Іван Багряний. 10 риторичних запитань письменнику

Про матеріал
Даний матеріал буде корисним і цікавим при вивченні біогафії письменника
Перегляд файлу

 

Цитатник

 

                                                                          Здрастуй, бідо  моя  чорна.

                                                                                    Здрастуй, страсна  моя  путь.

                                                                                                                           В.Стус    

 

1. "Вознось  мене, мій  Боже, чи  карай,

а  тільки  знай, що  син  я  в  тебе—добрий.

2. Що  міг—зробив. Що  зможу—ще  зроблю.

Але  без  України  мені  моторошно…Прошу  тільки вірити, що  я  нітрохи  не  змінився. Я  просто інакше  не  можу. І  жити  не  можу  спокійно  і  не  зможу. Я знаю, що  за  мною  одного  разу  прийдуть, знаю  свою  долю, але почуваюся, що  мушу  її  пережити  саме  ось  так.

3. Прощай,  Україно,

 моя  Україно,

 Чужа  Україно,

Навіки  прощай.

4.Ще  й  до  жнив  не  дожив, зелен-жита  не  жав, ані  не  долюбив. І  не  жив. І  не  жаль.

5. Народе  мій, до  тебе  я ще  верну.

6. "Цінність  і  всеохопність  його  патрітизму  вражає. За  кожним  помислом, за  кожним  словом—Україна. Відірваність  від  рідної  землі  та  розлука, ствердила  тільки  посилила  його  синівський  зв'язок  із  нею. Часом  вона  вбачається  йому  як  байдужа, навіть  як  рідна  чужина, та  все  одно  це  найбільша  його  святиня, його  духовний  порятунок".

                                                                       М.Коцюбинська

 

  У  таборах

    …У  період  1963-1972 рр. написав  і  зберіг у  себе  на  квартирі  до  дня  арешту  14 віршів, у  яких  він  ганьбить  радянський  державний  суспілдьний  устрій. зводить  наклепи  на  умови  життя  радянського  народу, на  КПРС  і на  Конституцію  СРСР.

У 1965-1972рр. написав  10 документів  антирадянського, наклепницького  змісту.

Вирок—табір  суворого  режиму на  5 років  і  заслання  на  3.

 Колегія  з  кримінальних  справ  Київського  обласного  суду

12 вересня  1972 року   

   Василь  Стус  знав, що  не  винен, вірив  і  не  вірив  у  своє  виправдання. У  листі  до  батьків  писав: "Утішайтеся  тим, що  мене  люди  згадуватимуть  добрим  словом, а  винних  у  Ваших  сльозах—то  навряд".

  У  СРСР  бути  українським  патріотом—просто  заборонено. Таким  чином, я  заявляю: залишатися  підданим  СРСР я  більше  не  вважаю  можливим  для  себе  й  тому  прошу  виселити  мене  за  границі  країни. в  якій  мої  права  людини  нахабно  знехтувані. (1  серпня  1976 р.)

    Найстрашніше  було  для  нього—заборона  писати. У  листі  до  матері  і  сестри  писав: "…Недавно  повідомили  мене, що  всі  мої  рукописи, забрані(там  було  6  зошитів, де  і  виписки  із  справи, і  около  150 віршів, і  конспекти  з  творів)-- все  залишилося  в  КДБ,бо  там, бачте,  наклепи. Я, звичайно, воюватиму, бо  це бозна-яку  свавілля… З  віршами  в  мене  зле: тільки  побачать  віршований  текст—то  й  забирають".

  В.Стус  говорив, що  в  ув'язненні  він  зазнав  ще  більшого  приниження  і  довго  стримував  себе  від  природного  кроку—відмови  від  громадянства, бо  репресії  1972 року  показали, що  в  дискусії  з  українськими  патріотами  влада  не  знайшла  більш  переконливих  аргументів, як  застосування  сили.

    У вересні  1983 року  йому  офіційно  оголосили  заборону  до  кінця  ув'язнення  висилати  в  листах  свої  вірші  і  переклади. Щось  схоже  на  Шевченкове "ни  писать, ни  рисовать".

Сценка.

Стус  і  начальник  тюрми  Долматов.

Стус….Ви  ж  півроку  не  пропускаєте  жодного  листа.

Долматов. не  пишіть  націоналізму  й  тоді  пропускатимемо.

Стус. Я  не  пишу  ніякої  неправди.

Долматов. Ви  добре  знаєте, що  можна  писати, а  що  ні.

Стус. Та  я  вже  й так  вихолостив  листи  до  повної  порожнечі.

Долматов. Але  й  те,що  в  них  залишилося—націоналізм  та  наклепи.

Стус. Для  вас  націоналізму  самій  уже  українській  мові.

Долматов. Пишіть п—російськи.

Стус. Тоді  пропускатимете?

Долматов. Тоді  пропускатимемо…

   … Хворому  Стусу  не  давали  ліків, а  коли  приходив  з  дому  бандероль  з  ліками, він їх  не отримував. Друзі  писали  заяви  в  медвідділ  управління  про  те. що  Стус  позбавлений  волі, але  не  засуджений  на  смерть. Це і породило    такі  рядки:

*Уряд  дозволив  з  нами  робити  все, що  завгодно.

*Заяви  перестав  писати  через  їх  повну  безнаслідковість.

*…що  жив, любив  і  не  набрався  скверни, ненависті, прокльону, каяття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     Іван  Багряний

 

Час  риторичних запитань

 

 

* На  очах  у  юного  Івана  Лозов'яги  жорстоко  розправилися з  92-річним  дідом-пасічником. Чи  міг  вирости  лояльним  до  радянської  влади  майбутній  письменник?

* У  1929-1930 р. пише  сміливі  твори  самостійницького  спрямування. Друкує  поему "Аве, Марія" самодруком. Про  що  це  свідчить?

* У  1932р. заарештували. На  першому  допиті  сказали: "Цей  не  розколеться". Про  що  це  говорить?

* Івн  Багряний  домігся, щоб  допит  вів  слідчий-українець. Як  це  характеризує  письменника?

* Публіцистична стаття  "Чому  я  не хочу  повертатися  в  СРСР" стала  міжнародно  визнаним  документом, що  обговорювався  в  ООН. В  ній  зазначалося: "Я  не  хочу  вертатись  до  своєї  вітчизни  саме  тому. що  я  люблю  свою  Вітчизну. А  любов  до  Вітчизни. до  свойого  народу, цебто  національний  патріотизм  в  СРСР  є  найтяжчим  злочином.Так  було  цілих  25  рокіі, так  є  і  тепер. Злочин  цей  зветься  на  більшовицькій  мові—на  мові  червоного  московського  фашизму—"місцевим  націоналізмом". Чим  Україна  має  завдячувати  письменнику?

