Бакум Наталія Миколаївна

учитель української мови та літератури.

Вища категорія, «старший учитель»

Лизогубовослобідський навчально-виховний комплекс

                           «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок

Урок позакласного читання в 10 класі

Тема уроку. Рак душі як проблема суспільства в оповіданні Дмитра Винника «Помста».

Мета уроку:

забезпечити належний рівень знань учнів, формувати творчу особистість із глибоким критичним мисленням, яка може зробити правильний вибір у житті; сформувати уявлення про те, що здоров'я значною мірою залежить від самих учнів;

розвивати творчі здібності школярів, логічне та самостійне мислення, уміння пояснювати, аналізувати, робити висновки;

сприяти вихованню в учнів загальнолюдських  духовних цінностей на основі особистого усвідомлення, виховувати вміння практичного застосування набутих знань.

У кожного щастя своє мито…

Леонід Сухоруков

Життя – урок… Неначе мимохіть

суть істин пізнаєш.

Людмила Скирта

 

Є люди, що їх уже не врятує жодна

операція. Рак душі.

Володимир Дрозд

 

Хід уроку

  І. Організаційний момент.

 Олександр Дюма коли чекав гостей, при вході вішав табличку з написом:

«Отут, разом із одягом, залишайте свій поганий настрій ». Залиште його за дверима класу, налаштуйтеся на роботу.

ІІ. Оголошення теми та мети уроку.

ІІІ. Сприймання й усвідомлення нового матеріалу.

    1. Створення проблемної ситуації.

Чи є місце в нашому житті для помсти?

Чи, за Біблією…

         2. Асоціативні ряди  зі словами «помста»  і «любов»

Любов                                             Помста

світле почуття                                підлість

радість                                            нещирість

натхнення                                       убивство

життя                                              смерть

Література – підручник життя, його потрібно читати уважно, брати для себе корисне. І сьогодні ми перегорнемо кілька сторінок книги життя.

3. Робота з текстом. Прийом повільного читання.

1. Як почався трудовий день Олени Олександрівни?  Що продає жінка? Який має стаж роботи? (З 28 років, 30 років)

Чому вона стала продавцем наркотиків? Чи стало їй краще жити? В якому плані? Чому постійні клієнти звуть її матір’ю?

2. Яким був покупець Олени Олександрівни? («Коли починають просити в борг, то близько кінець…»)

3. Чому жінка «посміхалась, сумно – осудливо хитала головою», «майже лагідно» говорила до хлопця? Олена Олександрівна вважала себе професіоналом у своєму бізнесі. Чому? (бо не визнавала жалості та співчуття)

4. Що можемо сказати про нього? Вік? Зовнішній вигляд?

4. Презентація випереджувального завдання. Показ слайдів(1 -10)

5. Яка халепа сталася із покупцем? Чому її не обходили проблеми хлопця?

6. Що крикнув наостанок наркоман? Чому жінка хотіла звернутись до охоронця?

7. Якою ж була історія хлопця? Автор стверджує, що вона типова та банальна. Це так?

8. Чому «мамо» звучало цинічно? «Мамо» і «смерть».

9. Для кого ж живе Олена Олександрівна?

10. «Світ жорстокий»,- стверджує героїня. Вона має рацію?

11. Як далі розгортаються події?

12. Яким був зять Олени Олександрівни? Чи здогадувався він про «спеціалізацію» жінки?

13. Що сталося з донькою Олени Олександрівни?

14. «Непотрібна жорстокість». Чому?

15. Розкажіть про почуття героїні? Про кого подумала Олена Олександрівна?

16. Чому рівно через тиждень вона вже була на своєму місці? («горе горем, а відпрацювати треба», «хазяї не люблять, коли товар залежується»)

17. Хто був першим покупцем? Яке питання не давало спокою героїні?

18. У чому полягала помста жінки? (нікуди не подінуться, усі прийдуть до неї, а її діло – сторона, продавати)

19. Чи задумувалась жінка, що робить зло? Вона розуміла, що відбувається з людиною під впливом «зілля»? Слайд(9 -10)

 

5. Піраміда потреб людини.

Фізіологічні потреби

              Фізіологічні потреби (їжа, тепло, житло, захищеність від небезпеки)

Соціальні потреби (спілкування, визнання, піклування про інших)

Духовні потреби (віра, творчість, мистецтво, знання, любов).

