Урок "Вклоняємось тобі, Кобзарю…"

Тема:  Вклоняємось тобі, Кобзарю…

Мета:  поглибити, розширити знання учнів про життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича Шевченка; виховувати любов до Шевченкового слова ; пробудити високі патріотичні почуття: любов до рідної землі, відданість і причетність до всього, що переживає народ України; акцентувати увагу та виділити головне в багатогранній творчості митця, розвивати виразне читання.

Обладнання: портрет Т.Шевченка, виставка літератури, «Кобзар», проектор, мультимедійна дошка.

Тип уроку: урок – композиція.

                                                      Перебіг уроку

Звучить пісня  «Думи мої, думи мої…»

Слово вчителя.  Шановні присутні, дорогі учні! Дозвольте мені привітати усіх вас із  початком ювілейного Шевченкового року. Адже 2014 рік в Україні оголошений Президентом  роком відзначення 200 – річчя від дня народження Великого Кобзаря. Бажаю нам усім певною мірою долучитися до вшанування  цієї великої людини.

То була дивовижна зоря:

На убогу і світом забуту.

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря…

                   Є.Сверстюк

І хоча сьогодні його немає серед нас, та слова його бентежать і хвилюють душі небайдужих  шанувальників, бо він був одним із тих, кого ми називаємо провісником нового життя, народним пророком, титаном духу.

Учень. Благословенна та година, як мати народила сина. І нарекла його Тарасом.

Учень. Благословен той день і час, коли прослалась килимами земля, яку сходив Тарас малими босими ногами. Земля, яку скропив Тарас дрібними росами – сльозами.

Учень. Року 1814 з 26 на 27 лютого за старим стилем, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Шевченко.

Учитель. Народився Тарас у селі Моринці, але дитинство провів у селі Кирилівка. Справа в тому, що, коли сім’я збільшилась до 13 чоловік і в дідовій хаті стало тісно, Григорій Шевченко перебрався в порожню хату злодія Копія, якого пан Енгельгардт відправив у Сибір. Є свідчення, що втікши з каторги і блукаючи в околицях Моринців із розбійницькою ватагою, Копій кілька разів приходив до Шевченків, погрожував, вимагав харчів. Не витримавши цькувань, тихий, покірний і побожний Григорій вибрався з села  до Кирилівки.

Учень.  В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала кріпачка – мати,вбита горем.

Нещасна мати сповила його,малого, й зажурилась,

І цілу ніченьку вона за сина – кріпака молилась

У тій старій, похиленій хатині.

Інсценування уривка з повісті Степана Васильченка «В бур’янах»

Мати. Бодай уже ті діти не народжувалися, що мають рости у неволі.

Баба. Не можна так, дочко, казати  - гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує…

Мати. Нам усім один талан – і дідові, і батькові, і дитині – довічне панське ярмо.

Баба. А ти не клич на дитину недолю, та ось послухай, що я тобі буду казати. У нас, у бабів, є така прикмета, що коли перше, ніж зайти до породіллі в хату та заглянеш у вікно знадвору, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Такого я ще не бачила. Не знаю, чи й казати.

Мати. Раз почали, то вже кажіть.

Баба. А побачила я : сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством – мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як у царській короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию… Я так і обімліла і дивитися далі побоялась… Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина – буде  змагатися з панами та з царями. А за що – сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме… хто знає – може, це й він.

Мати. Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.

Баба. Але, Катре, ти про це нікому не кажи, бо довідаються, борони Боже, пани – і вирости не дадуть – із світу зженуть.

Учень. І росте Тарас. Минає рік, і два, і п’ять років. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад, густий та темний, за сад на могилу! А бур’яни несходимі! Залізе – до вечора не вибереться… і мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається.

Учитель. Життя його від народження було сповнене то горя, то драми, то поезії. Життєву біду знав не з чуток: злидні переслідували його і усе, що було з ним пов’язане. Коли виповнилося 9 років, померла від епідемії Шевченкова мати. Другий шлюб батька виявився невдалим і недовгим, а після смерті батька Тарасовому дідові Іванові довелося силою виганяти з хати мачуху, щоб сироти мали хоч де переночувати. Хворів батько перед смертю довго, майже півроку. Коли ділив спадщину, то, мабуть, не без причини не наділив Тараса нічим, відчуваючи небуденність цієї дитини: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він  не буде людиною абиякою; з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо… »

         Ви уже знаєте, щонайбільшим бажанням Шевченка було стати маляром. Проте в сусідніх селах обдарованим хлопчиком або нехтували, або вимагали дозволу від пана. Так що шлях сільського маляра не склався. Будучи студентом Академії мистецтв, Тарас з усієї сили тягнувся до найвищих вершин образотворчого мистецтва, але здобув лише срібні медалі, а за кошти Академії відправляли в Італію на стажування «золотих медалістів». Не вдалося Шевченкові здійснити поїздку й за гроші, які подарувала дружини Пантелеймона Куліша  зі свого приданого. Якийсь невідомий фатум не давав Тарасові стати художником. Чому? Послухаймо Є.Сверстюка: «Бог дав йому великий хист до малярства, бо інакше він не мав би змоги навіть вирватися з села. Малярство було тією чарівною паличкою, що рятувала його в годну скрути і легалізувала його становище… Виходить, хист до малярства був у нього захистом для божественного дару слова – світильника, з яким він мав пройти по країні. Він мав озорити  «світ наш темний і лукавий»,… і мав «благословити свободу мислі, дух любові»».

