Уроку-пам’яті на тему " Голодомор 1932-1933 років "

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розробка   уроку-пам’яті  на  тему:

 

" Чорна  сповідь  моєї  Вітчизни"

 

присвяченого пам’яті жертв голодомору

 

 

класного  керівника 5-а класу Незоли А.С.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чорна  сповідь  моєї  Вітчизни

Урок  пам’яті

 

Мета:  сприяти поверненню історичної  пам’яті про голодомор 1932-1933 років;  формувати в учнів повагу до подій тих часів;  виховувати почуття співпереживання, поваги до минулого України.

 

Обладнання:  стіл, букет квітів, перев’язаних чорною стрічкою, черствий   хліб і вода, свічка, український рушник, колоски, "Реквієм" В.Моцарта.

 

Хід уроку.

Звучить  "Реквієм"

І. Вступне слово вчителя.

  

 Учитель. Кожен народ має свої традиції, історію, пам'ять. У пам'яті людській навіки за­лишиться 1933 рік — найстрашніший в історії рік — рік голодо­мору. Сьогодні поговоримо про цю страшну трагедію.

Відомі вам слова «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього»? Адже наше мину­ле, історія нашого народу — це невичерпна криниця духу, му­дрості, перемог і страждань. Ко­жен народ має її, свою власну — глибоку і прозору або замулену й прикидану, але має ту, яку ство­рив. Нашу намагались і замули­ти, і прикидати. Однак ніколи, ні в які часи не перевелись українці, які, припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б її могутньої цілющої живильності.

Сьогодні, коли ми заходили­ся будувати свою державу — без своєї кришталево чистої криниці не дамо собі ради. Але з нашої історичної криниці належить ви­черпати багато солоної води від горя і сліз. Це наше громадянське завдання.

Скликати живих, небезпам'ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками і сотнями виснажені тіла батьків і мате­рів, братів і сестер, наших з вами дідусів і бабусь. І наскладали їх понад 7 мільйонів — єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.

За народним звичаєм, коли когось із батьків виносили з осе­лі, син чи донька небіжчика про­мовляли:

— Люди добрі, може, перед кимось мій батько (матір) завинив (-ла), то просить він (вона) про­щення раз, другий раз і третій раз.

А над тими жертвами безне­винними кволі живі не могли ви­мовити й слова.

 Тим-то ми, спадкоємці тієї наруги, маємо просити про­щення, ми зобов'язані сказати гірку правду перед могилами, насипами і символами — хрес­тами. Щоб знали діти, через які страждання пройшов наш до­брий і щирий народ.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки—твердіші,

Не храми — скам'янілий чорно­зем—

Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десяти­літтях

З далини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраї­на, 20 століття,

І не рік, а криваве клеймо: «Трид­цять три» (Адлер Коралів).

Тож перегорнемо скорботні сто­рінки народної пам'яті.

 

Учень. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля — перевернутися від того, що було. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй і належить, і ми ходимо по землі зі своїми тривога­ми і надіями. Тож пом'янімо хоч сьогодні, зі спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великому­чеників нашої тяжкої історії — мільйони українських селян, жертв голодомору.

 

Учениця (запалює свічку). Іс­торія людства ще не знала такого випадку, коли володарі нищили го­лодом своїх громадян. Пам'ятаймо, що взимку 1932—1933 років поми­рало в Україні 17 осіб на хвилину, 25 тисяч щодня.

 

Читець.   «У той рік заніміли зозулі».  (Музика)

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряд­нину...

А на ранок — помер чоловік.

У той  рік і гілля, і коріння —

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил (Д. Головко).

 

Учень. Так жахливо навіть зараз ступати болючими стежка­ми страшної трагедії, яка розі­гралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник Хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний рік.

Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоча й сильна духом. У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, і хліб, слава Богу, вродив. І як завжди, його не полінувалися зібрати. Українці — люди працьовиті.

 

Учень.         Благословенний труд

Для щастя і добра.

Хліботворящий люд

На берегах Дніпра.

Це ми, о Господи,

Твої плугатарі,

Орали, сіяли,

Молились на зорі.

Немов своє дитя,

Ми пестили ріллю,

Кохали ми життя,

Вклонялись мозолю,

Вдихали чорнозем,

Вгорталися в лани,

Не знали, що помрем

З наказу сатани.

 

 

 Учень. Двадцять два місяці го­лоду — штучного, рукотворного. Він став глобальною катастрофою XX століття. Проти українського на­роду велася справжня війна, негідна, людоморна. Війна проти такого мир­ного, працьовитого народу. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, зруй­нувати спільність людську фізично і духовно.

 

Учениця. До цього голоду держа­ва штовхнула село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему. За 1931 рік державні заготівлі становили 380 пудів, але цього було досягнуто в ре­зультаті знекровлення села У бага­тьох селян вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд.

 

Учень. Узимку 1931—1932 років привид голоду вже стукав у двері се­лянських хат. Фізично ослаблене се­лянство не могло ефективно провести весняну кампанію 1932 року. Внаслі­док неякісної обробки загинула части­на посіву. І все ж таки врожай 1932 ро­ку міг би забезпечити населенню України мінімум продовольства.

 Але цього не сталося. Угорський письменник Мате Залка писав: «Україна, незважаючи на нор­мальний урожай, приречена на голод. Це — трагедія».

 

 

 

 

 

 Читець. «Обдирали селян».

Обдирали селян, наче липку.

Мав коня — то вже був з кур­кулів.

Супротивних — в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш — дроти таборів.

В таборах той, хто землю леліяв,

У буремні відстояв грудьми.

«Вождь великий» всю тундру засіяв

З України моєї кістьми.

 

Учень. Кажемо нині: село по­старіло. А це ж прямий наслідок голодомору. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний го­лодомором. Що ж забрали із собою у могили ті мільйони великомуче­ників голодного року?

А пішли найкращі, не­сли в могилу найкоштовніше, що є в нації — гени розуму, здоров'я, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Ночами селяни зрізали колоски на тих полях, де ще два роки тому були повноправ­ними господарями.

 

Учень. Сьомого серпня Сталін підписав закон про охорону соціаліс­тичної власності, що у народі назива­ли «законом про п'ять колосків», де за крадіжку передбачено розстріл або позбавлення волі строком на 10 років.!

Політика щодо укра­їнського народу була страшною:

Багаті? — Старцюватимете!

Горді? — Впадете на коліна!

Густолюдні? — Прополемо!

В історію оглянетесь? — Очі  виколемо.

Усюди існували спецбригади, які викликали по одному госпо­дарів, вимагаючи негайно від­везти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна на 10 років позбавляли волі. Це був розбій. Деякі селяни накладали на себе руки.

 

Учениця. Шостого грудня 1932 ро­ку було прийнято постанову партії про чорні дошки, на яких було записано 85 районів України. В цих районах конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на селян обрушувалися ре­пресії. Голод охопив Україну. Селяни їли собак, котів, щурів, трупи коней, листя і кору дерев. Траплялися випад­ки канібалізму.

 

Учень. Живі не мали сили ховати мертвих. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапо­ри, що означало, що жителів тут уже немає. У Харківській області було за­фіксовано 9 районів, де масово мерли люди. А на сусідніх залізничних стан­ціях в елеваторах під охороною збері­галися тисячі пудів хліба.

Учениця. А газети весною 1933 ро­ку повідомляли про щасливе життя радянської держави. Скрізь лунали повідомлення про новобудови, чудо­ве життя, піклування вождя всіх наро­дів, а на селі була мрія про рятівний окраєць хліба.

 

Учень. Наприкінці зими 1933 року голод в Україні на­був нечуваних розмірів. Намага­ючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасу­вали хлібні картки і можна було купити хліб.

 Та сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, було блоковано. А ті селяни, що пробиралися туди і не знайшли порятунку, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли трупи коней і людей.

«Свої ж люди брали добро і робили торги. Одного разу ви­вели шкапину з конюшні, про­дали клуню, сарай. Повигрібали зерно з діжки. Забрали діжку, іржавий плужок та борінку. Почали нишпорити в хати За­брали квасолю, кукурудзу, со­няшник, борошно. Все пови­гортали. Навіть пшоняну кашу і ту конфіскували. А в сусіда Дмитра ще й вікна повибивали, піч розвалили. Забіг я до них і остовпів. Не впізнаю. Вікна по­затикані солом'яними кулями, старими ряднами. Вітер гуляє по хаті, а на вцілілім краю печі сидить бліда Дмитрова дружи­на, пригорнувши трьох діток, одягнена у старий кожух», — так писав Олександр Зайвий у повісті «Чорний час».

 

Учень. Ось що про ті часи пи­сав канадський експерт по пше­ниці Е. Керне: «16 червня прибув я із Москви у Київ. На кожній станції натовпи від десятка до кількох сотень — обірвані, голод­ні селяни, деякі жебрачать хліб, багато з них чекають квитків, але даремно, вилазять на при­ступи вагонів, усі брудні, нещас­ні, без сліду усмішки».

 

Учениця. На одного працівни­ка виділялося по 100—300 грамів хліба, але діти, які не працювали, не мали і цих крихт.

У 180  районах, де не виконували плану, дитячі ор­ганізації зняли з централізованого продовольчого постачання. Фік­сацією дитячої смертності ніхто не займався. На той час в Україні було 55 тисяч сіл, і в кожному мер­ли діти.

 

Учениця.  Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата, ні сестру,

Бо не впустить нас бозя до неба.

А як серце моє навіки згасне,

Не вбивайтесь з горя,

Покладіть біля вишні в садоч­ку мене,

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста

І росою вмиватиме очі.

Читець.  Кажеш, не було голодо­мору?

Ти кажеш — не було голодо­мору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

ї забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сум­лінні?

Імперський молох світ нам за­туляв!^:

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще вони стоять мені в очах.

                 А кажеш — не було голодомору?

 

Учитель. Тяжко повертає собі народ України духовне здоров'я. Жа­дане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Над­то багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голо­ду, розкріпачити волю людей.

На десятиліття можна засекретити архіви. Можна при­ховати в глибинах спецсховищ ви­кривальні документи. Можна за­мести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати істо­рію на догоду диктаторів чи ідео­логії. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія і ми повинні знати і пам'ятати її.

Відкривайтесь, не­беса!

Зійдіть на землю всі україн­ські села, хутори, повстаньте над планетою, невинні душі, збудуйте пам'яті негаснучий собор!

Тільки виповівши минулі страждання, ви­кричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде  себе  наш народ, гідний прекрасної долі.