Урок-презентація. Є. Гуцало, "Лось". 5 клас.

Є. ГУЦАЛО, «ЛОСЬ». УРОК-ПРЕЗЕНТАЦІЯ.

МЕТА: спонукати до усвідомлення головної думки оповідання, щоб побачити світ природи очима Життя, в якому є Людина-охоронець, рятівник і людина-вбивця; а також Душа тварини, що прагне краси і життя; через створення реальності мистецтва – вистави.

Створювати умови:

- для формування активної позиції в житті, відстоюванні своїх переконань, усвідомлення необхідності збереження Життя світу, що довкола.

Розвивати творчі здібності, пам`ять, мислення, мовлення, увагу, вміння реалізуватися в колективній роботі, будувати свій світ через сенси працювати для того, хто поряд.

1. Слово вчителя.
2. Вистава з коментарями, евристичними запитаннями, спрямованими на особистий досвід глядачів.

 

АНГЕЛ: Зростали висотою дні, казали: в вічності човні!

Казали: нас творив Господь, щоб Землі терни прополоть.

І ось творіння у Творця. Планеті мать свого вінця:

Заселена вона красою: квітами радості й живою

Природою. І ЛОСЬ у ній. В гаю. Ніч каже вітру: вій!

ДУША ЛОСЯ: Прокинувся, вуха злетіли, почули щось чи лиш хотіли?

То струмінь вітру, сухий тріск, різкий, немовби долі виск.

Від річки він з`являвся, знизу, немов відкрив страху так кризу.

СПОСТЕРІГАЧ: Лось звівся, постать в темноті,

Сутінки в своїй простоті все малювали профіль звіра,

Звучала благородно ліра.

СВІДОК 2: А лось який! - дивився я. Залюбувалась би й сім`я.

Великий звір, груди широкі, легкі і граціозні кроки.

Роги нагадували кущ, осінній і низький, як хрущ,

Із нього листя обнесло, забрало з лісу у село.

СВІДОК 1: Лось знав: то гілки тріск на дубі, зсохла, кощава, мов на чубі старого дерева вона, всьому виною лиш зима.

Все обіймала стовбур вперто, от ліс від звуків знов роздерто.

СПОСТЕРІГАЧ: Лось знав, та страх густішав в крові,

Тривога вже напоготові! Шкура на грудях знов здригнулась,

Пам`ять прокинулась, спіткнулась: Давно було, в дикій тайзі.

Та заповідник вже нозі долати, біг не припиняти,

Так від страхів своїх тікати!

СВІДОК 2: Він біг, він сповнився страхами, він заповідника вже брами долав копитами своїми, шуми народжувались злими?

Кущі, дерева, синій іній, дві стьожки пари - рівних ліній.

І метушливий гамір лісу, від бігу лося впадав в кризу.

СВІДОК 1: Ялинник проминув й долину, знайшов берізок він перлину, і стовбури у мляве світло кидали білеє намисто.

Тут зупинився. Слухав шум від поштовху тривожних дум.

СПОСТЕРІГАЧ: Задер він голову і слухав, шум за ним згас, на свічку дмухав ночі. Пішла - день виростав. Лось до галявини ступав.

Неквапно йшов він лісу снігом, не спокушався більше бігом.

От вже й поляна, тихе коло, пеньки у білім тут довкола.

А далі осичняк на згірку, знайде скрипучую сопілку.

ДУША ЛОСЯ: Люблю я ранньою весною прийти, порою запашною,

Сюди, щоб квіти перші чути, в високих травах світ збагнути.

Та зараз тиша й пустота, лиш нерухомість вироста.

СВІДОК 1: Лось заспокоювавсь поволі, навкруг вже дня світліли долі. І вже осики виразніші. Повітряні роз`єми глибші.

І тиша відкривала очі, осмислені слова охоче у глибину життя кидала. А сонячність не замовкала.

ДУША ЛОСЯ: На схід, до сонця, до світила

Тягнувся я, й накрила хвиля: забронзовіли вже верхівки,

Віття знайшло променів цівки, скупалось в усміхові світла,

Мов доля днів тепер помітна!

І диск, що біло-рудуватий, прийшов у мир, до світу хати!

Пустеля неба в зиму давню казала ніби: «Сонце славлю!»

***

СВІДОК: Проте наш лось ішов до річки, щоби напитися водички.

Та знову вчулося скрипіння, гіллячки жаль, чиєсь веління?

І знову він захвилювався, знов насторожився, подався

Вперед, та зупинив свій страх, приборкав у крові той жах.

Та озирався лиш довкола, погляд зустріла пустка гола.

СВІДОК 1: Стежка, побачити її тут важко.

 Пробіглася десь вчора пташка. А лось винюхується в тиші,

Та сліди зайця видно лише. Вовка, і лиса, і людини

Не відчувати цій стежині.

СВІДОК: У вітрі запахи свободи, холодні, легкі небозводи

І сіно там, на тому боці, де кричать людям і сороці.

Село далеке за горбом, там санки йдуть, не знають втом,

От вже й сховались, згубив погляд,байдуже, що такий недогляд.

ДУША ЛОСЯ: Ступив на лід – трохнуло далі, вода немов на п`єдесталі. Там ополонки темний слід, в ній течія, глибини плід,

А скалки криги у воді, не скажуть, що тут буть біді.

Ніздрі додолу опускались, хвильки в грайливість одягались,

Передчуттям злизав вже їх. Та тріск довкола в тишу ліг:

Ось провалився, ось кричу, спиною кригу золочу.

Боротися, зібратись з силою, річка не стала щоб могилою!

СВІДОК 3: Він ревонув, ноги на кригу, от-от вже воля є для бігу.

 Та тріснув лід, тисячі скалок навколо шиї, ніби галок.

Нога поранена і кров. Де сили взять рвонути знов?

ДУША ЛОСЯ: Відчув: не вирватися з пастки. Закінчитися життя казці.

І прийшов спогад з давніх літ, надії зажеврів так слід!

СПОГАД: Восени в чорному бору, Вітер відкрив вовчу нору.

І з неї вибігала зграя – усе навкруг з життя зриває.

Лось біг, вовки за ним услід, вже дихання хиже як лід!

Він біг – не міг бо зупинитись, а зубам гостро заіскритись!

Мисливці врятували лося. Отак в життя ніби й запросять.

А зараз течія як зграя, холод її скувати має,

Затягує звіра під лід, і тьмариться від болю світ!

ДУША ЛОСЯ: Він обережний, мудрість з ним.

Нога болить, надія дим? Зібратися, іще кидок,

Та не щастить – тонкий льодок!

Ось заспокоюсь – і ще спроба, хай обійде біди хвороба!

Ще дихаю – ще раз на кригу, та чи діждуся так відлигу?

АНГЕЛ: Бій за життя ведуть герої! Нехай не буде долі злої,

Хай перемога їм дається, нехай удача посміхнеться!

Життя і скарб, і таємниця, з його джерел завжди напиться!

Не пощастило, та є сили, хоч немочі уже укрили.

ДВА ХЛОПЧИКИ: По хмиз  ми їхали обоє. Брати, у мами бо нас двоє.

Смирна конячка на узліссі. А світ навколо, ніби в книзі.

Дивитися на річку – свято, тріщить вже лід: весна йде радо!

Скоро вже рушить, щоб звільнитись, щоб променям у хвилях грітись!

СВІДОК: Обидва з лагідними лицями, з очима – синіми криницями,

Широкоплечі, добрі, жваві, і погляди в них не лукаві!

Менший, як грибчик, біля брата. Схожість у них живе завзята.

Простір навколо них як свято, і далину як наздогнати?

АНГЕЛ: Прошу, помітьте ополонку, і уже смерті оболонку,

Над лосем розкривала крила, щоб річка його не втопила.

МЕНШИЙ БРАТ: Дивись! Купається собака, сміливець він, не забіяка! Я б не поліз в такую воду, має сміливу, певне, вроду!

СТАРШИЙ: Це не собака, бачу роги. Такі у звіра бо дороги.

Я за сокирою, до воза. Ось,  допомоги в нас він просить!

МОЛОДШИЙ: А я повільно почвалаю, до лося я не поспішаю:

Боязко підійти одному, кризі бо тріскати, як грому!

ДУША ЛОСЯ: Знесилився він, збайдужів, брами життя немов закрив.

Бачив, що наближались діти, а йому нижче шубу вдіти

Крижинок, колються, щипають, у розпач долю відкидають.

БРАТИ: Ми розгубились, що за діло? Тільки рубати лід уміло.

СТАРШИЙ: В руках не закунять сокирі - дається людям все по вірі.

Рубаю лід, берег не близько, не зручно на нім, а ще слизько.

МОЛОДШИЙ: А я все бігав – пригоджуся? Допоможу чимсь, не зречуся! Гніда з`явилась біля річки: Й ти хочеш в хвиль холодні стрічки?

ДУША  ЛОСЯ: НЕ міг він більше, не мав сили, закрились вибратись спроб крила. Та тільки прохід, берег ось. І друге дихання знайшлось. Мілке – і  ноги вже на кризі, вони роз`їхались , як лижі.

Не впав, пішов і обтрусився, в скалках, в воді не залишився.

БРАТИ: Ого, який великий звір! Втопитись міг! Спробуй, повір!

Ми посміхались безпорадно, підійти ближче – це порядно?

А він пішов, глянув на річку, на темную зрадливу стрічку.

Та постріл пролунав у часі. Розбиті всі надії наші.

ДУША ЛОСЯ: Щось вдарило. Я біг вперед, потім спіткнувся. Очерет

Заколихавсь над голово химерою іще живою. Потім я впав.

БРАТИ: Ми зрозуміли. Мисливця бачити хотіли.

Його нема, скоріш до лося, щоби життя в ньому знайшлося.

Гірке повітря, ми до нього, до благородного, вже свого.

Думали: підведеться ось, життя бо в ньому знов знайшлось.

Та лось не встав, не повернувся, лежав на боці, не здригнувся.

Став більшим ще, чи прислухався. Роги росли – сніг дивувався,

Кущем, що вкриється зеленим, самим життям нині свяченим!

СВІДОК: А рідний дядько хлоп`ят ось, рушницю вклав у руки хтось.

Кругленький, мов підпалок добрий, і випечений, тертий, здобний.

Чоботи, довгії халяви. Він в них втонув, певне, як й справи.

От зупинився, чи радів? Збагнути зраду чи зумів?

ДЯДЬКО ШПИЧАК:  Ух! Отак звір! Така пригода! Чи веселитись не нагода?

СВІДОК: Чоботом ткнув між роги звіра. ДЯДЬКО:Не встане! - Вже знання, не віра! Діти ж стояли й сподівались: ДІТИ: Він встане, побіжить, - старались

Не пропустить цієї миті, стрибка, поклону до блакиті. ДІТИ: Ось ворухнеться й вже на ноги. І знов освятяться дороги!

МОЛОДШИЙ: Із заповідника, чи знаєш?

ДЯДЬКО: Ти вигадкою день чіпаєш! До заповідника далеко,

Не долетить навіть лелека!

МОЛОДШИЙ: Із заповідника, всі знають!

ДЯДЬКО: А тобі що? Очі палають?

СТАРШИЙ: Ми врятували із води, з ним небезпек взнали сліди.

І ненависть в мені, і гнів, у крові докір вже горів.

ДЯДЬКО: Я знаю, бачив, слідкував, то він бо все одно пропав.

А так скажем: нам пощастило, витягли мертвого! От діло!

СТАРШИЙ: Ми його врятували нині! І жити йому б в цій хвилині.

ДЯДЬКО: Ану мовчіть, бо відлупцюю, батька навчу, не пошкодую!

Розумні будете: дам м`яса, а роги – будуть дням прикраса!

СВІДОК: Менший в сльозах, ховав їх тихо. А старший, мов відводив лихо, за руку брав. Геть йшли брати!

Ангел казав: Господь, прости!

ДЯДЬКО: Роги віддам! Біжу за вами! Роги віддам! Милості брами

Відкрийте!...

… Я слідкував давно, ковтками пив ніби вино.

Уперті – врятували лося, він життєлюбний – вбить прийшлося!

Розкажуть! – Як би то він встав! До землі самої припав, щоб чути голос: йде весна, радісна, ніжна, запашна!

Та ні! Він тут заснув навічно. У світі без нього чи звично?

АНГЕЛ: Життя – це скарб, цінувать нам. І будувать величі храм,

Бо берегти, бо шанувати, у руки зраді не давати!

3. Оцінювання вистави глядачами. Відгуки.
4. Аналіз роботи. Самооцінювання. Оцінювання.