*Прокоментуйте  діалог  між  прокурором  і  увязненим І. Багряним:

-Бувши  на  нашому  місці, що  б ви  зробили  такому  злочинцю, як  ви?

-Розстріляв би. Коли  дасте  кілька  років, то  виховаєте  революціонера. Або  випустіть, або  розстрілясте.

*Не  називай  мене  поетом, друже  мій, бо  поети  нині—це  категорія  злочинців, до  якої  не  належав  і  не  хочу  належати. Не  іменуй  мене  поетом. бо  слово  поет  скорочено  стало  визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантюрник, ледар,-зазначає  у  вступі  до  поеми "Аве, Марія" (1929р.). Про  які  риси  характеру  це  свідчить?

* "Я  буду  вмирати, та  поки  мого  дихання  в  мені, я  буду  змагатись  і  буду  квапитись  хапати  іскри  сонця, відбитого  в  людських  очах, і  з  тугою  вчитимусь  тайни  запалювати  їх, шукаючи  в  тих  іскрах  дороги  з  чорної  прірви  в  безсмертя".  У  чому  автор  вбачає  смисл  людського  життя?

* "Людина—найвеличніша  з  істот. Людина—найнещасніша  з  усіх  істот. Людина—найпідліша  з  усіх  істот. Як  тяжко  з  цих  трьох  рубрик  вибирати  першу  для  доведення  прикладом" ("Сад Гетсиманський"). Як  ви  розумієте  ці  слова?

* Чи  розкривають  життєву  позицію  автора  слова, написані  на  могилі:

Ми  є. Були. І  будем  ми.

Й  Вітчизна  наша  з  нами.

* Я  вернусь  до  своєї  Вітчизни  з  мільйонами  своїх  братів  і  сестер, що  перебувають  тут, в  Європі, і  там, по сибірських  концтаборах, тоді, коли  тоталітарна  кривава  більшовицька  система  буде  знесена  так, як  і  гітлерівська. Коли НКВС  піде  вслід за  гестапо, коли  червоний  російський  фашизм  щезне, як  щез  фашизм  німецький. Коли  нам, українському  народові, буде  повернено  право  на  свободу  і  незалежність в імя  християнської  правди і справедливості,—писав письменник.

* Чи  час  йому  вже  повернутися  в сучасну  Україну?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           І.С. Нечуй-Левицький

 

Цікаві бувальщини та пригоди з життя

видатних людей.

 

Шлях до письменства

І.С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один із них навіть висловився на лекції:

— В інтересах держави добре було б спалити українську літературу.

Це й змусило Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.

Життєвість образів

Після виходу в світ оповідань «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» до письменника приходила одна баба з Стеблова позиватися.

- Нащо,  паничу,  ви мене в книжці списали? Тепер мені проходу на вулиці не дають.

Пунктуальність

У звичках Івана Семеновича було чимало такого, що викликало подив. Скажімо, сусіди могли по ньому перевіряти годинник: щодня за будь-якої погоди рівно о третій він виходив зі своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю, поволі піднімався до Театральної площі, потім повертав праворуч на Володимирську вулицю, доходив до фунікулера, далі йшов на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години, а тоді спускався вниз на Хрещатик, повертався додому, вечеряв і, хоч би там що, рівно о дев'ятій лягав спати.

Кумові коні

У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушено, привітно, з легкою добродушною іронією.

Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав з одним попом на його возі до когось на іменини. У гостях піп оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір'я.Коли ж піп закінчив, Нечуй-Левицький мовив до гурту:

 А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали разом в гості на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець звернувся до кума:

-Правда ж, куме, так було, правда?

-Правда, кумцю, правда, — відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? — спитав хтось. Та на кумових же! — під загальний регіт показав Левицький на попа.

 

 

 

 

 

      Кіноповість  його  життя

                                                           Я  народився  і  жив  для  добра  і любові.

                                               Життя  таке  коротке. Поспішайте  творити  добро.

                                                                                                                    О. Довженко

 

Кадр І.  Людина  не  має  права  бути  безбатченком.

                                                                                                                    О. Довженко

   Сім'я  батьків  майбутнього  режисера  мала  славний  козацький  родовід: дід  Карпо переселився  з  Полтавщини  ще  у XVІІ ст. Батько  Сашка  був  хліборобом  і  рибалкою, смолярем  і  перевізником  на  Десні. Мати  була  дочкою  талановитого  ткача—художника, від  якого  успадкувала  любов  до  пісні  й  чудовий  голос. Над  родиною  висів  якийсь  злий  фатум: дітей  мали  чотирнадцять. а  залишилось  двоє: Сашко  та  сестра  Ліда(лікар). Було, що  в  один  день  померло  чотири  хлопчики. Тому часто  спів  свій  завершувала  плачем  і  молитвою: "Господи. дай  здоров'я  моїм  дітям! господи, залиш  мені  Сашка, оберігай  його  від  поганих  людей. Дай  йому  силу. Пошли  йому  щастя, щоб  його  люди  так  любили, як  я  люблю". І  Господь, певно, почув  її  молитви. Залишився  її  Сашко  живим. Доля  дала  йому  життєві  випробування, але  дала  і  неземне  щастя бути  митцем, художником. "В  дитинстві  у  мене  був  певний  нахил  до  споглядальності. Я  був  дуже  мрійливим  хлопчиком. Мрійливість  та  уява  були  такими  сильними, що  іноді  здавалося, що  я  все можу, що  все  легко, і  мені  хотілося  начебто  розділитися  на  кілька  частин  і  жити  в  багатьох  життях, професіях, країнах  і  навіть  видах. Отримай  я  правильне  виховання  і  освіту—я  був  би  сильнішим  художником  у  живописі, ніж  у  кіно",—напише  згодом  у  своїй  "Автобіографії". В  молодості  він  був  щедрою, всебічною  обдарованістю, багатогранною  особистістю. У  нього  було  багато  планів  на  майбутнє: "Мої  мрії  літали  десь  у  сфері  архітектури, живопису, мореплавства, учителювання." Та  вибрав  те, що  давало  хліб  насущний". Був  учителем, художником-карикатуристом, пізніше—всесвітньо  відомим  майстром  кіно, драматургом, письменником

Кадр ІІ.

     Він  як  самоцвіт:скільки  не  повертай  його, а  в  ньому  починають  світитися  все  нові  і  нові  грані.