Що в цій піраміді було головним для героїні?  Жінка досягла чогось у житті? Якою ціною? Чи правий був Леонід Сухоруков, коли говорив, що в кожного щастя своє мито?

Американський психолог К. Хорні стверджував: «Жінці за своєю природою властиво на когось спиратися… її життя наповнюється змістом і сенсом лише через інших: сім’ю, чоловіка, дітей»

-         Що ми можемо сказати про жінку – героїню оповідання? Можливо, варто її пожаліти? Чи вона – злочинниця? Чи це і є рак душі? (епіграф)

-         Якщо так, то один злочин породжує інший, ще більший?

-         Хто ж найбільше постраждає?

-         Чи має вона право на помсту?

Чарльз Діккенс писав: «…Не гроші роблять людину щасливою, а людяність». Чи була щасливою героїня оповідання? Чи стане щасливішою, помстившись кривдникам(кому?)?

Життя воістину непросте. Воно часто кидає нас у вир випробувань, пробує на міцність нашу душу, наше серце, нашу силу волі. Тоді найважливішою є здатність вистояти, залишитися людиною.

6. Творче завдання. Створення сенкану зі словом «помста».

                             Помста

                        убивча, підла

         не пробачає, не рятує, ускладнює

           роз’їдає і знищує душу людини

                           смерть

 

ІV. Підсумок уроку.

Чи вдалося нам на уроці дати відповідь на поставлене проблемне питання?

V. Рефлексія.

Показ слайдів(11 -16)

Вільне письмо. Продовжити фразу: «Я сьогодні збагнув одну життєву істину…»

VІ. Домашнє завдання.

Написати невеликий роздум «Не прощати нікому і прощати всім – однаково жорстоко» (Публілій Сір, давньоримський поет І ст. до н. е.)

Література, що допомогла підготуватися до уроку

1. Бондаренко Т. Як навчити свідомо сприймати літературу?: проблемно-пошукові та дослідницькі завдання в системі ідейно-художнього аналізу твору / Т. Бондаренко. // Українська мова й література в середніх школах, ліцеях, гімназіях та колегіумах. – 2007. - №7. – С. 47-56.

2. Василів Н. Сучасний урок – спільна творчість учителя й учнів /

Н. Василів. // Відкритий урок. – 2006. - № 23-24. – С. 11-15.

3. Грінченко Л. О. Потенціал сучасних методів викладання літератури в школі. / Л. О. Грінченко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2007. - №30. – С. 6-12.

4. Косминська С. Сучасний урок: методичні рекомендації / С. Косминська, О. Поліщук, С. Гавриченко. // Директор школи (Шк. світ). – 2007. - №43. – С. 7-11.

5. Котляренко С. Специфіка вивчення учнями старших класів літературних творів / С. Котляренко. // Українська мова і література в школі. – 2010. - №4. – С. 15-18

                             Текст оповідання Дмитра Винника «Помста»

 

Дмитро ВИННИК

ПОМСТА

ОПОВІДАННЯ

—  Димедрол є? — квапливий шепіт. Опуклі, з червонястими білками, палені очі дивляться жадливо, благально. На голові шапки немає, довге відросле волосся немитими патлами спадає на плечі. Нетерплячим порухом тремтливої руки він силкується дати лад своїй чуприні, та це йому не вельми вдається.

—  Угу. — Вона поправляє теплу хустку з козячого пуху і підвищує голос, показуючи на купку зимових груш. — А ось беріть... Не пошкодуєте... Як мед... І великі які!

Довкола вирує міський базар. Тільки-но випав сніг і тепер хрускотить, оптується   ногами   тисяч   покупців,   які   нескінченною   вервечкою проходять повз прилавки з розкладеним на них товаром.

Олена Олександрівна сидить на розкладному стільчику, демонструючи на розгорнутій газетці чотири купки зимових груш; їй сонно і затишно-парко у ватянці, пуховій хустці і двох довгих спідницях, одягнутих одна і одну; злегка притупує валянками — не тому що холодно, а просто так, нудьги й очікування.

—  Гарні фрукти,— голосно каже покупець і далі вже стиха: — Ціна? А димедрол...

—  Та сама,— перебиває Олена Олександрівна, дістає з численних кладок спідниці великого носовика і не поспішаючи, лунко в нього сякається. Їй нудно, і вона знає, що далі буде...

Лише вчора цей хлопець брав у неї товар, і, коли зараз питає ціну, то грошима йому сутужно. Так і є...

