Усна характеристика інших персонажів роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Автор ресурсу. Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіУрок мовленнєвого розвитку № 4 Усна характеристика інших персонажів роману «Маруся Чурай»

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури XX століття.

Червоною ниткою через весь роман чітко проявляється позиція громадянина й патріота в особі самого автора. Використовуючи історичний досвід рідного народу, письменниця проводить ідею невмирущості його духовних цінностей, що надає її поетичним творам досить актуального звучання сьогодні, в час національного й культурного відродження. Тож нехай сьогоднішній урок запалить у наших душах любов до рідної землі, до отчого дому.

Робота в групахІ групаІван Іскра,дід Галерник, мандрівний дяк,Семен Горбань. Історичні персонажі в романі: Богдан Хмельницький, Яків Остряниця, Мартин Пушкар, Лесько Черкес, Ярема Вишневецький.«Пошук інформації» ІІ групаІІІ група. Образ полтавської громади: батьки Марусі Чурай,Гриць Бобренко, його мати, Галя Вишняківна.

Роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко належить до творів української художньо-історичної романістики. У ньому – ціла галерея історичних постатей. Богдан Хмельницький. Лесько Черкес. Мартин Пушкар. Яків Остриця. Ярема Вишневецький. На сторінках роману ми зустрічаємо представників козацької республіки Богдана Хмельницького, Леська Черкеса, Мартина Пушкаря, Івана Іскру, отамана Гука, Якима Шибилиста і тих, хто з небуття «повернувся у думі» (Гордій Чурай, Яків Остряниця, Наливайко). До цього славетного лицарства належить дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не загоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він із часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, не один раз повторивши Марусі: «Любов любов'ю, а життя життям». ІванІскра

Найвідомішою постаттю є гетьман Богдан Хмельницький. І хоч це не головний герой роману, його характер поетеса розкрила правдиво і повно. Ліна Костенко більше уваги приділила його внутрішньому світові, описавши гетьмана як людину розумну, чутливу. Цей опис базується більше на емоцій-ному заряді. З яким душевним болем сприйняв він розповідь Марусі Чурай. Про то він думав сам на сам з собою. Опівночі, напередодні бою?Який душа несла його тягар,Про шо він радився із Богом —То знає лиш перо і каламар. Де срібний лев боровся з однорогом. Як людина справедлива і розсуд-лива, враховуючи те, що дівчина, хоч і вчинила зло, але не є злочинницею, «бо тільки зрада є тому причина», він виносить вирок, щоб дівчину відпустили негайно.

Два поетичні рядки Ліни Костенко дуже виразно характеризують ту величезну організаційну роль Богдана Хмельницького у визвольній боротьбі українського народу: Усі до Богдана і всі од Богдана – із тьми виростають і в тьмі розстають. Невидимі ниті протягнулись від Богдана до усіх куточків України. Його розум і його воля скеровувала величез-ну енергію повсталого народу. Зображуючи Богдана Хмельницького, Ліна Костенко приділила значну увагу розмаїтим деталям його похідного побуту. Похідний стіл, мідний свічник, липова лава, на якій сиділи посли, німецький фотель з набивною шкірою, килими, образ Спаса, каламар з гусиним пером, ковані залізом подорожні шкатулки – все це ми побачили, зайшовши разом з Іваном Іскрою до гетьманського шатра.

Щоб показати знаменитого гетьмана як живу людину, Ліна Костенко деталізує його побутове оточення, добивається, щоб читач побачив його серед таких, наприклад, дрібниць як ковані залізом похідні шкатулки. На такому детально конкретизованому тлі і сам образ Богдана сприймається живішим. Він втомлений, у нього червоні від безсоння очі, він весь у невідкладних справах. Проте знаходить час вислухати Іскру і навіть власноручно написати указ про помилування полтавської піснетворки. Пізніше, у наступному розділі, цей універсал буде прочитано вголос і, слухаючи його, ми відчуємо мудрість Богдана як державного мужа. Навіщо такі подробиці?

Він, подібно до Івана Іскри, був здатний зрозуміти громадську значимість пісенної творчості Марусі Чурай:Її пісні – як перло многоцінне,як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, –що помагає не вгашати духа,як не співцями створені пісні?Мудрість Богдана і в тому, що він фактично виправдовує Марусю, вважаючи, що «вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина». Таким чином Богдан виявляє себе людиною із загостреним – лицарським! – розумінням честі, коли зрада сприймається як важкий моральний злочин. Запорожець, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес, Богдан Хмельницький – усі ці образи виписані поетесою з любов'ю, їх об'єднує синівське ставлення до України, вони – її бійці, її захисники. Усі вони є людьми високої моралі, гострого розуму, їх породила епоха, позначена могутнім устремлінням українського народу до волі, до власної держави.

Найцікавішим із персонажів, які в романі творять тло, є  полтавський полковник Мартин Пушкар – чоловік дуже авторитетний і мудрий. Посаду полковника він обіймає упродовж десятка років, що свідчить про повагу до нього. Будь-кого козаки не обирали своїм головою. Заглядаючи в майбутнє, Ліна Костенко зазначає, що цей воїн загине в боротьбі зі шляхтою, але залишиться в пам’яті нащадків: Мине сім літ – і голову цю сиву Виговському на списі подадуть.

Суд над Марусею для нього така важка справа, що він мимохіть порівнює її з війною: Страшне це діло, діло небуденне. А всі почути вирока спішать. Воно, скажу вам, легше, як на мене, діла у битвах шаблею рішать. Намагаючись зберегти за Чураївною презумпцію невинно-сті до встановлення правди, Пушкар совістить Бобренчиху, коли та ллє бруд і на дівчину, і на мертвого сина, категорич-но забороняє катувати Чураївну, вимагає від суддів обачно-сті щодо такого тяжкого вироку: І так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить.

Признаючи усе ж вину Марусі, полковник нагадує і про Грицькову вину теж, водночас він категорично виступає проти відплати злом за зло: Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?Пушкар – людина високої культури. Його любить громада, шанують козаки. Він добре розрізняє людей підлих і порядних. Епізодична сцена, коли Мартин виходить з-за столу в суді, щоб готувати полк у похід, дає читачеві чимало інформації про самого полковника: Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. Посунув трохи війта і бурмистра. Поспільство розступилось на аршин. Як бачимо, Пушкар із повагою ставиться до головуючого, звичайних клерків просто зневажає, посуваючи, як неживі предмети. Про авторитет Мартина свідчить шаноба громади, яка розступається, даючи широку дорогу своєму улюбленцю.

Сто років ріс. І ще сто років ріс. Полковнику! Це ж треба провалитись,щоб так оне стояти і дивитись!.. Рубають, кляті, Пушкарівський ліс. Пушкар – нічого. Глянув – і нічого. Спокійні очі. Сива голова. Шорстка кирея кольору нічного. Дивився. Думав.– Швидше б та трава! Іван Іскра, пропонуючи Чураївні руку й серце, не уявляє їхнього весілля без священика і Пушкаря. Великим патріотом змальований Пушкар у розділі «Облога Полтави», коли не кидається рятувати свої маєток, село, ліс, а мовчки дивиться на наругу, бо Полтава дорожча від багатства:

Полковник Пушкар – представник тогочасної української політичної та військової еліти. Він теж лицар України, проте не такий гарячий і відкритий як прибулий запорожець. Йому, як людині державній, треба враховувати безліч факторів, мати і узгоджувати справи з багатьма різними за характером людьми, – ну, хоча б і з такими, як надто гарячковий Лесько Черкес чи як хитруватий, корисливий, уміло наряджений в одежу право-блюстителя полтавський війт Семен Горбань, який, з усього видно, є опозиційною до полков-ника особою. Пушкар «ще не старий. І славу мав і силу». Поважний у рухах («Зірвав полковник повагом печатку»), мав представницький вигляд:І встав Пушкар. Обвів людей очима. Хустки, очіпки, свитки, жупани.І голова у нього над плечимабула як вежа в шапці сивини. Говорить переконливо, виважено. Справжній державний муж.

Багато симпатії вкладено поетесою і в образ Івана Іскри, сина Якова Остряниці, «першого гетьмана після Павлюка». І цей козак «загине теж, в бою заживши слави».

У ряду прихильників Чураївни виділяється Лесько Черкес – дуже симпатичний молодий козак, можливо, дещо гарячкуватий, але чесний, прямий, швидкий і рішучий у діях. Він хороший товариш для стриманого, заглибленого в себе Івана Іскри. Разом із ним побував у багатьох бойових походах. Його ставлення до Марусі – це ставлення справжнього чоловіка, який відчуває органічну потребу стати на оборону беззахисної дівчини. Думка, що Марусю можуть піддати тортурам, була для нього нестерпною, він ніяк не міг допустити цього і, прорвавшись крізь охорону до суддів, з усієї сили ударив шаблею по столу.

Полковник Пушкар повністю довіряє Леськові Черкесу, тому не бере його у похід, а залишає у Полтаві, де мала відбутися страта Марусі, сказавши: «Тут теж потрібна шабля й голова». Лесько Черкес «вдовиний син, замріяна душа» в епізоді викрадення ним коня заради участі у військовому поході, названий сімнадцятилітнім, отже, під час суду над Марусею він ще молодший. Незважаючи на це, хлопець фізично здоровий, під час всенародного визволь-ного здвигу бувалий у бувальцях.

Коли він кинувся із шаблюкою на судовий стіл як символ жорстокого присуду Чураївні, намагаючись захистити дівчину від тортур, які в козацькій Україні вважалися неприпустимими стосовно жінок, й несподівано зламав зброю, юний поборник справедливого судового рішення не міг приховати здивування від того, що стіл вистояв: Мечі оттакелецькі щербилися об шаблю об мою. Шоломи турські, панцирі шляхетські Лесько Черкес розрубував в бою!

У цій ситуації дубовий стіл у міському магістраті сприймається читачами як символ непорушного закону, а шабля — як символ стихійного бунту. Невеликий життєвий досвід, наївне прагнення перенести закони чесного поєдинку у площину юридичну засвідчують порядність Леська, але аж ніяк не його вміння бачити суть справи. Із невідворотним наближенням прилюдної страти Марусі щирий і нетерпимий до будь-якої кривди парубійко, здається, зовсім втрачає голову, адже вдається до зовсім неадекватних дій: — Люди! Був же такий звичай? — коли вели на страту козака, виходить дівка, вкутавши обличчя, що він не бачить навіть і яка, і каже: — От що, я з ним поберуся! І віддавали ж смертника таки. А що, як я врятую так Марусю?! Така його поведінка — аж ніяк не наслідок можли-вої закоханості Черкеса в Марусю. Це свідома готов- ність ціною власної парубоцької свободи врятувати життя тієї, яку давно кохає Іван Іскра — вірний побратим юнака, старший бойовий товариш.

Згадує Ліна Костенко й тих, хто лишив у людській пам’яті гірку славу зрадника і мучителя. Вона розповідає про Ярему Вишневецького, якому «кожна осичинка над шляхом... про Юду листям шелестить». Отож любов до Вітчизни, до свого народу, правда, мужність і справедливість — ці риси повинні бути притаманні кожному громадянинові своєї країни. Цей польський магнат Ярема Вишневецький, якому належала Лубенщина, завдав найбільшого лиха цій землі. Це був страшний «руйнатор України», «упир з холодними очима, пихатий словом і чолом». Тримав усе оружною рукою. Був кам'яніший од своїх твердинь. Горіли села, кров лилась рікою, коли тікав степами на Волинь.

Ярема Вишневецький був онуком Дмитра Вишневецького, який представляв галузь українського княжого роду і був першим відомим в історії козацьким отаманом, що згуртовував козаків на захист України від татар і турків. Потрапив у турецьку неволю і був страчений у Царгороді. У народі він був знаний як Байда. Це про нього йдеться у відомій думі. Його внук Ярема уже був полонізованим, вважав себе поляком і став, як говориться в романі, «мучителем власного народу», його «кривавим катом». Із Лубенщини був вигнаний повстанцями Богдана Хмельницького: Тікав по трупах Єремія звідси. Та все карав, карав, карав призвідців. Рубав їм руки, вішав, розпинав, садив на палі, голови стинав. Страшний по ньому залишався слід – козацьких тіл кривавий живопліт. Усі тут гибли, винні і невинні. Лишились тільки села удовині.

VІ розділ «Проща» У «Прощі» багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнити лихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради – одну з найважливіших у її творчості. На жаль, Єремія Вишневецький – далеко не одинокий у нашій історії випадок зрадництва – багато родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво і вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Б. Хмельницькому вдалося побудувати державу; як багато хто з колонізованих українських шляхтчів згадував свої походження і йшов на службу до Богдана. «Він широко відкрив двері спольщеній українській шляхті, і після перемоги на Жовтих Водах ця шляхта почала вертатися на Україну, де гетьман давав їм керівні посади».

Робота в групахІван Іскра,дід Галерник, мандрівний дяк,Семен Горбань. «Результати пошуку інформації» ІІ група

Стосунки Марусі й Івана - це одні з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. – Кому з героїв належать слова: Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс? Іван Іскра — найвиразніший і найяскравіший представ-ник молодшого покоління. Він багатьма гранями характе-ру співрівний й дідові Галерникові, й Марусиному батькові Гордієві Чураю, і навіть Богданові Хмельницькому. Виважена громадянська позиція Івана Іскри на суді, його блискуче слово на захист Марусі, дипломатичні здібності відчайдушного полтавського гінця до гетьмана аж ніяк не применшують ваги його особистого прохання, яке Богдан Хмельницький вгадує, лиш глянувши на прибулого: Щось мало статись, твоєї печалі достойне? — Іскра промовив: — Полтава карає співця. З екскурсів у минуле Іскра постає перед читачами людиною незвичайною.

Коло думок - Яким було ставлення Гриця Бобренка та Леська Черкеса до Івана Іскри?Метод. В нас на кутку його не люблять наші. Шляхетний дуже і чолом не б'є,- говорить Бобренко. Грицева злісна обмова Іскри за нібито гордовитість пояснюється підсвідомою заздрістю Бобренка, його відчуттям власної недосконалості поряд з Іваном. Щире побратимство Іскри з Леськом Черкесом, убогим наймитом, спростовує подібну оцінку Бобренка. Ні гордині, ні хитрощів, ні потайності, крім постійного вгамування свого кохання до Марусі, Іван не виявить жодного разу, зате вроджена шляхетність як елемент найвищого ступеня духу — багато разів. Чи погоджуєтеся ви з думкою…

Іван — холодний, «очі крижані», «мовчить і блідне» в Марусиній присутності.тоді як Гриць з дитинства — «гарнесеньке хлоп'ятко», «ласкаве, як телятко». Полюсна інакшість Інша річ, що Марусею ця чоловіча стриманість, навіть суворість, порівняно з Грицем, сприймалася на рівні відчуттів холоду і тепла: Навіть у воєнних походах Бобренко радісно, безтурботно дивиться на світ. Життєвій вдоволеності Гриця протиставлені суворі емоції Івана.

Дівчина ще не здатна збагнути державницької туги Іскри, його вболівань за долю розтерзаної України, її підсвідомо лякає любов Івана, яку він зусиллями волі приховує лише тому, що вибір Марусею вже зроблений. Навіть обличчя Іскри, на відміну від портрета рожевощокого Бобренка сприймається Чураївною дещо стилізовано: А слово скаже — з пам’яті не викинеш. А більш мовчить, не щедрий на слова. Таке обличчя, зразу і не звикнеш, — різке, як меч. Тонке, як тятива. Іван близько до серця бере зраду Грицем Чураївни, пильнує її від нерозважливого кроку, рятує від самогубства, коли дівчина кидається у Ворсклу біля греблі. Саме він привозить універсал Хмельницького, який забороняє страчувати засуджену. Для Марусі Іван стає братом, єдиною людиною, яку вона завжди чекає в гості. З іншого боку, навіть тяжка облога Полтави, зайнятість воєнними справами не здатна змусити Іскру перестати опікуватися Марусею.

У розмові Іскри з дідом Галерником розкривається велич і доброта Іванової душі, сила його щирих почуттів до Чураївни. Син Остряниці не соромиться ні власних сліз, ні розпачу від нерозділеної любові. У землянці діда Іскра знаходить розуміння й моральну підтримку в тяжкому горі: Душа у тебе має бути крицею. Так плакати не гідно козака. Твій батько був, Іване, Остряницею, — наступний гетьман після Павлюка. Ти ж син його! Душі не занехаєш. Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Як сильна особистість, Іван не вміє грати вигідних ролей. Він не демонструє себе, він живе. Будучи молодою людиною, козак логічно припускає, що сімейне життя у нього, можливо, ще складеться без Марусі, але такої спорідненості душ, як із Чураївною, більше не буде. Іван робить останню відчайдушну спробу посвататися до коханої й намагається переконати Марусю, що не має ілюзій, не вимагає від неї неможливого: Як не полюбиш, в мене вистачаєна двох любові. Якось проживем. Таке жертовне благородство Івана не залишається неоціненим Марусею, попри її відмову вийти за нього заміж. Як в іпостасі митця Маруся собі не належала, так і син Остряниці у вирі визвольної боротьби не належить собі; як палив Чураївну вогонь творчості, так Іскра горить полум’ям державотворення.

Під час останнього прощання Маруся це настільки тонко розуміє, що її почуття можуть видатися читачам проявом нового кохання: — І знов земля кипить у боротьбі.І знову я належу не собі, — сказав Іван. Дивився, як востаннє. Торкнув мене прощальними вустами. Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду — пом’яну добром. Кирея з вильотами чорнав останній раз майнула за бугром.І я, котрій давно вже все байдуже,уже нічим я сльози не впиню. Прощай, Іване, найвірніший друже,шляхетна іскро вічного вогню!Проте насправді любовної жаги, пристрасті до Івана у Марусі не було. Марусине однолюбство виключає появу ще одного почуття на гарячій золі першого кохання. У прощанні Івана й Чураївни присутнє лише істинне відчуття соратництва, духовної близькості.

Вічний вогонь - це любов, а сам Іван – це шляхетна іскра цього вогню. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили цей процес – процес народження в ній нової, по - справжньому великої і щасливої любові.

полковий обозний, син Якова Острянині;- звиклий до випробувань і битв;- першим відгукується на поклик гетьмана;- найперше і святе для нього – обов’язок;- він належить не собі, а боротьбі;- щира любов до Марусі; - душевне благородство;- захист дівчини на суді.

Прийом «Кластер»Складіть ґроно «Який він: Іван Іскра?» гордий. Лицарблагороднийзахисникщирийпатріот(Ґронування)відданийміжнійсильнаособистістьіз почуттям обов’язкушляхетний

VІ розділ «Проща»Українська нація напередодні доби Руїни Під час прощі Маруся долає шлях із мандрівним дяком — яскравим представником високоосвіченої давньої України, носієм її інтелектуального потенціалу. Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людини освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, духовному рівні.

Письменниця зовсім невипадково звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь, їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Їх очима і душами ми й бачимо та емоційно переживаємо українську дійсність XVII століття. А вона важка, дуже важка. Одна за одною постають картини поруйнованих, голодних та холодних «удовиних сіл», що зустрічаються по дорозі від Лубен до Києва. Мандрівний дяк розповідає Чураївні, що на цій землі ніколи не було спокою, що «тут споконвіку скрізь лилася кров». Йшли по місцях, де постійно спалахували повстання доведеного до відчаю народу, – ось тут, показує дяк, «відступало військо Остряниці», а тут «скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть».

Безлюддя, яке жахає Марусю під час прощі, запустіння («Оце йдемо вже кілька діб, — / Небілені хати і випалений хліб») — виразні ознаки і матеріальної, і метафізичної руїни, що дала назву цілому періоду в українській історії. До речі, знищена затяжною, «передержаною», за висловом Гриця, війною, Україна в очах мандрівного дяка постає символічним образом території без влади: «Господа є... Господаря нема». Проте в романі цілковита українська бездержавність ще не стала зримою, а тільки вгадуваною: ще існують Січ і Гетьманщина з державним підпорядкуванням полкових та сотенних міст, чиняться не спонтанні самосуди, а справедливі законні суди: «У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. / У вас — права, ми ж — охоронці права».

Воєнні часи — це організоване вбивство, грабіж і жорстокість, тягар яких меншою мірою лягає на тих, хто воює, більшою — на мирне населення. Подібно до авторів козацьких літописів Григорія Грабянки й Самійла Велична, мандрівний дяк писав свою історію України, але вона безслідно зникла у вирі подій. Відсутність інших писемних пам’яток часу визвольної боротьби під керівництвом Хмельницького дяк теж пояснює причинами соціальними: Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невольницьким плачем. Кожне слово в цьому уривку дуже вагоме: рукопис у дяка вкрали через життєву необлаштованість талановитої людини, власне, через відсутність стола як символу впорядкованості в інтер’єрі державного дому, як юридичного механізму повноцінної влади.

В'ячеслав Брюховецький підкреслює, що хист дяка близький «сковородинському духу свободи і неспокою»: «За біблійною фразеологією у дяка не раз прориваються злободенні соціально й політично загострені судження про свій час, про суспільну боротьбу, про літературу». Він наголосив, що у романі порушується питання про первородство українського народу серед східнослов’янських етносів, що засвідчує неабияку мужність Ліни Костенко як автора. Життя не шкодувало дякові ні моральних випробувань, ні кохання, ні поетичного дару. Саме в уста мандрівного дяка Ліна Костенко вкладає сокровенні патріотичні помисли: Усі віки ми чуєм брязкіт зброї. Були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав...» Цей уривок дає ключ до розуміння того, чому Ліна Василівна у своїй творчості часто звертається до української історії, повертає народові пам’ять віків.

Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, поки його не визволили братчиками з турецької неволі, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. Дід Галерник — символ невмирущості народу. Це — старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Це - «великовоїн! — од трьох шабель ще й досі не загоєн» — цілком рівний такому прекрасному, монументальному символу Січі, як образ батька Пугача з роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Для молоді — жива історія, він є носієм високої народної моралі. В образі діда і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі Європи, а й проведено своєрідну лінію духовного родоводу (дід Галерник – Маруся Чурай – Іван Іскра).

Робота в групахІІІ група. Образ полтавської громади: Гриць Бобренко, його мати, Галя Вишняківна,батьки Марусі Чурай.«Результати пошуку інформації»

ІІІ група. Гриць Бобренко Чотирирічні воєнні походи Бобренка — не стільки його особиста заслуга, скільки безальтернативна вимога часу. Щоб не стати посміховиськом, козак повинен був сприймати військову повинність як найвищу потребу воєнної доби. Не випадково у романі не описано жодного подвигу Бобренка. Чин прапороносця, як випливає з підтексту, («Хорунжі є, немає тільки Гриця»), теж не проливає світла на позитивні якості цього козака (мужність, доблесть, геройство). Зате зроблено акцент на неабиякій вроді парубка, а прапороносцями справді призначали струнких, ставних, красивих молодих козаків.

І за віком, і за соціальним станом належить до парубків, які вже набули певного досвіду, тож їм пора створювати власну сім’ю. До того ж, Гриць давно зустрічається з вродливою і талановитою дівчиною, яка його щиро кохає. Та чи готовий Гриць до зміни сімейного статусу? Бобренко хоч і страждає від того, що заплутався у виборі дружини, переконаний, що і громада, обурена його переступом народної моралі, і зраджена Маруся готові простити йому, особливо якщо примирення з колишньою коханою зробити гучним: Людей накличем, зробим перепросини, щоб знали всі, хто чеше язиком. Ліна Костенко підкреслює, що Бобренко прийшов не каятися, не перепрошувати Марусю, а утверджуватися у своїй правоті: Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив,так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив.

Водночас із уст Гриця лунає одна щира фраза, яка, щоправда, характеризує не його, а Марусю: І що найтяжче: мука ж моя марна, бо зрада — діло темне і брудне. А ти — це ти. Ти і в стражданні гарна. Ти можеш навіть пожаліть мене. Не краще, ніж реєстровий козак, Бобренко виглядає і як вдовин син. Постійні дорікання його матері, що за все життя парубок не надбав і гроша, що до роботи не квапиться, свідчать не стільки про ненаситність старої Бобренчихи, скільки про добре замаскований паразитизм її сина. Постійне Грицеве відкладання весілля з Марусею — це вже навіть не тактика людини, що напередодні шлюбу прагне спромогтися на статки, а типова стратегія боягуза, який чекає, що все само собою вирішиться без його зусиль.

Тому словесними відмовляннями прикриває істинну суть речей: — З'єднаєм що, нестатки до нестатків?.. А як землі нам мати не одпише? А ще ж стягатись треба на коня. Подбати мушу про якусь копійку. Весілля мушу справити, а я… Можна по-різному розцінювати думки Марусі про справжні причини Грицевого вибору майбутньої дружини, та насправді вирішальну роль у розв’язці любовного трикутника відіграли ті чинники, які дають Грицеві змогу почуватися главою сім’ї за умови його найменших духовних і фізичних затрат на утримання родини. Звідси й потреба Бобренка і йому подібних «мужів» у жінці, яка б до всього бралася — «до печі і до городу, до коней і до свиней», була терплячою і всепрощаючою, щоб «на неї можна нагримать, і можна її побити», такою, яка б сама щиро вірила, що в неї «на двох глупо ти, у нього — розум на двох».

Грицева мати Орихна Бобренчиха У сім'ї Бобренків найколоритнішим образом виступає саме ця безцеремонна черства жінка. Уже читаючи перший розділ, ми дивуємося, як могла вбита горем мати, що втратила єдиного сина, негайно знайти аж сімнадцять свідків. Бобренчишина промова на суді вражає доброю порцією жовчі, отрути і бруду. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб Ґрицько не пустився берега:ІІІ група– Щоб у заміжніх погубив підметки?Чи, щоб пішов до Таці Кисломедки,котра тягалась бозна-де і з ким! Грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні Бобренчисі.

Недарма Яким Шибилист, порівнюючи Ганну Чураїху та Орихну Бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й "воювати" за "курку, за телицю, за межу". Під час страти Марусі Бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі. Проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактерис-тика Орихни. Спонукаючи нерішучого Грця до одруження з Вишняківиою, мати відкриває синові душу і ділиться власним досвідом. Але яким?!Твій батько теж... була така Ликера... Він п'ятами від неї накивав. Об чім журитись? Дівка не галера. Тебе до неї Бог не прикував. Бобренчиха не відчуває мук совісті, що жорстоко зламала життя власному чоловікові, який через щоденну перевтому і докори та недогляд жінки трагічно загинув.

Вони іще й парубкували разом,І поженились десь у одночассі. На Дмитра десь. А вже десь на Варвариприйшов Бобренко, похиливши гребінь:"Знайшов собі ти дівчину до пари,а я ускочив під дурного греблю". Що гіркою була доля Грицевого батька, свідчать Марусині згадки про сповнені співчуття до товариша розповіді Гордія Чурая: Бобренки, ті не дуже бідували. Вони в оренду землю віддавали. У Кривохатках хатка та новаєдина, може, хатка не крива. Життя Бобренків минало у прокльонах і сварках. Проте не злидні були тому причиною, а нестримне бажання Орихни якнайшвидше розбагатіти ціною надривної праці. Проворна, хитра Бобренчиха прагнула мати вигоду з усього. Переживаючи, то з походу син може повернутися калікою, вона заохочує Марусю вірно чекати його, та ще й улесливо дякує дівчині:І чим же ми за це тобі віддячимо? –казала так Бобренчиха не раз.

Не відкладай же, ти тепер на часі.І не катуйся, завжди так було,Тепер дівки до гарних хлопців ласі, -багато хлопців, сину, полягло. У інший час посватався б ти, дзуськи. Жених у неї був би й привозний. Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,бо хлопець ти, нівроку, показний. Коли ж Гриць прийшов додому живим і здоровим – уцілів один із небагатьох, мати враз змінилась, зметикувавши, що син може одружитися з багачкою: Лицемірство Бобренчихи не має меж. У свою авантюру вона ладна вплутати навіть Бога і Марусину матір: Любов любов'ю, а життя важке. Що вже дітей пора б і одружити. Насамкінець промовила таке:– Якби ти добре в Бога попросила,то мали б ми ще й радість на віку:твоя пішла б за гетьманського сина,а мій хазяйську сватав би дочку.

Хіба то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! Ми вже й без неї з'їхали нінащо, а з нею геть вже зійдемо на пси. Орихна впливає на сина різними засобами. Ось вона, міркуючи нібито про себе, у присутності Гриця так висловлює думку про Марусин талант: Яка зла, несправедлива характеристика дівчини! Але Бобренчисі цього замало. Гриць усе ж вагається. Тоді мати міняє тактику і відверто погрожує позбавити спадщини:Іди, женись, хай буде не по-людськи. Але як пустка свисне у печі,то, наплодивши злиднів, голопуцьків,не посилай до баби по харчі. Щоб так і знав: як сходитиму з світу,то не лишу тобі і заповіту. Все одпишу на церкву й монастир, -на всю Полтаву будеш багатир !

Врешті, навіть у випадку позбавлення матір’ю спадщини фізично здоровий Бобренко не помер би з голоду. Та перед Марусею Гриць козиряє материним рішенням, бо це виправдовує зраду нареченій як безвихідь у ситуації, що склалася. Щоправда, Бобренкові психологічно не так легко дається розрив із коханою. Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору, — перед нами постає драма людини, яка не відбулася».

Цей період Гриць вважає для себе тяжчим, ніж ним пережите під Берестечком, в момент поразки козаків: Щось говорив про долю, про борги. Що там, під Дубно, він ще був людиною, а тут він сам з собою вороги. До того ж, Гриць навіть не здатний збагнути, що в момент його сватання до Вишняківни кохання Марусі вмерло, що високе й світле почуття вже не воскресити ні перепросинами, ні одруженням з Чураївною.

І як я потім у шинку напився,на матір крикнув вперше у житті!Вона ж сидить та гладить по голівці,так тихо гладить голову мою. Нічого, – каже, – я надійній дівцітепер тебе, мій сину, віддаю. Сяк-так приборкавши Гриця, Бобренчиха навіть після сватання не зовсім вірить в удачу, тому й терпить синові викрики та ще як ласкаво заспокоює його.

Красива я була, правда?Схожа на свого матір. Смілива я була, правда?Схожа на свого батька. Співуча я була, правда?Схожа на свій народ. Сім'я ж Гордія і Горпини Чураїв була збудована на довір'ї, взаєморозумінні й любові. Маленька Маруся мала її за взірець. Прекрасні вродою, душею і помислами, Чураї стали і для дорослої, але вже битої нещастями, Марусі ідеалами жіночої краси й чоловічої мужності. Якщо Гордій Чурай у романі і в уяві дочки проходить спогадом і легендою, то Горпина Чураїха – цілком реальна жінка. Цей образ настільки переконливо правдивий і виразний, що він сприймається нами як історично достовірна особа. Мати для Марусі не тільки сповідниця народної моралі, добра порадниця, а й захисниця. На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.

Згадаймо її слова на суді: Чужа душа–то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.І чим же, чим ви будете каратимоє смутне, зацьковане дитя?Чи ж вигадає суд і магістратистрашнішу кару, ніж таке життя?!Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном,одного прошу:у мою дитинуне кидайте словами, як багном!

Гордій Чурай - урядник Полтавського добровільного кінного козацького полку. Той самий, що зарубав польського шляхтича, котрий похвалявся перед громадою, як славно він мордує українського хлопа. Той самий, що втік із Полтави на Січ і став правою рукою гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (в народі – Бута). Той самий, що під час бою під Кумейками 1637 р. разом із Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М. Потоцького. Марусиного батька народ прославив у пісні, називаючи «сизим орликом».

Стара Чураїха тяжко страждає за зраджену дочку, мучиться її муками, плаче разом із нею, носить передачі у в'язницю (яблука, пиріжки, чистий святковий одяг і бабусине намисто), хоча сама в цей час ледве тримається на ногах і чи не найбільше потребує допомоги. Горпина все життя вела себе гідно і повчала свою дитину не нести горя на люди. Нещасливе доччине кохання сповнює матір відчаєм не тільки тому, що так сталося, а й тому, що така дівчина, як Маруся, варта була кращої долі: Грицькові перепросини Марусі мати зустрічає гіркими слізьми і сприймає як обрану, навідріз відмовившись благословити шлюб. Це свідчить про високу гідність цієї жінки та її безкорисливість: вона не хоче такого одруження доньки, хоч це був би добрий урок для фарисейки Бобренчихи і її пихатих сватів. А раз сказала з розпачу гіркого:– Є ж лицарі у нашому краю!О Боже мій, на кого ж ти, на когозбанітувала молодість свою? 

Сім'я ж Вишняків подана виключно через батька і дочку. Багач на всю губу, Вишняк був добрим крутієм і вмів завжди бути у виграші та виходити сухим з води: Хто за Богдана, хто – за короля. А він – за тих, которії не проти. Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки. У гірку для України годину Вишняк також не втрачав спокою і нагоди мати користь: У всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах – чураївські голови на палях; і вишняківські голови на плечах. Вишняківна в любовному трикутнику Маруся – Гриць – Галя відіграє значну роль і подана в певному розвитку. Не така вже вона й примітивна, як зумисне подає себе на суді, кажучи: Що він ходив до тої чарівниці, панове суд, то істина не є. Це лише її своєрідна спроба простакувато захиститися від людського осуду. Інша річ, що всі життєві втрати Галя вимірює матеріальною вартістю, тому в її свідченні звучить не стільки жаль за нареченим, скільки за витратами на весілля:

Вже тато наш і на весілля втратились,а Гриць умер... а Гриця вже нема. Журба, гризота, докори сумління не властиві Галі. Навіть під час судового процесу "Сиділа Галя, наче панська рожа", що аж ніяк не підкреслює її страждання. У той же час Вишняківна не є примітивним і безневинним створінням. Гриць наївно порівнює її з ховрашком, недооцінюючи Галиної хижості. Ішли дівчата, освятивши квіти. Я привіталась, проминула їх.І раптом з гурту, десь позаду, звідти,мені у спину пролунав той сміх. А я ішла. Підкошувались ноги. Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж. А я ішла, не бачила дороги,і сміх стримів у спині, наче ніж. У ставленні до Марусі Вишняківна безцеремонна, нахабна і жорстока, невміюча і небажаюча стримуватися навіть у межах сільської моралі. Сміх, який раптом вирвався в неї при зустрічі з пригніченою зрадою Чураївною, зловтішний і такий брутальний, що навіть подруги багачки роблять їй зауваження:

Вишняківна позбавлена елементарної порядності, не знає міри дозволеного й границі недозволеного. Навіть Гриць констатує з розпачем і огидою: А якось раз приходжу, застаю –співає пісню – при мені! – твою. Чим ближче пізнає Бобренко Галю Вишняківну, тим більше вона програє в його очах у порівнянні з колишнього коханою Марусею. Згадаймо перше Грицеве враження від молоденької і дорідної Галі: А Галя їде, стрічкою блискоче. А віз високий, як гарба сливе. Оце так віз! – сміявся. – Не доскочиш!Дочка хазяйська павою пливе. Неприховане захоплення дуже швидко згасає від черствості Вишняківни, її байдужості до того, що діється в душі Бобренка. І в Гриця з'являється якась фізична бридливість до дівчини: То слава Богу, що боронить звичайчіпати дівку. Я ж би і не зміг. Палив мене такий великий відчай,отак би встав та й безвісти забіг.

Заключне слово Ліна Костенко  – одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс із владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито. Пароль творчості Ліни Костенко – безкомпромісність. Її поезія – це концентрація думки, суворість, сучасність, шляхетне служіння літературі, людинознавство. Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті, духовності. Виразно ця думка звучить у романі «Маруся Чурай». Образ Марусі зливається із образом Батьківщини, що сигналізує через століття: пам’ятайте, нащадки, свою славну історію, не розгубіть красу душі, і лише тим будете знані і сильні у світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: ЛІТЕРАТУРА: Українська література (профільний рівень) : Слоньовська О. В., Марфин Н. В., Вівчарик Н. М. Українська література. Підручник для 11 кл. закладів загальної середньої освіти (профільний рівень).-К.: Літера ЛТД - 2019.- 320 с.ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа -URL: https://uk.wikipedia.org/wikihttps://naurok.com.ua/innovaciyni-pidhodi-do-analizu-ta-interpretaci-hudozhnogo-tvoru-153689.htmlhttps://ukrlit.net/textbook/ukrlit11/45.htmlhttp://kochannjaizrada.blogspot.com/p/blog-page_28.htmlhttps://school58.org/teachers/Малюк%20-Ірина%20/blog/marusya-churaypersonazhi:-harakteristika-osnovni-citati