Урок-захист власних проектів "Біблеїзми в поемі Івана Яковича Франка "Мойсей"

Про матеріал
План-конспект уроку. Мета: розширити кругозір десятикласників, ввести їх у культурологічний простір; створити умови для заохочення до розумової діяльності; розвивати мовлення, наближувати до розуміння Вічної книги.
Перегляд файлу

Урок-захист власних проектів

 

Тема. Біблеїзми в поемі Івана Яковича Франка «Мойсей».

Мета: розширювати кругозір десятикласників, ввести їх у культурологічний простір учнів;  створити умови для заохочення до розумової діяльності, надати «швидку допомогу» у процесі захисту своїх проектів; розвивати мовлення, наближувати до розуміння Вічної книги.

Тип уроку: застосування знань, умінь, навичок.

Обладнання: портрети І. Я. Франка, карта мандрів Мойсея та його народу, репродукція картини Рембрандта «Мойсей із скрижалями законів» (Берлінська картинна галерея) та фотографії скульптури Мікеланджело «Мойсей» і література, над якою працювали доповідачі. 

Методичні поради щодо умов підготовки

За два-три тижні до уроку вчитель з’ясовує, хто з учнів бажає самостійно працювати над захистом проекту за темою. Ознайомлює учнів із поняттями біблеїзми, антропоніми, топоніми, закріплює знання з фразеології на прикладі деяких біблійних фразеологізмів. Учні розподіляються на групи і починають опановувати свою тему, постійно звертаючись до «Біблійної енциклопедії», приміток, до різних видань «Біблії», словників, афоризмів, книги Косідовського, Павловського. Напрацьований матеріал розподіляється між учнями, кожний з яких, представивши його спочатку у готовому вигляді групі й учителеві, захищає свій проект на уроці позакласного читання або розвитку мовлення, або на засіданні факультативу чи гуртка.

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності

 Слово вчителя.

 Біблеїзми у поемі.

 Біблійний Мойсей народився на землі, що стала ареною біблейських подій, мав ім’я, що стало біблійним, і був оточений друзями  і недругами, які теж стали героями Вічної книги. Усі ці імена, географічні назви та крилаті вирази складають окремий розділ лексики і фразеології – біблеїзми, хоч і досі слово це не значиться у картотеках наших бібліотек.

 Але Біблія живе, цікавить наших сучасників можливістю розмови з Вічністю. Для цього потрібно знати хоча б ази, інакше це діалог глухого зі сліпим: один не бачить жестів, що замінюють звуки, другий не чує самих звуків. Бог дав нам свою Велику книгу, але її багато десятиріч і на кілька поколінь відлучили від нас, а нас – від неї. Настав час Відродження, біблійного ренесансу. Найголовніший ключ до нього – біблеїзми .

 Франко широко представив їх у своїй поемі, адже без біблеїзмів поеми б просто не було. Мабуть, допомогло поетові й те, що він добре знав євреїв, жив серед них, досконало вивчив їхню культуру, розумів мову, якою вони говорили, і тлумачення власних імен, що дійшли до нас із біблійних часів та історій.

 Головний шар біблеїзмів у поемі – це ономастика, тобто в широкому розумінні цього слова – власні імена, які можна підрозділити на:

 антропоніми – особисті імена людей;  

 топоніми, що містять гідроніми (назви водних  масивів); ойконіми (назви поселень); ороніми (назви рельєфів земної поверхні).

 Вживає Франко етноніми і деякі фразеологізми, що прийшли до нас із Біблії.

Слово захисникам проектів.

ІІ. Захист власних проектів

  Проект 1.  «Антропоніми»

1-й учень. Мабуть, на стику антропонімів і космонімів стоїть ім’я Всевишнього, Творця, того, від кого почув і прийняв благословення на великий і непосильно важкий ( морально і фізично) подвиг легендарний Мойсей.

 Франко використовує одне з імен Божих – Єгова. Велике і святе, що в перекладі означає сущий і втілює самобутність та вічність Того, хто був, є і буде, Того, хто сказав про себе: «Я Господь в перших і останніх. Я Той же. Я єсмь Альфа й Омега, перший і останній». Євреї благоговіли перед цим ім’ям, вважали його страшним для вимовляння. Ще б пак! Годі уявити собі ці космічні катаклізми, що супроводжували Його  появу, сакральні події і сакральні числа…  Зрозуміло, Його ім’я дозволялось вимовляти лише первосвященикам і тільки раз на рік у Святая Святих.

 На сторінках поеми ім’я Єгови вперше з’являється у другій главі тоді, коли  молоде покоління вже не вбачало у Мойсеєві свого вождя і не хотіло йти назустріч ідеї, вважаючи, що це fata morgana. Саме тоді «загрозив їм пророк новим гнівом Єгови», коли вже не вірив ніхто, Мойсей ще вірив Єгові та своєму покликанню, що дістав від Нього.

 У третій главі Мойсей іде за моральною підтримкою до скрині:

  В ній Єгови наказали лежать.

  Знаки волі й побіди (V, 220).

 У четвертій він звертається до свого народу, своїх  «небожат» й ім’ям Єгови підносить творчі сили, які «гнатимуть вас у призначене місто». З дитинства косноязичний  (обпалив рота), Мойсей постає як чудовий, натхненний оратор, що вміє оперувати образами. Його народ – це стріла, що натягує тугу тятиву луку Єгови. Але він жодного разу не спитав, чи хоче народ летіти стрілою до цілі, яку йому не пояснили і в яку він не вірить, хоча поставлена вона самим Єговою.

 У шостій главі, вдаючись до казкових оповідей, Мойсей немов би пом’якшує образ Єгови, робить його теплішим, ближчим до тих, кому треба виконати через Мойсея і його волю:

  Як народи Єгова создав,

  Мов літорослі в полю,

  Заглядав усім у душу й читав

  З неї кожного долю (V, 226).

 Підкреслюючи своєму народові, що саме він обраний  Богом, Мойсей запевняє:

  Та поклав йому в душу свій скарб

  Серцевідець Єгова (V,  227).

 І далі він ніби спускає Єгову з небес, максимально наближаючи Його до людей, на яких «надів плащ своєї любові».

 У сьомій главі ім’я Єгови звучить уже в монолозі Авірона, який протиставляє Його Ваалу й Астарті, не бажаючи й кроку поступити до Ханаану, який заповів гебреям Єгова.

 У дев’ятій главі Мойсей підвищує голос над шаленою юрбою нетямущих рабів, і тепер ім’я Єгови він використовує для залякування непокірних і агресивних.

  Буде мстити Єгова на вас

  І на правнуках ваших (V, 235).

 (Мабуть, вже й тоді діти за батьків відповідали!)

 І закінчується глава закликом стерегтися, щоб Єгова все ж таки не покинув народ, що здихав на шляху (певно, вкладаючи в це слово два змісти: на шляху – просто на дорозі, і на шляху до чогось – до мети, до мети, наприклад).

 2-й учень.  У десятій главі Єгова  постає вже як ступінь порівняння любові до Ізраїлю, яку відчуває в собі Мойсей:

  Я люблю тебе дужче, повніш,

  Ніж сам Бог наш Єгова (V, 237).

У дванадцятій главі на самоті, що огорнула його, як море безкрає, Мойсей чує дотик Господньої руки і голос Єгови, що промовляє на дні його серця, та просить Його ще раз  з’явитися, «як колись на Хориві». Він розуміє свою неміч і благає:

  Кому іншому дай сей страшний

  Маєстат свого слова! (V, 243). 

 Після розмови з Азазелем у душі Мойсея відбувається діалог із самим собою, він має позбутися сумніву: чию волю він виконував сорок років – свою чи Божу. Тому він просить Єгову озватися, здобувши дар мови. Та Єгова мовчав.

 На найвищому шпилі Небо-гори Мойсей простягає до Нього розпростертії руки і так молиться, що «дрижить трон предвічний Єгови».

 Тепер уже можна посіяти у душу Мойсея сумнів у все спроможності Єгови, що й робить Азазель, співаючи йому колискову (сенс втручання у психіку людини під час сну), яку той сприймає як материнську пісню.

 У сімнадцятій главі, де знов відбувається полеміка Мойсея із вкрадливим Азазелем, ім’я Єгови не вживається, але віра в нього виражена у словах Мойсея:

  Хто дав з каменя вазу,

  Той сей край перемінить на рай

  Для свойого народу! (V, 255).

 У наступній главі горить храм Єгови (цікаво – скинія чи храм, збудує потім Соломон?), і змучений , зневірений Мойсей приходить до найтяжчого висновку: «Одурив нас Єгова!»

 І знов – страшний катаклізм природи, майже Апокаліпсис – як реакція на зневір’я, і прислухання Мойсея, який серцем жадає почути голос Єгови. І він чує цей голос на порозі власної смерті, покараний за безвір’я, і вслухається в клятву Єгови вивести обраний народ.

 Як у пам’яті вмираючої людини за мить пролітає її життя, так пронеслися перед Мойсеєм основні картини страждань своїх і свого народу, які перелічував Єгова під час останньої зустрічі зі своїм обранцем.

 В останній главі не буде вже ні Єгови, ні Мойсея, та з’явиться Єгошуа, щоб німу юрбу підняти до походу, до бою. І це гасло підхоплять «гірл сто тисяч», і ся мить із людей звичайних «героїв сотворить».

 Ось через які метаморфози пройде Франків Єгова на сторінках поеми «Мойсей».

 3-й учень.  Своєрідні антиподи Єгови у поемі – Астарта і Ваал – божества-ідоли епохи язичництва.

 Астарта – жіноче божество у фінікіян і сірійців, якому навіть Соломон велів поклонятися у самому Єрусалимі. Її називали царицею небес, богинею місяця, любові, щастя і … війни. Служіння їй супроводжувалося оргіями і розбещенням, тому Святе Письмо називає її мерзотою.

 Ваал – головне чоловіче божество язичників, під яким деякі древні східні народи обожнювали сонце.

 Ці імена з’являються разом у монолозі Авірона, який доводить Мойсеєві, що гебреї ще віддадуть їм честь, коли Ваал «дасть багатства і власть у великому краю» і Астарта «поведе поміж мирти і рожі».

 Таким чином, антиподи Єгови – Астарта і Ваал – постають як символи вічної боротьби старого і нового, прогресу і регресу, боротьби між хлібом духовним і фізичним. Старе, звичайно, ближче людям хоча б тому, що до нього звикли, воно не потребує адаптації, воно реальне, до нього можна доторкнутися…

 4-й учень.  Головний герой поеми – Мойсей, ім’я якого перекладається як “взятий від води» (куди у плетеному кошику з метою спасіння його поклала мати).

 На його долю випало вивести свій народ із єгипетського полону, в якому він перебував довгих 430 років. Чотири десятиріччя веде Мойсей через пустелю людей, які не знають точно своєї мети, не вірять новоспеченому вождеві і, забувши муки рабства, докоряють Мойсеєві через відсутність їжі. Тема Мойсея в поемі – це тема вождя і народу, віри і безвір’я, права вождя на сумнів і на зупинку на шляху до мети, це ще й тема великої відповідальності обраної Богом людини за дії, що водночас свої й не свої , а Божі, бо перед Богом тобі й відповідати за  них.

  Мойсей Франка з’являється читачеві не у перші сорок років життя у палаці фараонів і не у наступні сорок, коли пас ягнята свого тестя, і навіть не в останнє сорокаріччя, коли почув голос Бога, і записав на скрижалях його заповіді, й узяв на себе відповідальність за людей, а тоді, коли був уже старим і, проти біблійного тексту, зовсім немічним. Франко показав його у, здавалося, невигідний момент життя: на схилі, а не на піднесенні, не в часи торжества, а у часи зневіри, не у момент пророцтва, а у момент його ніби розвінчання. Це Мойсей періоду розпачу – на грані, на межі пустелі й Землі обітованої, життя і смерті. І це не випадково для Франка: навіть вибір часу – почерк генія. Адже саме на цьому рубежі людина підбиває підсумки життя, вона найщиріша, найвідкритіша перед Богом і перед собою. Знесилений і зневірений пророк. Тепер у нього кидають каміння, його ставлять доглядати за дітьми (не для того, щоб він передавав їм свій досвід, а для того, щоб принизити ще болючіше: адже з нього сміятимуться навіть діти – що вже говорити про дорослих), він ні для кого не авторитет.

 Звичайно, адже змінилися покоління і з тих 600 тисяч чоловіків, що вирушали із ним сорок років тому, залишилося лише троє, включаючи його самого. Він втратив майже усіх і майже усе, а головне – віру. Це великий і малий старець за декілька днів  до небуття. Він, як мала і незахищена дитина, чує благословенний голос матері й, « мов один з предковічних гігантів», стоїть  «над всі шуми і згуки» і сприймається вже як голос, що з’єднує землю і небо. Така людина не може просто померти. Франків Мойсей не помирає – він іде у вічність, залишаючи нам обітовану землю і непередбачені запитання.

 5-й учень.   У четвертій главі-монолозі Мойсея вперше згадується Авраам, що в перекладі означає «батько багатьом», «високий». Дуже влучне ім’я: адже він був першим покликаним Богом праведником, родоначальником, прабатьком іудеїв і мусульман. У важкі хвилини розпачу і відчаю людей Мойсей нагадує їм, що вони – плем’я Авраама, яке на луги Ханаану покликав Всевишній.

 Вдруге ім’я Авраама звучить у монолозі Азазеля, коли він пропонує подивитися на край, що Єгова обіцяв «праотцю Аврааму», щоб довести Мойсею: той край для множення і розвитку народу не підходить.               І востаннє його ім’я промовляє сам Єгова, стверджуючи свій дар провидця:

  Ще не йшов Авраам з землі Ур

  На гарранські рівнини,

  А я знав всіх потомків його

  До останньої днини (V, 260).

 6-й учень.  Антиподами Мойсея і в Біблії, і у поемі постають брати Датан і Авірон, які склали змову проти Мойсея та Барона.

 Вони двічі з’являються на сторінках твору. Уперше, коли Мойсей зійшов на камінь, з якого збирався промовляти до народу:

  Ось між чільними вже Авірон

  Червоніє з досади.

  А в середнім щось шепче Датан,

  Лихий демон громади (V, 220).

 Як ми пам’ятаємо, демонів у поемі два: ще є Азазель – «темний демон одчаю». Він з’явиться трохи пізніше.

 За свою зраду Датан і Авірон у Біблії приймають страшну кару: вони живими були поглинуті у землю, а 250 учасників цих подій були знищені вогнем небесним.

 У поемі

  Авірона камінням поб’ють,

  А Датана повісять (V, 264).

 До речі, тема протистояння Мойсея і Авірона стала головною у повісті Гната Хоткевича «Авірон», написаної через п’ять років після Франкового “Мойсея», 1910 року. Мабуть, дуже актуальною була на той час проблема вождів і народу, пошуків істини і шляхів, що ведуть до неї. Люди переконалися в тому, що насильництво завжди спричинювало невиправдані жертви. Люди не хочуть пасивно йти на закликання – вони мають право знати, хто, куди і з якою метою їх веде.

 Над цими питаннями і замислився молодий герой Гната Хоткевича Авірон, дозволивши собі право на сумнів, що зрештою привело його до зневіри не тільки в Мойсея, але й у самого Бога.

 На противагу Франкові Хоткевич наділяє свого  Мойсея рисами властолюбця, який користується вірою свого народу. Датан і Авірон у Хоткевича впевнені: не Бог дав Мойсею владу над людьми, а він, прикриваючись Богом, узяв її сам. У Франка плаче старий знесилений Мойсей, у Хоткевича – молодий Авірон – людина чистої душі, що не вміє владикувати. Чиї сльози страшніші?

 А втім, вони обидва плачуть над долею своєї батьківщини. Авірон – над долею Ізраїлю, що «справді без Бога, сам, по волі одного-однісінького чоловіка, заблудив у цю дику пустиню і тепер мусить шукати Бога собі, шукати надії собі».

 Мойсей – над долею народу і землі, в яку вклав своє життя:

  О Ізраїлю…

  Я люблю тебе дужче, повніш,

  Ніж сам Бого наш Єгова! (V, 228).

 І вмирають вони, старий Мойсей у Франка і молодий Авірон у Хоткевича, не від рук ворогів, а від сумніву, зневіри на тій страшній війні, про яку Максим Горький написав: «А поле битви – серце людини…»

 7-й учень.  У поемі Франка смерть (а точніше, не смерть ще, а «передсмертя») Мойсея оплакав на руїнах «одинокий розумний – пророк Єремія», як написав у примітках сам автор. Як це могло статися? Адже цей другий із великих пророків, згідно з біблійними оповіданнями, жив майже за тисячу років після Мойсея. Перегук епох? Чи перегук доль: його теж було побито камінням за викриття пороків юдеїв та за пророцтво. А може, це вічна спільна доля пророків усіх країн і народів – сталкерів у майбутнє? Може, це плата за не вміщення у прокрустове ложе, за самобутність, невміння і небажання бути «стриженим» і «скошеним».

 Пригадаймо, як сторіччя тому був закиданий камінням горьківський Данко – так би мовити Мойсей наймолодшого покоління. Та ще й знайшлася якась «обережна людина», що наступила ногою на ще живе людське серце і не побачила у цьому гріха.

 А може, їхня смерть – це активне небажання сприймати страшну дійсність у моменти, коли ти не можеш перетворити її на краще? Згадаймо остання рядки з останнього               вірша Юлії Друніної:

  Как летит на откос Россия –

  Не могу, не хочу смотреть.

 Ось і плаче вже стільки століть біблійний Єремія, як та Ярославна на брамі. Тільки Ігоря можна виплакати, а Мойсея воскресити неможливо.

  Проект 2. «Топоніми»

  1. Гідроніми.

8-й учень. Назв водних масивів у помиї три. Першим згадується Ніл – найбільша ріка Єгипту, що протікає по всій Африці. Двічі звучить її назва у монолозі Датана (VIII глава). Він нагадує Мойсеєві про страшне віщування,

  Що від дуба її дванадцяти гіль

  Власть Єгипту загине (V, 231).

  ----------------------------------------

  Се Ізраїля дванадцять колін,

  Розбуялих на Нілі (V, 231).

 Метафора у цих рядках підтверджена конкретизацією.

Вдруге слово «Ніл» вживається вже не як географічна назва, а як порівняння-гіпербола:

  Той Ізраїль росте і росте,

  Як та Нілова повінь… (V, 231).

До того ж керування у словосполученні «повінь Нілу» автор висуває узгодження, у якому прикметник «Нілова» вже стає не відносним, а майже присвійним, через що ця картина стає живою, реальною, масштабною.

У монолозі Мойсея (Х глава) згадується Йордан ( в перекладі – течія) – священна  біблійна ріка, що тече вздовж Палестини, розділяючи її на дві частини. Вона була відома Аврааму та Іакову, Йосипу та Мойсею. Води Йордану колись чудом розділилися, і через них пройшли, як по суші, пророки Ілля та Єлисей.

У Йордані прийме своє хрещення від руки Іоанна Христителя Спаситель світу.

  Для Мойсея це ріка мрії і мети:

  Та хоч би край Йордана мені,

  Зараз трупом упасти,

  Щоб в обіцянім краю лише

  Старі кості покласти (V, 238).

      Вдруге назва цієї «срібної стрічки» звучить уже із уст Азазеля:

  Бач, як сунеться плем’я твоє,

  Як Йордан переходить.

  Єрихон добуває і скрізь

  У річках крові бродить (V, 255).

      Ріка надії (як завжди, з рожевої) стає рікою червоної крові, рікою смерті для тих, хто, довірившись Мойсею, виніс стільки страждань, щоб у нагороду здобути смерть.

      В останній (ХХ) главі слово «Йордан» вживається в авторській мові як символ далекої, але все ж таки перемоги людей, які

  Через гори полинуть, мов птах.

  Йордан в бризки розтоплять… (V, 264).

      Автор ретроспективно бачить набагато більше, ніж Мойсей, націлений на майбутнє, у часи розпачу перед сучасним.

 2. Ойконіми

       9-й учень.  Поряд із гідронімами Франко широко вживає й назви поселень, які зустрічаються у «Мойсеєвому П’ятикнижжі”.

       Вавилон ( у перекладі – змішування) – столиця царства Ушмврода, який подав ідею будування Вавилонської вежі. Та недовго бриніла слава цього великого і красивого міста, сади якого – одне із семи див світу. Згідно із пророцтвом, воно перетворилося на руїни і стало символом усього нечистого, спокусливого, оманливого.

       У цьому значенні вживав його Азазель:

  Се піднявся  страшний Вавілон

  На загладу Іюди.

       У монолозі Азазеля звучать і ойконіми «Дамаск» та «Єрихон».

       Єрихон – відоме місто, що лежить у межах коліна Веніамінового  на Сінайському півострові. Сюди перевів через Йордан гебреїв Ісус Навин, тут звершили Пасху. Стіни міста впали чудовим чином після семиденного обходження навкруги його з Ковчегом Заповіту і трубними звуками священників. Єрихон було взято і все знищено.

       На відстані 120 миль від нього знаходиться Дамаск ( в перекладі – місце діяльності) – столиця Стародавньої Сирії, одне з найдавніших міст.

       Звичайно, центральне місце серед ойконімів посідає Ізраїль. Ізраїльське царство – мета Мойсея та його пращурів – утворилося за часів сина Соломона Ровоама, і назва Ізраїль стала спільною для означення царства десяти колін Веніамінових. Після Вавилонського полону – це назва усіх юдеїв. Проіснувало  царство 254 роки і занепало 721 року до Різдва Христова.

       Ізраїлю зізнається Мойсей, як живій людині:

  Якби знав, як люблю я тебе!

  Як люблю невимовно! (V, 237).

  Я, Ізраїлю, від тебе собі

  Нічогісінько не хочу ( V, 237).

        І контрастом-карканням звучать слова Азазеля:

  І загасне Ізрайля звізда,

  Щоб вже більше не сяти… (V, 258).

 3. Ороніми

        10-й учень.  Широко представлені у поемі і назви рельєфів земної поверхні: гори, пагорби, долини, пустелі – місця, по яких і до яких  ішов Мойсей сам і з народом, щоб вивести його, як здавалося, до вічного земного раю.  Вже перші рядки першої глави поеми будуються  мовби на стику, на перехресті  історії  та географії, овіяному високою поезією  Біблії й автора «Мойсея»:

  Сорок літ проблукавши Мойсей

 По арабській пустині,

  Наблизився з народом своїм

  До межі к Палестині (V, 214).

       Точна дата, точні координати. За плечима народу і його вожака – довгі роки і довгі кілометри. До речі, вчені довели, що цей шлях можна пройти за два тижні.

       Палестина – загальна назва  землі гебреїв, земля Господня, свята земля Ізраїлева, земля обітована, Ханаанська земля, що лежала у самому центрі давнього світу. Тому Господь говорить до пророка: «Єрусалим я поставив серед народів і навкруги нього землі». Саме звідки повинні бути ізлитися світло і спасіння для усього світу.

        Вдруге назва цієї землі звучить із уст самого Єгови  (ХІХ глава):

  Ось де наш обітований край,

  Безграничний, блистячий… (V, 261).

 

  Ось де вам вітчина осяйна,

  З всіх найкраща частина!

  Лиш дрібненький задаток її

  Вам отся Палестина (V, 262).

         На початку і в кінці поеми вживається це слово-мрія, немов створюючи кільцеву композицію поеми й обіймаючи, немов теплішими, надійними долонями її героїв і мучеників.

 11-й учень.  Земля Ханаанська належала колись племенам ханаанським, родоначальником яких був онук патріарха Ноя, син неславнозвісного  Хама. А Хам, як відомо, завжди раб, тому і назва землі в перекладі – покірна, підвласна, принижена. Задовго до Мойсея сюди прийшов Авраам, за часів якого ця земля була ще мало заселена і забудована. Про це розповідає Мойсей своїм соплемінникам (ІV глава), намагаючись надати їм сили фізичної і духовної. «Завзятий Датан» теж користується цим омонімом, але з іншою метою, звертаючись до людей і пророка:

  Ти ведеш нас у сей Ханаан,

   Мов до вовчої ями (V,232), -

на що Мойсей, мені здається, не без іронії, відповідає:

  …Не журися, мій сину!

  Ханаана тобі не видать,

  Не гнуть гордую спину (V, 232).

         Для Мойсея це місце на землі – мета життя, його сенс, Божа воля. Тому й на порозі життя він не для когось, без слухачів, може, як щось подібне до медитації, промовляє:

  …вже близька година моя,

  Та остання, незнана,

  А я мушу, я мушу дійти

  До межі Ханаанка (V, 238).

 

        Щоб підняти свій дух, він благає Єгову:

 

  Обізвися до мене ще раз,

  Як колись на Хориві! (V, 242).

        Хорив (сухий, пустий, знищений) – гора в Аравійській пустелі, східний хребет якої – Сінай (скелистий). Сюди прийшли ізраїльтяни на третій місяць після виходу із Єгипту. Тут у вогняному кущі з’явився  Мойсею Бог, щоб дати закони гебреям, а через них – людству:

  На этой горной высоте

  Ещё остались камни те,

  Где ветер выбил письмена,

  Где ветер высек имена.

  Которые прочёл бы Бог,

  Когда б читать умел и мог.

    Варлам Шаламов

 Це гора Божа, гора законодавства, гора Єгови, і жодна гора не може зрівнятися з нею.  У біблійному словнику зазначено, що, крім рівнини, що лежить поруч із нею, ніде не видно ні луків, ні лісів, ні водоспаду, ні селища, ні зелені, ні дерева, ні птаха, ні людини.

 Протягом 3100 сходинок – тільки одне джерельце. І треба бути великим поетом, щоб побачити, як

  Ныне и присно по кручам Синая,

  По полю русскому в русское небо,

  Ни колоска под собой не сминая,

  Скачут лошадки Бориса и Глеба.

     Борис Чичибабін        

 Сінай і Ханаан – старт і фініш, а між ними – географічні поняття, які для тисяч людей стали історією, частиною життя.

 12 учень.

  Із неволі в Міцраїм свій люд

  Вирвав він, наче буря, -

розповідає про початок дій Мойсея автор у ІІ главі.

 Міцраїм – ім’я одного із синів Хама, нащадки якого населили Єгипет, і тому в священних єврейських книгах під цією назвою розуміється Єгипет.

 Коли збідніли землі поблизу наметового містечка, «Авірон радить край  Мадіям» ( в перекладі – «суперечка»), що лежить навкруги східної гілки Червоного моря, де колись укривався Мойсей від фараона, де одружився на Іофорі й жив сорок років.

 Коли Мойсей розповідає у V главі свою мудру казку про те, як дерева і рослини обирали «собі короля по своїй вольній волі», а точніше за бажанням і проханням – верх демократії, усі вони знаходяться мов у вільному плаванні, й тільки «отой кедр на Ливані». Це назва гір у північній частині Палестини, яка пішла, мабуть, від кольору снігів, тому що перекладається як «білий». Читаєш ці рядки і бачиш, як « стоит одиноко на белой вершине сосна», тільки не на «севере диком», а на протилежній частині світу, хоча у справжній поезії вони зовсім не протилежні.

 У монолозі Азазеля згадуються Галаад, Кадет і Кармель, до яких ще треба дійти.

 Галаад  – гориста країна за Йорданом, південна і північна частина якої за часів Мойсея належали різним царям.

 Кадет (святе місце) – велика пустеля на півдні землі Ханаанської, де зупинялися гебреї під час першого року мандрівки пустелею. Сюди поверталися посланці після огляду Землі обітованої. Тут померла Маріам – сестра Мойсея.

 Кармель (гора саду, родюче поле) – назва міста і гори у пустелі, що належали колінові Юдиному.

 З особливою любов’ю описує Франко одну із вершин гори Фізги, з якої Господь показав Мойсеєві перед його кончиною усю Землю обітовану, де той і помер. Вона представ перед пророком на фоні сонця, що перемагає темряву, пронизуючи її, мов стрілами, своїм промінням. Це не просто географічна – це сакральна картина.

  У промінню тім Небо-гора,

  Мов цариця в пурпурі,

  Над всі гори найвище здійма

  Свої ребра понурі (V, 248).

 Цариця – найгордіша, найкрасивіша за всіх, достойніша і, мабуть, як усі цариці, потребує жертвоприношень. Але ребра її чомусь понурі. Може, вони, як людина шкурою, передчувають щось недобре, трагічне, що за кілька днів станеться з Мойсеєм?

 І ще одна гора у поемі – Сіон (сонячний, блискучий). Це південний  пагорб, на якому збудовано Єрусалим. Ту т було споруджено палац Соломонів, потім палац Ірода, який згодом зруйнували римляни. Цю назву застосовують до церкви, як земної, так  і небесної, як до живого храму Єгови.

 Та про це Мойсеєві вже не доведеться дізнаватися, бо ця гора – за межами його довгого життя.

  Проект 3. «Етноніми» 

 13 учень.  Географічні назви «поділилися» своїми «іменами з народами, які жили на цих територіях». Цікаво, що на деяких географічних картах минулого століття визначені саме назви тих народів і племен: «амаликитяни», «амонитяни», «мадіанитяни», «моанитяни» -

  Ось століттями йде боротьба

  За той пласт Палестини:

  Амореї, гебреї, хетта,

  Гамалик, філістими, - ( V, 255)

констатує Азазель ( ХVІІІ глава).

 Амореї (горці, мешканці гір) – плем’я, походило від Ханаану і було найстрашнішим для ізраїльтян: величезні на зріст, дуже войовничі люди.

 Амалик – у книзі Чисел названий першим народом. Теж могутні люди , що жили між Палестиною і Єгиптом.

 Хетта – численний і сильний народ, що жив біля амореїв і походив від родоначальника Хета – сина Ханаанового.

  Гебреї – народ, що пішов від Авраама з Ура Халдейського, а назва його – від Евера, одного із предків Авраама, або від слова «eber» (переходити через), що означає назву того, хто прийшов із чужої землі.  Це народ, що дав світові Мойсея, народ, до якого звернувся він із своєю останньою промовою, що починалася словами: «Слухай, небо, я буду говорити з тобою, і слухай, земле, слова уст моїх!»

  Проект 4. Фразеологізми»

   14 учень.  Біблія подарувала людству чудові фразеологізми, в яких конкретність фактів поєднується з мудрістю віків, маючи великий ступінь узагальнення.

 Із цієї багатої скарбниці Франко використав у поемі три словосполучення, які безпосередньо пов’язані із життям і подвижництвом Мойсея.  Й усі вони стосуються того зоряного часу, коли Бог побачив у Мойсеєві не пастуха, а пророка народу, що буде явлений світові як сіль землі.              У цьому контексті як синонім у Франка – «будущий цар світа», тобто найголовніший.

 Але й цей фразеологізм використав пізніші Спаситель при зверненні до своїх учнів: «Ви сіль землі». Тут уже сіль – моральні якості душі. Як сіль зберігає (ми б зараз сказали «консервує») їжу від псування, робить її здоровою і приємною, так  і християни прикладом свого життя, доброю поведінкою, духовністю зберігали і зберігають світ від гріхів, пороків і розтління.

 Мабуть, щодо «Мойсея» цей фразеологізм має право на використання у двох значеннях. Пророк дуже хвилюється, щоб народ його, ставши сіллю землі у першому значенні, не забув, що головне його призначення – у другому, бо тоді

  Замість статися сіллю землі,

  Станеш попелом підлим.

 Не випадково на порозі Землі обітованої він повертається до витоків своєї місії – до того тернового куща, горів і не згорів тоді і не гасне у памяті й досі. Там він уперше почув усім своїм єством, що наблизився до чогось святого – високого і чистого, до чого можна доторкнутися чимось чистим.  «Зніми обув свою,   адже ти стоїш на святій землі», -  сказав Господь. Франко використовує слово «святий» як антитезу чогось земного і заземленого, повсякденного. Духовній людині, може, і через усе життя треба пройти, знявши «обув свою», а не «сідати на метелика поетичного серця брудними, в калошах і без калош», як писав Маяковський. Тому вже сорок років Мойсей чує над собою:

  Здійми обув буденних турбот,

  Приступи сюди сміло,

  Бо я хочу послати тебе

  На великеє діло (V, 241).

 Тому й горить у пам’яті Мойсея той кущ терновий, як заклик   «не гасити святого огню» - вогню подвижництва душі, вогню самовіддачі, який може палати тільки у людини-донора, людини, що вміє віддавати, але не хоче вчитися брати.  

 Кущ цей – прообраз Матері Божої, Діви Богородиці, отже він ще й непоказний на вроду символ віри і страждань.

 У Франка цей кущ і колючий – «плащ любові», який Всевишній надів на вибранця свого – гебрейський народ і його пророка.  Сорок років несе Мойсей терновий вінок, пам’ятаючи той час, ту мить, коли

  В темну душу хоривський вогонь

  Надихнув просвітлення.

 Не вірити в це значно легше, ніж вірити, тому й повен підлого сумніву Азазель, що ватажком і пророком Мойсея зробив голос бажання влади над людьми, а не Божий голос, який поставив його на шлях самопожертви. Але «верблюд плюється, а караван іде». З великими втратами, часто не розуміючи своїх конкретних завдань, іде й народ до свого щастя. А попереду – його учень і слуга, вчитель і мислитель, який знає:

  Се був огняний, що велів

  Вирвать люд мій на волю (V, 246).

 

ІІІ. Підсумок уроку

Учитель. На жаль, я не зустріла жодної роботи про вживання і значення біблеїзмів у поемі «Мойсей». Гадаю, що близьке майбутнє дасть змогу заповнити цю нішу.

 А поки що можна відзначити величезну ерудицію Франка, його знання і відчуття Вічної книги, сміливість, з якою він звернувся до теми Мойсея, і вміння побачити її по-своєму. Гадаю, що це була чудова зустріч, і пророки різних часів та народів немов простягли один одному свої руки та підтримали вогнем сердець. Що сторіччя для велетнів, що різні мови! Вони вже належать вічності – вічним темам, вічним ідеям, вічним образам.

 Біблійні імена стали іменами дітей різних народів світу. Біблійні гори і ріки прикрашають землю, яку і досі називають Святою. Заповіді, здобуті від Мойсеєм від Бога, з кожним днем впевненіше перетворюється на закони для більшості людей, що прагнуть жити по совісті. Тому ми починаємо звертатися до Біблії, до подвижництва, отже, до Мойсея, в тому числі й створеного генієм Франка.

 Біблеїзми в цьому творі не тільки терміни, перлини у поетичному вінку майстра, але й золоті ключі, допомагають відкрити так довго і ретельно заборонений, викрадений у нас світ.

 У поемі діють різні особи,  звучать різні голоси, ставиться багато питань. Усе в ній реальне, об’ємне, як у житті або в театрі. І якщо справедливо, що життя – театр, то поема Франка – величезна поетична містерія, поставлена за сторінками Вічної книги з органічним використанням біблеїзмів.

 Дійові особи її – біблійні народи і пророк Мойсей. Виконавці – створені Франком образи. Декорації – жива природа навкруги Мертвого моря – все,  подароване Богом за шість днів творення, - від неба до землі і від землі до неба.

  А час дії – епоха Мойсея – епоха Франка – епоха читачів – вічність.

ІV. Домашнє завдання (на вибір)

  1. Доповідь «Біблійні мотиви у творчості Івана Франка».
  2. Традиції та новаторство у застосуванні біблійних мотивів у творчості Івана Франка.

 

docx
Додано
22 жовтня
Переглядів
53
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку