Урок позакласного читання в 11 класі "трагічні долі поетів "срібної доби"

Валентина Вижга, вчитель зарубіжної літератури

 філії ЗСО І-ІІ ст. с. Писарівка ОНЗ «ЗЗСО І-ІІІ ст. с. Клембівка

 Ямпільської міської ради Вінницької області»

Урок позакласного читання в 11 класі

Тема:  Трагічна доля і творчість поетів «срібної доби»

(М. Гумільов, М. Цвєтаєва, С. Єсенін та О. Мандельштам).

Мета: розширити знання учнів про  трагічну долю і творчість поетів «срібної доби», розвивати зв'язне мовлення та творчі здібності, до­лучати їх до скарбниці світової поезії, вдоскона­лювати навички виразного читання, виховува­ти інтерес до поезії, почуття співпереживання, розуміння чужого болю, виховувати відчуття ес­тетичної цінності поетичного слова, формувати духовний світ учнів.

Тип уроку:  театр поезії

Обладнання: портрети поетів, виставка книг, мультимедійні презентації, відеопрезентації.

Випереджувальне завдання: учні поділені на 4 групи; завдання -  підготувати презентацію на тему: «Трагічна доля поета» (М. Цвєтаєва,

М. Гумільов і А. Ахматова,  С. Єсенін і О. Мандельштам), вивчити напам'ять вірші поетів.

Епіграф:

Бо пам’ятайте, що на цій планеті,

Відколи сотворив її пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

 Але були поети для епох.

 Ліна Костенко

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

Вчитель: Наш урок я хочу розпочати з вислову Конфуція: « Від того настрою, з яким ви вступаєте в день, або в якусь справу, залежать ваші успіхи, а, можливо, і невдачі». Я бажаю вам гарного настрою на уроці і отримати від нього задоволення та гарні результати (запалює свічку).  Я запалила свічу, яка символізує домашній затишок, гаряче серце, кохання, тепло, вічні цінності, ми згадаємо про тих,  чия муза  «добру й красі не зраджувала до кінця», продовжимо відкривати для себе новий, незвичайний і загадковий для багатьох, острів мрії серед океану поетичного слова – «срібне століття» російської поезії.  Пройшло майже століття, а творчість поетів срібної доби жива, невмируща. І свіча на нашому уроці – це символ палаючих сердець по­етів, яким судилося  прожити так мало, бо вони жили і творили в тяжкі часи революції, гро­мадянської війни і сталінських репресій. Вони не хотіли і не вміли підлаштовуватися під об­ставини, терпіти і мовчати, вони були совістю і честю  своєї єпохи, своєї країни.

IІ. Оголошення теми, мети уроку.
Ми будемо сьогодні говорити віршами поетів срібної доби

О. Мандельштама,  М. Гумільова, С. Єсеніна,  М. Цвєтаєвої.).

Тема  уроку – «Трагічна доля і творчість поетів «срібної доби».  

Мета уроку:

 Епіграфом візьмемо слова Ліни Костенко.

ІІІ. Робота над темою уроку.

1. Вчитель.  Наш урок – урок для душі, Істинна  поезія–  це диво, а диво  і є диво,  його не пояснити.  Вірші не переказують, їх читають  вголос.   Але як?  Ваше завдання: прочитати  виразно  вірші, прочитати так, щоб  усі  розділили  щире з поетом  високе  відчуття, що  наповнювало  його душу, щоб  усі ми, і душею, і серцем відчули  кожне слово, щоб закипіли в серці сльози,  щоб чуже горе ми відчули, як своє. 

1 група. Учень. Поети "Срібного століття" творили в дуже складний час - час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і воєн. Поетам в Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке свобода, часто доводилося вибирати між вільною творчістю і життям. Тоталітарна влада диктувала їм теми, сюжети, навіть настрій творів. Ті ж, хто не хотів іти наперекір своїм принципам і переконанням, піддавалися жорстоким репресіям з боку уряду. Постійні спроби влади підпорядкувати думки автора, постійний цензурний тиск, зрештою, табори і розстріли…

Учень. В Росії в епоху «срібної доби» були великі поети, були геніальні, але щоб так, дістаючи ноти з тростинки, а музику вірша із самої музики сфер, вірші не писав ніхто. І одночасно, цей щиголь, соловейко, «ангел в світлій павутині», який жив, здавалось в світі музики, слова, рифм поезії, був вражаюче сміливим, проникливим і справжньою людиною-громадянином. Він і тільки він міг написати в 1933 році:

Мы живем, под собою не чуя страны. . .

 Его толстые пальцы как черви, жирны,

 А слова, как пудовые гири, верны.

 Тараканьи смеются усища,

 И сияют его голенища. . .

В решті цей вірш коштував йому життя.

Учень. Наша група презентує трагічну долю і творчість поета «срібної доби» О. Мандельштама. Осип Мандельштам – відомий російський поет, перекладач, критик, есеїст, літературознавець. Вважається одним із найвідоміших поетів і найяскравіших представників «срібної доби» 20 ст. Обдарований, різнобічний, «зворушливий геній» - це все про Осипа Мандельштама, який написав свої перші вірші на світанні 20-го століття. Поезія його трагічна, як і доля самого Мандельштама, якого двічі звинуватили в контрреволюційних діях. Пропоную переглянути фрагмент із відео «Культ особистості. Осип Мандельштам».

 Та більше про себе розповість сам Осип Мандельштам.

Учень (в ролі О. Мандельштама).

Народився я 3 січня 1891 року в Варшаві в єврейській родині. Батько – відомий на той час торговець, мама – музикант в консерваторії. Саме вона привила мені любов до музики і поезії. В 1897 році наша сім'я переїхала до Петербурга. Після закінчення Тенішевського училища, став студентом університету в Сорбонні. Тут я зустрів Миколу Гумільова, полюбив французьку поезію і епос. Я часто буваю в Петербурзі, відвідую поетичні лекції, навчаюся примудростям складати вірші. З 1911 року у мого батька не було більше грошей  для мого навчання в Європі. Я змушений був повернутися в Петербург і вступити на історико-філологічний факультет. Але диплом так і не отримав. Я продовжую дружити з М. Гумільовим, знайомлюсь з Анною Ахматовою, О. Блоком. В 1910 році вперше публікую свої вірші.  Всі роки до 1928-го багато працюю. Виходять збірки моїх віршів. Проте радянська дійсність все більше шокує мене. Багато подорожуючи по країні, я бачив важке життя народу, голод і злидні, і це не могло не знайти відображення в моїх творах. В 1933-му я написав вірш «Мы живем, под собою не чуя страны». Прочитав його Б. Пастернаку, але він порадив мені спалити його і нікому більше не показувати. Він назвав мій учинок чистим самогубством. Але я проігнорував його порадою і прочитав вірш невеликій кількості слухачів. І хтось із них доніс на мене. За мною прийшли вночі 14 травня 1934-го. Був засуджений до заслання в Пермський край. В 1937 році я повернувся в Москву. Але знову арешт в 1938-му і заслання на Далекий Схід.

Учень. Поет помер 27 грудня 1938 року, не доживши до свого 48-річчя декілька днів. Причиною смерті назвали епідемію тифу.

(Звучать напам'ять вірші О. Мандельштама).

2 група.

Учень. «Смерть завжди була поблизу нього. Він був мужнім і впертим. На ньому була постійна печать смутку і поважності.  Він був мрійником - відважним капітаном корабля – привида з парусами – привидами. В ньому поєднувалися дитяча легковажність і вихованість юнака, який закінчив з медаллю царськосільську гімназію», - так писав про  Миколу Гумільова Олексій  Миколайович Толстой.

        Учень.  Ми підготували розпо­відь про одного з найвидатніших поетів «срібної доби» - Миколу Гумільова. Але, на нашу думку, говорити про Гумільова, не згадавши Анну Ахматову, не можливо. Їх пов'язувала не тільки поезія і акмеїзм, а й ко­хання - вони були подружжям. Анна Ахматова не тільки поет, а й літературознавець, перекладач середньовічної корейської поезії і листів Рубенса, біограф Миколи Гумільова, знавець Данте і Шекспіра, автор праць про Пушкіна.  Анна володіла німецькою, французькою, англійською, іспанською мовами. Перекладала з китайської, корейської та осетинської мов. Читала Данте та Шекспіра в оригіналі. Вражаючої краси жінка, від одного погляду на неї перехоплювало дихання. Високу, темноволосу, смагляву, струнку і неймовірно гнучку, з блідо-зеленими очима, її протягом півстоліття малювали, писали фарбами, ліпили з гіпсу і мармуру, фотографували. Таку неможливо було не любити, не захоплюватися нею, не боготворити. Але сталінські репресії зламали долю Анни і Миколи Гумільова, як ламали іншим  поетам і письменникам і їх рідним  і близьким. У нас в гостях сам Микола Гумільов, Зустрічаймо.

Учень (в ролі М. Гумільова).

