Урок "Мистецьке життя України в II половині XIX ст."

МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

В II ПОЛОВИНІ XIX ст.

 

Мета:         -    розкрити умови розвитку української літератури і музичного та театрального мистецтва в II половині XIX ст., спираючись на творчість Івана Франка, Лесі Українки, М. Заньковецької, М. Лисенка, М. Кропивницького;

• розвивати творче та критичне мислення учнів, продовжувати формувати вміння і навички праці з документами та історичними джерелами;
• виховувати  в учнів почуття національної гордості за свій народ, шанобливе ставлення до діячів літератури, театру та музики, які створили золотий фонд української культури, працюючи в умовах колонізаторської політики Росії та Австро-Угорщини.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Вид уроку: урок – фестиваль.

Обладнання: презентація.

Епіграф:

Співатиму, співатиму, поки гласу стане,

Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

М. І. Костомаров

Хід уроку

І Повідомлення теми та мети уроку.

Учитель. Спираючись на творчість своїх попередників, українські письменники, драматурги, театральні діячі і композитори створили в II половині XIX ст. неперевершені твори, які увійшли до золотого фонду української культури.

В українській художній літературі, театрі, музиці найповніше і най­глибше віддзеркалюється душа народу, його найбільш заповітні прагнення та сподівання. Ось чому саме вони найбільш яскраво засвідчили у XIX ст., що процес  відродження української нації триває.

Сьогодні наш урок проходитиме дещо незвично – у формі фестивалю.

ІІ. Опрацювання теми (учні попередньо підготували повідомлення).

1. «Сім струн» Лесі Українки.

Лариса Петрівна Косач-Квітка, видатна українська поетеса і драматург, відома світові під іменем Лесі Українки – одна з найвизначніших постатей в історії національної культури другої половини ХІХ ст. В  дитинстві Леся сильно застудилася. Так почалася тяжка недуга – туберкульоз кісток, яка мучила поетесу все життя, і боротьбу з якою вона називала «тридцятилітньою війною».  Займаючись самостійно, Леся вивчила 7 іноземних мов, досконало знала історію, світову літературу. Вона стала однією з найосвіченіших жінок свого часу.

Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» побачила світ у 1893 році. Вона була видана у Львові, у підготовці книжки до друку брав участь Іван Франко, з яким Лесю пов’язувала міцна дружба. Саме до цієї збірки увійшов поетичний цикл «Сім струн». Він своєрідний тим, що кожен його вірш – це інша нота й окремий музичний жанр:

Do – гімн;

Re – пісня;

Mi – колискова;

Fa – сонет;

Sol – рондо;

La – ноктюрн;

Si – септима.

Поезії циклу підкреслено музикальні, ритмічні. Як і годиться, жанр «гімн» сповнений світлого патріотичного звучання, ним починається перший вірш циклу ( це нота «До»):

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

Рядки Лесиних поезій сповнені емоційності, духовного багатства витонченої людської душі і разом з тим, відчувається героїзм сильної вольової особистості. Іван Франко говорив: «Мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну. Але проте вона дівчина, у неї м’яке жіноче серце…»

2. І. Я. Франко – лірик і революціонер.

Іван Франко – найвидатніша постать в українській культурі після Тараса Шевченка. Син сільського коваля вільно володів 18 іноземними мовами. Відомий як поет, прозаїк, етнограф, політичний діяч. Дослідникам відомі понад 6 тис. творів Івана Франка. Збірки поета різножанрові. Вони приваблюють читача ідеями добра і краси, духовного вдосконалення людини. Поет був щиро відданий своєму народові. Віра у свою націю наповнює його серце вірою у світле майбуття всього  людства. Вірш «Не пора» опублікований  у 1887 р. став національним гімном галицьких українців:

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Хай пропаде незгоди проклята мара!

Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора ця великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Збірка  «Зів’яле листя», видана у 1896 році, пройнята захопленням красою жінки і трагічним почуттям кохання. Основою віршів стали власні переживання поета. Тричі йому являлася любов і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівань.

