Вечір пам'яті Катерини Білокур "Я буду художником"

«Я БУДУ ХУДОЖНИКОМ!»

 

                 Вечір пам’яті Катерини Білокур

 

      М е т а :  поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Катерини Білокур, учити сприймати неповторний світ її робіт, ознайомити з епістолярним спадком мисткині; плекати у школярів естетику споглядання живописних полотен; узявши за приклад славетну художницю, виховувати повагу до цілеспрямованих, вольових особистостей, що присвятили себе служінню прекрасному; удосконалювати навички виразного читання.

      О б л а д  н а н н я: репродукції картин Катерини Білокур, мультимедійна презентація, музичний супровід.

      Е п і г р а ф:             Ця жінка мала честь і мала біль

                                         Так довго і терпляче йти до слави.

                                                               І.Жиленко

 

                         П е р е б і г   з а х о д у

      Звучить пісня «Чи я в лузі не калина була?..». На мультимедійному екрані – презентація слайдів із портретом художниці, її картинами.

      В е д у ч а.  Саме ця пісня ознаменувала переломний момент у житті видатної української художниці Катерини Білокур (портрет на екрані). Саме з цієї пісні почалося сходження Катерини Білокур до сяйливих мистецьких  вершин. Вона стане членом Спілки художників України, одержить орден «Знак пошани» і звання заслуженого діяча мистецтв України, потім – народного художника України. Про неї писатимуть, до неї прислухатимуться, її матимуть за свою вчительку…

      В е д у ч и й.  Проте її шлях до визнання був дуже важкий і тернистий. Змалечку щодень треба було доводити і собі, і рідним, і сусідам, що бути художником – її призначення на цій землі.

      В е д у ч а .  Народилася Катерина Білокур у селі Богданівка (колись Полтавської, потім Чернігівської, а тепер – Київської області) в день святої великомучениці Катерини. «І, як свята посестра, - пише Микола Кагарлицький, - вона невимовно страждала все життя, однак у нападах екстазу, натхнення, осяяння підносилася душею  так головокружно високо, ген аж туди, де владарюють лише обранцям доступні гармонія і краса».

 

      На сцену виходить учениця, яка грає роль Катерини. Вона одягнена по-сільському, стоїть перед мольбертом, малює.

 

      Д і в ч и н а.  Я, громадянка Богданівської сільради, Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році… в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сім’ї селянина. Я на лиху свою годину рано…почала вчитись читати, а коли дожила шкільного віку, то дід мій і батько порадились: навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому… а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй таку-сяку книжечку і нехай вона з неї й учиться грамоти.

      В е д у ч а.  Родина Білокурів мала будинок, критий залізом, худобу, а головне – землю. У батька, Василя Йосиповича, було дві з половиною десятини. Крім Катерини, в родині було двоє синів – Григорій і Павло. До школи Катрю так і не віддали, бо читати й писати навчилася самотужки, тож допомагала по господарству, на городі, пряла.

Ч И Т Е Ц Ь.          Ця жінка мала честь (важку, як німб!)

                               родитись в день народження століття.

                               В одній колисці, у одному світі,

                               в одній біді і не в одній війні.

                                  Ця жінка мала честь і мала біль

                                  так довго і терпляче йти до слави.

                                  З зорі в зорю роботоньку робить,

                                  а уночі – свій дивний геній  бавить.

                               Жила собі. Було, й недоїдала.

                               Благенький ватник. Пічка ледь жива.

                               Не нарікала. Малювала. Ждала.

                               І – вдарив грім тих золотих фанфар!

                                                           І.Жиленко

      Д і в ч и н а.  Малювати я почала в отроцтві. Спочатку вугіллям на клаптях полотна. У 14 років мене застали за цим, як усі вважали, безглуздим заняттям. Батьки вжили невідкладних заходів: різки й сувора заборона малювати. Довелося далі творити потайки.

      В е д у ч и й.  Зберігся переказ про неабияку популярність малярських спроб 15-17-річної Катрі, навіть про її визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, власник водяного млина, був любителем-театралом. З кількома аматорами обладнав у млині сцену, такий собі «театр на воді». Поставлені Тонконогом п’єси мали неабиякий успіх у місцевих жителів. Катерину залучали до оформлення декорацій. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше й сама почала грати ролі.