Народився я в м. Кронштадті в сім'ї військового лікаря. В 1906 році отримав атестат про закінчення Миколаївської царськосільської гімназії. В 1905 році побачив світ мій перший збірник віршів  «Шлях конкістадорів». 24 грудня 1903 року я познайомився з молодою гімназисткою  Анною Горенко - і закохався до нестями. Але вона була байдужою до мене.

Тричі сватався – і тричі отримав відмову. Після цих невдач я відвідав Африку, яка справила на мене велике враження. Але Анну я так і не зміг забути. Розчарований, в 1907 році  їду в Париж для продовження освіти в Сорбонні, слухаю лекції з французької літератури, з інтересом стежу за мистецьким життям Франції, видаю журнал "Сіріус". У Парижі в 1908 році виходить моя друга збірка поезій "Романтичні квіти". З вересня 1909 я став слухачем історико-філологічного факультету Петербурзького університету. В 1910 році вийшла третя моя збірка "Перли". Ми, як і раніше, зустрічаємося з Анною. І ось нарешті поетеса приймає мою пропозицію і 25 квітня 1910 року в селі Микільська слобідка (зараз — лівий берег Києва) в Миколаївській церкві відбулося наше скромне вінчання. Наш шлюб проіснував до 5 серпня 1918 року. На жаль, він не став для мене перемогою. Анна надто була сконцентрована на своїй творчості, і для мене в її серці було відведено дуже мало місця. Життя, яке повинне було перетворитися на казку, розсипалося, як картонний будиночок. Щастя не було довгим, але почуття залишилися в віршах.   Історію нашого кохання важко назвати красивою і романтичною. Кохання принесло нам обом біль і страждання. Але я продовжував присвячувати їй свої кращі вірші. Навіть народження в 1912 році нашого єдиного сина Лева не врятувало наші стосунки. Брав участь у Першій світовій війні. Заарештовали мене чекісти 3 серпня 1921 року за звинуваченням у підготовці контрреволюційного повстання, яке пізніше не було підтверджене.

Учень. Трагічно склалися їхні долі. Кожний з них пішов назустріч своїй трагедії. Миколу Гумільова було заарештовано у серпні 1921. Його розстріляли без суду  і слідства. Він загинув достойно. Навіть чекісти із команди тих, які розстрілюють, були вражені його стійкістю. Більшість друзів Анни виїхали за кордон, а вона залишилась.  На Анну в часи терору сипалися градом удари долі: в 1921 році вона дізналася про смерть Миколи Гумільова.  В 1935 році сина Лева заарештовано. Лев Гумільов проведе у в'язниці тринадцять років, а мати буде змушена мовчати майже двадцять років, боячись, що її вірші негативно вплинуть на долю сина. В 1946 році її вірші облили брудною лайкою. Тільки після смерті Сталіна в її житті відбуваються зміни. 1955 рік – звільнення сина. 1956 рік  – вихід у світ збірника віршів. 1965 рік – Анні Ахматовій вручають диплом почесного доктора Оксфордського університету.

2. Вчитель. Послухаємо вірші М. Гумільова та Анни Ахматової. (Читання напам′ять учнями віршів М. Гумільова та Анни Ахматової).

3. Вчитель. Сергія Єсеніна не схо­ваєш, не викреслиш з нашого життя. Він уосо­блює крик і стогін багатьох тисяч митців. Його шлях в літературі не був прямим і довгим. Поет дорого заплатив тому старому, що чіпля­лося за нього, не відпускало його.

Презентація учнями творчості С . Єсеніна

Учень. Ми працювали над темою «Трагічна доля С. Єсеніна». Нашою метою було пізнання внутрішнього світу письменника, причин, які слугували родючим грунтом для створення таких глибокодумних творів.

Дитинство Єсеніна пройшло се­ред ланів і лісів. Головною темою поезії була любов до рідної землі, до птахів і тварин, до простих селян. Вірші почав писати рано, в 9 років, але свідому творчість відносить до 16-17 років. Уже в ранній творчості стає очевидною найсильніша сторона його  поетичного дару – його вміння змальовувати картини природи. Поет завжди  звертається до рідної природи, коли висловлює найсокровенніші  думки про себе, про своє місце в житті.  Єсенін перший в російській літературі  так майстерно і з такою любов′ю пише про тварин.  Вірш «Пісня про собаку» став подією не тільки в єсенінській творчості, а й у всій російській поезії: ніхто з поетів ні до, ні після Єсеніна не писав про тварин з такою ніжністю і співчуттям

Інсценізація уривка з поеми «Анна Снегіна».

Е с е н и н.

Иду я разросшимся садом,

Лицо  задевает  сирень.

Так мил  вспыхнувшим  видом

Состарившийся плетень.

Когда-то у той вон калитки

 Мне было 16 лет,

И девушка в белой  накидке

Сказала мне ласково: «Нет!»

Далекие  милые  были!

Тот образ во мне не угас.

Мы все в зти  годы любили,

Но мало любили нас.

Анна.

А! Здравствуйте, мой  дорогой.

 Давненько я Вас не видала.

Теперь  из  ребяческих лет

 Я важная дама стала,

А вы – знаменитый поэт.

Да... Не вернуть, что  было.

Все годы  бегут в водоем.

Когда-то я очень любила

Сидеть у калитки вдвоем.

Мы  вместе  мечтали о славе..

 И вы угодили в прицел.

Меня же про это  заставил

Забыть  молодой  офицер.

Е с е н и н.

Я слушал  ее и невольно

Оглядывал  стройный лик.

Хотелось  сказать: «Довольно!

Найдемте  другой  язык!».

Но почему-то, не знаю.

Смущенно  сказал невпопад:

«Да... Да.. Я сейчас  вспоминаю.

Садитесь. Я очень рад.

Я вам почитаю немного

Стихи про кабацкую Русь...

Отделанно четко и строго.

По чувству – цыганская  грусть».

Анна.

Сергей! Вы  такой нехороший.

 Мне жалко, обидно мне,

Что  пьяные  Ваши дебоши,

Известны по всей  стране.

Скажите, что с Вами случилось?

Е с е н и н. Не знаю.

Анна.

Кому же знать?

Е с е н и н.

Наверно, в осеннюю  сырость

Меня родила моя мать.

Анна.

Шутник  вы.

Е с е н и н

Вы  тоже, Анна.

Анна.

Кого-нибудь любите?

Е с е н и н.

 Нет.

А н н а.

Тогда  еще  более  странно

Губить себя с зтих лет:

Пред Вами такая дорога.

Е с е н и н.

Сгущалась, туманилась даль...

 Не знаю, зачем я трогал

Перчатки  ее и шаль.

4. Вчитель.  Його любили всі, ним за­хоплювався сам нарком освіти Луначарський, радянський уряд створював прекрасні умови для творчості. Його ніколи не забороняли друкувати і не лякали засланням, а сам він усією душею намагався прийняти те, що відбувалося в країні.

Чому ж тоді дедалі частіше він писав, що від­чуває себе чужим? «Я никому здесь не знаком, а те, кто помнили меня, давно забыли...» Чому дедалі частіше йому хочеться «захлебнуться бы в пьяном угаре...»? Чому виникає ностальгія за старими іншими часами?    (Відповіді учнів).

5. Вчитель. Його смерть також залишилася таємницею. В ніч на 28 грудня 1925 року в петербурзько­му готелі «Англетер» поет покінчив життя само­губством. Його останнім твором був вірш «До свиданья, друг мой, до свиданья».

(Читається вірш «До свиданья. друг мой, до свиданья» та інші вірші поета напам'ять.)

Учень.  Багато його віршів покладені на музику. Я пропоную переглянути відеоролик «Отговорила роща золотая». (Звучить пісня

«Мне нравится, что вы больны не мной…»)

6. Вчитель.  Мабуть, немає в  світі людини, яка б не знала цієї пісні або не чула її. Вона викликає почуття ностальгії, святковий новорічний настрій, але мало хто знає, що автором слів пісні є відома російська поетеса Марина Цвєтаєва, людина аж ніяк не веселої і святкової долі.  Душа Цвєтаєвої розкололася навпіл: одна половина залишилась в Москві з дітьми,  друга блукала за чоловіком полями громадянської війни, любила, страждала, стікала кров'ю. Після розгрому білої армії чоловік Цвєтаєвої потрапляє в Чехословаччину. Родина живе в Празі, але туга за батьківщиною не дає спокою. Попереду арешт чоловіка та доньки, війна, евакуація і самогубство, їй було 49. То хто ж така ця невідома поки що для нас особистість?

3 група.

Учень.
Тема, над якою працювала наша група, «Трагічна доля Марини Цвєтаєвої». Творчість поетеси - це уособлення вічного пошуку істини, людського духу, правди почуття.  Готуючись до сьогоднішнього уроку, ми вивчали матеріал про творчість поетеси, читали її вірші. Ми дійшли висновку, що поетеса була дуже мужньою. Але не змогла знести тяжких ударів долі. У нас в гостях сама Марина Цвєтаєва. Декілька слів про себе, Марино!

Учениця (в ролі Марини Цвєтаєвої).

Я народилася в 1892 році в Москві в сім′ї професора Московського університету. Першу освіту отримала в Москві в приватній жіночій гімназії, потім навчалася в пансіонах Німеччини, Швейцарії, Франції. Вірші почала писати рано – уже  в 4 роки складала слова в рими. В 1910 році випустила першу поетичну збірку «Вечірній альбом».

Красною кистью

Рябина зажглась.

Падали листья

Я родилась.

Спорили сотни

Колоколов.

День был субботний,

Иоан Богослов.

Мне и доныне

Хочется грызть

Жаркой рябины

Горькую кисть.

До Жовтневої революції моє життя було веселим і безтурботним: мандрівки за кордон, спілкуван­ня з поетами в будинку Максиміліана Волошина в Коктебелі, перше кохання...Ми зустрілися в Криму на березі  - я, юна поетеса  Марина Цвєтаєва і сімнадцятирічний Сергій Ефрон. Романтик – високий, худий, великі очі кольору моря. Це була любов з першого дня і на все життя. Почуття, які нас пов′язали,  - сильні і міцні. Тут і ніжність, і дружба, і спільні інтереси. 27 січня 1912 року в Москві відбулося наше вінчання з Сергєм Ефроном. Мені так подобається, що я заміжня, що буду матір'ю.  5 вересня 1912 року у нас народилась дочка Аріадна.  6 років заміжжя були найщасливішими в моєму житті. Я кохала, була  коханою, писала вірші, натхненні  тими, кого любила.

Але незабаром все щастя обірвала Перша світова. І Сергій, студент Московського університету, відправляється на фронт з санітарним поїздом. Усе, що відбулося після Жовтневої революції, я не прийняла. Революція не надихала мене. Я не хотіла і не могла погодитися з насильством, терором, не бажала бути мовчазним свідком ненависті, жахів громадянської війни. Десь у білій гвардії, між життям і смертю був мій коханий чоловік Сергій Ефрон. Близько трьох років я не знала, що з ним, чи живий він.  Самотність ставала нестерпною. Отримавши першу звістку про чоловіка, який на той час перебував в еміграції в Празі,  в 1922 році вирішила їхати з дочкою до нього. 17 років ми жили в Празі, в Берліні, Парижі. Я дуже сумувала за Батьківщиною, але боялася і не хотіла повер­татися.  В еміграції втратила можливість видавати книги. Остання вийшла в 1928 році. У 1937 році повертаються в Росію чоловік і дочка.  У мене погане передчуття і я не хочу їхати, але, не витримавши розлуки, у 1939 році разом з сином приїжджаю до Москви. Через чотири місяці було заарештовано мою дочку і чоловіка. Я досить добре знала, що в будь-який момент і мене могли забрати, як чоловіка і доньку. Але мене не заарештували, не розстріляли – мене страчували байдужістю і убогістю. Незабаром почалася Велика Вітчизняна війна. Разом з сином Георгієм я потрапила в евакуацію до Єлабуги в Татарії. Роботи знайти не могла, відірвана від близьких друзів. У мене забракло сил опиратися долі. Я втратила надію боротися за життя.

Учень. Утративши надію,  в 1941 році 31 серпня Марина Цвєтаєва  вкоротила собі віку. Через півтора місяця в Бутирках був розстріляний Сергій Ефрон.   Якою вона була? Про це розповідають її вірші.

(Учні читають напам'ять вірші М. Цвєтаєвої).

    7. Вчитель. Звучить ще одна поезія Цвєтаєвої, яка знайшла своє продовження в музиці. 

(звучить пісня-кліп «Шепот  женской души»)

8. Вчитель. Ось і закінчилася наша вистава. Але горить, палає свічка, але ще бринять рядки віршів і пісень. І здається, ці поети з нами. Вони закликали молитися за душі, за людей, за світло в вікні, тож  нехай світло поезії  поетів срібної доби світить вам ще довго. Трагічною була епоха початку ХХ ст., трагічно склалася доля поетів "срібного століття". Ми згадали тільки чотирьох поетів, а їх було набагато більше:  в голодному Петрограді загинув О.Блок,  гіркого хліба еміграції скуштували Дмитро Мережківський та Зінаїда Гіппіус, усіма забутий і хворий помер поблизу Парижа в окупації Костянтин Бальмонт. Анна Ахматова пройшла найтяжчі випробування: розстріл чоловіка та арешт сина.  Йосип Мендельштам загинув у вирі сталіннських таборів. Володимир  Маяковський, Сергій Єсенін, Марина Цвєтаєва покінчили життя самогубством.
 Але кожен із них зумів відстояти своє право на творчість, на особливе бачення світу, кожний з них став неповторним поетом "срібного століття" російської нації.
(демонструється відео «Уж сколько их упало в эту бездну»).