Виконання  ученицею пісні «Як почуєш колись край свойого вікна».

(Богдан Лепкий дописав вірш і перетворив   його на прекрасну пісню, яка стала народною і нині відома в багатьох варіантах).

3. Життя у чутті музики.

Ім’я великого сина України М. В. Лисенка сприймається нині як музичний символ нації. Костянтин Станіславський, російський театральний митець, називав його «сонцем української музики».  Виколисаний народною піснею, перейнятий героїчною історією рідного народу, Лисенко весь свій талант митця і громадського діяча присвятив справі пробудження національної свідомості українського народу.

Народився Микола Віталійович на Полтавщині. Батько був військовим, а мати – прекрасна піаністка, яка помітивши музичні здібності сина, вже з 5 років починає сама вчити його грі на фортепіано. Згодом була здобута освіта в Лейпцизькій консерваторії, після закінчення якої у 1870 р. митець назавжди оселяється в Києві. Там він став одним із організаторів старої громади, взявся досліджувати українське кобзарство та народні музичні інструменти. Упродовж усього життя тривала планомірна праця по запису і обробці українських дум і пісень. Доробок фольклориста величезний – 7 випусків «Збірника українських пісень» ( кількістю 120 пісень), збірник «Молодощі» (весняні ігри) – всього 600 пісень. Були створені перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». Поезія Тараса Шевченка надихнула композитора на створення близько 100 вокальних творів різних жанрів. Окремі випуски Лисенкової «Музики до «Кобзаря» стали невід’ємною приналежністю побуту чи не кожної української родини кінця ХІХ – початку ХХ ст..

Театральний доробок великого композитора – це музика до двох десятків драматичних вистав, десяти опер, серед яких «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Енеїда», «Тарас Бульба», безсмертна «Наталка-Полтавка».

Слід згадати і те, що Микола Лисенко підтримував тісні дружні стосунки з П. Демуцьким, лікарем і фольклористом, який жив у Охматові. І ось у 1897 р. на запрошення Порфирія Даниловича Микола Віталійович з сім’єю завітав до Охматова, щоб дати оцінку виконавській майстерності охматівського хору. Концерт, який відбувся за участі селян Охматова, Вороного, Нової Греблі, Сабадаша та інших сіл справив на композитора величезне враження. «Розворушили ви мене, старого, - говорив він охматівцям. – Хто ж краще за народ проспіває пісню, народом створену. Адже в крові кожного з нас бринить вона, наша  рідна пісня. Повірте мені. Я знаю це по собі, друзі».

Цікавим фактом, на мій погляд, є й історія виникнення Музично-драматичної школи. Так, 1903 р. музична громадськість Львова, Києва та інших міст широко святкувала 35-річчя творчої діяльності композитора, і на зібрані гроші передбачала купити ювіляру будинок, проте М. Лисенко наступного року відкрив у ньому в Києві Музично-драматичну школу, яка з 1913 р. почала носити його ім’я, і в якій композитор пропрацював до останнього дня.

4. Вінок спогадів про М. Заньковецьку.

Хто ж така ця дивовижна й, на перший погляд, неособлива жінка? Сама худенька, тендітна, з дрібними рисами обличчя. Лише очі – виразні, дещо скорботні. Враження чогось ясного, глибокого, людського.

Марія Заньковецька ( справжнє прізвище – Адасовська) розпочала свій творчий шлях 27 жовтня 1882 року, коли у міському театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п’єси І. Котляревського «Наталка – Полтавка». Далі будуть ролі в п’єсах «Безталанна», «Наймичка» Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Лимерівна» Панаса Мирного, в яких драматична актриса майстерно розкрила долю української жінки, а її чудовий голос допоміг слухачам пізнати душу українського народу. З неабияким тріумфом М. Заньковецька грала на сценах Петербурга і  Москви, куди приїжджала на гастролі театральна трупа Кропивницького. Актриса страждає на сцені, а люди плачуть у залі. Було так. Росіяни підходять до каси і питають: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?»  Одержавши у відповідь: «Будет», - вони брали квитки на виставу. Хто б  міг подумати, що у цьому ніжному створінні така велика сила таланту!

Виступ учениці ( пісня Наталки з п’єси «Наталка-Полтавка»)

5. Театр корифеїв.

У середині XIХ століття драматургія і театр перебували  у глибокій кризі, обумовленій передусім колоніальною політикою російського царизму. Згадаймо, принаймні, сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 1863 року, Емський указ Олександра II у 1876 році, яким заборонявся український театр.

Як зауважував Іван Франко: «На початку 1880-років несподівано з’явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави». Незважаючи на всі труднощі та перешкоди, театр Кропивницького зумів тоді стати у ряд кращих національних театральних шкіл Європи. Створений Марком Кропивницьким, в умовах жорстокого національного гніту, професійний театр (заснований  27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді постановкою п’єси «Наталка Полтавка» !)  упродовж багатьох років був одним iз головних джерел культурного відродження уярмленої нації.

Так розпочалася історія українського професійного театру корифеїв.

 Театр корифеїв був тоді дійсно справжнім джерелом української культури. До складу цього колективу увійшли такі відомі в майбутньому майстри української сцени: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Любов Линицька, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич, Марія  Садовська-Барілотті. То були найкращі акторські сили українського народу, з яких Кропивницький виплекав славнозвісних зірок світової сцени. Не дарма сучасники називали його Батьком українського театру. «Не можна забувати, — згадує Софія Тобілевич, — що той потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Усі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Лукича як в артиста, режисера  і великої душі людину».

Марку Лукичу належить найпочесніше місце у плеяді видатних діячів   культури кінця XIХ — початку ХХ століть.  Він був наділений унікальною різнобічною обдарованістю: не тільки класик драматургії, геніальний актор, режисер-реформатор, засновник театру світової слави, а й відомий поет, композитор, диригент, співак, перекладач; не лише талановитий організатор і керівник театру, а й чудовий педагог, який відшукував у народі таланти і копіткою працею виховував iз них майстрів професійної сцени. До того ж був чудовим майстром слова, палким публіцистом, який міг захопити своїми виступами слухачів,    засновником театру для дітей, єдиного на той час на теренах всієї тодішньої Російської імперії.

Щодо акторської діяльності, то за своє довге сценічне життя Кропивницький зіграв більше 500 ролей українського, російського і західноєвропейського репертуару.

Мало хто знає, про один із яскравих епізодів біографії драматурга. Коли імператор Олександр II, у захопленні від акторської майстерності Кропивницького, під час гастролей театру в Петербурзі запропонував йому грати в Імператорському театрі, що давало йому змогу жити безтурботно і заможно, Марко Лукич рішуче відмовився: «Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити моєму народові, піти у найми тут «власть предержащим», які мову нашу не визнають, хочуть знищити?! Ніколи! Краще буду працювати на користь милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив»...

У час гонитви на все україномовне, самобутнє, театр Кропивницького проповідував Україну,  її історію, побут, мелодійну мову. Вистави театру корифеїв у Петербурзі були тоді явищем винятковим — то були насправді презентації української культури. Тогочасна преса відзначала, що «українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили Художній театр Станіславського».

Не зважаючи на всі політичні й цензурні утиски з боку царського режиму, Марко Кропивницький мужньо долав усі перешкоди.  За ним було встановлено таємний поліцейський нагляд і чатувала постійна загроза арешту, але величезна популярність і любов народу щоразу боронила Марка Лукича від ув’язнення. Устами героїв своїх п’єс, таких, як «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю» (всього 44 п’єси), він проголошував протест проти соціальної несправедливості, викриваючи жорстокість, сваволю поміщиків.

Пропонуємо Вашій увазі уривок з п’єси Марка Кропивницького «Де зерно, там і полова» («Дві сім’ї»).

ІІІ. Підсумки.

ІV. Домашнє завдання.

Написати невеликий твір-роздум «Чи можна вважати культуру України другої половини ХІХ ст.. «українським Ренесансом?»