Урок на тему "Жінки в житті Тараса Шевченка"

Тема: Жінки у житті Т.Шевченка

Мета: розширити уявлення учнів про Т.Шевченка не тільки як про поета-борця, а  як про людину, ознайомивши із інтимною лірикою поета;

розвивати акторські здібності учнів та навички виразного читання  поетичних творів, розуміння їх змісту;  вдосконалювати культуру усного зв’язного мовлення; прищеплювати інтерес до творчості Т.Шевченка.

Обладнання: виставка збірок поета, магнітофон із записами мелодій, портрети Т.Шевченка у юнацькому та старшому віці, його коханих жінок, малюнки троянд, свічки, український рушник. 

                                      Хід заходу

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

   Під звуки музики В.Крайнова « Хрустальная грусть» виходять хлопець і дівчина.

Вона         Стрілися двоє, що долею схожі,

                  Може, десь тут  або, може, десь там…

                  Дивлячись в очі: чи вірити можна

                  Теплій руці і привітним словам?

Він             Стрілися двоє в житейському морі

                   Може, сьогодні, а може, колись…

                   В серця питаються: йти далі поруч

                   Чи, постоявши, навік розійтись?

Ведучий.

   Сумний погляд з-під насуплених брів. Під густими, понуро опущеними вусами сховався найменший натяк на усмішку. Таким Тарас Шевченко дивиться на нас з більшості пам’ятників. Біля цих монументів особливо людно буває в шевченківські дні, 9-10 березня: до постаменту кладуть квіти, звучать трибунні промови, грають урочисті марші.

    А от обдаровувати букетами своїх коханих, шепотіти на вухо сердечні зізнання чи на весь голос співати палкі серенади тут, під пильним оком Кобзаря, якось не прийнято. У такому місці чомусь майже ніколи не призначають закохані побачень.

    Саме кохання в житті Шевченка – чи не найболючіша сторінка його долі, бо не мав він сімейного щастя, родинного тепла, хатинки, обсадженої садочком, люблячої дружини, не було й діточок. За своє життя він закохувався багато разів. Любили й його, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Тарас Шевченко шукав у коханні жіночий ідеал, суголосий з народним ідеалом жінки, коханої, дружини. Сподіваємося, що кохання Кобзаря і його інтимна лірика допоможуть глибше розкрити нам сутність Поета. Давайте, торкнувшись цієї делікатної теми, спробуємо піднестись до вершин духу генія, а не приземлити їх, звівши велике до  дрібного.

ІІІ. Повідомлення теми та мети уроку.

Учениця.

 Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі,

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

     Історія не існує сама по собі – в мертвих фактах і в нейтральній хронології подій. За ними – імена, людські почуття і життя. Кілька з таких імен у життєвій історії Тараса ми згадаємо сьогодні.

                            Виступи учениць, одягнених у вбрання панночок чи дівчат-кріпачок. Кожна з них виносить троянду та зображення жінки і прикріпляє його на дошку коло портрета Т.Шевченка, ставить свічку.

     Першим коханням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко – сусідська дівчинка , на три роки молодша від поета.

    Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими лише вівцями. І раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних поезій Шевченка. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.

                            Сценка «Мені тринадцятий минало…»

Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи то мені чого було,
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Як прийде Оксаночка, скажу: «Ти моя зіронька».

З'являється дівчинка у вишитій сорочці, на голові стрічка.

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі покажу.. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана. А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра.
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра?
Тарас. Років зо два буду малярем!
Оксана. А що це таке — маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака.
Оксана. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! 

(Пауза) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.
Оксана (підходить ближче). Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана. На всю Кирилівку?
Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Коли Шевченко нарешті отримав волю і повернувся у свою Кирилівку, Оксана вже була заміжньою жінкою. Шевченко ж зберіг її образ на все життя і не раз відтворював у поезіях. Їй присвячена поема «Мар’яна-черниця», про неї згадує він у своїх автобіографічних віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли».

              Виразне читання поезії «Ми в купочці колись росли»

Дівчина.

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружать нас. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.

Хлопець.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
... «Чи жива ота Оксаночка?»

питаю
У брата тихо я. — «Яка?» —

«Ота маленька, кучерява

Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
«Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена...»

Учениця ставить на стіл свічку, а на дошці біля портрета Т.Шевченка прикріпляє зображення Оксани Коваленко та маленьку троянду.

Ведучий.

Нічого не вийшло з того кохання. Але перших почуттів, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, такі люди, як Шевченко, довіку не забувають.

Схожою на Оксану( старшою, лагідною) була польська швачка Ядвіга Гусиковська− друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу й чужої мови.

Вона навчила дворового козачка пана Енгельгарда польської мови, по− сестринськи жаліла його, дала йому гостро відчути різницю між вільним і кріпаком.

     Рольова гра в образі швачки Ядвіги Гусіковської.

•          Поки ми гуляли вздовж берега з Тарасом, я розповідала йому про таємні товариства, мрію їх членів про свободу їхньої багатостраждальної вітчизни. Адже Тарас малорос, і повинен зрозуміти ті почуття, що їх переживає поневолений народ, який прагне свободи.
•          Почуття волі− завжди святе,− відповідав Тарас.
•          А я переконувала його, що в поляків воно розвинене більше, ніж у будь- якого іншого народу. Він лише посміхався, обережно торкався моєї руки, а я й не забирала її, а, навпаки,  ближче тулилася до нього. А коли ми йшли, наші плечі торкалися, То було справжнім щастям.

Ставить свічку і прикріпляє свій портрет із трояндою.

Ведучий.

Навчаючись в Академії мистецтв вже прославленим автором « Кобзаря»  і відомим портретистом, їде Шевченко в 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки – переживає він справжнє своє єдине кохання до Ганни Закревської.

   Вони познайомились 29 червня 1843 року . Приїхав сюди Тарас Шевченко з письменником Євгеном Гребінкою.

 Звучить «Місячна соната» Бетховена.

 Виходить Ганна Закревська.

    Перебуваючи в селі Мойовці на бенкеті ,  я познайомилась з Тарасом. В той час вважалося модним прикрашати маєтки картинними галереями. Моєму чоловікові, Платону Закревському, поміщику, одному із власників села Березова Рудка на Полтавщині, закортіло поповнити свою галерею творами петербурзького майстра. Він просив Шевченка намалювати два портрети : свій і мій. Наші зустрічі скоро переросли в кохання, в справжнє велике кохання. Цілу низку ліричних віршів присвятив мені палкий поет. Та чи могла я зраджувати свого Платона?

Ведучий.

Портрет був готовий. За два тижні написав його закоханий художник. Малював із захопленням . Запав у душу жіночий образ. Смуток і потаємний біль читаються в очах і куточках затиснутих губ.

Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами - Г.З., тобто  Ганні Закревській.

     Виразне читання  в ролях поезії  «Якби зустрілися ми знов»

Шевченко:

Якби зустрілися ми знов»

Чи злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Закревська:

Ніякого.  І не пізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши “Снилося дурній”.

Шевченко:

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива.

Закревська.

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихе.

Шевченко.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми – водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Музика стихає. Шевченко й Закревська виходять.

Ведучий: А ми йдемо далі шляхами долі Кобзаря. Доля готувала йому нову

зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки: “О

добрый ангел! Молюсь й плачу пред тобою. Ты утвердила во мне веру в

существование святых на земле”. Ця жінка – княжна Варвара Миколаївна

Рєпніна, їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком.

Правнучка останнього гетьмана України, яготинська красуня,  розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещасливиця в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, - такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині і яка одразу ж палко покохала поета.

             Інсценізація виступу Варвари Рєпніної.

Під звуки мелодії В.Крайнова «Хрустальная грусть» входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі підходить до столу, ставить свічку, пише, замислюється.

   Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна. Усі мене називають доброю та щирою.

У жовтні 1843 року сталася для мене визначна подія − до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарована ним, я відчула, що він− обранець мого серця.

Коли б я бачила з його боку любов то може , відповіла б йому пристрастю, бо його не можна не любити.

Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого. З великої туги я захворіла. Моя аристократична родина виключила можливість шлюбу колишнього кріпака із спадкоємницею роду Рєпніних.

У подальшому я так і не вийшла заміж.  Відраду для себе знайшла в релігії.

 Ставить свічку.

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму

Як вірна подруга, прийшла

Твоєю стала б я сестрою

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала,

Я б берегла тої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

     Ведуча. Велике і палке кохання до Шевченка так і залишилося для княжни

Рєпніної нероздільним. Поет не відповів на її почуття, а Варвара була б пішла і на край світу за своїм коханим. На все життя вона залишається справжнім і вірним другом, ангелом-охоронцем Тараса.

  У засланні, яке тривало десять років, Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. На жаль, плітки і осуд перервали їхні приятельські розмови, але Ускова протягом довгих років залишалася щирим другом поета. 

                 Виступ учениці в образі Агати Ускової.

Входить Агата Ускова. Зупиняється поглядом на своєму портреті.

Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили.

Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно

використав божествені світлотіні, передав в очах ніжність і материнство,  і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було... На жаль, таке життя…

     Ведуча. З часом тверезий розум Тараса Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім'ї,  але серце переконати було важче.

Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Репніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу йшов 44-ий рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив патлату бороду і відчував себе старим не по роках… Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше

потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців міцно пов’язує

його з Нижнім Новгородом.

Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій,

не зважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було?  Сп’яніння

від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

                   Інсценізація виступу Катерини Піунової.

Це було в 1857 році. В один із спектаклів, в якому я грала, в антракті наш режисер прийшов з якимось незнайомим. Цей незнайомець був українським поетом. Ми всі знали, що Тарас Григорович живе в Новгороді, знали про його повернення із заслання, але познайомитись і поговорити з ним ніхто з нас і не мріяв. Прийшовши додому, я довго думала про нього. Скоро наше знайомство переросло в дружбу і кохання. Тарас часто бував у нашій родині. Одного разу Тарас Григорович заявив , що йому потрібно сказати щось важливе. Він попросив покликати моїх батьків, І, коли всі зібралися, сказав:

« Слухайте, батько і ненько, і ти, Катрусю, слухай. Ви давно мене знаєте , бачите. Віддайте за мене Катрусю».  Я вся горіла , думки мої плуталися. Я дивилась то на Тараса, то на своїх батьків. Мені хотілося кинутися до нього , обняти, але грізні очі матері показували мені на двері, і я кинулась з кімнати.

Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, та й я сама уникала його. В той час я думала лише про його бідність, а про духовний світ, про розум великого поета забула.

Ставить свічку і виходить.

Ведуча:

Знову не судилося створити сім’ю. А так мріяв.

Виразне читання поезії

Якби з ким сісти, хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким.

Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Ведучий: Що подобалося Шевченку з жіночої краси?

Карі, іноді чорні очі та гарні чорні брови, що він вважав їх за основну ознаку краси.

    Хоч і мав Шевченко знайомство у вищих колах, проте одружитися хотів з простою селянкою, кріпачкою, наймичкою, сиротою. Коли йому пропонували обрати собі пару серед панянок, Тарас Григорович відповідав: « Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же я себе поєднаю з панською кров'ю. Та й що там панночка робитиме в моїй мужицькій хаті».

Останньою його любов'ю стала Ликера  Полусмакова.

Звучить  мелодія вальсу.

 У серпні 1860р. Шевченко попросив у дівчини руку. До ролі дружини геніального поета Ликера була не готова. До Шевченкових почуттів ставилася легковажно, дозволяла собі позаочі попліткувати, насміхатися над ним. Приваблювало хіба те, що пан, відомий чоловік, мабуть, багатий, приятельки заздритимуть.

Шевченко ж полюбив дівчину всім серцем і на застереження друзів не зважав. Сліпий у своєму коханні і бажанні мати садок вишневий коло своєї власної хати, де Ликера буде господинею.

                        Виступ учениці в ролі Ликери Полусмакової.

  Коли Шевченко посватався до мене покоївки – кріпачки, його друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували всі, та Тарас був невмолимим.

  Найзаповітнішою моєю мрією було бажання визволитися від кріпосного рабства, і воно здійснилося б, бо наречений мій прагнув усією душею зробити мене вільною. Поет найняв для мене вчителя, щоб стала я письменною. І, коли вже наближалося весілля, настала розв'язка: несподівано повернувшись додому, мій коханий застав мене в обіймах іншого. Розрив наших стосунків загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднувався з душевним болем.

Ставить свічку.

Ведучий.

 Через 44 роки, вже старою, Ликера приїхала з Петербурга до Канева і  останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, провела на могилі Тараса…Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за його могилою і була похована біля Тарасової гори. Приносила гостинці й роздавала дітям, довгу сиділа. А в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили Шевченка, Ликера Полусмакова тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, напише: « 13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивися на мене, як я каюсь». «Твоя люба, мій друже…» - Ликера пам’ятала, як Шевченко 44 роки тому  саме так її називав.

Шевченко:

Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в однині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє – колишній та, ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся. Наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Ведучий:

Розрив з останньою коханою боляче вразив Шевченка, надломив його морально та фізично. Ніжне, добре й любляче Тарасове серце боліло за людським теплом. Важко він переживав свою самотність, відсутність друга життя, невдачі з одруженням.

ІV. Підсумок заняття.

Виходить хлопець і дівчина

Вона   Неправда те, що люблять тільки раз

             І лиш одну в житті чи там одного

             Не перше я люблю й не лише вас

             Та не любила так іще нікого

Він       Я не приховую− вона моя  

             Що ви не перша, але ви остання.

             І як саме життя, люблю Вас я,

             Моя зоря вечірня, а не рання.

Звучить пісня «Зоре моя вечірняя».

На сцену виходять 7 жінок Т.Шевченка. У руках запалені свічечки.

Ведучий:

Сім прекрасних троянд було у житті Шевченка, та, на жаль, вони зів'яли, так і не подарувавши поетові великого щастя. Можливо, дехто з них не зміг зрозуміти бажання поета, а з іншими просто не судилося… За 10 днів до смерті у нього  залишилося одне-єдине бажання, яке так і не здійснилося при житті, так може воно здійсниться хоча б на тому світі:

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу;

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилося слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань, а живе лише любов до людей.

 І хоча доля не принесла особистого щастя Тарасові, але це не завадило йому  стати володарем людських дум і мрій, співцем Жінки, Матері, Берегині, України!