                                                                                                        М. Наєнко

    О.П.Довженко, безперечно, був  непересічною  та  самобутньою  особистістю.Творчі  пориви  цього  Титана  кіномистецтва  та  художньої, мистецької  думки  неможливо було  знищити. Усе  своє  життя  він  поклав  на  олтар  служіння  народу, Україні та  кіномистецтву. У  його  діях  стикалися суперечливі  факти, але  картати  за  ті  чи  інші вчинки  не  можна. Слід  пам'ятати, що  Довженко  був  органічним  новатором, відкривачем  нових  обріїв  у  мистецтві  і  в  житті. А  мистецтво  і  життя  для  нього  були  невіддільні. Тому  недаремно  мистецьким  кредо  для  нього  стали  такі  слова:"Якщо  вибирати  між  правдою  і красою—я  вибираю красу. І  коли  ми  не збагнемо  краси, ми  ніколи  не  зрозуміємо   правди  в  минулому, ні  в  сучасному, ні  в  майбутнім. Краса  нас  усьому  вчить".

 У 1921  році  радянський  уряд  пропонує  йому  дипломатичну  роботу  у  Польщі  та  Німеччині. Після  закінчення  дипломатичної  діяльності  Довженко  просить  у  влади: "Прошу надати  мені  можливість  навчатися  в  Німеччині  хоча  б на  рік. Я  хочу  вивчати  графіку, композицію, різьбу  по  металу, журнальну  ілюстрацію.А  потім  на  Україні  я  буду  корисним  товаришем". "Вільним  художником" у  Берліні  був  майже  рік.Тут  відбулося  знайомство  О.Довженка  з  німецькими  художниками  і  українським—Миколою  Глущенком. Розпочав  майбутній  майстер  кіно  із  живопису,з навчання  у  європейських  майстрів  пензля.У 1923 письменник Василь  Блакитний  пропонує  Довженкові  роботу  ілюстратора  у  газеті "Вісті". Мрія  стати  художником  здіснилася. Будучи  штатним  художником, зобов'язаний  щоденно  робити  карикатури "на  злобу  дня", підписуючи  свої  роботи  псевдонімом  "Сашко". Переважну  більшість  його  творів  можна  віднести  до  політичної  сатири, а  решта—це  дружні  шаржі  на  колег  та  друзів, автошаржі. У його  родині, як  зазначав  сам  кінорежисер, полюбляли  глузувати  один  з  одного, посміятися  і  висміяти  кого  завгодно, але  без  образ  і  зловтіхи.

  заробляв собі  на  життя  ілюстраціями.—згадував  він.—У  вільний  час  навчався  живопису. У  себе  на  квартирі  я  влаштував  майстерню  і  в  ній  працював  три  роки".  Це  було  джерелом  матеріального  статку, а  не  творчим  кредо митця.Балансування  між  ремеслом  і  справжнім  живописом  пригнічувало  його, уярмлювало  творчу  уяву.

 У  своїй "Автобіографії"  Довженко  досить  критично  висловився  щодо  творчої інтелігенції  Харкова (членів  спілок "Плуг", "Гарт", "Вапліте"), зазначивши: "Треба  думати, що  верховоди  цих  організацій  вважали  мене  за  маленького  при  них  ілюстратора-карикатуриста, отже, й  за  веселого  хлопця, а  мені  сумно  було  дивитись  на  їх  безпросвітну  провінціальність, некультурність  і  вузькість. Іноді  мені здавалось, що  я  не  на  вечорках, а  на  вечорницях, не  на  засіданнях, а  на  колядках, і  почав  від  них  відходити".  Юрій  Смолич  зазначив: "О.П. Довженко  зацікавився  театром "Березіль" і  став  частіше  з'являтися  за  кулісами, придивлятися, познайомився  з  Олесем  Курбасом і  нібито  вирішив  стати  театральним  режисером. У  театрі  він шукав  кіно".  Усього  три  роки  він  працював  у  Харкові, але  це  був  плідний  період  у  його  житті: тут  сформувався  як  художник-графік  і  живописець, прозаїк, сценарист, мистецтвознавець.

 

   Кадр  ІІІ. Протистояння  генія  і  влади

Довженко—справді  глибоко  трагічна  і  суперечлива  постать.  

                                                                                                  Олесь Гончар

   Дійсно, він  був  людиною, яка  могла  не  просто  працювати, а  творити  на  будь-якій  роботі. При  обговоренні  будь-якої  справи  займався  як  вогонь. Багато  переслідувань  і  цькувань  зазнав  автор  за  свої  роботи. Йому  прилюдно  висловлювали  бажання  знищити  його  творчість, чим  змусили  відчути  душевну  кризу. Але  він  жертвувапв  собою  заради  спасіння  свого  народу.Ось  факт. Довженко  був  виключений  з  партії  при  першій  чистці   за  втрату  документів. Документи  забули  в  посольстві  Берліна, де  він  тоді  працював. Йому  не  раз  пропонували  вступити  ще  раз, але він  лишився  безпартійним.І  лише  у  воєнний  час  готовий  був  вступити  в  партію, щоб  забрали  на  фронт, щоб  опинитися  на  роботі  як  літератор, кінематографіст. Довженко  готовий  був  переступити  через  себе, щоб  не  залишитися  пасивним  у  такий  важкий  час. На  жаль, партія  почала  цькувати  письменника, бо  тодішні  вожді не  могли  дозволити  аби  реальні  картини, правда  про  війну  були  представлені  народу. А  полум'яна  душа  протестувала, бунтувала, та  зробити  щось  було  неможливо.

 Ось  ще  один  факт. 31  січня  1944  було  скликано  спеціальне  засідання  політбюро  ВКП(б), на  якому  розпинали  Довженка. Сам  Сталін  сформулював  звинувачення: ця  кига ("Україна  в  огні") відображає  ворожу  ідеологію. Друг Берії  режисер М.Чіаурелі  після  засідання  сказав: "Ти  вождю  пожалів  десять  метрів  плівочки. Ти  жодного  епізоду  про  нього  в  картині  не  зробив. Пожалів! Не  хотів  зобразити  вождя! Гордість  тебе  заїла! От  загибай  тепер!..". Такого  ніхто  не  чекав. Результат—Олександра  засуджено  на  мовчання, скомпроментовано  в очах  громадськості, позбавлено  членства  в  комітетах і  товариствах, знято  з  керівництва Київською  кіностудією  і  приречено  на  довічне  перебування  у  Москві. "Коли  я  помру  од  печалі  в  тяжкій  самотині—візьміть  з  грудей  моє  серце  і  поховайте  його  в  Україні, десь  на  лаврських  старовинних  горах, що  їх  любив я  більше  за  все  на  світі"—знаходимо  такі  його  записи. Незадовго  до  смерті  у  "Щоденнику2  записав  звернення  до  Президента  Спілки  радянських  письменників  УРСР: "Вертатись  хочу  на  Вкраїну. Президіє! Допоможи  мені, щоб  я  міг  бачити  Дніпро  і  Десну  десь  під  обрієм. Не  допомогли.

