Урок. "Празька школа" українських письменників. Стисла характеристика життєвого і творчого шляху її діячів.

Тема. "Празька школа" українських письменників. Стисла характеристика життєвого і творчого шляху її діячів.

Мета: розкрити учням значення творчості "Празької школи" українських письменників у розвитку національного літературного процесу, ознайомити із доробком окремих письменників; розвивати творчі здібності; виховувати повагу до творчості українських митців.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрети представників "празької школи", тексти поезій.

 

Хід уроку

I. Організаційна частина. (Додаток 1)

II. Мотивація навчальної діяльності.

Є митці, які творили на рідній землі, а є поети, на долю яких випало випробування жити і творити на чужині, і лише мріяти про повернення на Батьківщину. Саме сьогодні на уроці ми будемо вивчати когорту таких письменників, які отримали на зву «Празька школа». Запишіть у зошити тему уроку.

III. Повідомлення теми і мети уроку.

IV. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.

 

1. Матеріал для викладача.

У 1920 році, коли армія Української Народної Республіки (УНР) відступила до Польщі, в еміграції опинилися численні представники української національної інтелігенції. Для багатьох із них боротьба за незалежність України стала змістом життя. Щоб бути ближче до своєї батьківщини, вони оселилися в Польщі та Чехословаччині. Гостинним притулком для емігрантів Польща перестала бути у 1923 році. Більша частина емігрантів переїхала до Чехословаччини. Людяне ставлення чехів до емігрантів, можливість здобути вищу освіту, що надавалася молоді, незабаром перетворили Прагу на головний центр української політичної еміграції. Завдяки фінансовій підтримці чеського уряду було створено Український вільний університет у Празі та Українську академію сільського господарства у Подебрадах, Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Українська еміграція у тогочасній Чехословаччині розгорнула широку видавничу діяльність. Протягом 1920—30 рр. діяло 143 видавничі осередки, було видано 734 назви книжок з усіх галузей знань. У Празі жили й працювали видатні українські вчені: філософ і літературознавець Д. Чижевський, правник С. Дністрянський, географ С. Рудницький, історики Д. Антонович і Д. Дорошенко, мовознавець С. Смаль - Стоцький. Злата Прага стала пристанком і місцем плідної творчості одного з найвидатніших українських поетів — Олександра Олеся; тут більш чи менш тривалий час жили й працювали М. Ірчан, У. Самчук, О. Теліга, Є. Маланюк, а Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Лятуринська створили художню "Празьку школу" — одну з найяскравіших в українській поезії.

"Празьку школу" репрезентують поети, чия творчість започаткувалася переважно в Празі та Подебрадах, хоча деякі з них згодом виїхали з Чехословаччини: Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна й Олена Теліга — до Варшави. Б.-І. Антонич досить точно відзначив два провідні мотиви їхньої лірики — "туга за втраченою батьківською землею" та "розлитий широкою рікою історизм", звернений до найдавніших часів, "Слова о полку Ігоревім", до Русі, до Середньовіччя.

 

2. Творчість поетів – пражан можна поділити на три етапи. Запишіть їх у зошит.

Різною була тематика творчості поетів. Є. Маланюк, Ю. Клен,                        О. Лятуринська, О. Ольжич у своїх творах зверталися до ідеї возвеличення героїчного, переможного. Поєднання символічного та неокласичного стильових начал було основою творчості Ю. Клена, Ю. Дарагана, О. Лятуринської, О. Стефановича,  Г. Мазуренка, Н. Лівицької – Холодної. До тематики християнської символічної концепції світу звертаються Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга, О. Стефанович, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, Н. Лівицька – Холодна.

 

3. А тепер давайте ближче познайомимось з поетами "Празької школи", переглянувши презентацію. (Додаток 1)

 

Під час презентації учні зачитують підготовлені повідомлення.

Учнівські повідомлення можуть бути орієнтовно такого змісту.

 

 

 

Юрій Дараган (1894-1926)

Ю. Дараган — перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для "пражан". Народився 16 березня 1894 р. на Херсонщині. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Під час громадянської війни був у складі армії УНР, яка зазнала поразки, тому разом з інтернованими частинами опинився в містечку Каніги. Навчався в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі. Музично-образотворча палітра його лірики була продовженням символістських традицій Олександра Олеся, Г. Чупринки і водночас відкриттям нових естетичних горизонтів. Вона захоплювала своїм оптимізмом, яскравими образами княжої доби та козацькою героїкою. Ю. Дараган встиг видати лише одну збірку — "Сагайдак" (1925). Помер поет 17 березня 1926 року від туберкульозу легень.