— У мене не вистачає,— вибачливим тоном каже він і простягає їй кілька зім'ятих купюр.

Вона дивиться на його тремтячі, почервонілі від холоду пальці, на чорну кайму під нігтями.

—  Решту завтра... Чесне слово... Мені один тип винен... Олена Олександрівна лише посміхається і сумно-осудливо хитає головою. Вона знає своїх клієнтів. Знає, що коли починають просити борг, то близько кінець...

—  От завтра й матимеш, — майже лагідно каже вона. — Принесеш гроші й матимеш.

Він намагався ще щось сказати, але їй стало вже нудно, та й сусіди почали цікаво позирати, отож вона сердито махнула рукою і вже з іншими інтонаціями у голосі відрубала:

—  Йди геть. Не набридай.

Кілька секунд, уже замовкнувши та бгаючи в руці купюри, якось весь одразу обм'якнувши і згорбившись, він, наче побитий пес, стоїть дивиться на неї.

Не витримавши цього погляду, Олена Олександрівна опускає очі, знову поправляє й перебирає свої груші, проте рухи її рук так само впевнені й неквапливі.

Він ховає гроші в кишеню короткополого, легкого, не по сезону пальта, повертається, і його, мов потоком, несе за собою вервечка покупців.

Ранок. Восьма година. Попереду ще довгий «трудовий» день.

Вона продає наркотики: «колеса», «ширку», просто «траву»... Робить це з двадцяти восьми років, і поки що, тьху-тьху, без клопоту...

Щоранку, п'ять-шість днів на тиждень, вибираючи один з трьох міських ринків, наклавши в господарську торбину кілограм яблук, груш чи ще якоїсь сільгосппродукції, купленої заздалегідь у приватників-садівників, заховавши на самому споді, у потайних кишеньках тієї ж торбини, спеціальні пакетики та згорточки із справжнім товаром, вона йде на базар.

Постійні клієнти називають її матір'ю, бо так простіше і зручніше. Ясна річ, вона лише пішак у цій справі, рядова збувальниця, але ж і їй перепадає  договірний  відсоток,  чого  цілковито  вистачає  на  життя.

Принаймні, коли років з тридцять тому Олена Олександрівна тільки-но починала, робила свої перші кроки в цьому напрямку, вона не мала нічого за душею, крім дворічної дитини та мізерних аліментів чоловіка, який їх покинув. Мешкала вона в сімейному гуртожитку на чотирнадцять квадратів, де, окрім двох казенних стільців, тумбочки і скрипучого сітчастого ліжка, нічого не було.

Звичайно, вона мала коханців, що приходили й відходили, і одні затримувалися на місяць, другі — довше, треті — лише на ніч. Одні приносили з собою випивку та їжу, другі (таких було менше) — подарунки, а треті просто розплачувалися готівкою. І таких, третіх, ставало дедалі більше й більше. Треба було жити, виховувати доньку. Черговий полюбовник і запропонував їй цю роботу.

Справа ризикована, сказав він, але ж і «бабки» чималі. До того ж треба врахувати й те, що ти мати-одиначка, доля важка, суд у разі чого врахує це.

І вона стала продавати наркотики. Все-таки ліпше, ніж ото тягнути  на  подачки.

Хтось там «дістає», хтось перевозить, Олена Олександрівна не прагне знати більше, ніж їй належить. У таких справах зайва цікавість таїть у собі багато наслідків...

Раз на тиждень вона одержує свою частину товару і продає, після чого відбувається розрахунок з хазяїном. І хоча вони змінюються, і досить часто,— що вдієш, бізнес ризикований,— на її благополуччі це не позначається. Хоча в триповерхових віллах не шикує, та трикімнатну квартиру купила і обставила так, щоб «не було соромно». Вдало видала заміж свою єдину дочку, купивши молодятам квартиру, а в річницю весілля ще й машину. Та ось сама вдруге заміж не вийшла, хоч, правду кажучи, і не прагнула цього, бо звикла жити вільно і незалежно, а щодо матеріального боку, то тут Олена Олександрівна вже забезпечила собі заможну старість.

Цей день був схожий на інші і не провіщав нічого поганого... До обіду вона «обслужила» ще п'ятьох клієнтів, а десь годині о дванадцятій під'їхали її теперішні «патрони» — брати-азербайджанці на зеленому «вольво», і вона розрахувалася з ними, одержавши зразу ж чергову партію «трави» і «ширки». У минулі часи, звісно, такого «примітивізму» не допускалося, але тепер, за «ринкової» економіки, багато що стало можливе...

Спостерігаючи іномарку, що від'їздила, Олена Олександрівна вкотре подумала, що хоч їй скаржитися гріх, але таки прикро, що у сьогоднішні «золоті часи» вона входить постарілою, а не молодою і квітучою, як це було тридцять років тому.

У другій половині дня, годині о четвертій, на неї звалилася халепа. Навіть не можна сказати, щоб халепа, а так собі, прикра дрібниця. Знову припхався отой, що не має грошей. З першого ж погляду Олена Олек­сандрівна зрозуміла, що йому зовсім кепсько.

— Ну, дай у борг,— канючив він.

— Йди, йди. — Олена Олександрівна була професіонал, і в її бізнесі жалість і співчуття не визнавалися.

Сусіди по прилавку озиралися, шепотілися поміж себе, і вона постановила, що на сьогодні досить. Позсипала в торбину гроші, зумисно поволі згорнула газетку і спрямувалася до виходу з базару, петляючи серед людей, але той учепився за нею.

— Я ж віддам... Матір'ю присягаюсь...

Мовчки, не зупиняючись, вона йшла, слухаючи його мурмотіння над плечем, а потім, коли вже опинилися під аркою воріт, рвучко обернулася, заговорила спокійним і м'яким «материнським» голосом, бо знала, що коли клієнт перебуває у «ломці», його ліпше не дратувати.

— Любий ти мій,— мовила вона. — 3 мене питають за кожний грам товару. Я розумію, що тобі тяжко, але й ти мене зрозумій... Коли я тобі зараз відпущу за карі очі, то мені доведеться потім викласти свої кревні...

- А навіщо це мені? Навіщо, га?

- Мамо,— він весь дрижав. — Ну, нема у мене зараз... До цього я платив чітко. Уперше попросив у борг...

-Яв борг не даю. Я вже сказала. — Вона хотіла лише одного — якнайшвидше його спекатись. — Роздобувай гроші, і тоді...

- Та де я їх візьму! — скрикнув він. — Пограбувати когось чи вбити?!

- Справа твоя,— відрізала Олена Олександрівна. — Мене не обхо­дять ваші проблеми — своїх удосталь. Будуть гроші — буде димедрол. — Вона повернулась і, вже не озираючись, заквапилась, мало не побігла до зупинки.

«Треба буде взяти охоронця. А то з цими покидьками можна в біду вскочити»,— подумала вона, втискуючись у переповнений тролейбус.

Так, вона знала цього хлопця. Знала вже більше року. Історія його була типова й банальна.

Уперше вона примітила його в компанії. Їх було троє, і двоє з них вже були її клієнтами. Вона зразу звернула на нього увагу, бо, по-перше, взагалі спостережлива щодо людей; а по-друге, оскільки це відбувалося взимку, юнак був одягнений у чудову дублянку та новеньку  шапку, що виказувало у ньому прибуткового клієнта. Олена Олександрів­на вирішила тоді не випустити дичини, і тому, коли за кілька днів ті самі дружки прийшли вдвох, без нового свого дружка, вона пообіцяла їм деякі пільги і деякі кредити в тому разі, коли вони привчать до її «фармацевти­ки» того, «який був з вами»...

Отак усе розпочиналося, і так усе закінчується. Року було цілком достатньо, аби вона вичавила з нього все, як з лимона. «Мамо»,— вона цинічно посміхнулася, згадавши, як звертаються до неї наркомани. — Ні, дорогі, я вам не мати».

У неї є своя донька, її улюблениця, і заради неї Олена Олександрівна ще й досі не пішла на «заслужений відпочинок», хоч вік підганяє і достаток, дяка Богу, є. І тоді, багато років тому, коли, всіма покинута, з немовлям на руках, вона брала у своїй кімнатці в гуртожитку подачки чергового «коханця», і тепер, коли її справи більш-менш успішні,— вона становила і становить взірець матері.

Вона живе для себе, для доньки, для свого майбутнього внука, і заради цього, заради їхнього спільного щастя вона готова на все...

Світ жорстокий — це вона усвідомила давно, і тепер, коли їй припав виграшний квиток, коли настав добробут, про який рядовий трудяга може лише мріяти, вона не збирається втрачати все це через якусь там жалість... Ні, надто дошкульно било її життя до цього.

Олена Олександрівна приїхала додому близько п'ятої, прийняла ванну, повечеряла і до сьомої вечора поралася в господі, почуваючи себе спокійно і вільготно у своїй трикімнатній квартирі. Далі вона вдяглася, та не у ватянку і валянці, а в довгу, до колін, шкіряну куртку з хутряною підкладкою і в зимові австрійські чобітки ручної роботи. У кишеню куртки, виходячи, сунула балончик із сльозоточивим газом. Часи настали хоч і золоті, та з кримінальним душком.

Простувала до дочки, котра жила з чоловіком на тій самій вулиці за десять хвилин неспішної ходьби. Вибираючи колись цю квартиру, Олена Олександрівна врахувала й те, що мешкатимуть вони поруч. Молоде подружжя жило разом уже третій рік, і перші два роки дітей вони мати не хотіли, але згодом Олена Олександрівна наполягла, і вже минув восьмий місяць вагітності її дочки. Лікарі сказали, що буде хлопчик, і Олена Олександрівна вже душі не чула у цьому маляті, яке ще не народилося, уявляла, як увечері вона приходитиме погостювати, приноситиме з собою подарунки, чукикатиме внука.

У квартирі був лише зять Ігор.

- Олі ще нема,— сказав він, допомагаючи тещі зняти куртку. — Подалася до подруги.

— От дзиґа,— вдавано сердито пробурмотіла Олена Олександрів­на. — На восьмому місяці, а бігає...

Вона пішла на кухню — простору й чисто прибрану, сіла за столик.

— Чаю хочете? — поспитав Ігор.

— Добре б гаряченького.

Олена Олександрівна зятем була задоволена. Простий хлопець, працює зварником на заводі, без зайвих претензій і тих дурощів, що ними забиті голови сьогоднішньої молоді. Майстер на всі руки, шанобливий, завжди допоможе, коли що (звісно, не в її справі, про яку він  не здогадувався).

—  Я тільки-но прийшов з роботи,— розповідав Ігор, запалюючи камфорку і ставлячи на неї чайник. — Лежить записка, що пішла, мовляв, до подруги.

— До якої ж? — поцікавилася теща.

— До Олени... Може, знаєте, вони разом ще в технікумі навчались.

—  Авжеж, — Олена Олександрівна похитала головою. — Певно, що знаю. Гарна дівчина... З порядної інтелігентної сім'ї.

Потім Ігор приготував чай, і вони сиділи за столом, пили з великих порцелянових чашок.

За розмовою час збігав швидко. Та коли настінний годинник вибив пів на десяту, Олену Олександрівну охопило якесь невиразне передчуття тривоги. Вона подивилася у вікно, на розсипи вогнів вечірнього міста, і мовила:

— Адже знала, що прийду...

Вони говорили ще з півгодини, та розмова не в'язалася; обоє поглядали на годинника.

— Кепсько, що в цієї подруги нема телефону,— зауважив Ігор.

— Але ж був. — Акуратно вискубані стрілки брів Олени Олек­сандрівни підскочили вгору.

— Та це у їхніх батьків,— пояснив Ігор. — А молоді живуть у сімейному гуртожитку.

— То що, на весь гуртожиток нема телефону? — роздратувалася Олена Олександрівна. — А у коменданта?

— Нема,— чомусь відчуваючи себе винним, стенув плечима Ігор і спробував виправдатися: — Там два поверхи...

— То що ж тепер? — Олена Олександрівна зиркнула на зятя. — І далеко це?

Ігор назвав вулицю, а тоді сказав:

— Знаєте що... Мабуть, я піду за нею... Коли вийшла, то я стріну її по дорозі...

— Давно треба було так зробити. — Олена Олександрівна рішуче спрямувалася у вітальню, зняла з вішалки шкірянку. — А то патякали тут... Я йду з тобою.

Вони вже виходили з помешкання, коли задзвонив телефон. Не роззуваючись, Ігор кинувся в сусідню кімнату, взяв трубку...

— Так... Так... — почувся його голос. — Що? Коли? Що з нею? Зараз буду.

Олена Олександрівна завмерла, відчувши, як обірвалося серце і падає кудись униз. Вітальня попливла перед очима... Підійшов Ігор.

— Оля у лікарні,— сказав він. — її побили на вулиці.

У травматологічному відділенні було тихо, порожньо і ясно від яскравого електричного освітлення. До палати їх не впустили, та молодий лікар, високий і темноволосий, що чергував цієї ночі, повідомив:

— З нею все добре... Принаймні виживе. А ось дитину врятувати не пощастило...

Олена Олександрівна хитнулася, і Ігор, підхопивши її під руку, турботливо посадив на стілець, що стояв тут, у коридорі, біля стіни.

— Вам погано? — запитав лікар.

— Як це сталося? — слабким голосом спитала вона.

— Подробиць не знаю,— лікар знизав плечима. — На неї напали... Зірвали шапку, зняли персні і... А втім, це не мій фах. Вже трохи згодом хтось з перехожих викликав «швидку». До нас доправили у непритомному стані. До речі, хвилин десять тому приходив слідчий... Коли ще не пішов, то він унизу, розмовляє з черговим сержантом.

Інспектор кримінального розшуку саме сідав у жовто-блакитний уазик, коли Олена Олександрівна та Ігор підійшли до нього.

— Будемо шукати,— сказав він. — Наведення деякі маємо, та про це поки що рано говорити...

Олена Олександрівна з притаманним їй самовладанням взяла ситуацію під контроль. Попросивши Ігоря лишитися, вона відвела інспектора вбік.

— Зроблю все, що від мене залежить,— пообіцяв він після їхньої нетривалої розмови. — Є певні сліди... По-перше, непотрібна жорстокість.

Олена Олександрівна до крові прикусила губу.

— Я розумію, що вам це боляче слухати, але просто грабіжники не стали б так бити вагітну жінку. Надто нерозумно і жорстоко. Значно збільшує провину і тягне на куди суворішу статтю... Замах на життя і вбивство... Дитина-бо ж померла.

— Так,— повторила вона. — Дитина померла.

— Грабіжники-професіонали так не роблять,— вів далі інспектор. — І, крім того, обслідуючи місце події, ми знайшли недокурок. Самокрутка з травою...

ВОНИ — наче блискавка, пройняла Олену Олександрівну думка.

— Є версія, що наркомани,— звідкись здалеку, мовби з-поза муру, долинав голос сищика. — Гроші на зілля потрібні, от і здобувають... А ці, мабуть, перед нападом ще й додали для хоробрості...

Наступний тиждень проповз перед Оленою Олександрівною плетени­цею чорних, виповнених безутішним сумом днів. Вона щоранку прямувала в лікарню, сиділа у палаті дочки, тримала її руку у своїй і говорила, говорила, говорила. Поруч з нею завжди був Ігор, який взяв на заводі відпустку за свій рахунок.

Надвечір, потомлені, виснажені, Олена Олександрівна і зять вийшли з поліклініки і мовчки поплуганилися у сутінках додому.

Уночі було ще гірше... Уночі Олена Олександрівна залишалася сам на сам зі своїм болем... Коли вдосвіта щастило забутися в короткому неспокійному сні, то це було благо.

— Мамо, я зможу ще мати дитину? — Прокидаючись, Олена Олександрівна чула це перше запитання доньки, бачила її очі, широко розкриті, лякливо-очікувальні.

Рівно через тиждень, уранці, вона стояла на своєму місці. Перед нею на розгорнутій газетці трьома акуратними купками лежали червонобокі зимові яблука. Торбина з товаром стояла біля ніг. Усе як завжди. Горе горем, а відпрацювати треба. Хазяї не люблять, коли товар залежується.

Першим підійшов той, який «без грошей». Довге чорне волосся спадає на плечі, коротке пальтечко, тремтячі пальці з чорною каймою під нігтями...

Але гроші цього разу були. Він мовчки простягнув купюри, одержав товар, так само мовчки повернувся і пішов геть...

При його появі у неї тенькнуло, страшно закалатало серце. Вона намагалася зазирнути йому в очі, та побачила лише набряклі повіки з довгими віями...

«Може, цей,— блискавкою пройняло Олену Олександрівну. — Адже тоді не мав... У борг просив... А я йому сказала... О, Господи!»

Спливали хвилини, минали години. Один за одним підходили клієнти, брали товар...

«Хто ж з них? — мордувалася запитанням Олена Олександрівна. — Як дізнатися і помститися...» Холодна, жорстока посмішка викривила її губи. Нікуди вони не подінуться... Усі прийдуть до неї. Прийдуть по товар. А її діло — сторона. Продавати. Адже в цьому й полягає її помста... А ще, либонь, можна буде й попустити... На поступку згодитись... У борг давати... Щоб напевно...