ропою.

Топитиму кривду

на самому денці сльози,

Бо річці негоже

блукати німою, сліпою...

Спішу до вас, люди!

Невже з вас ніхто не просив?..

 

Я - донька вождева.

Народ мій мав хліб і до хліба.

Орав перелоги

і пас на привіллях стада.

І потайки я

молодого любила дуліба³ –

Сама ще ж була,

як ранкова зоря, молода.

Чи наша любов

заслужила такої покари,

Що нас прокляли,

відцуралися навіть боги?!

Не знаю звідкіль,

та почули про мене авари –

Чужинці-ординці,

народу мого вороги.

Відчули принаду -

і хтиву сплели павутину:

З'єднати з обринцем,

хоча наречений не люб.

Вклонились гінці

і гаптовану шовком хустину

Мені простягнули -

на рабство довічне, на шлюб.

Я бачила наскрізь

оббризкану кров'ю ватагу,

Я ще пам'ятала

дими поруйнованих сіл...

З мечем обвінчала

відвагу свою і зневагу –

Рубнула хустину,

мов долю-неволю, навпіл!

Тріпнула косою

і кинула зайдам хоробре:

- Та швидше хустини цієї

зростуться краї,

Ніж вільна волянка

піде у наложниці обра,

Ніж нелюбу лютому

ви приречете її...

Налетіли стріли

чорною хмарою

На мою непокору

мені ж покарою.

На кожного воя -

списи нелічені,

Гайвороння -

на тіла посічені.

На горі-крутоярі

я стала сивою

Наодинці

з чужинською силою.

Обіч-

ні батька, ані коханого.

Оточили мене

поганини.

Я зі скелі метнулася

зіркою зірваною...

Так я річкою стала -

Ірвою.

Жах нелюба

аж воду засвічував.

Гайвір каркав -

безсилля його

засвідчував.

І,

на птахові злість згонячи,

Обр стрілу послав

у кубло вороняче...

Плачеш над світом,

старий Воронине,

Що так і людство

колись загине?

Знайшовсь, бач, один -

у гніздо тобі вцілив.

Так можна і в птаство,

і в людство ціле.

Ридає в похмар’ї

сполохана зграя.

Вітер

листя оббите гортає,

Дмухає

на кубельце чорне

І на небо,

де ти посивів, вороне...

Так, надто я вільна,

щоб дати зкайданити руки!

Не зможу лизати

бетонні прямі береги.

Прибилася в місто.

Могла ж собі вибігти в луки.

А де вони, власне,

мої запахущі луги?

Я - також людина.

Я - Ірва.

Поганьблена річка.

Вдивіться пильніше

У мій запечалений слід...

Бо хто заглядає

в джерел незамулені вічка,

Той бачить майбутнє...

На тисячі й тисячі літ.

ІІІ. Словникова робота.

Ірва – річечка в місті Крем’янці Тернопільської області.

Дуліби – союз східнослов’янських племен, у VІІ ст.. зазнали тяжкої поразки від аварів.

Авари -  союз переважно тюркомовних племен.

Обри – давньоруська назва аварів.

 

ІV. Бесіда за змістом поеми.

 

V. Слово історикам.

Ми щойно ознайомились із значенням незрозумілих слів. Любов Пшенична ворогів називає обрами. У давньоруському літописі “Повість минулих літ” згадується плем’я обрів, яке через свою примітивність і не цивілізованість зникло з історичної арени. Ця подія закріпилась у крилатому вислові “Погибоша, аки обри”. Чи був насправді такий факт і чи підтверджує наука існування обрів?

 

“Слово історикам”

Так, згадане плем’я – це авари, племінний союз тюрських народностей. Які вийшли з Центральної Азії і захопили в VІ ст. величезні простори від  Волги до Дунаю, створивши на них свою державу – Аварський каганат. За своїм культурним розвитком авари перебували на значно нижчому щаблі порівняно з поневоленими племенами, жили переважно скотарством і воєнним грабунком. Тому не змогли створити могутньої держави, і вже в VI – VIIст. зазнали кількох  потужних ударів від інших кочівників та слов’ян. У ІХ ст.  залишки аварів перекочували на Схід.

 

 

VI. Бліц-диктант за поемою “Ірва”.

1. Про яке місто йде мова? (Крем’янець)
2. Яка річечка протікає в Крем’янці? (Ірва)
3. Хто дав річечці назву? (Дівчина)
4. Що було клопотом жителя Крем’янця? (Джерело)
5. Де це джерело зануртувало? (У хаті)
6. Чиєю дочкою була Ірва? (Вожол)
7. Кого любила Ірва? (Молодого дуліба)
8. Хто почув про Ірву? (Авари)
9. Якою була ватага авар? (Наскрізь оббризкана кров’ю)
10.    З чим обвінчала Ірва свою відвагу і зневагу? (З мечем)
11.    Якою стала Ірва на горі-крутоярі? (Сивою)
12. З чим порівнюється Ірва, яка метнулася із скелі? (Із зіркою зірваною)
13. Куди послав обр стрілу, злість зганяючи? (У гніздо вороняче)
14. Хто засвідчував безсилля чужинця? (Гайвір каркав)
15. Що бачить той, хто заглядає в джерел незамулені вічка? (Майбутнє)

 

VІІ. Коментування окремих частин поеми.

Не злуйте на мене.

Не бийте камінням мене.

Я ж знову проб'юся —

джерельцем, росою, ропою.

Топтатиму кривду

на самому денці сльози,

Бо річці негоже

блукати німою, сліпою ...

Чи наша любов

заслужила такої покари,

Що нас прокляли,

відцуралися навіть боги?!

... на рабство довічне, на шлюб

Плачеш над світом,

старий воронине,

що так і людство

колись загине?

... надто я вільна,

щоб дати скайданити руки!

Налетіли стріли

Чорною хмарою

На мою непокору

Мені ж покарою.

На кожного воя — списи намічені,

Гайвороння — на тіла просічені,

На горі — крутоярі я стала сивою

Наодинці з чужинською силою.

Обіч — ні батька, ані коханого.

Оточили мене поганини.

Я зі скелі метнулася зіркою зірваною ...

Так я річкою стала — Ірвою.

Жах нелюба аж воду засвічував.

Гайвір каркав — безсилля його засвідчував

На птахові злість згонячи,

  Обр стрілу послав у кубло вороняче.

Х. Інтерв'ю     „Ваші     думки     з     приводу почутого" — підсумок уроку.

ХІ. Домашнє завдання.

Уривок з легенди вивчити напам'ять.