Урок розвитку комунікативних умінь. Монолог у художньому творі: звернений монолог, внутрішній монолог.

План-конспект уроку з української мови

Вчителя української мови та літератури опорного закладу "Кобеляцький ліцей № 2 імені Олеся Гончара"

Верещаки Ольги Миколаївни

Для 11 класу

Дата проведення:

 

Тема: Урок розвитку комунікативних умінь. Монолог у художньому творі: звернений монолог, внутрішній монолог.

Мета: навчальна: поглибити знання учнів про особливості монологів у художньому творі, звернути увагу на функції внутрішнього монологу та особливості його побудови;

розвивальна: розвивати логічне мислення, комунікативні вміння висловлювати свою думку;

виховна: виховувати інтерес до вивчення української мови, толерантність.

Обладнання: тексти, картки для лінгвістичної гри.

Тип уроку: урок розвитку комунікативних умінь.

 

Хід уроку:

І. Організаційний момент.

Вітання з класом, перевірка готовності учнів та класної кімнати до уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда з учнями

1. Що таке монолог? (Орієнтовна відповідь)

Монолог — компонент художнього твору, що становить мовлення, яке звернене до самого себе чи інших (мовлення від 1-ї особи), на відміну від діалогу.

2. Що таке діалог? (Орієнтовна відповідь)

Діало́г – двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми у вигляді питань та відповідей.

3.          Що називають прямою мовою і словами автора? (Орієнтовна відповідь)

Пряма мова — це спосіб передачі чужої мови, при якому мовець або автор тексту повністю зберігає її лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості, тобто відтворює її дослівно.

Слова автора та пряма мова завжди становлять окремі речення. Якщо пряма мова, розірвана словами автора, є складним реченням із двокрапкою, то перед його другою частиною після слів автора ставимо двокрапку й тире, а пряма мова продовжується з малої літери, наприклад: «Дівчатонька мої, голубочки! Глядіть, лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — Славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні» (Марко Вовчок).

4.          Як виділяється пряма мова на письмі в різних видах мовлення? (Орієнтовна відповідь)

•             Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення.
•             Коли пряма мова йде в рядок, без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру речення розділовий знак.
•             Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти перед прямою мовою; тоді після нього ставиться двокрапка.
•             Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти після прямої мови; у цьому випадку після прямої мови ставиться знак оклику або знак питання, або крапки — залежно від характеру речення. Після відповідного розділового знака перед словами автора ставиться тире. Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставиться кома. Коли пряма мова подається в лапках, після неї також ставиться тире.
•             Коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.
•             Коли на місці розриву мав бути знак питання або знак оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора ставиться крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

5.          Що собою становить такий спосіб передачі чужого мовлення, як невласне пряма мова? (Орієнтовна відповідь)

Невласнепряму мову зближує з прямою те, що в ній зберігаються лексичні й синтаксичні риси чужого висловлювання, манера мовлення і настрій персонажа, але невласнепряма мова подається ніби від імені автора, в мову якого вплітається мова дійової особи. Відтак створюється двоплановість висловлювання: передається «внутрішнє мовлення» персонажа його думки, настрої, але виступає за нього автор; об'єктивна оцінка подій поєднується з переломленням їх через призму сприйняття персонажа.

 

III. Повідомлення теми, мети уроку.

 

IV. Засвоєння нових знань у процесі виконання практичних завдань.

Робота з навчальним матеріалом

Прочитайте текс. З’ясуйте різницю між внутрішнім та зверненим монологами.

Монолог – мовлення однієї особи. Монологічне мовлення буває усне й письмове. Монологи мають імпровізовані (безтекстові) форми й форми попередньо фіксовані (текстові). Різновидами усного мовлення є такі монологи: публіцистичний, науковий, інструктивний, інформаційний.

У красному письменстві найчастіше відтворюється оповідний тип усного мовлення. Монолог у художньому творі: власне монолог, звернений монолог, внутрішній монолог, монолог із-за рампи (В. Кубко).

Звернений монолог – коли герой прямо звертається з монологом до іншої діючої особи (групи осіб) або до залу – та внутрішній монолог – коли передаються внутрішні думки й почуття героя. Останній може бути озвученим – коли глядачі «чують» те, про що думає герой (слова не звучать!), але розуміють їх з його поведінки.

 

Визначте тип монологу:

Я не тобі те крикнула, Гелено.

Була я в той час новонарожденна

і криком болю світ новий стрічала.

Я бачила: Паріс на нас не глянув,

устами тільки - привітав троянців.

Я бачила, як на його думки

сандалія червона наступила.

Я крикнула: “Несіть ячмінь і сіль,—

за жрицею рокована йде жертва!”

Розвіяв вітер золотеє пасмо

твого волосся. “Мчить Арес неситий

на поводі Кіпрідинім, як огир

в палу жаги. Готуйте гекатомбу!” —

волала я і бачила: на морі

вже чорні кораблі багряну хвилю

стернами різали, вітрила рвались...

На шоломах у вояків ахейських

тряслися грізно гриви...

(Леся Українка «Кассандра»)

 

Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..

(М. Коцюбинський «Що записано в книгу життя»)

 

Я стрепенувсь. Боже! Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!

Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілу, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?

Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..

І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

(М. Коцюбинський «Цвіт яблуні»)

 

Я дивлюсь на тремтяче, лагідне мерехтіння небесних цяток і намагаюсь уявити собі життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськість знайде колись спосіб літати у світових просторах? Допустім, використає світло, як засіб пересування. Світло в один момент проходить, здається, сорок тисяч верстов. І все ж таки, до багатьох планет, од яких світло доходить до нас через декілька тисяч літ, не долетіти ніколи людині. А як навіть і долетить кудинебудь, то що тут такого радісного? На Марсі, чи де инде, таксамо, як і тут, родяться, живуть, страждають, умірають. Ну, чого прилетіли? Все те саме, не варто і хвилюватись. А то ще й бійка заведеться поміж планетними братами. У живих істот вона заводиться швидко.

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття, і хто стоїть у їх гряниць? У кожнім разі, не завсіди свідомість.

І вже думки мої йдуть иншим напрямом. Я думаю про Соню, Андрійка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Мені по-земному й боляче, і смішно, і важно все, про що я думаю. І немає нічого важнішого від цього, й вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всі філософії. І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко. Я лягаю на бік, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, підтягнувши коліна до самого підборіддя, й починаю думати про "те".

(В. Винниченко «Записки Кирпатого Мефістофеля»)

 

В Путивлі граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

— Полечу, каже, зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани...

 

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

— Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий... Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав.

 

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі граді Ярославна.

І каже: — Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчина,

Носив єси на байда[ка]х

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала, —

Сльозами моря не долить.

 

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: — Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи...

Загинув ладо... Я загину!

(«Слово о полку Ігоревім» переклад Т. Шевченка)

 

Лінгвістична гра «Приховане речення».

Складання міні-твору. Робота в группах

Методичний коментар: учитель заздалегідь готує два види карток: а) з окремими реченнями; б) із назвами тем для бесіди.

Клас ділиться на кілька міні-команд. Один представник із кожної міні-групи витягає по одній картці з реченнями, які тримають у секреті від інших команд.

Учитель навмання витягає будь-яку картку з назвою теми й пропонує группам скласти монолог-звертання або внутрішній монолог таким чином, щоб у ньому доречно було вжито речення, написані на їхніх картках.

Команди мають на виконання завдання кілька хвилин. Далі вони уважно слухають кожного представника й намагаються знайти «приховане» речення в учня з протилежної групи. Якщо їм здається, що речення відгадано, вони зупиняють ГРУ словом «стоп!» і називають речення. За правильну відповідь команді зараховується бал. Якщо речення не відгадано, бал дістається протилежній команді.

 

Зразок речень на картках

Як житии у світі без великої любові?

Єволя – є людина!

Ніяк не можу збагнути, чого так сталося…

Де серце людини, там і її скарб.

 

Зразок тем

Нерозділене кохання.

Вибір майбутньої професії.

Братии наші менші.

Згубні звички.

Забруднення довколишнього середовища.

 

V. Підсумок уроку.

Коментоване оцінювання учнів

 

VI. Домашнє завдання.

Доберіть із текстів художньої літератури приклади внутрішнього монологу. Поміркуйте, для чого автор вдається до цього прийому (оцінюється не більше 10 б.).

Складіть власний монолог внутрішній чи звернений (11 – 12 б.).