 

Оксана Лятуринська (1902—1970).

Народилась О. Лятуринська на Волині. Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи на Кременеччині та Шумщині. Оксана була наймолодшою, восьмою дитиною у сім'ї. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася у Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. Після війни переселилася до США, де жила самотньо до самої смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома збірками: "Гусла" (1939) та "Княжа емаль" (1941), які поставили її ім'я в ряд найталановитіших представників "празької школи". Є. Маланюк присвятив поетесі такі рядки:

Аж пуща зашумить волинська

й на оксамит і златоглав

в сап'янцях легких Лятуринська

виходить годувати пав.

В поезіях О. Лятуринської переплелись мужність і ніжність. У ліриці, позначеній символізмом, поетеса (живописець і скульптор) намагалась поєднати віршоване мистецтво з пластичним. Історичні мотиви зливаються в її доробку з фольклорними:

Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць. Померла О. Лятуринська 1970 року у м. Міннеаполісі (США).

 

Наталя Лівицька-Холодна (1902—1997)

Народилася у 1902 році на Полтавщині. Її батько, Андрій Лівицький, був визначним політичним діячем Української Народної Республіки, деякий час виконував обов'язки міністра УНР. Н. Лівицька виїхала на Захід, навіть не встигнувши закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подебрадах; романістику вивчала в Карловому університеті в Празі. Переїхавши до Варшави, закінчила університетські студії. Після Другої світової війни переїхала до США, де жила поблизу Нью-Йорка.

Як митець, вона прагнула зберегти творчу індивідуальність. У її віршах не знайдено ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як в О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі голос крові й уявляє себе то "поганкою з монгольських степів", то бранкою татарина. Наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона — ніби посестра гоголівської сотниківни. Літературознавці відзначали, що збірка "Вогонь і попіл" — це синтез національного джерела і європейської поезії. Збірка "Сім літер" ("Україна") пройнята мотивом емігрантської долі та тугою за рідною землею. Мотив туги за батьківщиною сповнений глибокого болю; іноді тут відчувається і відоме Лесине "без надії сподіваюсь", але частіше це прощання з рідною землею назавжди — "чорний льох чужини", здається, вже ніколи не розвіє свого мороку. Батьківщина стає спомином, казкою, але її порушує голос реальності — через кордони доноситься "зойк голодного села". (Звучать поезії "Сім літер", "Такий похмурий вечір нині".)

 

 Олекса Стефанович (1889-1970)

Уже перші, надруковані на початку 20-х років XX ст., вірші О. Стефановича привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині. Згодом він зажив слави одного з найталановитіших поетів "празької школи", але його замкнутість, самоізольованість і особлива вимогливість не дали йому змоги самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він опинився фактично поза літературним життям української громади. На Україну оригінальна поезія О. Стефановича не дійшла, тому не мала тут жодного відгуку й визнання.

О. Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милятин Острозького повіту на Волині в сім'ї православного священика. У 1919 р. закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року виїхав до Чехословаччини, там закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), відвідував також заняття в Українському вільному університеті, захистив докторську дисертацію на тему "А. Метлинський — поет" (1932). У 1944 році його силоміць вивезли в робітничі табори до Німеччини, де він прожив до 1949 року. Цього ж року прибув до США, працював в українській православній суботній школі, жив самотньо, убого. Помер 4 січня 1970 р.

За цими зовні скупими фактами життя О. Стефановича приховане напружене інтелектуальне життя поета, яке реалізувалося в його натхненній поетичній спадщині. Поет створив чудові пейзажні картини у "Волинських сонетах", розробив теми і образи з давньої української історії та міфології, оспівав Петра Дорошенка і Богдана Хмельницького як державних мужів, які найбільше зробили для реалізації ідеї незалежності України ("Дорошенко", "Богдана стрічають"). О. Стефанович по-своєму осмислив хід історичного розвитку світу й України, постійно шукав для цього неповторні поетичні форми й засоби їх вираження. Серед поетів української діаспори середини XX століття мав визнання як одного з найцікавіших та найоригінальніших.

 

 Юрій Клен (Освальд Бургардт) (1891-1947)

Освальд Бургардт народився на Поділлі, у мальовничому селі Сербинівка 4 жовтня 1891 р. в сім'ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас — у дусі любові до України, що стала для них другою батьківщиною. Навчався у Першій Київській гімназії, вступив до Київського університету. Навчання довелося перервати у зв'язку з початком Першої світової війни. Його було вислано до Архангельської губернії як "небезпечного". Після революції 1917 року повернувся до Києва, згодом поїхав у Німеччину. Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається до Києва, вступає на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті УАН, де отримує диплом, учителює в Баришівському соціально-економічному технікумі. Зблизився із майбутніми неокласиками — М. Зеровим, П. Филиповичем, М. Драй-Хмарою. У 1921 році Освальда Бургардта було кинуто до в'язниці за його "буржуазне" походження. Тут на власні очі побачив нічні розстріли, жорстокі допити в'язнів. Завдяки клопотанням В. Короленка, який писав чесні і мужні листи до А. Луначарського, Освальд Бургардт вийшов на волю. У 20-х роках викладав у Києві в різних технікумах, інститутах. Брав активну участь у роботі ВУАН. Після притягнення за "свідка" М. Зерова у процесі над СВУ (1930) Освальд Бургардт зрозумів, що національне відродження України позбавляється всяких перспектив у суспільстві, в якому панує "класова ненависть". Він покидає Україну і оселяється в Німеччині, пропагуючи поетичний доробок неокласиків. У 1936 році захистив дисертацію у Мюнстерському університеті на кафедрі славістики.

В Німеччині панував гітлерівський тоталітаризм. Світогляд поета в умовах тогочасної дійсності повною мірою засвідчує поетична епопея "Попіл імперій" (1943—1947). Це твір, в якому з великою силою та художньою переконливістю чи не вперше в українській літературі було проклято і сталінський, і гітлерівський режими, розкрито їхню антилюдську сутність, передбачено крах найзлочинніших імперій.

У 1938 році Ю. Клен був мобілізований до німецького війська, служив при штабі як перекладач. Мав догани за людяне ставлення до українців. За ним стежили, його листи переглядали. У 1942 році був звільнений зі служби у зв'язку з хворобою легень. З 1943 року викладав у Німецькому університеті, Українському вільному університеті в Празі, читав лекції у Мюнхені в Українському вільному університеті. У 1947 році застуда легень прикувала його до ліжка, а 30 жовтня цього ж року помер.

 

Олег Ольжич (1907-1944)

Життя Олега Ольжича — це боротьба, пошук героїчного життєвого ідеалу. Поет, учений, борець. Лише недавно повернулося ім'я митця до українського читача. Народився Олег Ольжич (справжнє прізвище Кандиба) 8 липня 1907 року в Житомирі. Батько, відомий український поет Олександр Олесь, ніжний лірик, передав синові у спадок любов до поетичного слова, вболівання за долю рідного краю, захопленість усім українським. В 1919 році Олександр Олесь виїздить у Будапешт як культурний аташе дипломатичної місії УНР, вимушено залишаючи на Україні родину. У 1923 році завдяки клопотанню Міжнародного Червоного Хреста Олегові з матір'ю вдалося виїхати за кордон, до батька. А вже наступного року юнак успішно складає вступні іспити на філософський факультет Карлового університету, слухає лекції в Українському вільному університеті в Празі. Закінчивши університет, блискуче захищає дисертацію і здобуває звання доктора філософії. Захоплювався археологією. Незважаючи на молодість, Олег Ольжич став одним з найавторитетніших учених у царині археології — з 1926 до 1932 р. працює в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі. У 1938 році відвідує США, де разом з професором О. Гранівським засновує Український національний інститут. Повернувшись до Праги, готує до видання Науковий збірник УНІ в Америці.

У 30-х pp. на сторінках "Літературно-наукового вісника" з'являються поезії Олега Ольжича, готується до видання перша поетична збірка "Рінь", приходить і літературне визнання. Здається, успішно складається і поетична доля, і наукова кар'єра. Та Олег Ольжич обирає інший життєвий шлях — шлях боротьби за українську державність і суверенність, цілковито віддає себе ідеї визволення України. У 1926 році стає членом Організації українських націоналістів. У 1937—1942 pp. очолює культурну референтуру Проводу українських націоналістів. З 1939 р. О. Ольжич керує структурами ОУН на Закарпатті, а з 1941 р. — націоналістичним підпіллям на Східній Україні. З ініціативи Олега Ольжича створено Українську національну раду, відновлено роботу Української академії наук, Київського університету. Ольжич збирає матеріали про український партизанський рух, інформує світ про німецькі злочини на Україні. Німецькі окупанти переслідують патріотів, знищують будь-яку спробу відновити державність та незалежність України. 25 травня 1944 р. на конспіративній квартирі у Львові гестапівці заарештовують Олега Ольжича. А 10 червня 1944 р. після жорстоких катувань у концентраційному таборі Заксенгаузен загинула мужня і талановита людина — поет Олег Ольжич, вчений Олег Кандиба, революціонер Д. Кардаш — героїчна постать нашої історії.

Творчий доробок Олега Ольжича невеликий — три збірки: "Рінь" (1933), "Вежі" (1940), посмертно відома "Підзамча" (1946), публіцистика, зосереджена на визвольній боротьбі й безпосередньо пов'язана з його революційною діяльністю, а також дитяча проза.

Поезія Олега Ольжича, яка займає чільне місце в його творчості, гідно репрезентує "Празьку школу", для представників якої характерним було поєднання витонченої мистецької форми та відстоювання національної ідеї, зацікавленість давниною свого народу.

Оригінальний почерк вченого-археолога чітко вирізняється в першій збірці "Рінь". Навіть самі назви поезій кличуть нас у прадавні часи: "Археологія", "Галли", "Готи", "Був же вік золотий ...", "Ганібал в Італії". Перед читачами постає історія, її трагічні та тріумфальні моменти. Автор заглиблюється в далеку реальність, тонко відчуває подих епохи, свою присутність серед славних предків. Але захоплення історичною тематикою для Олега Ольжича — це не тільки зображення минулого. Насамперед, це погляд у сучасне, пошук джерел вічного.

До другої збірки митця увійшли дві ліро-епічні поеми: "Грудень 1932" та "Незнаному Воякові". Збірка "Вежі", присвячена сучасності, є важливим етапом у творчості Олега Ольжича. Його поезія — це поезія мужності, визвольної боротьби та революційних змагань. Вже хрестоматійними стали рядки, пройняті революційною ідеєю національного відродження України:

Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди — на сталь перекуті в огні, Це люди — як брили камінні.

Остання збірка "Підзамча" вийшла вже по смерті Олега Ольжича, хоча була упорядкована автором. Настрій її врівноважений, спокійний.

Гарячі та натхненні рядки останньої поезії "Гігантомахія" утверджують неминучість перемоги, торжество життя, коли "блискучий меч, рівний і прямий", розітне "напруженість пітьми".

Близький друг митця Олег Лащенко влучно зауважив, що три видані збірки — це "той триптих, на якому поет карбує образ народження нового, націоналістичного українського покоління та його революційного і державницького ідеалів".

 

Олена Теліга (1907-1942)

9 лютого 1942 р. на вулиці Трьохсвятительській в Києві було заарештовано Спілку українських письменників (близько 40 осіб). Серед них була й Олена Теліга, поетеса, активістка культурної референтури ОУН, невдовзі розстріляна разом із побратимами в Бабиному Яру. Сталося це 21 лютого 1942 року.

Хто ж така Олена Теліга, яка цілком свідомо обрала собі терновий вінець?

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

 

Народилась Олена Теліга 21 липня 1907 р. у Петербурзі в сім'ї вченого-гідротехніка Івана Шовгеніва. Після Лютневої революції родина переїздить до Києва, згодом батька обирають до міністерства УНР. Після кривавої громадянської війни батько емігрує до Чехословаччини, засновує Українську господарську академію в Подебрадах, виконує там обов'язки ректора. "Червоний терор" починає загрожувати дочці батька-"націоналіста". У 1923 році мати і дочка покидають Київ, нелегально переходять кордон біля Кам'янця-Подільського і незабаром оселяються в Подебрадах.

