Урок "Створення партій у Наддніпрянській Україні"

Історія України, 10 клас

Тема: Створення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні

Мета: охарактеризувати процес формування багатопартійності у Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. Та основні програмні цілі політичних партій.

Цільові завдання:

•            Розкрити особливості діяльності представників ліберально-земської опозиції в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст.
•            Висвітлити процес політизації національно-визвольного руху та створення українських політичних партій в Наддніпрянщині.
•            Розвивати вміння аналізувати, порівнювати, робити висновки й аргументувати їх фактами.
•            Виховувати критичне історичне мислення

Тип уроку: комбінований

Хід уроку

І. Перевірка домашнього завдання

Фронтальне опитування

1. З’ясуйте вплив промислового розвитку початку ХХ ст. на становище: торгівлі, буржуазії, робітників та дворянства.

2. Чому, на вашу думку, імперський уряд не проводив соціальні реформи на початку ХХ ст.?

ІІ. Актуалізація опорних знань та мотивація діяльності.

Для актуалізації знань доцільно провести вступну бесіду з використанням завдань і запитань:

1. Пригадайте особливості розвитку громадівського руху в Наддніпрянщині у 80-х роках ХІХ ст. Чому 80 – ті роки ХІХ ст. називали «мертвими роками»?

2. Що було причиною непорозумінь між «старими» громадівцями і молодим поколінням українського національного руху у 90 – х рр. ХІХ ст.?

3. Які невирішені завдання постали на кінець ХІХ ст. перед національно свідомим українством Наддніпрянщини?

Узагальнення вчителя. Наприкінці ХІХ ст. з приходом до активної діяльності молодого покоління українських патріотів український національно-визвольний рух переростає свої культурно-просвітницькі рамки і набирає політичних, організаційних і ідеологічних форм.

Вже початок ХХ ст. ознаменувався подальшою політизацією суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні, яка стала ареною діяльності багатьох загальноросійських та українських політичних об1єднань. Але найважливішим було піднесення саме українського національного руху, що перетворювався на реальну політичну силу.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

План теми уроку:

1. Ліберально – демократична опозиція.

2. Політизація національно – визвольного руху. Українські політичні партії Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

3. Російська та єврейська течії суспільно-політичного руху Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

1. Ліберально – демократична опозиція.

Навчальний матеріал вчитель подає використовуючи методичний прийом доведення.

Земська реформа 1864р. сприяла формуванню ліберальної опозиції до самодержавства, ставши основою для становлення в Російській імперії засад парламентаризму. Незаперечним є те, що земські діячі представлені українською демократичною інтелігенцією відіграли неабияку роль у суспільно – політичному житі. Це була більш поміркована частина українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство, чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних загальноросійських державних і громадських структурах: міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші симпатичні національні порядки».

Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-по­літич­­ний рівень. Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, село-спілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера національного руху.

Отже, у 70-х — на початку 80-х років XIX ст. в Україні суттєвим фактором суспільно-політичного руху була опозиційна діяльність земських лібералів, яка в кінцевому наслідку була спрямована на запровадження політичних свобод, конституційного ладу, їхня діяльність турбувала уряд, місцевих царських адміністраторів, вносила деяку нервозність у дії останніх. Влада особливо боялася переходу під контроль лібералів місцевих установ, посилення їх впливу на різні прошарки населення, встановлення ними зв'язку з революціонерами-народниками. Царизму на певний час вдалося приборкати рух земських лібералів. Проте закладені ними традиції, накопичений досвід опозиційної діяльності стали позитивним набутком для наступних поколінь борців за ідеали демократії. Нижче публікуємо ряд документів, що безпосередньо стосуються порушеної нами проблеми.

Використовуючи методичний прийом пояснення, вчитель розкриває зміст поняття «опозиція»:

Опозиція – протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або політична група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною державною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення державних проблем.

Завдання учням:

Занотовувати поняття в конспект.

2. Політизація національно – визвольного руху. Українські політичні партії Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

У ході розповіді вчитель висвітлює процес створення та діяльності перших українських партій.

Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія - українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикаленко, Борис Грінченко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Основні програмні засади УДП зазнали певного впливу соціалістичних ідей.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію «Просвіт», українських періодичних видань. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.

Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України.

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади. Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення ІV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д. Антонович і М. Ткаченко. За гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П. Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918-1920 pp. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, I. Мазепа).

На IV з'їзді (10-12січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - «офіційну соціал-демократичну» і ліву - «незалежну», яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, I. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії», висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УІІР.

«Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР. В еміграції діяла так звана «Закордонна делегація УСДРП», що мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

- впровадженні парламентаризму;

- перебудови Російської держави на федеративних засадах;

- національно-територіальної автономії України.

3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша - стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.

Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП разом із представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд ТУП. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави й у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. У червні 1917 р. Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Завдання учням

Скласти план по викладеному матеріалу.

3. Російська та єврейська течії суспільно-політичного руху Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

Використовуючи прийом розповіді, вчитель висвітлює питання участі російської та єврейської течій у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

На  початку  ХХ  ст.  в  суспільно-політичному  житті  Наддніпрянської України  існувало  кілька  основних  напрямків.  У  російському  напрямку консерватори  обстоювали  збереження  існуючого  суспільно-політичного  устрою  Російської  імперії,  а  ліберали,  критикуючи  самодержавство,  виступали  за  перетворення  Росії  шляхом  реформ  на  конституційну  монархію.  Власних  політичних  партій  російські  консерватори й  ліберали  до  1905  р.  не  мали.  Російські  радикали,  що  поділяли  ідеали  соціалізму  та  прагнули  повалення  самодержавства  в   Росії,  діяли в  краї  досить  активно.  У  середовищі  переважно  робітників  пропагували  свої  ідеї  представники  Російської  соціал-демократичної  робітничої партії  (РСДРП),  утвореної  в   1898  р.  Від  1903   р.  вони  поділялися  на поміркованих  меншовиків,  які  віддавали  перевагу  мирним  методам діяльності,  та  більшовиків,  які  виступали  за  здійснення  соціалістичної революції  та  встановлення  диктатури  пролетаріату.

Наприкінці  1901  —  на  початку  1902  р.  в   результаті  об’єднання народницьких  гуртків  і  груп  утворилася  Російська  партія  соціалістів-революціонерів  (есерів).  Вони  виступали  за  повалення  самодержавства шляхом  революції,  здійсненої  «працюючим  народом».  Ідею  встановлення  диктатури  пролетаріату  есери  відкидали.  Вимоги  запровадження  загального  виборчого  права,  республіканської  форми  правління, демократичних  свобод,  робітничого  законодавства  та  соціалізації  землі  забезпечували  есерам  досить  значну  підтримку  в  Наддніпрянщині.

На  початку  ХХ  ст.  вагоме  місце  в  суспільно-політичному  житті краю  посідав  єврейський  напрямок.  Активно  діяв,  особливо  в   межах «смуги  осілості»,  Бунд  (у  перекладі   —  «союз»)  —  Загальний  єврейський  робітничий  союз  у  Литві,  Польщі  та  Росії,  створений  у  1897 р.

Це  була  політична  партія,  яка  захищала  інтереси  єврейських  робітників  і  вела  серед  них  соціалістичну  пропаганду.  У  1898—1903   та 1906—1912   рр.  Бунд  на  правах  автономної  організації  входив  до РСДРП.  Польський  напрямок  активної  ролі  в  суспільно-політичному житті  Наддніпрянської  України  в   цей  період  не  відігравав.

 Підсумок вчителя. Отже, малочисельність українських політичних ідей, ідейні хитання їх лідерів, розколи і постійні реорганізації послаблювали український рух, робили їх неконкурентними у політичній боротьбі з краще організованими, чисельнішими російськими партіями.

IV. Закріплення та повторення вивченого матеріалу.

У ході колективної бесіди за запитаннями вчитель виявляє рівень засвоєння учнями вивченого матеріалу:

•            Яку позицію стосовно українського національного питання займали представники ліберально-демократичного руху?
•            Визначте причини політизації українського руху у Наддніпрянській Україні.
•            Дайте загальну оцінку діяльності найбільших політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

V. Підведення підсумків уроку.

Таким чином, початок ХХ ст. означений існуванням різноманітних напрямків суспільно-політичної думки. Водночас, цей період характеризувався подальшим розгортанням процесу політизації українського національно-визвольного руху, що проявилося у виникненні численних українських політичних партій. Майже всі вони виступали за автономію України у складі майбутньої федеративної Росії, і лише УНП – за самостійність України.

VІ. Домашнє завдання.

Підготуйте повідомлення про одного з видатних українських політичних діячів того періоду.