   Часто  режим  перемагав  його. Але  він  у  метафоричній  формі  доніс до  всесвіту  страшну  картину  війни. Ці  твори  є  жахливою  картиною, яку  бачив  і  відтворив  очевидець, утвердив споконвічні  ідеали, які  були  викинуті  на  смітник  історії.

Мабуть, тодішній  режим  був  причетний  і  до  раптової  смерті  митця. Відповідальний  секретар  ювілейного  комітету  Сергій  Тримбач оприлюДнив  таку  версію  його  смерті. " У  1956 році працівники  французької  Сінематики  вирішили  вшанувати  кращих  режисерів  світу—Ч.Чапліна, Л.Бунюеля, Р.Клера та  інших. До  живих  класиків  зараховано І  Довженка. Опальний  на  той  час  митець  дав  згоду  на  прибуття  до  Парижа, а  за  тиждень  до  цієї  поїздки  зненацька  вмер. "Знаючи тодішні  можливості  КДБ,—констатував С.Тримбач,—можна  припустити все, що  завгодно". Однак  переконливих  фактів  даної  версії  Тримбач  не  зібрав.

 

Інтерв'ю  з  О. П.Довженком.

 

1 Як  ви  вважаєте, які  риси  риси  переважають  у  вашому  характері?

 

2. Вчителювання—як  професія—не  задовольнило  Ваш  нестримний  характер? Чи, можливо, Ваша  душа  прагнула  до  більшої  активності?

 

3. Скажіть, будь ласка, якби  доля  вирішила, що  Ви  маєте  бути  архітектором, будівничим, чи  б  Ви  "сперечалися" з  нею?

 

4. Чи  є у  Вас  ідеї  щодо  забудови  наших  міст?

 

5. Чи  правда  той  факт, що  Вас  було  виключено  з  партії  за  втрату  документів? Що  спонукало  б  вас  повернутися  до  лав  партії?

 

6. Війна—це  страшна  картина. А  не  виникало  у  Вас  питання, що  станеться  з  картинами, кому  вони  будуть  потрібні?

 

7. Невже  у  вас  не  виникало  проблем  з  "вищим  керівництвом", коли  друкували  свої  твори?

 

8. Чому  Ви  вирішили  писати  "реальні" твори?

 

9. Вас  не  лякало  те, що  Вас  народ  не  сприйме?

 

10. Ви  зреалізували  себе  як  режисер  повністю  чи  ще  є  запас  енергії?

 

 

 

 

 

 

 

 

                                      Михайло Стельмах

 

                                                     Журналістські  нотатки

                                  Лебеді  і  тепер  летять  над  його  селом…

 

 

…Їду  в Дяківці  Вінницької  області—рідне  село  письменника М.П. Стельмаха. Хочу  чути  землю, живу  для  його  героїв. Хочу  побачити, де  народився  лауреат  найпрестижніших  премій, Герой  Соціалістичної  Праці, народний  депутат кількох  скликань. Його  твори  із  значущою  і  гострою  проблематикою  були  незручні  для  влади, і  тому  довго  йшли  до  читача. Письменник  відверто  казав  про  бюрократію, відсутність  демократії  в  колгоспах, про  сирітські  долі…Першим  в  літературі  заговорив  про  голодомор 1932-1933 р. Звісно, він  був  людиною  свого  часу  і  подав  село  з  присмаком  соціалістичного  реалізму.Але  зробив  це  так, що  і  тепер  неймовірно  цікаво: що  він  написав  би про  село  сьогодні?.. Цікаво, чи  пам'ятають  про  свого  земляка  дяківчани? Яким  лишився  в  пам'яті  однолітків?

    І  ось  нарешті  пункт  мого  призначення—село  Дяківці  Літинського   району  Вінницької  області. За  кілька  метрів  від  траси  стоїть  невелика  хата, за  якою  дбайливо  доглядають  сусіди. Вона  невеличка—спальня, кухня  і  комірчина. А  за  хатою  клуня—ще  старша  за  неї. У  автобіографічному  творі "Щедрий  вечір" письменник  згадує, що тяжкі  часи  настали  для  його  родини після  смерті  дідуся  та  бабусі, бо  розділили  спадщину. Дідова  хата  дісталася  батьковим  братам, її  по  частинах  розібрали і  на  возах  порозвозили. А  Панасові  дісталася  клуня.І вони  в  ній  жили, поки  збудували  хату. Ще тоді  клуня  поросла  мохом, але  і  тепер  стоїть. До  садиби  входить  сад  і  город, які  були  дорогими  для  малого, який  звідси  вперше  бачив, як  летять  гуси-лебеді, струшуючи  на  землю  бентежні  звуки  весняних  дзвонів…

      Ось  як  згадують  про  нього  сусіди, що  саме  ремонтували  хатній  дах.

--Він  був  добрим  і  простим. Коли  приїжджав  у  село, то  любив  розмовляти  з  селянами, з  усіма  дядьками  здоровався  за  руку, розпитував  про  життя. А  начальство  саме  приходило  до  нього  у  двір. Скільки  пісень, дотепів,  приказок   чула  стара  клуня! Він  збирав  старших  людей, накривав  стіл  у  садочку. Вони  йому  співали, розказували  все, що  знали. Він  записував ці  скарби   як  науковий  співробітник  Інституту  мистецтвознавства, фольклору й  етнографії  та  зберіг  їх  для  прийдешніх  поколінь  у  своїх  працях.

  А  ось  що  сказали  про  нього  чоловіки  у  центрі  села.

--Скупий  був. Будучи  депутатом Верховної  Ради, дороги  навіть  до  села  не  зробив.

--А  мені 50  карбованців  дав. Тоді  артисти  в  селі  ставили  його  виставу "Кум  королю", а  ми, діти, гралися  біля  школи. Він  покликав  мене, найменшого, запитав, чий  я   і  каже: "На, синок, купиш  собі  щось…"

    У Дяківців  першим  здобув  вищу  освіту, покинув  рідне  село, але  не забув  рідну  школу. Раніше  вона  розміщувалася  в  кількох  хатах. Тож  у  1961 р., отримавши  Ленінську  премію, Стельмах  одразу  клопочеться, щоб  почати будівництво. Його  коштом було  закуплено  камінь  і  зроблено  фундамент.Методом  толоки  звели  перший  поверх, а  далі  добудовувала  область.