Усвідомлюючи себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, Олена вступає на історико-філологічний факультет педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона познайомилась з актором В. Куриленком, який увів її в товариство Ю. Дарагана, Є. Ма ланюка, Л. Мосендза, Олега Ольжича, М. Чирського та інших талановитих митців "празької школи". Зустрівшись на вечірці з кубанським козаком, колишнім старшиною армії УНР Михайлом Телігою, вона невдовзі вийшла за нього заміж. Подружжя переїхало до Варшави, де Олена вчителювала, працювала манекенницею, доглядала хвору матір. Тут з'явилися її найкращі вірші. Не поривала зв'язків із "пражанами". В її поезії, спрямованій на осмислення драматичної сучасності, панує вічний бунт, боротьба за оновлення світу й людини, протест проти безбарвної нудоти життя. Романтизм — рідна стихія Олени Теліги, особливий тип її світогляду, де героїзм проголошується найвищою чеснотою, визначальним орієнтиром життя і творчості, тісно пов'язаних з боротьбою за національне визволення рідного краю. Україну може врятувати новий тип українця, що вміє жити, творити і вмирати для своєї нації, — наголошувала Олена Теліга у своїх публіцистичних статтях. Романтизоване прагнення мати вільну незалежну соборну Україну, що стала б суб'єктом історичного процесу, змусило Олену Телігу обрати шлях політичної боротьби: обмежуватись естетичними питаннями, коли у вирі Другої світової війни вирішувалася доля України, видавалося їй неприпустимим. Чи не тому збірки поетки "Душа на сторожі" (1946) та "Прапори духу" (1947) з'явилися вже посмертно. Як активістка культурницької референтури ОУН Олена Теліга у складі північної групи прийшла до Києва, де видавала антигітлерівський журнал "Литаври", заснувала Спілку письменників, формувала національну свідомість українського народу. Ця діяльність була сприйнята гітлерівцями як небезпечна. 21 лютого 1942 року її було розстріляно у Бабиному Яру. За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно ("Душа на сторожі", 1946; "Прапори духу", 1947; "На чужині", 1947; збірник "Олена Теліга", 1977). Більша частина її віршів загубилася.

 

3. А зараз вашій увазі пропонується перегляд візуально – асоціативних рядів на поезії поетів – пражан. (Додаток 2)

 

- Оксани Лятуринської «На озера, на глибокі…» 

- Олени Теліги «Весняне»

- Олега Ольжича «Хтось метнув неминучу стрілу»»

 

4. Для розвитку ваших творчих здібностей, виконаємо цікаве завдання. Продовжити строфи у вірші. (Додаток 3)

5. Ми з вами спробували дописати вірш  Н. Лівицької - Холодної, а зараз у виконанні учнів почуємо інші поезії поетів – пражан.

Заздалегідь викладач роздає учням поезії і пропонує зачитати одну на власний вибір. (Додаток 4)

 

Юрій Дараган

"Як луна загубленого раю..."

 

 Як  луна  загубленого  раю  —

 На  дзвіниці  відгукнувся  дзвін,

 І  зірвалась  біла-біла  зграя,

 Зграя  білих-білих  голубів.

 

 Вечір  вдарив  червінню  по  крилах,

 Промінь  вдарив  по  пелюстках  крил,

 У  рожевім  біле  затремтіло,

 І  рожевим  став  вечірній  пил.

 

"Співає юний січовик..."

 

 Співає  юний  січовик.

 Нічного  степу  вільний  пташе,

 Сам  знаєш,  пишне  щастя  наше

 На  вістрії  шабель  та  пік.

 Ой,  сонях  виб’ють  до  ноги...

 Дивись,  татарин  вузькоокий

 В  зеленій  хвилі,  ніби  окунь,

 Пірнув  і  стежить  з-за  могил.

 А  ти  співаєш  про  Стамбул,

 Про  байдаки  та  бідних  бранців,

 Що  з  зойком  прокидались  вранці,

 І  з  України  вітер  дув,

 І  тужно,  тужно  сльози  сьорбав

 І  танув  золотий  туман... 

 Ой,  стисне  пристрасно  аркан

 Твоє,  твоє  співуче  горло. 

 

"Ти снивсь колись прапращуру мойому..."

 

 Ти  снивсь  колись  прапращуру  мойому...

 Перлина  сліз,  чи  стріли,  чи  вино,—

 Та  напував  ти  печеніга  злого

 В  своїх  степах  таким  вином  давно...

 Що  ж,  ти  містиш  і  радощі,  і  болі,

 І  на  шляху  твойому  квітне  мак.

 Тебе  —  тому,  хто  щиро  прагне  волі,

 Тому,  хто  прагне  слави;  а  відтак

 Наповнити  життя  останнім  змістом,

 Так,  ніби  смерть,  мов  щастя  віднайшли...

 Твоя  стріла  прошиє  тонким  свистом

 Ранкове  скло  над  степом  запашним.

 

Олекса Степанович

"І знову десь на обріях помалу..."

 

 І  знову  десь  на  обріях  помалу

 Розгойдує  незримі  хтось  кадила

 І  синявою  стеле,  як  бувало...

 І  знову  моя  Осінь  десь  ходила.

 

 І  знову  десь  під  банею  блакиті,

 Як  в  церкві  голубій  паникадила,

 Берези  золотіють  своїм  віттям...

 І  знову  моя  Осінь  десь  ходила.

 

 І  знову  десь  між  листям  рябиновим  —

 Сліди,  мов  од  кривавого  кропила...

 У  синяві  —  у  золоті  —  у  крові,

 І  знову  моя  Осінь  десь  ходила.

 

"Як срібно скрізь! Куди не кинь..."

 

 Як  срібно  скрізь!  Куди  не  кинь,

 Усе  виблискує,  іскриться...

 Як  чисто  може  засвітиться

 Земне  в  небесну  голубінь!

 

 Душа  окрилена,  окріпла:

 «Кому  хвалу  свою  пошлю?!»

 Не  день  в  саду  моїм,  а  шлюб

 Блакиті  ясної  і  срібла.

 

"Просто. Не йти праворуч..."

 

 Просто.  Не  йти  праворуч 

 Ані  ліворуч  —  ні. 

 Хай  лише  вітер  поруч, 

 Вічний  сурмач  борні. 

 

 Вітер,  що  хмарі  —  в  груди,  — 

 В  груди,  в  горби  хребта… 

 Поруч  хай  вітер  буде, 

 А  вдалині  —  мета. 

 

 Чорно  кругом  чи  біло, 

 Не  зупиняти  рух. 

 Може  зламатись  —  тіло, 

 Але  ніколи  —  дух.

 

Юрій Клен

 

Крізь праосінь - 4 

 

 Багряний вересень проливсь дощами

 над полем, лісом і ставком,

 і над моїми згаслими літами,

 що в сніп лягли, підкошені серпом.

 

 О, змийте все з душі, осінні зливи!

 Лиш чисте срібло в ній лишіть.

 Хай знов воно колись у день щасливий,

 мов паморозь в промінні, заблищить.

 

Сковорода

 

 Піти, піти без цілі і мети...

 Вбирати в себе вітер і простори,

 І ліс, і лан, і небо неозоре.

 Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

 

 Аж власний світ у ній почне рости,

 В якому будуть теж сонця і зорі,

 І тихі води, чисті і прозорі.

 Прекрасний шлях ясної самоти.

 

 Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

 І мудрості вином розвести тугу,

 Бо, може, це нам вічний заповіт,

 

 Оті мандрівки дальні і безкраї,

 І, може, іншого шляху немає,

 Щоб з хаосу душі створити світ.

 

 

Оксана Лятуринська

"І знову цілу ніч верзлося..."

 І  знову  цілу  ніч  верзлося: 

 біжу  зацькований,  мов  звір, 

 і  слід  кривавиться  на  росах, 

 і  піт  рудий  туманить  зір. 

 

 І  знову  бачу  світ  багряно. 

 За  мною  полум’я  і  дим, 

 гаряча  заграва  над  станом, 

 безправ’я  над  добром  моїм. 

 

 І  знов  в  ганьбі  стріваю  ранок, 

 і  ліс  мені,  мов  звірю  кліть. 

 Та  прийде  день  мій  невблаганно, 

 ще  мить,  ще  мить!..

 

"Давно затерся слід копит..."

 Давно  затерся  слід  копит.

 Давно  вже  коні  продудніли.

 А  далечі  очам  не  спать,

 не  похилити  слів  дозрілих.

 

 Якби  хоч  здалеку  уздріть!

 Якби  вітри  відтіль  подули!

 Якби  зійшла  щаслива  мить!..

 Пішли,  пішли  і...  не  вернули.

 

 І,  може,  впали  вже  сини.

 Мій  Боже!  Серце  —  крига.

 Щитом  господнім  заслони,

 мечем  Архистратига!

 

Олег Ольжич

"Їх душі - горіння і криця..."

 

 Їх  душі  -  горіння  і  криця  -

 У  нашому  завжди  гурті,

 Братів  по  далеких  в'язницях

 І  тих,  що  упали,  братів!

 

 Дорога  пряма  і  одверта,

 І  твердо  іде  легіон.

 Там  втрат  не  буває,  де  жертва  -

 Здобутий  в  огні  бастіон!

 

 Хто  має  уші  -  хай  слуха!

 Хто  має  серце  -  люби!

 Встає  цитаделя  духа  -

 Десятки  літ  боротьби.

 

"Вечір. Я дивлюсь на сині скелі..."

 

 Вечір.  Я  дивлюсь  на  сині  скелі.

 Злотне  небо  сперлося  на  скелі.

 Ззаду  плещуть  вогнища  веселі.

 Вколо  вогнищ  друзі,  теж  веселі.

 

 Гей,  чужі  нездолані  долини!

 В'ється  дим  і  плине  в  бік  долини.

 Так  назавтра  й  ми  туди  поплинем.

 Як  ріка  нестримана,  поплинем.

 

"Заходить сонце. Кане тишина..."

 

 Заходить  сонце.  Кане  тишина.

 Холоне  алябастрова  Атена.

 Не  повернула  втомлена  луна

 Лжепатетичний  оклик  Демостена.

 

 Над  морем  день  у  день  важка  імла,

 І  обрис  гір  в  ясних  дубах  і  липах

 Не  відгадать,  як  помислів  чола

 Розважного  і  хитрого  Филипа.

 

 А  там,  в  майбутній  злотній  далині,  -

 Шалені  коні  і  гарячі  лиця,

 Персеполіс  у  димі  і  огні

 І  Александра  божеська  десниця.

 

 

Олена Теліга

"Не треба слів. Хай буде тільки діло..."

 

 "Не  треба  слів.  Хай  буде  тільки  діло. 

 Його  роби  —  спокійний  і  суворий, 

 Душі  не  плутай  у  горіння  тіла, 

 Сховай  свій  біль.  Стримай  раптовий  порив". 

 

 Але  для  мене  —  у  святім  союзі 

 Душа  і  тіло,  щастя  з  гострим  болем. 

 Мій  біль  бринить.  Зате,  коли  сміюся, 

 І  сміх  мій  рветься  джерелом  на  волю. 

 

 Не  лічу  слів.  Даю  без  міри  ніжність. 

 А  може  в  цьому  й  є  моя  сміливість: 

 Палити  серце  —  в  хуртовині  сніжній, 

 Купати  душу  —  у  холодній  зливі. 

 

 Вітрами  й  сонцем  Бог  мій  шлях  намітив, 

 Та  там,  де  треба,  я  тверда  й  сувора: 

 О  краю  мій,  моїх  ясних  привітів 

 Не  діставав  від  мене  жодний  ворог.

 

"Я руцi, що била, — не пробачу..."

 

 Я  руцi,  що  била,  —  не  пробачу  — 

 Не  для  мене  переможний  бич  ! 

 Знай  одно:  не  каюсь  я,  не  плачу, 

 Нi  зiтхань  не  маю,  нi  злоби. 

 

 Тiльки  все  у  гордiсть  замiнила, 

 Що  тобою  дихало  й  цвiло, 

 А  її  тверда  й  холодна  сила 

 Придушила  тепле  джерело. 

 

 Але  нaвiть  за  твою  шпiцруту 

 Стрiл  затрутих  я  тобi  не  шлю, 

 Бо  не  вмiю  замiнять  в  отруту 

 Вiдгорiле  соняшне  —  "люблю". 

 

 

Наталя Лівацька – Холодна

"Весняним громом прогрими..."

 

 Весняним  громом  прогрими,

 Пролийся  зливою  рясною,

 О  гніве  мій,  о  жалю  мій,

 Лиш  не  пали  мене  жагою!

 Твоє  ім’я  —  натхненний  спів,

 О,  Боже,  я  Тобі  молюся,

 Але  любити  ворогів

 Пробач  мені,  я  не  навчуся...

 Я  твердо  вірю,  Боже  мій,

 Лише  святий  вогонь,  ненависть,

 Пірве  з  кайданів  нарід  мій

 І  поведе  його  до  слави! 

 

"Мені очей звести несила...

 

 Мені  очей  звести  несила,

 А  на  руках  твої  уста.

 Ось  пристрасть  розкриває  крила,

 Натхненна,  гарна  і  проста.

 І  день  ясний,  що  пахне  медом,

 І  неба  синь,  і  сонця  сміх

 Нам  будуть  радісним  наметом,

 Блакитним  палацом  утіх,

 Хай  буде  так,  щоб  ця  хвилина

 Була,  як  сяйво  перемог.

 Бо  ніжність  наша  є  єдина,

 А  поза  нею  тільки  Бог.

 

"Сім літер, що палають в слові "Україна"

 

 Сім  літер,  що  палають  в  слові  «Україна»,

 Сім  літер,  що  вогнем  лягли  на  Монпарнас,

 І  сім  зрадливих  куль  на  вулиці  Расіна

 Призначення,  мементо  і  святий  наказ.

 

 Горять  палким  трьохкутником  криваві  сімки

 Над  простором  і  над  часом,  в  хаосі  й  тьмі,

 І  серце  вгору  йде,  все  вище,  стрімко,  стрімко

 Шляхом  Твоїх  голгот  і  слав,  Народе  мій! 

 

 

Євген Маланюк

Ждали  всі  зеленого  розмаю

 

Ждали  всі  зеленого  розмаю,

 Леготу  плодючого  тепла,

 Ти  ж  дихнув,  смертельно-білий  маю,

 І  земля  снігами  загула.

 

 Мерзне  квіття  дитячо  невинне.

 Заклякають  соки  в  деревах.

 Ярий  гін  крижана  смерть  прилине,

 Все  скує  смертельно-білий  жах.

 

 Заридає  поминальним  співом,

 Спеленає  в  похоронний  сніг,

 І  весна  —  земна  пречиста  діва  —

 Нежива  у  сніговій  труні.

 

 Та  крізь  хугу  вдарить  меч  небесний

 І  над  срібно-смертним  сном  весни

 Голос  кари  загримить  —  «воскресни!»

 Всім  немилосердям  вишини.

 

Шевченко

 

 Не  поет  —  бо  це  ж  до  болю  мало, 

 Не  трибун  —  бо  це  ж  лиш  рупор  мас, 

 І  вже  менш  за  все  —  "Кобзар  Тарас", 

 Він,  ким  зайнялось  і  запалало. 

 

 Скорше  —  бунт  буйних  майбутніх  рас, 

 Полум'я,  на  котрім  тьма  розтала, 

 Вибух  крові,  що  зарокотала 

 Карою  на  довгу  ніч  образ. 

 

 Лютий  зір  прозрілого  раба, 

 Гонга,  що  синів  свяченим  ріже,— 

 У  досвітніх  загравах  —  степах 

 З  дужим  хрустом  випростали  крижі. 

 

 А  ось  поруч  —  усміх,  ласка,  мати 

 І  садок  вишневий  коло  хати. 

 

V. Підсумок уроку.

Слово викладача.

Час повертає українському читачеві творчу спадщину репресованих письменників та письменників-емігрантів. Усвідомлюється істина, що наша література — незалежно від того, де її творено: в Києві чи Харкові, у Львові чи Празі, в Торонто чи в Нью-Йорку, — це неоціненне надбання українського народу. Визначальними тут є лише художні та історико - культурні критерії.

Як бачимо, кожен із представників "Празької школи" мав свій шлях у літературу, своє бачення історичної долі українського народу. Безперечно, вони — незвичайне покоління української еміграції, що впливало на перебіг та кристалізацію національного руху. То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач. З'явилися "нові характери", виповнені напругою вольових сил. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, пронизувані потужними вітрами західної культури та історичною пам'яттю народу. "Пражани" стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності.

 

VI. Домашнє завдання.

Підготувати розповіді про поетів "Празької школи". Створити візуально – асоціативний ряд на вірш одного із представників "Празької школи" (на власний вибір).