      Д і в ч и н а. У 1922 чи в 1923 році прочитала я про Миргородський технікум художньої кераміки. Уперше покинувши Богданівку, вирушила до Миргорода. Мій багаж складався із двох малюнків: копії з якоїсь картини і начерку дідівської хати з натури. Я виконала їх не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері.

      В е д у ч а. Розмова в Миргороді почалася й закінчилася одним запитанням: чи є документ про закінчення семирічки? Його в Катерини не було. На малюнки навіть не глянули.

      Д і в ч и н а.  Не взяли. Остання надія – перекинути малюнки через паркан у сад технікуму: раптом студенти піднімуть їх, оцінять – і гукнуть, запропонують залишитися…

      В е д у ч и й.  Так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки. Від безвиході й відчаю Катерина рятувалася творчістю. Продовжувала малювати. Заприязнилася з родиною вчителів – Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитами, відвідувала створений ними драмгурток. Батьки погодилися на участь доньки у виставах, але за умови, що це не заважатиме роботі по господарству. Тому вивчення ролей доводилося поєднувати з роботою на городі.

      В е д у ч а.  У драмгуртку зібралася талановита, а головне – зацікавлена молодь. Ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, «Матір-наймичку» Тогобочного (за мотивами «Наймички» Шевченка) та багато іншого. Катерина грала самовіддано. Щоправда, на свій вік (24-26 років) вона вважала непідходящим для дівочих ролей, тож переважно грала молодиць.

      В е д у ч и й.  Якось богданівський парубок, що залицявся до Катерини Білокур, подарував їй букет квітів. Реакція дівчини була приголомшлива: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе? Адже квіти – живі, їх не можна рвати…»

 

      На екрані зображення букета. Вона поступово тане, натомість вияскравлюється картина Катерини Білокур.

 

      «М и с т е ц т в о з н а в е ц ь». Уява художниці створювала особливий світ квітів, поєднувала реальне і фантастичне. Те буйноцвіття, здавалося, прийшло з чарівних казок. Жінка мріяла про час, коли всі квіти Землі – весняні, літні, осінні – буятимуть водночас, милуючи око своєю дивовижною красою, тому й розміщувала їх поряд на одному полотні. Вона їх ніколи не зривала, а рідкісну квітку ходила малювати за двадцять-тридцять кілометрів. Через багато років живописець Матвій Донців прирівняє натюрморти Білокур до тонкого і високого мистецтва голландців – «цих ультрареалістів, із картин яких летять бджоли, падає роса і маточки на квітках виділяють зародковий пилок».

      В е д у ч а. 1928 року Катерина Білокур пробує вступити до Київського театрального технікуму. Певно, їй хотілося будь-що вирватися з дому і здобути художню освіту. Адже в столиці є й художники, і художні школи. Вступивши до театрального, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи напевне помітять і допоможуть перейти в якусь художню школу.

      В е д у ч и й.  Попри ретельну підготовку до цієї поїздки у технікумі розмова, так само, як і колись, звелася до запитання про шкільний атестат.

      В е д у ч а. Настає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживає вона брак духовної підтримки. Мати нарікала, що дочка соромить її перед людьми, бо заміж не виходить: «Ото наказав нас Господь такою дочкою!» Доведена до відчаю, в листопаді 1934 року Катерина надумала втопитися в річці Чумак. Мати вблагала дочку вийти з води і дозволила їй малювати, крім неділі, ще й у будень, якщо по господарству все пороблено. Однак та пригода далася взнаки – застудила ноги й до кінця днів ходила з ціпком і вже не могла пішки дістатися до Пирятина чи Яготина за потрібною для картини квіткою.

      В е д у ч и й. Батьки її захоплення так і не зрозуміли, односельці насміхалися, пліткували… А вона була невтомною трудівницею, усяку роботу виконувала, малювання ж любила над усе.

      В е д у ч  а. Із листа письменника Дмитра Косарика довідуємося, що це була «молода вродлива жінка з великими променистими очима». До неї сватались і хлопці з її села, і з сусіднього. А в неї до всіх женихів була одна умова: «Як дозволиш малювати, то піду за тебе!» Такого не знайшлося.

 

      На сцену виходить дівчина, сідає за мольберт, але не малює, дивиться повз нього втомленим, сумним поглядом.

      Д і в ч и н а. Як далі жити?.. Де шукати долі?.. Поїду на Шевченкову могилу, попитаю в нього ради-розради.

      В е д у ч и й. Похапцем зібралася й поїхала до Канева.

      Дівчина пише листа. Бере його, емоційно читає.

      Д і в ч и н а.  Був понеділок і був грудень. На могилі не було нікого. І мені така, така вже воля була – скільки хотіла, стільки й плакала! Так як живому Шевченкові розказувала, як хочу я стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби Ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, Ви допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними, як чужа…

      В е д у ч а. У 1934 році Катерина остаточно вирішує: «Я буду художником!» Вона починає опановувати техніку живопису самотужки. Відтепер у минулому картини, написані на картоні й фанері власноруч виготовленими фарбами. Аквареллю й олівцем вона працювала мало.

       На екрані – картини Катерини Білокур.

      «М и с т е ц т в о з н а в е ц ь». Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт  темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені кольори. Пензлі вона робить сама – вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: дев’ять, дванадцять або тридцять шість міліметрів. Для кожної фарби – окремий пензлик.

       На екрані картина «Берізка».

      В е д у ч и й.  У тому ж 1934 році Катерина Білокур створює «Берізку» - одну із трьох картин, що зробили її ім’я відомим далеко за межами України, принесли їй всесвітню популярність. На цьому полотні авторка символічно зобразила власну драматичну долю: стоїть берізка красива, але безпомічна й самотня, з обрубаним гіллям…

      В е д у ч а. Її вчителькою була природа.

      Д і в ч и н а.  Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони і півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині Петрові батоги над пахучим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передала на свої картини – і теж виходило чудово!

Ч И Т Е Ц Ь (учениця).

                               Зітхну. І очі одведу

                               від осені. Сходжу по воду. 

                               Пора б уже прибрати городи

                               та й листя позгрібать в саду.

                               Нехай лише скінчу картину.

                               В шовковицях зметнувся крук.

                               О квіти, як вам, сиротинам,

                               вестиметься, як я помру?

                               О квітоньки, моя рідня,

                               моя любов, багатство, діти,

                               моє чаклунськеє дання,

                               мої молитви…

                                                       І.Жиленко

      Д і в ч и н а. Може, ви незадоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як оцю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші, та все ж і квіти! Оце вам таке. А як прийде весна, то зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі та далекі друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві.

Ч И Т Е Ц Ь.

                               Богданівка – не Богом дане,

                               Не чортом прокляте село,

                               А та земля, де на світанні

                               Найбільше квітів розцвіло.

                               І гомонять вони, як люди,

                               І мова їхня – голосна.

                               Таких квіток ніде не буде,

                               Хіба що вицвітуть у снах.

                               Такі не хиляться, не в’януть.

                               Таких морози не приб’ють,

                               І навіть росами тумани

                               Перед світанком не заллють.

                               На них немає ні пилинки,

                               Це їх не можна не любить.

                               Це їх самотня добра жінка

                               Колись навчила говорить.

Ч и т е ц ь.

                               Усі вони у світ широкий

                               Зітхають крильцями бджоли.

                               Лиш чорнобривчик кароокий

                               Ще не говорить, бо малий.

                               Але і він – уже сміється

                               І тулить личко до листка,

                               І сам собі таким здається,

                               Як хтіли пензель і рука.

                               Його сестра, струнка жоржина,

                               Усім розказує про те,

                               Що мама їхня – Катерина,

                               Що серце в неї – золоте.

Ч и т е ц ь.      

                               В родинній злагоді-довірі,

                               Чи тепле літо, чи зима,

                               Гуляють квіти на подвір’ї.

                               А хтось сказав: «Дітей нема!»

                               А то: збираються і їдуть,

                               Щоб дивувать красою світ.

                               А їх оточують сусіди

                               Та бур’янець коло воріт.

                               Вони вертаються, бо знають:

                               Яким не був би інший світ,

                               А квітка мальва спочиває,

                               Коли схиляється на пліт.

                                                          Г.Чубач

 

      В е д у ч а. 1939 рік. Катерині Білокур 39. За сільським и уявленнями, вона вже стара, до того ж дивачка, «одержима», що все квіточки малює. Але саме в 1939 році часи випробувань для  мисткині минають. Втрутився випадок…або доля…

      Звучить пісня «Чи я в лузі не калина була?..» На екрані – портрет Оксани Петрусенко. Музика стихає.

      В е д у ч и й. Ось як про це розповідає у книзі «Я буду художником!» великий шанувальник таланту Катерини Білокур, популяризатор її творчості, дослідник і публікатор епістолярної спадщини мисткині Микола Кагарлицький: «…у хаті двоюрідної сестри…з репродуктора-тарілки почула українську народну пісню «Чи я в лузі не калина була?..», яку жалобно-тужно виконувала Оксана Петрусенко. Пісня перевернула Катрі душу: це ж про неї співала артистка, це її зламаною долею зворушувала серця слухачів. Щойно пісня скінчилася, Катря прожогом вискочила з сестриної хати – і помчала додому. В березі, де її ніхто не бачив і не чув, дала волю сльозам, оплакуючи власне безталання. І, мов спалах блискавки, визріло рішення – написати листа співачці Оксані Петрусенко. Написати негайно, зараз же. Прибігши додому, зачинилася в комірчині, засвітила каганець – і до світанку компонувала листа артистці, що піснею збурила всю її істоту…» А вранці надіслала його на адресу: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

      В е д у ч а.  Лист знайшов адресатку. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив співачку. Вона вирішує допомогти, адже теж не просто пройшла шлях свого мистецького становлення. Оксана Петрусенко радиться з друзями – Касяном, Тичиною (портрети на екрані), і звертається в Центр народної творчості із проханням ознайомитися з полотнами Катерини Білокур. У Полтаву надходить розпорядження – з’їздити в Богданівну, знайти мисткиню, переглянути роботи. У село приїздить Володимир Хитько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Побачене приголомшило  його. Кілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі й другові, художнику Матвієві Донцову. Висновок однозначний: це справжнє мистецтво. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка Катерини Білокур, на якій представлено одинадцять картин.

      Звучить ніжна мелодія, на екрані – картини Катерини Білокур.

      В е д у ч и й. Це був величезний успіх. Авторку премійовано поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька Катерина відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей. Її захопили «малі» голландці, художники-передвижники, французькі імпресіоністи. Шедеври світового живопису вразили жінку. Якийсь час вона навіть не могла працювати.

      В е д у ч а.  Однак квіти кличуть її, і вона знову малює їх, бо кращого за них для неї немає нічого у світі. Це потверджують слова одного з її листів до мистецтвознавця Стефана Таранущенка: «А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!» У 1941 році Катерина Білокур створює картину «Польові квіти» (на екрані ця картина).

      У ч е н и ц я.

                               Ця ніжність квітів польових.

                               Ця витонченість стебел –

                               Сідай у човен і пливи.

                               Натхнення хвилі стелить!

                               Краса не має берегів,

                               Обмеження не має…

                                                    К.Квітчаста

      Ч и т е ц ь.

                               Афіни, Парижі, Нью-Йорки –

                               Справді огромів зорини.

                               Та груди мені розриває

                               Лиш калина із рідного краю

                               Центр світу мені – коло хати,

                               Де берест шумить в Катерини.

                                                         І.Драч

      В е д у ч и й.  Навіть під час фашистської окупації художниця продовжувала творити. Чаклувала над картинами, маючи залишки фарб. У 1944 році, коли щойно звільнена Україна ще лежала в руїнах, вона пише свій гімн красі й усепереможному життю – картини «Буйна» і «Цар Колос». У Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він пропонує влаштувати виставку, а також купує картини Катерини Білокур для Музею українського народного декоративного мистецтва.

      В е д у ч а.  Одну за одною художниця малює свої знамениті картини – «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953-1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955), «Хата в Богданівці» (1955), «Жоржини» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958-1959), «Букет квітів» (1959)…

      Ч и т е ц ь.

                               Блакить загусла – синій колір:

                               по ньому вогнища жоржин,

                               які не спалюють нікого,

                               хто власну долю недожив…

      Ч и т е ц ь.

                               Квіти-тіні

                               у вихлюпах свіжості.

                               Горіх мідностиглий –

                               золотава ознака…

                               Жага натюрморту

                               напоєна тишею

                               з ромашки небесної,

                               з іскристого маку.

                                                     К.Квітчаста

      В е д у ч и й. Три картини – «Цар Колос», «Берізка» й «Колгоспне поле» - було включено до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Там їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Катерину Білокур він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою, - представницею французького наївного малярства Серафін Луїз із Санлі.

      В е д у ч а.  Тепер вона, коли дозволяє здоров’я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави й Києва. У неї з’являються численні друзі, передусім художники й мистецтвознавці, в колі яких вона нарешті знаходить розуміння, визнання й повагу. Крім зустрічей, є й листування…

      «Л і т е р а т у р о з н а в е ц ь». Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що вона мала й літературний хист. Серед її кореспондентів – Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С.Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В.Нагай, уславлена художниця О.Кульчицька, полтавський художник М.Донцов та його дружина Юлія Іванівна, художниця Е.Гурович і багато інших. У листах мисткиня розповідає їм про свої задуми й роботу, ділиться спогадами, думками, враженнями.

      В е д у ч и й.  Зацитуймо Миколу Кагарлицького: «Українським поетом у прозі була, філософських злетів сягала Катерина Білокур і тоді, коли брала до рук перо, що яскраво засвідчили її листи до різних адресатів. Вони – самобутні й неповторні за звучанням, глибоко народні… Усе вражає в тих листах – і виняткова відвертість у сповіді, якою художниця здатна розчулити, розжалобити навіть крижані серця, і нездержливий розмах мислення, що зблискує перлами в потоці буденних фраз, і проникливий психологізм, що змушує іноді пригадати Стефаникові новели, і посвячення в лабіринти і досі не розгаданих таїн творчості, і тужавий, як згусток крові, драматизм, що часто перебуває на грані трагічної безвиході, коли описує своє тяжке минуле й ще печальні ший призахідний пруг свого життя, і якесь зухвале-таки вміння досхочу і в міру посміятися з себе, коли хочеться вовчицею завити… Я певен, що кожному листи заболять по-своєму, зачеплять найінтимнішу струну – і озветься вона.. голосом Катерини Білокур, ніжним і печаловитим, як у скрипки Страдиварі, чистим і полинним, як материнська сльоза».

      В е д у ч а. 1956 року Катерині Білокур присвоєно звання народного художника України. Здійснилася мрія її життя – її названо «тим святим словом» - художник.

      В е д у ч и й. Після батькової смерті на плечі немолодої жінки лягло господарство і догляд за хворою матір’ю. З листа Катерини Білокур: «…Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їхню козу, бодай вона їм здохла! – от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я тепер не художник, а попелюшка».

      В е д у ч а. «Богданівські яблука» - одна з останніх робіт художниці. Востаннє 1961 року вона ще встигла помилуватися яблуневим цвітом, але малювати вже не могла. Весна з усіма її квітами не принесла полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася, не допомагали. На початку червня померла 94-літня мати. Геть змучену душевним і фізичним болем Катерину Білокур відвезли до Яготинської районної лікарні, де 10 червня вона померла.

      В е д у ч и й. Лишилися її полотна, на яких невгасимим цвітом квітнуть  улюблені в народі символи української землі: калина, мальви, чорнобривці, жоржини, барвінок, ромашки, нагідки, кручені паничі, соняшники, колосся жита-пшениці… Україна втратила не лише генія живопису… Серед її картин і паперів згодом знайшли аркуш. На ньому рукою художниці було виведено…

      Д і в ч и н а (за сценою).  Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети – крок за кроком, все вперед і вперед… І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким неперевершеного мистецтва.