--Купував  для  школи  олівці, ручки, книжки, зошити. У  повоєнні  роки  допомагав  бідним, сиротам. Люди  згадують, що  декому  навіть  чоботи  привозив,—згадує  директор  Державного  літературно-меморіального  музею М. Стельмаха Оксана  Голованюк.

    На   кутку, де  жив  Стельмах, добре  слово  сказали  про  нього.

-Ми  дружили  з  його  меншими  дітьми—Дмитром  і  Мартою,які  тут  певний  час  ходили  до  школи. Михайло  Панасович  привозив  подарунки. На  сукню  раз  грошей  дав, а, отримавши  Сталінську  премію, моєму  дідові  та  бабі  виплачував  пенсію  по 7 крб. у  місяць. Коли  мені  треба  було  зробити  операцію, написала  йому  листа. Відразу  відгукнувся. На  кутку  його  всі  любили. Люди  з  села  приходили, родичі, чим  міг  допомагав. Усі  премії  відзначав  тут,—каже  Надія  Масляна.

    У  Надії  Любченко  поцікавився, чи  писав  би  він  так  романтично  про теперішнє село.

--На  той  час  час  люди  були  бідовіші, а  тому  добріші. Може, тому  про  них  так  гарно  писав. А  тепер  добрі  люди  перевелися.

 … З  часу  свого  навчання  у виші  добре  пам'ятаю, що  письменник  негативних  персонажів  робив  дрібними, а  позитивних  творив  величними і  красивими, щоб  вони, певно, прокладали  шлях  у  завтра. За  останні  роки  Дяківці  набули  нових  ознак, зокрема  виросли  магазини, заправки, ресторани. Але  кращого  майбутнього   в  села, як  і  в  більшості  українських  сіл, поки  що  нема.

    Людина  і  земля  були  темами, довкола  яких  письменник  завжди  обертався. У  його  творах  та  душі  малювалося  ідеальне  суспільство: гармонія  душі, природи, взаємин  між  людьми.

-- Його  покоління  відповідає  тим  образам, які  він  створював. Я  згадую  своїх  батьків  і  дідів, для  яких  земля  була  святою. Вони  нас  теж  цього  вчили, і  хоч трохи  в  своїх  душах  ми  це  маємо. А  сьогодні?.. У  нас  відсутнє  моральне  виховання?—підсумувала  Оксана  Голованюк.

…Красиве  двоповерхове  приміщення  музею, який  відкрили  24 травня (в  день  народження) 1989 р., розміщене  обабіч  траси. Їдуть  сюди  дорослі,  їдуть  школярі.

У  рік  відвідують  півтори  тисячі  екскурсантів.

--Великий  доробок  у  нього  віршів для  дітей, казок. Але, на  жаль, він мало  вивчений  і  мало  пропагується. Та  й  взагалі  кожен  його  твір  болісно  йшов  до  друку. Так, роману  "Чотири  броди"  кілька  років  не  давали  ходу та  й  багато  сторінок  з  нього  вилучили. Проте  Стельмах  боровся  і  переміг. Надрукували  і  відзначили  премією  імені  Т.Шевченка.

 

 

 

 

Павло  ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Міні-лекція

 

              О люди! Чому дивуєтесь океанам і зорям? Ідіть, поверніться до себе, себе пізнайте.

                                                                                                 Г. Сковорода

 

    Мета нашої лекції — з'ясувати секре­ти творчої скарбниці П. Загребельного, спробувати для себе зрозуміти глибину душі письменника, його світосприйман­ня. Переконана, що відповіді на ці запи­тання допоможуть вам знайти орієнтири у вашому нелегкому життєвому океані добра, зла, дадуть вам можливість за­мислитися над своїм призначенням у цьому світі.

     П. Загребельний народив­ся 25 серпня 1924 року у придніпровсь­кому селі Солошиному на Полтавщині. 1941 року закінчив школу, пішов добро­вольцем на фронт, був двічі поранений. Про життєвий і творчий шлях письмен­ника є чимало досліджень, але нас найбільше зацікавили погляди письмен­ника через призму часу на його політичні, соціальні, моральні погляди, з якими він поділився в інтерв'ю з Д. Гордоном на сторінках газети "Бульвар". Письменник згадує про своє дитинство, про свою участь у Другій світовій війні. Своїми вчителями вважає Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, М. Гого­ля, М. Коцюбинського, Г. Сковороду.

   Павло Загребель­ний — енциклопедія українського пись­менника XX століття. Його твори відомі далеко за межами України, перекладені багатьма мовами світу. Його голос не можна сплутати ні з яким іншим, мудрі й розумні очі. Його можна було слухати безконечно.

  Пам'ять про своє дити­нство, про свою сім'ю пронесе Павло Ар­хипович через все життя. Ось що згадує письменник про своє навчання.

    Критикуючи, даючи не­гативну оцінку тоталітарній радянській системі в цілому, письменник бачить і позитивні риси, зокрема у сфері освіти: «В селі на Полтавщині, де я народився і ріс, 90 відсотків мешканців були негра­мотними, і моя мама в тому числі. Коли створювалися гуртки "по ликвидации безграмотности», мама ходила і брала мене з собою. У п'ять років я уже прекрасно читав. Саме тоді людей вчили писати і читати, дали середню освіту мо­лоді ".

   Почалась війна... Доля послала Павлу Архиповичу чимало випробувань, особливо у молоді роки.

    Письменник пережив сирітство, голод, війну, фронт, фа­шистські табори. Майбутній письмен­ник пішов добровольцем на фронт, брав участь в обороні Києва, був двічі пора­нений.

   На запитання "Що ви відчували під час безупинно­го, здавалось, маршу фашистів на наші території? Жах? Відчай? Ненависть?" Павло Архипович  відповів:

"Коли почалась війна мені не було ще 17-ти. Нас як виховували: якщо завтра війна, якщо завтра в похід, будь сьо­годні готовий... "За Родину", "За Сталина" - лозунги ці були у нас в крові. В армію я потрапив, можна сказати, по блату — земляк у військкоматі допоміг... Взагалі я відправився на фронт добро­вольцем в 16 років і десять місяців. На станції "Гребінки" потрапили під бом­бардування. Налетіли "юнкерси": бомби, кулеметні черги, палаюча пше­ниця, мертві тіла. Так я вперше побачив кров".

   Закінчилась війна... Пере­мога... Повернення до мирного життя.

У повоєнні роки Павло Архипович навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, після якого з 1951 року працював на жур­налістській роботі, головним редакто­ром газети "Літературна Україна".

   У 1979—1981 рр. очолював Спілку письменників України, був голо­вою комітету по Державних преміях імені Т.Г. Шевченка.

   Павло Загребельний про цей період говорить з болем, надзви­чайно самокритично.

   Відповідь вражає щирістю, відвертістю в оцінках минуло­го й сучасного життя: "Якщо говорити про зроблене, можна сказати: суттєво не зробив нічого. Коефіцієнт корисної дії людини складає всього відсотків 14, а радянської людини — ще нижче. Я міг багато зробити, але не зробив із-за ра­дянської системи, яка підім'яла під себе величезну країну.Ми по­кінчили з тоталітарною системою, але як і колись засідаємо. Знову президії, надуті фізіономії, бурхливі оплески..."

   Письменницьку діяльність визнаний письменник-реаліст Павло Загребельний розпочав із новел та повістей, збірка яких вийшла у другій половині 1950-их років.Серед них "Думка про невми­рущого", в якій письменник показав мо­лодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився фашистам.

  Писав письменник на істо­ричну тему, зокрема історико-психологічний роман. Найвідоміші з яких: "Диво","Первоміст","Смерть у Києві","Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан".

   "Писати твори на історичну тему — великий труд. Коли писав "Роксолану", проїхав всю Туреччину, жив у Стамбулі, бачив султанські палаци і га­реми, де туристам показують вистави. Взагалі з головою пірнув в XVI сто­ліття ".

   Так виникла тема жіночої долі у творчості письменника.

Трагічна була доля онуки Ярослава Мудрого Євпраксії. Письменник зобра­жує внутрішній світ жінки, її нелегке життя на чужині далеко від рідної землі.

   Не менш трагічною була й до­ля Роксолани, яка стала дружиною ту­рецького султана. А чому вона? Адже гарем переповнений красунями, а наша землячка стала долею турецького султа­на. Не тільки коханою, але й єдиною дружиною.

    Останній роман Павла Загребельного теж на історичну тему під назвою "Іконник". Роман надзвичайно цікавий, дещо суперечливий, про це го­ворить сам автор: "Пишу книгу зовсім для себе незвичну. Події відбуваються в XII столітті, і мова йде про іконописця. Людина, яка пише свої ікони, може бути грішником. Ця тема мене зацікави­ла. Крім того, Київ був першим центром іконопису, хоча особливих доказів того не збереглось".

   Іконописець і грішник. Цікава, надзвичайна колізія. В українських хатах споконвіків стояли ікони. Їх перших виносили з вогню, рятували у воєнні часи від ворогів, пере­давали як святиню від батьків до дітей. У романі «Тися­чолітній Миколай» є такі слова:«Україна свій незалежний дух під­німала знанням, книгою, словом».

   Павло Загребельнии за­глядає в очі історії і висловлює думку про  те,   що   «як  тільки  людина  народжується, у неї повинен бути категорич­ний імператив... Для наших предків у тому не було вагань. Не просто же Пре­зидент заснував орден Ярослава Мудро­го — просвітителя Київської Русі. Саме Мудрий заклав початок книгодрукуван­ню, відкрив школи.

   Богдан Хмельницький не тільки вів визвольні війни, але й займався просвітницькою діяльністю. При кожній церкві були створені шко­ли, і через п'ять років після возз'єднан­ня з Россією Україна стала грамотною".

  Пройшли  роки,а погляди Павла Загребельного актуальні й сьогодні.

Наше керівництво, нові модні політи­ки хочуть стати європейцями або амери­канцями, а потрібно бути самими собою. Все прагнуть опинитися в центрі Європи і забувають, що його географічний центр знаходиться в місті Рахові в За­карпатті. Ми — міст між Азією і Євро­пою, й стояти потрібно твердо. Тоді у нас буде і мова, і культура, і держава.

   Нам  повинні  бути близькі моральні принципи Павла Загребельного: "Я зав­жди намагався поступати справедливо і можу з чистою совістю дивитися людям в очі і спокійно жити"."Я людина незаздрісна, але дуже заздрю музикантам: жалію, що не вмію грати. Мені здається, я зміг би творити музику — вона живе вмені. Письменник знав 12 мов — всі слов'янські, а ще англійську, німецьку, латинь.

  Павло Загребельний завжди твердо стояв на своїх позиціях, умів їх відстоювати. Деякі його вислови звучать як афориз­ми.

 Повністю упевнений у своїх діях мо­же бути тільки ідіот — нормальна люди­на завжди повинна вагатися.

 Життя зупинити не можна, якщо раз воно уже запущено в цьому Всесвіті.

*  Книга там може бути дорогою,  де живуть добре.

      Ніяка  мораль не в силах  змінити людську психологію.

        Тепер  я  бідний,   але  мені радісно відчувати себе таким же, я к весь мій народ.

       Чим більше у людини ворогів, тим  вона цінніша.

* Найбільше   щастя      мати   волю, навіть у бідності.

* Потрібні думки — на одному почутті роман не напишеш.

* Закон  в ентропії діє  не  тільки у фізиці, але і в мистецтві.

Звичайно, знаходячи свій життєвий шлях, формуючи себе, як особистість, людина повинна багато знати. Щоб виб­рати свою життєву стежку, потрібно знати себе, пізнати себе, зайти те, що співзвучно твоїй душі. Говорячи слова­ми Г. Сковороди, знайти свою «сродну працю». А вислів філософа Г. Сковороди «Мій жребій з голяками» — це життєве кредо П. Загребельного, який пропускав через своє серце людську біль, ніколи не був байдужим до страждань свого народу.

   Нас не залишила байдужими твердість моральних переконань письменника — чесність, безкомпромісність, відкри­тість, відвертість.Можна неоднозначно сприйняти вислів П. Загребельного: "Чим більше у люди­ни ворогів, тим вона цінніші". Дехто з вас вважає, що цей вислів суперечить Біблії, бо необхідно прощати ворогів. Інші вважають — людина повинна всту­пати в конфлікт, адже сам М. Рильсь­кий писав "...що люблю, а що ненавид­жу...". Не можна змиритись з жорс­токістю, байдужістю, зверхністю. Жит­тя багатогранне, і необхідно в різних си­туаціях знайти правильне рішення.

Знайти себе, стати Людиною нам допоможуть твори, публічні виступи П. Загребельного. Ніколи не забувайте, що і в постіндустріальному суспільстві мудре слово великих митців очищає наші душі, виховує нас справжніми людьми, які знають для чого вони прийшли в цей світ.

  Третє лютого... Не стало пись­менника. Наші серця сповнились жалем і смутком.  Нам здавалось, що заплакали хма­ри, що засумувала земля, бо ми втрати­ли великого письменника. П. Загребельний для читачів — цілий світ, непов­торність, щирість, високе почуття обов'язку перед своїм народом. А саме головне — Павло Архипович вчить нас бути самим собою,  не схилятись перед незгодами, мати свої власні переконан­ня і вміти їх захищати.

 

 


 

 

 

Володимир  Малик

Біографічна  довідка

 

   Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку — віршовану історичну казку "Журавлі-журавлики" (1957) — із задоволенням прочитали діти й дорослі.

   Згодом побачили світ історичні поеми й легенди молодого автора — "Чарівний перстень","Месник із лісу", "Червона троянда", "Микита Кожум'яка", "Воєвода Дмитро". Успішно працював письменник і в галузі прози. Юних читачів полонили цікаві, гостросюжетні повісті "Чорний екватор", "Новачок", "Дві перемоги", "Слід веде до моря", "Двоє над прірвою". Письменник став широко популярним серед своїх читачів — дітей та юнацтва.

 Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи "Посол Урус-шайтана" (1968), "Фірман султана" (1969), "Чорний вершник"(1976), "Шовковий шнурок" (1977), що склали тетралогію "Таємний посол", а також романи "Князь Кий" (1982) та "Черлені щити"(1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи "Посол Урус-шайтана", "Шовковий шнурок" та "Князь Кий", В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року.

   Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської держави Аттіли в середині V ст. її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов'янські племена.

  Володимир Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить ряд рецензій на твори українських прозаїків. 

   Звичайно, історичний роман вимагав значної підготовчої роботи над джерелами (документами, літописами, мемуарами сучасників, дослідженнями істориків тощо), ознайомлення з місцями, де відбувалися важливі історичні події; потрібно було продумати оригінальні сюжетні лінії, композицію, визначити героїв твору. Почалися тривалі й клопітні пошуки, роздуми. Особливо важко було знайти головного героя. Потрібен був історичний персонаж — молодий, сміливий, розумний і добре освічений козак. А серед запорожців, як зазначав І. Ю. Репін у своїх замітках, написаних під час роботи над картиною, розумних і освічених людей — тодішніх "інтелігентів" — було немало.

    Письменникові допоміг щасливий випадок. В одному з письмових історичних джерел ішлося про те, що напередодні російсько-турецької війни 1677 — 1681 років (походів османського війська на Чигирин) кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко відрядив до Туреччини козака, який добре знав турецьку мову і звичаї населення, з таємним завданням — розвідати наміри султана Магомета IV та дізнатися про його військові приготування.

  Через деякий час козак повернувся на Січ і привіз важливий документ — султанський фірман (указ), в якому говорилося про намір Порти захопити й поневолити Україну та розкривалися основні воєнно-стратегічні плани Османської імперії проти Російської держави. Іван Сірко відіслав цей документ у Москву для вжиття контрзаходів. Там він і понині зберігається в архіві колишнього Посольського приказу.

   Історичні джерела не зберегли імені розумного й сміливого козака-розвідника. Володимир Малик назвав його Арсеном Звенигорою і вивів головним героєм тетралогії, яку розпочав у 1963 році. Вагань у виборі жанру й стилю не було: якщо писати для молоді, то в історико-пригодницькому ключі, не поступаючись історизмом, життєвою правдою.

   Обшир історичного матеріалу наштовхував на створення великого епічного полотна. Так у письменника з'явився й визрів задум цієї вельми цікавої й захоплюючої тетралогії, що здобула широку популярність на Україні і перекладена російською та іноземними мовами

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Валентин  Чемерис

 

Портфоліо

 

 

    Сучасний український письменник, народився в 1936 р. на Полтавщині. Навчався в Літературному інституті імені О. М. Горького (м. Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, в редакціях обласних газет, дніпропетровському видавництві “Промінь”.

У 1989-1998 р.р. був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом (1993-1994).

У 1996-2001 р.р. - секретар Національної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради. Багато років працював у редакції газети “Літературна Україна”.

Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, ІІ, ІІІ ступенів) та святого архистратига Михаїла, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України.

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик-гуморист. Видав 18 веселих збірок - гуморески, пародії, веселі повісті. Серед них: “Вибори таємного агента”, “Як стати щасливим”, “Коли спокушає диявол”, “Операція “Земфіра”, “Царська охота”, “Де хазяйнує Валя Чемерис” та ін.

Лауреат республіканської премії в галузі сатири та гумору імені О.Вишні, літературної премії імені Ф.Маківчука, С.Олійника, гумористичної премії Одарки і Карася, за кращі оповідання присуджена премія імені Ю.Яновського. За романи з історії України “Фортеця на Бористені” та “Ордер на любов” автору присуджена Міжнародна премія Українського козацтва “Лицарське перо”, 2008 рік.

У 2009 році присуджена літературна премія імені Івана Мазепи за історичний роман про гетьмана Петра Дорошенка “Без права повернення”.

    В. Чемерис - автор багатьох романів, серед них історичних: “Ольвія” (три масових видання), “Скандал в імператорському сімействі”, “Смерть Атея” (літературна премія імені Д.Яворницького), “Епірська відьма, або Олімпіада - цариця македонська”, “Фортеця на Бористені”, “Генерали імперії”; повістей: “Її звали янголом смерті”, “Я любила Шевченка”, “Кохання в Україні”, “Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського”, “Убивство на хуторі біля Диканьки” (літературно-мистецька премія ім. І.Нечуя-Левицького), “Три шаблі над скарбом”, “Державна коханка”, “День Ворона” та ін.; фантастичних: “Білий король детективу”, “Приречені на щастя”, “В Сузір’ї Дракона”; збірок оповідань і повістей: “Три секунди на вибір”, “Маруся Чурай”, “Тайна Агати Крісті”; романів-есе: “Президент”, “Голгофа українського православ’я”, “Бомба для Патріарха”, “Веселий смуток мій”; романів: “Сини змієногої богині” “Ордер на любов”, “Таємнича пригода на Орілі”, “Золотий саркофаг”, “Феномен Фенікса”, “Марина - цариця Московська“ та багато інших.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ні́на  Бічуя́

 

 

 

   Український прозаїк  Ніна  Леонідівна  Бічуя  народилася  24 серпня 1937 у  Києві. Закінчила факультет журналістики Львівського університету. Була на журналістській роботі. Працювала завлітом Львівського театру юного глядача.

Нині — редактор.

   Авторка книг "Дрогобицький звіздар", "Повісті", "Квітень у човні". "Родовід", "Бенефіс", "Десять слів поета" та книжок для дітей — "Канікули у Світлогорську", "Шпага Славка Беркута"."Звичайний шкільний тиждень", "Яблуні і зернятко" та ін.

     Нині ім’я Ніни Бічуї  менш відоме, ніж багатьох інших письменників її покоління,  але це зовсім не через якість текстів, а радше тому, що вже понад 20 років львівська авторка зосереджується не на художньому письмі для дорослих, а на перекладах із польської (перекладала, зокрема, Ольгу Токарчук, Єву Островську, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна) та на редагуванні. Також вона читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. У Видавництві Старого Лева виходила її дитяча книжка "Шпага Славка Беркута". 2003 року вперше за добу незалежності було перевидано деякі новели й повісті письменниці, зібрані в книжці “Землі роменські”, а за сім років ці самі твори видано книжкою “Великі королівські лови”. Попри те, що тексти вийшли з-під пера авторки три-чотири десятиліття тому, читач сприйняв їх як написані щойно.

   У нашій літературі Ніна Бічуя унікальна або майже унікальна багатьма речами: тим, що працює в жанрі історичної новелістики. Ще одна “родзинка” творчості цієї авторки — чимало її текстів присвячені темі театру. Говорячи про тексти Ніни Бічуї, не можна обминути мову — вона заворожує. В інтерв’ю для "ЛітАкценту" письменниця розповіла про жіночо-чоловічі тексти, про історичну новелістику, про мову як "я" і про місто й село як об’єкти української літератури.

Інтерв'ю

 

   -У 1960-х роках Валерій Шевчук назвав Вас “королевою жіночої прози”. Тепер склалася традиція: говорячи про Вас, обов’язково згадують ці Шевчукові слова. Чи Ви ділите тексти на чоловічі й жіночі, якщо так, то за яким критерієм?

  -Я би не хотіла ділити літературу на жіночу й чоловічу. Література є література, а все інше — її якість, стиль, жанр — залежить від автора як особистості, а не як приналежного до певної статі. Хіба є жіноча й чоловіча музика або жіночий і чоловічий живопис? Леся Українка писала про Кассандру – хіба це жіноча література? До речі, з цього приводу — такий смішний епізод: я надсилала в “Літературну Україну” якесь своє перше оповідання, підписала: “Н. Бічуя”. І отримала відповідь від Євгена Гуцала, який тоді працював у редакції газети: “З Вашого підпису не можу зрозуміти, жінка Ви, чи, може, чоловік, але з того, як пишете, таки, мабуть, чоловік…” А щодо Валерія Шевчука, то я вже, чесно кажучи, втомилася від того, що ці слова про “королеву жіночої прози” постійно повторюють,—думаю, що й читачі вже втомилися. Виходить, що крім цього більше ніхто нічого й не говорив? Мені надзвичайно приємна думка Валерія Шевчука, але коли якусь фразу надто тиражують, вона, як кажуть галичани, “втрачає на вартості”.

  -Багато Ваших текстів присвячені історичним постатям . Ви майстер історичної новелістики — жанру вельми рідкісного в нашій літературі.Чим є історія для Вас?

   -Коли я писала свої історичні новели (1960–80-ті роки), це був період захоплення історією, оскільки в той час говорити про чимало речей прямо було небезпечно, а тому ця тематика в літературі давала змогу знайти певний хід і розказати про сучасне завуальовано.

 -У творах про реальних осіб Ви дуже мало пишете про їхні сімейні, любовні, особисті драми. Ви вважаєте, що особисті обставини життя не надто впливають на творчість?

  -Звичайно, особисте дуже впливає на те, що автор пише. Але коли моїми персонажами є реальні особи й постає питання, чи розкривати їхні любовні драми, то маю таке відчуття, ніби торкаюся забороненого, що переступати цей поріг не потрібно.

  -Новели—жанр досить специфічний, часом вони лишають відчуття незавершеності. Коли ви писали, то чи не мали  такого відчуття? Вам не хотілося “завершити” — докладніше виписати характери, епохи?

 -  Ні, я сказала, що хотіла сказати, і не відчувала незавершеності. Для мене це було завершено. Новелістика — справді специфічний жанр, я би в жодному разі не називала свої історичні новели біографіями — це радше картини на полотні…

 - Що для Вас слово – істина чи наближення до істини?

 - Безкінечне наближення до істини. Є істина, а є правда — правду кожен має свою, тож їх безліч, а істина одна, але через слово людині не дано підійти до істини впритул. Неможливо зробити так, щоб ви побачили те, що бачу я, щоб відчули те, що я відчуваю.

   -Світ Ваших текстів, як на мене, насичений таїною саме завдяки вишуканості мови. Я би сказала, що у Вас не сюжет визначає мовні засоби, а мова визначає все. Для Вас мова — це тільки матеріал чи герой твору? Чи довго Ви працюєте з мовою одного тексту?

 - З мовою майже не працюю. Звичайно, я себе редагую, і дуже прискіпливо, але це стосується радше не лексики, а синтаксису. Найголовніше самовираження для мене – через слово, а не через персонажів.

 -Ваші твори, видані рік тому однією книжкою під назвою "Великі королівські лови", читач сприйняв як написані щойно. Яким має бути текст, щоб не застаріти з роками?

 - Чесно — не знаю. Думаю, на це немає рецепту. Це має бути просто література, добра література, яка не пишеться винятково на потребу дня. Крім того, вона має бути написана справжнім літератором, для якого я – це мова і мова – це я. Але трапляються фантастичні речі: буває, те, що не прижилося в своєму часі, потім по-новому відкривають у наступні епохи.

   -Ви перебували в літературному середовищі, яке наше покоління може тепер тільки уявляти. Які літературні явища видавалися Вам цікавими і яскравими?

 - Мені неймовірно імпонував Вінграновський, хоча я з ним не спілкувалася. Дуже подобався Шевчук – саме в історичних своїх романах.

  -Ви – визнана урбаністка. У Вашій новелі "Земля" протиставлено землю, якої оповідач не любить, і місто, що його рятує. Втім, наприкінці є твердження, що місто, як не крути, все одно виростає з землі. На Ваш погляд, шлях української літератури — однозначно урбаністичний?

 - У місті я існую й не знаю, чи могла би існувати поза ним, а все одно люблю траву, дерево, людей, які це все вирощують. Письменники, які нині пишуть про село, мають до діла лишень із минулим селом – наприклад, Марія Матіос. Про сучасне село пише тільки Люко Дашвар, та й то не у всіх текстах, та й то не найвищої якості.  Так, сучасне село не осмислене. Невідомо, чи туди повернеться хтось із тих, хто його покинув, чи воно так і залишиться наодинці з самим собою або з кількома самоселами, як Чорнобиль. Все українське село нагадує чорнобильську зону…

 

1

 

doc
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
21 жовтня
Переглядів
64
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку