Урок "Український традиційний одяг"

Факультативне заняття з курсу «Українське народознавство»

на тему «Український традиційний одяг»

 

Мета: ознайомити учнів із художніми особливостями народного одягу, його обереговим значенням, важливим елементом матеріальної та художньої культури; дати історичні відомості про розвиток національного костюма; розвивати інтерес до українського народного одягу як складової частини духовної культури українців; виховувати естетичні почуття та любов до рідного краю, почуття гордості за свій талановитий народ.

Обладнання: слайдові матеріали, термінологічний словник

Тип уроку:  урок засвоєння нових знань.

«Бережи українське – носи вишиванку»

Ліна Костенко

Хід уроку

І.  Організаційний момент

 Доброго дня, діти. Скажіть, будь ласка, як ви гадаєте, чому сьогодні на занятті ми всі одягнені у вишиванки? (Відповіді дітей)

Так, сьогодні темою нашого заняття буде «Український традиційний одяг» і ми з вами познайомимося з елементами традиційного українського вбрання, його художніми особливостями, обереговим значенням, познайомимося з митцями, які особливу увагу у своїй творчості приділяли українському одягу, і, сподіваюсь, що кожен із вас вкінці заняття відчує гордість за наш талановитий народ.

ІІ.  Мотиваційний аспект

       Учитель. Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Учитель. Україна – достатньо велика країна, тому український народний костюм відрізняється багатством регіональних різновидів. Основні елементи українського одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Статусу національного символу український одяг набув у XVII-XIX ст.

Український традиційний одяг класифікують за регіональними відмінностями, а саме:

• матеріали, які використовуються для виготовлення одягу;
• технологія виготовлення;
• колорит та орнаменти при оздобленні.

Залежно від способу носіння одяг поділяють на кілька груп.

1. Натільний одяг – сорочка.
2. Нагрудний одяг – безрукавки (кептар, керсетка, лейбик).
3. Жіночий стегновий одяг –  запаска, плахта, спідниця, літник, фартух.
4. Чоловічий стегновий одяг – гачі, шаровари.
5. Верхній одяг – жупан, кожух, свита.
6. Пояси –  крайки, очкур, пояс-рушник, черес.
7. Головні убори – жіночі: шнури, звиті вінки, очіпок, намітка, убрус, хустка; чоловічі: брилі (солом'яники), шапки (капелюхи).
8. Взуття – личаки, сап'янці, черевики, чоботи.

Костюм відрізняється відповідно до статі – є чоловічий та жіночий національний одяг. Розпочнемо з розгляду жіночого традиційного одягу.

Жіночий одяг

Відео «100 лет моды»

Жіночий одяг складніший, ніж чоловічий. На всій території України він має дуже багато спіль­ного, але внаслідок різних національних і культурних впливів, а також різних природних умов виникли дуже помітні регіональні розбіжності. І це стосується не тільки орнаментів, але й більш суттєвих рис. Наприклад, майже на всій території Карпат і Закарпаття безрукавий нагрудний одяг дуже рясно прикрашений шнурами, китицями, аплікацією, був типовим і майже обов'язковим елементом одягу. У побуті значну роль відігравали вироби з вовни. Ширше ніж в інших регіонах для прикрашання і виготовлення одягу використовувалися шкіра та хутро. Як ви гадаєте, чому? (Діти висловлюють думку)

У прикрасах Півдня, Сходу і Центру України відчутним був вплив тюркських і перських народів, тоді як на заході домінуючим був вплив народів Центральної і Західної Європи.

Як шотландський кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка-вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські, подільські тощо. Але все ж у них є щось спільне, що їх усіх єднає.

Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна,  льняного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для свят­кових — тонше, вибілене. Святкова сорочка обов'язково мала вишивку (тому вона і називалася вишиванка).

Вся краса, барвистість та індивідуальність нашого національного костюму яскраво розцвітає на славній українській вишивці.

Відомо, що існує декілька основних орнаментів  вишивки (зображень):

•    геометричні ( зображення геометричних фігур);
• рослинні (зображення рослин);
• зооморфні (зображення тварин).

Цікаво, що кожен малюнок, який розквітає на вишивці, має своє символічне значення. Наприклад: (слайди)

Отже, ми можемо сказати, що наші предки наділяли одяг не лише матеріальними цінностями, а й духовними, вважаючи, що предмети одягу – це своєрідні обереги людини.

Учень 4.  Узор вручну, широка планка,

                Легенький запах ковили,

                Моя сорочка вишиванка,

                Вся ніби сплетена з трави.

                Дніпра потоки, степ, простори,

                По лівій й правій стороні.

                Червоно-чорні всі узори

                 мережив ряд на полотні.

Вчитель. Учням 7 класу було додаткове завдання підготувати коротенькі повідомлення про сорочку. Давайте їх заслухаємо. (Повідомлення учнів)

Учень 1. Жіноча сорочка належить до найдавнішого одягу наших предків. Білий колір – це найхарактерніша їх особливість. Жіноча сорочка довша за чоловічу, шиється із двох частин (верхня до пояса – з тоншого полотна, нижня – з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). У молодих жінок зазвичай сорочки були краще та щедріше розшиті. У літніх жінок сорочка була такою самою як, у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.

  Учень 2. Сорочка була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала від холоду і від злого ока. Вишивка також виконувала оберегову функцію. Вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.

Учень 3. Сорочка, вишита матір’ю оберігала  від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами.

Вчитель. Поверх сорочки жінки одягали в будень до роботи запаску, а в свято –  плахту і попередницю (фартух).

Запаска – шмат тканини, що одягали поверх сорочки. Разом із подолом сорочки запаска закривала ноги аж до кісточок. Кінці запасок прикрашали китицями чи помпонами. Запаска була типовим одягом жінок західних регіонів.

Ще одним цікавим  різновидом жіночого одягу є плахта.

Плахта – святковий стегновий одяг із вовни. Плахта зовсім проста – це два полотнища, зшиті до половини разом. Плахту перегинали через пояс таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила», звисали з боків. Поширеним було ткання плахти у дрібні чотирикутники, заповнені узором. За орнаментом і барвами плахту називаючи «картатою», «ро­гаткою», «синяткою», «крижевою», «хрещаткою», «закладяною». Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою – тканим, або плетеним поясом.

Наступний елемент одягу – фартух. Ще 120-130 років тому фартух слугував швидше прикрасою, ніж захистом одягу від бруду. Його носили з різними типами стегнового одягу і часто шили із дорогих тканин (парча, візерунчастий шовк, шерсть). Фартух був поширеним на всій території України.

Спідниця – зшитий стегновий одяг із вовняних, напіввовняних та полотняних тканин. Спідниця з'явилася в Україні досить пізно і була спочатку одягом міщанок, лише згодом вона прийшла у село.

Ще українські жінки поверх сорочки одягали різного роду безрукавки:  керсетка (безрукавки з фабричної тканини), яка декорувалася вишивкою або аплікацією. Цей елемент одягу був типовим для Лівобережжя.

Кептар – нагрудний одяг із овчини, який носили хутром усередину. Прикрашали його різноманітними шнурами, аплікацією, вишивкою. У різних частинах Західної України він мав різні назви, але типовим є те, що він завжди був дуже рясно прикрашений.

Учень 5. Стоїть смерічка на горі

В снігу, неначе в кептарі.

І ми до неї в гості йдемо –

Вона росте, і ми ростемо.

Кептарі увійшли до жіночого одягу в середині ХІХ ст.

Верхній одяг у жінок складав кожух – зимовий одяг із овечого хутра. Жінки носили і короткі кожухи, їх називали – кожушанками. Перевагу надавали білим кожухам.

Гуцульський різновид кожуха ще має назву гуня. Пропоную переглянути відео виготовлення гуні. (Відео)

   Ще один поширений вид одягу був свита – плащеподібний  одяг із саморобного сукна чорного або сірого кольору. Носили його в негоду. Свити й кожухи оздоблювалися вишивкою та аплікацією.

Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини так і для Полтавщини – кольорові чоботи – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевики. Бідніше населення носило постоли.

Постоли (морщениці) – м'яке селянське взуття із цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке зазвичай носили з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками (волоками) чи шкіряними ременями.

Капчури – короткі вовняні панчохи.

Обов’язковим  додатком до жіночого одягу було гарне намисто, яке прикрашало шию.

Намисто – нагрудна прикраса із нанизаних на шнурок або нитку різнокольорових кульок із каміння, скла або металу. Найбільш цінними вважались на­миста із гранату, перлин та коралів.

Учень 6. Червонясте, променясте,

Розквітає, як вогні.

Дай хоч трішечки намиста,

Калинонько і мені…

Носили його і в будень, і в свято. Та зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди.

Серед традиційних прикрас використовували і монети. Їх скріплювали між собою і носили разом із намистом. Називали їх дукатами. Існував такий звичай: хрещений батько дарував золотий дукач своїй похресниці, коли їй виповнювався рік.

   Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру. Їх називали – ґердани.

Ґердани – шийна бісерна прикраса у вигляді стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент.

Вінок – є найкращою оздобою голови української дівчини.

Учень 1. А волошок, маку скільки!

Материнка, сокирки,

І дзвіночки, й васильки –

Все нам добре на вінки.

Український віночок – не просто краса, а й оберіг, «знахар душі», бо в ньому є чаклунська сила, що біль знімає, здоров’я береже. Всього в українському віночку традиційно 12 квіточок. І кожна – лікар, оберіг. У віночок також вплітали різнокольорові стрічки.

Стрічки-бинди – яскраві стрічки, які підв'язували до вінка.

Кожний колір мав свій символ.

(Дівчата по черзі чіпляють стрічки до віночка, який висить на дошці.)

Коричневий колір – символ землі – годувальниці.

Жовтий – символ сонця, хліба.

Блакитний – символ води і неба, дає силу і здоров’я.

Червоний – символ щирості, душевності.

Зелений – символ рослинного світу, молодості.

Ще був звитий вінок – головний убір, прикраса, що звивалася з живих або штучних квітів.

Вінок-шнур – тоненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, підтримуючи розпущене волосся. Іноді ззаду нав'язували багато різнокольорових стрічок, іноді з боку встромляли живі або штучні квіти.

І накінець, найкращою оздобою голови жінки були парчеві очіпки та хустки.

Хустка – шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голову чи шию або напинають на плечі.

Хустки прикрашали переважно геометричним орнаментом, а пізніше увійшов у моду і рослинний. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки.

Очіпок (чепець, чепчик) – головний убір заміжньої жінки, що мав різноманітну форму: округлу, напівяйцеподібну, циліндричну, розширену вгору і сід­лоподібну (з двома гребнями поперек голови). Його призбирували в складки у по­вздовжньому і поперечному напрямках.

Пропоную вам розглянути традиційний дівочий святковий одяг Черкащини, а саме Черкаського району кінця 19 – початку 20 ст.

Відео Спадок Черкащина

Тепер розглянемо традиційний чоловічий одяг.

Чоловічий одяг

Відео 100 лет моды

Учень 1. Дуже різноманітний, із особливостями у кожному регіоні, укра­їнський чоловічий одяг мав єдину основу – полотняні (суконні) штани і натільну сорочку з обов'язковою вишивкою. У західних регіонах до цієї основи майже обов'язково додавався той чи інший нагрудний одяг без рукавів, прикрашений овчиною, шнурами та аплікацією. На сході нагрудний одяг майже завжди мав рукави і не був так рясно прикрашений.

Учень 2. Головним елементом чоловічого одягу, як і жіночого вбрання, була вишита сорочка. На заході вона доходила майже до колін і носилася поверх штанів. Виріз горловини зав’язували на шнурок чи стрічку. Вона мала широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя. На сході сорочка була коротша і збиралася у шаровари.

Шаровари – дуже широкі штани, які переважно заправляли у халяви. Зверху шаровари мали очкурню, через яку просмикувався очкур, що стягував їх на талії.

Очкур – це звичайний шнур, яким стягували штани.

Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.

Чоловічий поясний одяг найдавніших часів – це гачі.

Гачі – вузькі сукняні штани (у деяких західних регіонах — червоні), які або застібувались на ґудзик, або стягувалися шнуром.

Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня – кріпилася на талії за допомогою шворки. Гачі носили чоловіки Західної України. А чоловіки Східної та Центральної України носили шаровари.

 Поверх сорочки чоловіки Карпат та Прикарпаття носили кептар – хутряну безрукавку, яка завжди була оздоблена вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками. А запорізькі козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.

Український чоловічий одяг зверху оперізується поясом. Пояси були різнокольорові ( червоні, сині чи зелені ) з шовкової, бавовняної чи вовняної   тканини. Кінці пояса завжди прикрашали китицями чи бахромою.

У Східній і Центральній Україні були ще і довгі (до 3 м), і широкі (20-40 см) шерстяні пояси з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої і чорної) з поздовжніми смугами і бахромою по краях. Зав'язували їх по-різному: то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими краями, а коли підв'язували верхній одяг, то краї заправляли всередину.

Чоловіки Карпат носили шкіряні пояси – череси.

Черес був зшитий уздовж із двох складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей. До ременів кріпилися: кресало, протичка для люльки, підвішували до великого ременя складний ніж, металевий топірець.

Пояс у давнину також служив оберегом, своєрідним талісманом. Вважалось непорядним вийти на люди без пояса.

На голови чоловіки одягали шапки.

Кучма — висока циліндрична шапка з овчини або іншого хутра.

В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою – гріх для чесного чоловіка. В народі з’явилося прислів’я «Без шапки, мов злодій ходить». Ходити з непокритою головою дозволялося лише на похоронах та біля церкви. Переступаючи поріг хати, треба було скинути шапку.

Чоловіки Західної України носили капелюх – головний убір з товстої, м’якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня, тощо.

Учень 2. Грають бджоли і джмелі

В квітах на осонні,

Ходить в жовтому брилі

По горах сонях.

У літню спеку носили солом’яні брилі. Їх плели переважно пастухи під  час випасу худоби в полі.

Верхній одяг був такий, як і у жінок. Свити і кожухи шили з чорного чи коричневого сукна, а в давнішні часи з білого. Їх оздоблювали вишивкою, чи аплікацією. Поли й поділ обшивалися хутром, на комір бралося кращої якості. Також носили сердаки.

Сердак (сардак) – різновид верхнього теплого короткого сукняного одягу.

Чоловіче взуття було також різним. Бідніше селянство одягало на ноги постоли – стягнуті шматки сиром’ятої шкіри, а на Полтавщині плетені з лика – личаки. Заможніші носили чоботи.

Чоботи – чорне юхтове або хромове взуття з високими м'якими халявами, яке ши­ли із шкіри коней.

Учень 3. Серед лісу, серед гаю

У неділешній обід

Заснув мужик у чоботях,

Прокинувся без чобіт.

Дитячий одяг

В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами і використанням своєрідних символів дівоцтва (вінків, червоних стрічок, аплікацій та нашивок, різноманітних прикрас, яскравих кольорів, особливістю зачіски – коси, відкрите волосся) або парубоцтва (колористика одягу – яскраві тони та контрастні поєднання, окремі елементи костюма (поясом, шапкою), особливостями зачіски).

Дитячий одяг на усій території Україні складався із сорочки, а трохи пізні­ше (із середини XIX ст.) — і з полотняних штанів. Інколи на ноги взували ли­чаки з лика, але у теплу пору року діти ходили босоніж.

Український одяг XVII—XIX століття розкривав соціальну структуру суспільства. Костюм того часу був своєрідною ознакою, за якою ви­значалась належність людини до певної соціальної групи.

Заможні верстви населення (наприклад, козацька старшина, духовенство) для пошит­тя одягу використовували високоякісні тканини – парчу, оксамит, штоф, золо­тоткані привозні тканини.

Одяг сільського населення виготовлявся в основному із домотканих тканин, хоча заможніші використовували і фабричні тканини.

Костюм простого міського люду був близьким до селянського, проте відрізнявся різноманітністю прикрас, таких як сережки, намиста, браслети, підвіски. Найстійкішим щодо збереження давньоруських традицій був, звичайно ж, одяг сільського населення України.

Однією з особливостей українського костюму є його кольорове оформлення. Колір одягу перебував у гармонії з навколишньою природою, тому і кольори були відповідні: білий світ, червоне сонце, чорна ніч.

Білий, червоний та чорний  –  найбільш поширені кольори на території України. Червоним кольором доповнювалися святкові костюми. Навіть плахту без червоного кольору називали пісною, а про очіпок казали так: "Молодиця в червоному очіпку йде – наче маківка цвіте". Крім кольору, одяг урізноманітнювали вишивкою, вибійкою, тканням, нашивними прикрасами.

ІV.   Сприйняття мистецтва

А зараз я хочу ознайомити вас із українською художницею планетарного характеру – Оленою Львівною Кульчицькою (1877-1967рр.) .

У багатій й різноманітній творчій спадщині художниці особливе місце займають численні малюнки українського народного одягу, що були виконані впродовж 1928–1946 років. Більшість з них (а це понад 100 малюнків) увійшли до унікального видання 1959 року – альбому «Народний одяг західних областей УРСР». І це не фотографії, а блискуче виконані акварелі та рисунки пером і тушшю, які не лише документально точно фіксують артефакти народного мистецтва, а відтворюють дух народного генія і високі естетичні смаки, які відшліфовувалися тисячоліттями на українських землях. В альбомі представлені зразки одягу західних областей України: Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Львівської, Волинської, Рівненської із зазначенням конкретних населених пунктів, де художниця досліджувала і замальовувала зразки народного одягу. У акварелях Олени Кульчицької, в основному, зображені загальний вигляд святкового й повсякденного (літнього і зимового) жіночого та чоловічого одягу у різних ракурсах. А техніку малюнка пером, часто-густо у поєднанні з аквареллю, застосовувала для відтворення елементів, деталей та прикрас одягу (вишивка, металеві прикраси тощо).

Можливо, і серед вас є майбутні художники, які в майбутньому створять такий альбом народного одягу нашого краю?

  V.  Підсумок уроку

Рефлексія. Сьогодні на занятті ми познайомились з традиційним народним костюмом, а точніше – лише з основними його елементами, а їх різновидів існує ще дуже багато. І все це – частина нашої багатої культури. Недаремно епіграфом до нашого заняття я підібрала слова видатної української поетеси Ліни Костенко «Бережи українське – носи вишиванку». На закінчення пропоную вам переглянути світлини наших прабабусь та прадідусів, і головне – звернути увагу на їх вбрання.

Відео

Невже тоді носили лиш для моди

Сорочки, і жупани, й кожухи?

У них – живе історія народу,

Його талант прекрасний і важкий.

І їх ні час, ні простір не порушать,

Нехай на порох зітруться роки!

У них живуть людські безсмертні душі,

Ті добрі чари легкої руки.

Вчитель: (Рефлексія) Доповніть, будь ласка, речення:

• Мені сподобалось…
• Я запамятав(-ла)….
• На наступному занятті я б хотів(-ла) ще дізнатись про…

Наше заняття закінчено. До побачення!