Учень. Руки й душа молодого Шевченка просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть лілеями білими, маком червоним, рожевими мріями. Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко. Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний «Кобзар»! Ще буде воля, воля буде! Дихнеш, дихнеш на повні груди! А поки що – мрії і нестримне бажання волі.

Звучить уривок із пісні на слова Т.Шевченка «Бандуристе, орле скутий!»

Учень. Єсть на світі доля. А хто її знає?

Єсть на світі воля. А хто її має?

Візьміть срібло – злото та будьте багаті,

А я візьму сльози – лихо виливати;

Затоплю недолю дрібними сльозами,

 Затопчу неволю босими ногами!

Тоді я веселий, тоді я багатий,

Як буде серденько по волі гуляти!

Воля! Воля Учусь малювати. Нікому не кланяюсь і нікого не боюся, окрім Бога – велике щастя бути вільним.

Учитель. Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова! То був його час! Здавалося, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості,писав і дивувався.                                                                         Новий статус  - вільна людина – дозволяє Тарасові жити за іншими законами. У нього з’являються впливові друзі, стипендія і малярські заробітки давали можливість жити безбідно. Тарас був наївним і добрим: давав милостиню злидарям, позичав,посилав грошову допомогу рідним.                                                                Столичне місто, вишукані товариства виявилися чужими Шевченкові, хоча почувався він серед знаті як рівний серед рівних, але прагнув додому, в Україну.

Учень.         Плаче Україна і я плачу;

            А тим часом пишними рядами

Виступають отамани, сотники з панами і гетьмани;

Всі в золоті і в мою хатину прийшли,

Сіли коло мене і про Україну розмовляють.

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм, козацтво гуляє, байрак гомонить.

От де моє добро, гроші, моя слава.

 Учень.1843 рік. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні ! його радо приймали дворянські родини, вважали за честь вітати такого високого гостя.  Але деякі «прихильники»  поетового таланту виявилися жорстокими кріпосниками.

Учень. Найбільша душевна драма Шевченка: перед зором, в омріяному «земному раю» на Україні йому відкривається пекло.

Учень. Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть!.. Скрізь був і все плакав.

Учень. І не воднім отім селі, а скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві. Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини.

Учень.  Кругом  неправда і неволя, народ замучений мовчить. Кати знущаються над нами , а правда наша п’яна спить.

Учитель. З – під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим , і живим, і не народженим…», «Заповіт».

Звучить вірш «Заповіт»

Учитель. Поет був хворий, тому рука спішила сказати останні слова. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя генію. Тебе ще чекатиме твоя Голгофа, твій каземат, царевий присуд.

Учень. І присуд не забарився. І був він найжорстокіший: не писати й не  малювати. Холодні стіни каземату і зверхні окрики катів. А руки прагнуть малювати, душа воліє щирих слів.

Учитель. Такі поети не вмирають, їх пам’ятатимуть віки!

Прийде за ґрати каземату Вкраїна серцю дорога,

Садок вишневий коло хати і схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре, загляне в душу аж до дна.

Звучить вірш «Садок вишневий коло хати»

Учитель. Майже водночас з поезією «Садок вишневий коло хати» там же в казематі написаний гнівний і розпачливий вірш «Мені однаково», сповнений тяжкої думи про нещасливу долю України.

Звучить вірш «Мені однаково»

Учень. Оренбург. Кос -Арал. І в снігах, і в пустині я не каюсь, Вкраїно! За тебе Голгофу страшну відбуваю. «Караюсь, мучуся, але не каюсь!»

Учень. Серпень 1857 року. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю. Україна чекає на свого сина.

Учень. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися з бідною дівчиною – кріпачкою, мати сімейний затишок, дітей, оселитися в рідній Україні. Йому було всього 47 років.

     Поставлю хату і кімнату,

    Садок – райочок насаджу.

     Посиджу я і походжу

     В своїй маленькій благодаті.

Учитель. Та не судилося йому, великому й безсмертному, пізнати звичайне людське щастя. Випурхнуло воно з рук поетових сполоханою пташкою. Іронія долі? Так. Іронія долі. Та Шевченко не докоряв своїй долі.

Звучить вірш «Доля»

На екран  проектуються слайди  з життя Шевченка, і звучать заключні слова.

Учень. «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота душі у ржу. Найкращий та найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Учитель. На наступних уроках ми вивчатимемо творчість Т.Шевченка. її дехто сприймає поверхнево, не вдумуючись, не співпереживаючи, та ще й сміє твердити, що Кобзар простий, доступний, всім зрозумілий. Це не так. Велич Шевченкового слова відкривається лише справжнім патріотам.