Відлуння голодомору. Психологічний аспект

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

 

 

 

 

 

Відлуння Голодомору 1932-1933 на Полтавщині.

Психологічний аспект

 

 

 

 

 

Підготувала:

аспірантка кафедри загальної, вікової та практичної психології Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка

Чемісова Тетяна Сергіївна

 

 

Полтава 2017

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ 1 Передумови великої трагедії в Україні…………………………………..5

1.                    Колективізація сільського господарства……………………….6
2.                  Масштаби та наслідки трагедії українського народу………..10
3.                  Психологічні стани українського селянства………………….12

Розділ 2 Голодомор на Полтавщині……………………………………………….16

2.1 Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду………...16

2.2 Голод 1932 – 1933 років у спогадах очевидців…………………….19

Висновки…………………………………………………………………………….25

Список використаних джерел……………………………………………………..26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Розкута самосвідомість українського народу – найсправедливіший історик пережитого лихоліття сталінщини.

В. Маняк

Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. І сьогодні, через 84 роки, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Багато сторінок вписано кроваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху тогочасних подій.

Український народ за власну історію пережив багато горя, поневірянь, знущань. Лише за ХХ століття українці пережили братовбивчу війну, Першу та Другу світові війни, репресії, Голодомори, Чорнобильську катастрофу. Всі трагедії, які випали на долю українського народу, не можуть зрівнятись за своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом, бажанні знищити все українське та своїми наслідками для майбутніх поколінь з Голодомором 1932-1933років. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей почуття страху та вплинула на генофонд нації.

Метою даної роботи є дослідження причин, умов та наслідків подій голодомору 1932-1933років на Полтавщині, з’ясування, чи справді голодомор 1932-1933 рр. був створений штучно. Дослідити психологічні стани людей.

Кожна людина і весь народ хочуть осмислити власне минуле, покладаючись на перепущені крізь себе достовірні історичні факти, на народну мораль, власний досвід пережитого лиха на власне розуміння добра, зла, справедливості. Осмислити, нарешті: що ж з нами відбулося в близькі і дальші моменти нашої історії. Осмислити і пояснити собі і всьому світу: чому це сталося, і яким чином.

Голодомор досліджують історики, журналісти, письменники, психологи,  прагнучи якнайповніше відновити фактологічний бік цієї трагедії, описати життєві ситуації, що виникли внаслідок нищення мільйонів людей штучним голодом та дії тих, хто потрапив у лещата Голодомору.

Особливий аспект Голодомору досліджують психологи. Досліджень цих ще небагато, але й ті, що проведені, дають достатньо матеріалу, щоб робити важливі висновки, протягуючи ниточку з минулого у сьогодення через 84 трагічних і складних років української історії.

На наш погляд, потрібно розглядати цю трагічну проблему системно.
Психологія Голодомору містить три основні психологічні аспекти – політико-психологічний, соціально-психологічний, індивідуально-психологічний та декілька додаткових – серед них і патопсихологічний, і психогенетичний.

Голод активно впливає на психічні процеси людини. У внутрішньому світі людей психологічні «події» розгортаються у часі. За специфікою вони можуть бути пізнавальними, вольовими, емоційними, ціннісними.

Усі психічні процеси – мислення, пам’ять, сприйняття, емоції, воля, інші – під страшним пресом голоду деформувалися, замість розвитку, психіка більшості людей зазнавала деструкції, психічних загальмовувань і деградації. Нищилися всі життєві плани, що були показником здорової психіки, люди були змушені жити одним днем, не заглядаючи у завтра, бо те завтра видавалося їм ще страшнішим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1 Передумови великої трагедії в Україні

Голод – страшенна біда людства. Історія містить чимало свідчень цього лиха. Від голоду гинули люди і в Стародавній Греції і в Стародавньому Римі. Голод 1922 року в тодішній Республіці Рад забрав 20 млн. жителів.

Але 1933 рік у цьому чорному ряді стоїть окремо. Бо це перший і єдиний випадок за всю історію людства, коли голод організували правителі держави. Такого не знала жодна країна світу у жодні часи. Масове голодування селян розпочалося у грудні 1931 року і тривало до вересня 1933 року, тобто голод крокував Україною 22 місяці [9, с. 7-9].

У 1932 році погодні умови були сприятливі і урожай був багатий. Українці не полінувалися його зібрати. Але становище у країні було катастрофічне. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі [3, с. 49-50]. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор.

Однією з причин голоду була закритість тодішнього суспільства у світі мало знали про Україну. Тому сталінський уряд і міг вести чорні справи у відкритому суспільстві з вільним інформаційним простором.

Найбільшим багатством України завжди була, є і завше буде земля: найродючіша і найщедріша в усьому світі. Тому дуже багато було охочих привласнити її. Недарма, мабуть, чи не з часів середньовіччя в умах політиків і вчених блукала думка про те, що той, хто володіє Україною – володіє світом!

Ми, жителі України, не претендуємо на володіння світом, ми хочемо бути і будемо господарями своєї рідної землі. І не дозволимо, аби на ній димілися і шили піраміди золотого зерна, а народ вмирав би, не маючи й крихти хліба              .

На початку 30-х років радянська економіка переживала серйозні труднощі Після періоду «воєнного комунізму», коли владні структури намагались негайно, без попередньої підготовки приступити до будівництва комуністичної системи, яка б включала всі інші види при­ватної власності, Ленін був вимушений прийняти більш лояльну політику, щоб уникнути тотальної економічної катастрофи. Тому він запроваджує НЕП. Після смерті Леніна до влади приходить Сталін, який відмовляється від цієї політики.

На зміну НЕПу приймається перший п'ятирічний план, метою якого було створення централізованої економічної системи [1].

1.1 Колективізація сільського господарства

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості – сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого – разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам´янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго – вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. – 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», – і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив’язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об´єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об´єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія – спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Голодомор 1932-1933 pp. – штучний голод, організований тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно Українського народу.

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничила з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931-1932 pp. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насіннєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортного резерву продовольства, а й придушення опору українського селянства державній політиці у сільськогосподарській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на значній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного господарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, довівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У результаті голодувала більша частина республіки, поширеними були випадки людоїдства та трупоїдства [7].

Голодомор лишив по собі на Україні не тільки мільйони безіменних поховань, не тільки заплановану і по-звірячому здійсненим Й. Сталіним «стовідсоткову колективізацію», а й страшну духовну руїну

Мораль, традиції, талант народу, його пісні, віра його і його надії – все це було відкинуто новою реальністю, як непотріб, анархізм, пережиток. Страшне попелище лежало там, де ще недавно цвів сад духовного життя українського народу [12, с.18].

 

2.  Масштаби та наслідки трагедії українського народу

Окрім самого «батька народів» та Молотова, безпосередньо винищував український народ кремлівський емісар в Україні, секретар ЦК ВКП(б) і другий секретар ЦК КП(б) П. Постишев. Найкраще охарактеризував його П. Василевський, економіст і історик, який теж на власні очі бачив голод тих років. Й. Сталін викликав В. Молотова, М. Калініна, Л. Кагановича, та Г. Ягоди дав указівки щодо політики в Україні. А потім на звертання сказав із гумором: «Ти, Паша, призначений нами туди в ролі ГЛАВГОЛА (головнокомандуючого голодом) і цією зброєю зробиш більш, ніж Семен (Будьоний) кількома конними арміями. Стасік (Косіор) трохи розгубився, а у тебе рука залізна на тих слизняків (Чубар, Петровський) не звертай уваги». Саме Постишев із санкції Й. Сталіна подбав про те, щоб була відсутня об’єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду. Адже до 1 грудня 1932 року обліку жертв голодомору ніхто не здійснював. Статистику смертності вели до 15 квітня 1933 року, а потім її за командою Постишева припинили. Усі дані про це суворо засекречувалися.

Шифрували у звітах партійні органи смертність по-різному. Харківська область звітувала так: «За п’ятиденку… місяця по … району заготовлено (закуплено)… голів різної худоби. Хворіє по району ящуром … голів». Людей, загиблих від голоду, називали «головами худоби», а під тим, скільки людей хворіє на ящур, малась на увазі кількість випадків людоїдства. Цю «статистику» у керівництві УРСР знали С. Косіор, П. Постишев, М. Хатаєвич і В.Балицький. Після інформування вищого керівництва Союзу й України згадані звіти негайно знищували. Тому донині історики не можуть підрахувати справжню кількість загиблих. В Україні називають різну кількість загиблих: від 3 млн. 531 тис. (С. Кульчицький) до 7. Млн.. 200 тис. жертв (В. Лобко) [8,с. 327], 7 млн. 500 тис.(В. Маняк, Л. Коваленко [12,с. 22]).

За підрахунками П. Василевського, кількість жертв голодомору становила 7 125 850 осіб. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що тих жертв було 9 млн. Результати перепису населення (січень 1937), що показали зниження населення в країні на 15 млн. осіб, було знищено, а учасників перепису репресовано. Вважають, що точні цифри втрат від голодомору ніколи не будуть відомі [8,с. 327].

Це також і тому, що не враховані, які застаріли виїхали з голодних сіл в померли в місті. Селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені на голодну смерть. Їх трупи регулярно збирали на вулицях і ховали у братських могилах на цвинтарях або складали в моргах лікарень  для експериментів медиків. Один з медичних працівників згадував, що у моргу Жовтневої лікарні Києва трупи штабелями лежали майже до самої стелі. До ніг кожного була прив’язана табличка «дистроф» [8,с. 328].

Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.

А насправді – все забрала влада в селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне вини­щення селян, українців. Масове голодування поча­лося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв – 8 млн. чоловік. Це 1/5 всього населення України.

Радянське керівництво не лише приховувало голодомор від світової громадськості, а й стимулювало свідомий обман. Зокрема, відомий журналіст Дуранте за більшовицькою вказівкою описував «квітучу Україну». Один з керівників і ветеранів УПА Ю. Борець-Чумак у книзі спогадів «З найкращими» (К., 1992) із цього приводу пише: «при помочі своїх земляків і москалів. Дуранте вільно їздив по селах України, які були завалені тисячами непохованих трупів. Але у своєму звіті він описав квітучу Україну і заперечував вигаданий голод і тим закрив ці страшні московські злочини на довгі роки. За цю злочинну працю він одержує найвищу журналістичну нагороду світу». Нещодавно міжнародні гуманітарні організації запропонували позбавити його журналістських відзнак, але цього так і не було зроблено.

Попри голод, експорт зерна зростав. Хоча кількох мільйонів тонн, вивезених за кордон, було б достатньо, щоб врятувати мільйони людських життів, зерно лежало в портах, бо не вистачало приміщень для його зберігання і кораблів для експорту за демпінговими цінами. Такими виявилися наслідки економічного невігластва та злочинного ставлення керівництва держави до долі мільйонів людей [8,с. 328].

Вважаємо за необхідне, розглянути думку Л. Коваленко та В. Маняка, які засвідчують аморальність поведінки правлячої верхівки і наводять такі дані: в 1930 році з зібраних 835 млн. центнерів хліба було вивезено 48,4 млн. центнерів, а в 1931 році – 695 млн. – 51, 8 млн. центнерів. Зрозуміло, що нищівна хлібовикачка в 1932 році з України не диктувалася темпами хваленої сталінської індустріалізації [12, с. 12].

За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева ви­качали з сіл усі запаси зерна. У кожному населеному пункті були спеціальні бригади, які викликали по од­ному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбав­ляли волі на 10 років. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки [9, с. 207].

1.3 Психологічні стани українського селянства

Кремлівська влада таких настроїв категорично не сприйняла, назвала націоналістичним ухилом і зреагувала на це відповідно до своєї антигуманної звірячої природи – вирішила завдати такого політико-психологічного удару по нації, який би надовго, а то й назавжди вбив би в українцях національну самосвідомість і гордість, прагнення до національно-культурного розвитку та державної самостійності. На щастя, не вбили, але поранили тяжко.

Свідомість – це вищий специфічний людський рівень психічного відображення дійсності. Люди, які переживали почуття голоду, не були господарями свого внутрішнього світу. В них спостерігався знижений рівень ясності свідомості, при цьому виникала неадекватність.

Специфічними ознаками людини, що вирізняють її у живому світі, є здатність до самоусвідомлення, виявлення своєї позиції, дії. Розум, свобода від жадоби роблять її людиною.

Особистість докладає великих зусиль для захисту свого Я, використовуючи різні психологічні механізми. В період 32-33 років люди використовували механізми відчуження (ізоляція) – це відокремлення та локалізація всередині свідомості факторів, що травмують людину. Через блокування досвід до свідомості травматичних почуттів, зв’язок між подіями і власними переживаннями, усвідомлюючи їх реальність. Вона розглядає події, що з нею трапилися, відсторонено, без почуттів, ізолюючи їх від іншої частини своєї особистості, ніби події відбуваються  з кимось іншим.

На місце цілого спектру вищих мотивів до життя і розвитку ставав базовий, простий і могутній мотив виживання. Нищилися всі життєві плани, що були показником здорової психіки, люди були змушені жити одним днем, не заглядаючи у завтра, бо те завтра видавалося їм ще страшнішим.

Розлади психічних процесів усіх, хто пройшов через пекло Голодомору, ставали неминучим наслідком нерівної боротьби людської психіки з нелюдським катуванням Голодом. На щастя, психіка мільйонів українців нині відновилася, хоча наслідки Голодомору позначаються і досі на вищих психічних функціях українців.

Психогенетики повинні дослідити, як страшні наслідки Голодомору для української нації вплинули на спадковість і мінливість психічних і психофізіологічних властивостей, бо предметом психогенетики є взаємодія спадковості і середовища у формуванні – як висловлюються науковці – міжіндивідуальної варіантності психологічних властивостей людини.

Адже коли нищаться найкращі носії генетики нації, то тим самим завдається нищівного удару по генофонду всього народу, по так званій генетиці поведінки.

Врахуймо, що під час Голодомору найважче було волелюбним, гордим, морально розвиненим, сповненим власної гідності – бо вони не принижувалися, не прагнули вижити будь-яким шляхом, не втрачали людської подоби, не крали у сусідів, не відбирали у слабких рідних, не деградували до людожерства. 
Вони вмирали у повний людський зріст, виснаженими, але незламними – і таких було немало. Саме ось цей український цвіт і було винищено першочергово і тим самим завдано непоправної шкоди психотипу нації. На щастя, психогенетику українців знищити не вдалося, але травмували тяжко.
Я зазначив тут тільки основні шляхи вивчення психологічних аспектів Голодомору, а ще є й додаткові, про що маю намір написати більш детально в окремій статті.

Відібравши все у людей, зламавши всі традиційні системи родичання, дружби, взаємодопомоги, породивши страшний наслідок голоду – дітовбивство – центральні та місцеві компартійні активісти своїм повсякденним терором примушували людей зачинятися одне від одного, боятися сусідів, друзів, рідних, нікому не допомагати, нікому не довіряти, думати тільки про свою сім’ю і труситися від страху за дітей та інших членів родини. 
Наступив стан соціальної атомізації, коли люди, мов атоми, замкнулися в собі, у колі родини і далі своєї квартири у місті чи хвіртки у селі не бажали нічого та нікого знати. Нищилася ціннісно-орієнтаційна єдність родин, міських та, передусім, сільських громад, і єдиною формою соціальної активності мільйонів нещасних жертв терору примусово стало бажання не жити, а вижити – за будь-яку ціну, зберігши життя найрідніших, насамперед, дітей. На щастя, вижили і мають змогу нині жити, хоча й непросто.

Адже коли ми аналізуємо нині мислення і поведінку декого з українців, то вловлюємо, що вони не відповідають простим законам нормального функціонування морально і психологічно здорових націй. Апатія, страх, нерішучість, бажання сховатися у свою нірку і нічого не знати, ні у що не втручатися, невміння гордо повстати за своє право на життя, варте людини, захистити індивідуальну та національну гідність – усе це і йому подібне є далекими психологічними відголосками Голодомору, який став не тільки геноцидом нації, але й призвів до дуже тяжкої психотравми. Сталінські сатрапи хотіли зламати психологічний хребет української нації, але не спромоглися. Однак майже смертельної психотравми завдати нації вони зуміли. І цей післятравматичний синдром ми відчуваємо багато років. Пора б нації і вилікуватися. Час не чекає [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 Голодомор на Полтавщині

Полтавщина. Красивий, мальовничий регіон України, де чи не найбільше збереглося український народних звичаїв, обрядів, традицій, де милували око старовинні козацькі містечка, села і хутори, в яких жили вільні нащадки запорожців, сміливі, вміли за себе постояти. А в мирні дні – дбайливі господарі, хлібороби, які вирощували дорідні врожаї пшениці, жита, гречки і ячменю, багаті сади.

Доля ж села в 30-ті роки минулого століття навіки залишилася болючою раною для України і нашого краю. На Полтавщині тоді чи не найбільше загинуло насильницькою смертю селян-трудівників.

2.1 Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду

За деякими даними соціологів, дослідників, істориків всього ж на Україні голодомор забрав майже 10 мільйонів трудівників-селян. І серед них – левова частка – полтавці.

В даний час нам відомо понад 30 тисяч конкретних імен земляків, померлих від голоду. І це далеко не всі. Тож пошуки тривають і знаходяться не тільки поодинокі імена, але й цілі родини, навіть хутори, раніше невідомі [9, с.12]

На Полтавщині успішно розвивались різні форми селянської кооперації – сільськогосподарської, споживчої, кустарно-промислової. Досить давні і міцні коріння мала сільськогосподарська кооперація. Найстаріше товариство сільськогосподарської кооперації, «Полтавське товариство сільського господарства» тут було засноване ще в 1865 році. До 1913 року в Полтавській губернії налічувалось 307 товариств сільськогосподарської кооперації. Через кооперацію селянин поєднував інтереси власного індивідуального господарства з інтересами інших членів кооперативних товариств, задовольняв свої потреби у кредитах, отримував чистосортне насіння, племінну худобу, складні машини і реманент, збував свою сільськогосподарську продукцію. Сільськогосподарська кооперація повністю будувалася за принципом добровільного членства і користувалася підтримкою з боку селянства.

На Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десятитисячників, криміналь­них злочинців і морально негідний елемент. Як хижі зграї, вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір'я, сади, городи, їздили по полях і все, що знаходили, забирали; залишаючи цілі родини без шматка хліба.

Ганебним і водночас злочинним було відверте вбивство дітей за розкрадання так званої «соціалістичної власності». Відомо, що 7 серпня 1932 р. ЦБК і РНК СРСР прийняли постанову, яку народ назвав декретом про «п'ять колосків». Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, що голодні ходили по колгоспному полю і збирали колоски.

Моторошний парадокс: вмирали на всеохоплюючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовле­ний голодомор 1932-1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі воро­ги радянської влади». А після такої заяви ніхто не міг висловити іншу точку зору.

Голод 1932-1933 рр. – одна, з найбільш трагічних сторінок історії українського народу.

Нині ми вперше широко, на державному рівні, відзначаємо цю скорботну сторінку нашої історії.

Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері радянської держави.

Ми знали, що був сам факт голоду, але багато людей не знали справжніх причин і масштабів цієї трагедії Адже ж окремі регіони України втратили чи не третину свого населення. Внаслідок голоду 1932 – 1933 рр. кожен п'ятий в Україні помер голодною смертю.

Про тридцять третій рік навіть згадувати вважалося крамолою. Навчені лихоліттям заборон і переслідувань, фізичними розправами за слово правди, люди виявляли велику обачливість.

Організоване мовчання продовжувалось до тих пір, поки Сталін керував всіма сферами радянського політичного життя. За часів Хрущова, як правило, про голод говорилося досить стримано.

Тільки після проголошення незалежності України факт існування голоду на Україні в 1932–1933 рр. став визнаватися.

Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голодомор. Розповіді про цю трагедію передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах              .

В нашому місті проблеми голодомору 1932–1933 рр. досліджують краєзнавчий музей, осередок Асоціації дослідників голодомору, товариство "Меморіал", співробітники кафедри соціально-політичних наук, місцева преса ("Вісник Кременчука", Перемога").

Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939 р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення.

На час перепису 1926 р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2 млн.644 тис. чол., а за даними перепису 1939 р. в області налічувалося приблизно 2 млн.230 тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414тис. чол., або на 15,7% [9, с. 207].

2.1 Голод 1932 – 1933 років у спогадах очевидців

Про особливості голодомору 1932-1933 років на Полтавщині можемо говорити як на основі статистичних даних по сільрадах району, так і зі спогадів очевидців.

Скорочення чисельності населення Полтавщини йшло насамперед за рахунок зменшення числа жителів у сільській місцевості, в жодному із 44 районів за період з 1926 по 1939 роки не спостерігався навіть наймінімальніший приріст населення. А у низці районів скорочення сільського населення мало катастрофічний характер. У Яготинському районі чисельність мешканців сіл за дванадцять років зменшилася на 42,9%, Семенівському – на 42,6%. Значне скорочення населення відбулося навіть у кількох містах і селищах міського типу. Так, у місті Зінькові жителів у 1939 році було на 19,5% менше, ніж у 1926 році у місті Кобеляки – на 18,9%, у селищах Чутове – на 19,4%, Опішня – на 16,4%, Решетилівка – на 16,3% [4, с. 9-10].

Переконані, що заслуговують на увагу спогади очевидців деяких сіл Полтавської області. Бо у них, як в краплі води, відбилася трагічна доля українського селянства, знищеного штучним голодомором. Ці свідчення необхідні для увічнення пам'яті мільйонів наших співвітчизників, померлих з голоду, які стали, по суті, першими жертвами масових сталінських репресій. І не можна допустити, щоб замулилося джерело людської пам'яті. Почуття загостреної соціальної справедливості вимагає не забути і не простити голоду 1933. Бо поки ми пам'ятаємо – ми живемо.

Так, в селі Заруддя, що на Полтавщині, при дослідженні цієї трагедії, в умовах дефіциту традиційних історичних джерел, важливе місце належить спогадам очевидців пережитого.

Село Заруддя розташоване в степу, за 40 км від м. Кременчука. Восени 1932 р. тут проживало близько 650 чоловік в 110 дворах.

В Зарудді всі без винятку заможні сім’ї були розкуркулені Згодом доля їх склалася так: одні саморозкуркулювалися і виїжджали, інших примусово виселяли на Північ, останні відбували покарання в таборах.

Спершу в селі відчутних економічних і політичних переслідувань зазнало більш заможне селянство. У довідці Зарудянської сільської Ради від 14 квітня 1931 р. засвідчено надзвичайний ріст сільськогосподарського оподаткування господарства куркуля Я. С. Краснокутського, 1887 р. народження. До революції мав 32 дес. землі, паровий гарнітур, жатку, сівалку, вітряний млин, сільськогосподарський реманент, 6 коней, 3 корови, гульову худобу – 5 голів, 5 свиней, використовував 2 строкових і 5 сезонних робітників.

У 1927 р. Я. С. Краснокутський сплатив 82,8 крб. податку. У 1928 – 182,5, у 1929 p. – 198,4. За невиконання плану хлібозаготівель того ж року господарство було описане і продане.

1930–31 рік відомий наступом на куркуля і знищенням його як класу. Місцева адміністрація за наказом зверху готувала списки тих, хто підпадав під цей статус. У довідці сільської Ради від 27 листопада 1930 року зазначалось: "На думку сільської Ради, це господарство в останньому році, беручи до уваги злосність невиплати, підлягає остаточній ліквідації як класи".

Як результат розпочатих репресивних заходів проти селянства, відбувається саморозкуркулення і виїзд десяти заможних родин із села.

На президії Зарудянської сільської Ради 2 листопада 1930 р. при розгляді питання "Про стан виконання верхівкою села плану хлібозаготівлі" зазначалося, що господарство Я.С. Краснокутського недовиконало 100 пудів плану хлібозаготівель. Враховуючи, що згаданий громадянин злісно не виконав доведеного до нього плану, примінити закон уряду від 3 липня 1929 р. і накласти штраф таким чином на Я. С. Краснокутського в двократному розмірі".

Наступний етап репресивних заходів у селі розпочався арештом                Я. С. Краснокутського і Ф. Л. Моргуна. Про непомірність плану хлібозаготівель свідчить такий факт: під час слідства арештований Я. С. Краснокутський зазначив, що іноді Радянська влада неправильно робить, що накладає по багато хліба на селян, які не в змозі такої кількості хліба виконати перед державою. Наприклад, я молотив 314 пудів хліба, а на мене наклали 450 пудів". Врешті-решт Я.С. Краснокутський був виселений в просо, сухарі. Те, що наміняла або заробила, треба було ще довезти додому, щоб не вкрали, не забрали.

Тато працював на залізниці мастильником вагонів. Одержував робочу хлібну картку на 800 г, а дітям по 300 г на день. Все інше діставала мама. Пам'ятаю, в шостому класі я вже не могла ходити до школи, лежала і тільки спала. Мама в цей час поїхала за продуктами, вдома не було чо­го їсти. А ось і мама повернулася з клунками, нагодувала нас. Знову ми шли до школи [2, с. 14-16].

Наступний спогад Шевчук Л, жительки м. Кременчука. ,,Мені було тоді 12 років, моїм двом сестрам Ніні і Тамарі по 10, найменшій Ірочці – 5. Ми жили з батьками в невеличкому селі на Житомирщині. Батьки–бідняки. Мали 3 десятини землі, коня, корову, свиней, птицю, сільськогосподарський реманент, гарну хату, збудовану в 1927 році. Батьки з любов'ю працювали на землі. Привчили і нас, малих, до роботи. З 6 років я вже вміла доїти корову, допомагала в полі полоти, жати жито серпом, в'язати снопи, вибирати льон, прясти на прядці

Розпочалася колективізація, а з нею страждання і голод. Людей силоміць заганяли в колгоспи, відбирали майно, хліб. Весь урожай 1932 р. був виметений сталінською інквізицією. Хто мав 5-10 десятин землі – той куркуль. Таких "знищували як клясу". Хто був проти насильницької колективізації, того засуджували на каторгу, до Сибіру. Сусід наш Лучко мав 12 дітей, пару коней, корів, віялку, молотарку. Працював сам з сім'єю, найманою працею не користувався. Ходив у ликових постолах, домотканому сіряку, полотняних латаних штанях, взимку в кожусі А діти завжди босі, в холодну пору – в дерев'яних "тряпах" або патинках. В школу не всі могли ходити, бо треба було працювати, та й не було в чому. І його називали куркулем. Вислали до Сибіру, де він з дружиною і декількома дітьми померли.

Мого дядька Івана Шевчука засудили на 3 роки за те, що взяв з колгоспного поля 3 снопи жита. А його четверо дітей голодували. Найменший, дворічний Аверкій, помер. Батька мого Шевчука Віктора Ананійовича, заарештували ще в 1929 р. не відомо за що. Відбував покарання в Сибіру в м. Черемхові, працював у шахті, де його привалило й переламало ногу. Повернувся калікою. Після закінчення строку в 1932 р. йому було заборонено повертатися додому, і він оселився в Кременчуці Маму позбавили всіх прав. Ще довгі роки ми були дітьми ворога народу. Восени, коли мати поїхала в Кременчук на побачення з батьком, сільська влада Владинської сільради, до якої належало наше село Ходорівка; прийшла і викинула нас, чотирьох дітей, з хати на вулицю. Ми мерзли, голодували, але в хату, де були речі, їжа, одяг, нас не пускали. Туди заселили сільраду і сторожа з сім’єю, діти якого нас били і проганяли. Сусіди крадькома приносили нам їжу, брали на ніч поночувати, поки не повернеться мати. Через 2 тижні, поки вона повернулася, нам дали 24 години, щоб виїхати з села.

На той час, батько оселився в с. Піщаному, працював на кар’єрі рахівником. Ми приїхали до нього голі, босі, голодні. Наймали одну кімнату у Петра Сльоти. Ми всі четверо захворіли, попухли, ходили по чужих городах, рвали лободу, кукурудзу, листя липи, варили і їли. Мати влаштувалась на Кременчуцький птахокомбінат. Іноді приносила в казанку трохи їжі для курей (варена кукурудза, полита жиром з курячих кишок), смердючої, несмачної, але ми були і тим задоволені. Гірше всіх почувала себе маленька Ірочка. Медичної допомоги не було. До міста в лікарню треба було ходити пішки і нести хвору дитину на руках. В лікарні відмовилися її лікувати. В травні 1934 року  Ірочка померла. Перед смертю просила молока, а оскільки його не було, то просила вимити баночку з-під молока і дати їй випити. І не встигла випити, померла…

У с. Піщаному на старому кладовищі є її могилка. На цьому кладовищі багато безіменних горбочків, могил дітей та дорослих, які загинули голодною смертю [2, с. 24-25].ʼʼ

Хочеться розповісти і страшну історію голоду Ткаченка Павла Миколайовича 1919 року народження Котелевського району. Я один з тих, хто того горя зазнав, хто втратив своїх рідних людей та і сам чудом залишився живий.

Сім’я наша складалася з семи душ: батько, мати, нас, дітей, четверо (я найстарший – 14 років, Олексій – 12, Микола – 9, Іван – 3 роки) та ще бабуся. Жили ми на хуторі Тарани, біля шляху з Великої Рублівки на залізничну станцію Кочубеївка.

Трудно про все це згадувати, а тому напишу лише про найголовніше: померли в той рік трирічний Ваня і дев’ятирічний Коля, мої братики. Не довелося їм пожити на білому світі, то коли б знайшлися для їхніх імен два рядочки у Книзі-Меморіалі…

Страшне явище – голод! І не лише тим, що люди вмирали, а ще й тим, що від голоду людина втрачає людську подобу. Вона вже не людина! В нашому селі не було випадків людоїдства. Але мені розповідав (уже в 50-х роках) Галаган Григорій Андрійович, що його меншого брата спіймала жінка з сусіднього села… І яку ж потім заарештували, і як вели, вона вела за руку дівчинку такого ж самого віку, як і той хлопчик [6, с. 326].

Звичайно ж ця трагедія торкнулася і нашої родини. Моя бабуся Кузнєцова Є.О., 1928 року народження, проживала з родиною в с. Їжаківка Полтавського району. ,,З нами проживали мама, бабуся та мої чотири сестрички. Найменшою була Галя. Жили ми бідно. Мати працювала в колгоспі на різних роботах. У 1933 році було найважче…Ми ходили по городу і рвали пучки лободи. Мати потім терла в ступі і робила блини. Але після щоденного споживання їжі з лободи ми з сестрами блювали, нам було дуже погано. Аби ми не попухли, бабуся збирала підгнивші минулорічні яблука з-під снігу, сушила їх на печі і давала нам. Ще пам’ятаю, як мати принесла з колгоспу буряк. Вона його натерла, змішала з жменею сухої щириці і запікала нам коржики. Вони були нам до смаку, а ось маленькій Галинці ставало все гірше. Навесні 33-го Галинка попросила бабусю принести їй калини, а бабуся була зайнята добуванням соку з дерев. І попросила зачекати. Через годину бабуся полізла на горище дістати вже сухі ягідки калини, коли прийшла, то Галина вже не дихала. З того часу бабуся відразу виконувала прохання онуків. ʼʼ 33-й бабуся і досі згадує з жахом в очах…говорячи, що скільки вона не жила, то голодомор – це найстрашніше… Голодомор вплинув на засади інституту сім’ї. Це проявлялося у прагненні дочиста викорінити ті фактори, які об'єднували суспільство на родовому рівні, прагнули скасувати традиції та обряди.

Для людей, які жили у часи Голодомору і при цьому були ще дітьми, як моя бабуся і її сестри,  властива неадекватна самооцінка, у них немає прагнення до самореалізації і вони мають зовсім невисокі вимоги до самих себе. Такі люди все ще живуть за радянськими стереотипами. Голодомор змусив людей деградувати і забути про традиційні цінності в житті.

Голодомор 1932-1933рр. став першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою.

«Коли вмирають люди на війні – це закономірність, нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, – це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення», – пише у своїх спогадах Валентина Павленко, яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району на Полтавщині [10, с.3].

Науковці висловлюють багато причин голодомору, основні з них – це знищення українського селянства як носія українських традицій, свобод та вольностей, а також форсована індустріалізація, метою якої було створити сильну важку промисловість для потреб військово-промислового комплексу, для продовження «світової революції».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Такої жорстокої варварської форми колонізації людство ще не знало. Тому вона вражає своєю жахливою навальністю – без будь-яких моральних застережень, без озирань: а що каже світ?, без жалю і співчуття до тих «гнаних і голодних», заради яких начебто й творився на крові та насильстві новий світ. Після революції і громадянської війни відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, які увійшли в історію ХХ ст. під назвами: «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація куркуральства як класу»…Внаслідок цих народовбивчих експериментів Україна опинилася в кінці 1932 – на поч. 1933рр. на грані катастрофи.

Полтавському краю «великий перелом» коштував близько мільйона
демографічних втрат населення. Мова йде і про селян, розкуркулених та висланих на Північ, де їх косила смерть від холоду, хвороб, непосильної праці, і про тих, що були знищені, як «класові вороги», у концтаборах та в'язницях, і про колгоспників й одноосібників, померлих у 1932-1933 роках від не баченого в історії людства голоду, та про тих, хто так і не народився при мінусовому прирості населення у перші роки після Голодомору.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1.                   Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині: До 60–річчя трагедії : матер. наук. конф. / Полтав. держ. пед. ін-т ім. В. Г. Короленка, Полтав. відділ. асоціації дослідників "Голод-1993", Полтавське наук. тов-то краєзнавців
2.                   Голодомор 1932-1933 років на Кременчуччині: Матер. наук. конф. / Кременчуцьке т-во "Меморіал" ім. В.Стуса; Кременчуцький краєзнавчий музей; Кременчуцька філія Харк. політехнічного ун-ту; Кременчуцький осередок асоц. дослідників голоду-геноциду 1932-1933 рр. в Україні. – Кременчук: Криниця, 1993. – 44 с
3.                   Боднарчук Г. У пам'ять про скорботний тридцять третій /Г.Боднарчук //Позакласний час. – 2004.– №19-20. – С.49–50
4.                   Єрмак О.П. Ціна «великого перелому» / О.П. Єрмак // Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997. – 264 с.
5.                    Історична пам'ять : наук. зб. Вип. 30-31 / Полтав. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. – Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2014. – 201 с.
6.                   Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська область. [гол. ред.кол. Реєнт Олександр Петрович]. – Полтава: АСМІ, 2007. – 504 с.
7.                   Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp. [Електронний ресурс] Підручники онлайн. – 2010.– Режим доступу до журн.: http://textbooks.net.ua/content/view/5836/74/– Заголовок з екрану.
8.                   Король В.Ю. Історія України: навч. посіб., 2-ге вид., доп. /               В.Ю. Король  – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 496 с.
9.                   Коряцький О. / Геноцид 1933року на Полтавщині мовою документів// Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей 2005р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.207–220.
10.               Онуфрієнко Т.  Твій біль, Україно! : Вечір пам'яті жертвам голодомору / Т. Онуфрієнко // Шкільний світ. – 2004. – №39. – С.7–9.
11.               Рибаченко В.  Голодомор: психотравма для нації / В. Рибаченко // Час і Події. – 2013. – №47. [Електронний ресурс] Режим доступу до журн.: http://www.chasipodii.net/article/12560/ – Заголовок з екрану.
12.               Яненко З. / Голодомор на Полтавщині. Документи свідчать // Зоря Полтавщини, 2006. – 24 листопада. – С.3.
13.               33-й Голод Народна Книга-Меморіал Упоряд. Л.Коваленко,            В. Маняк, – К. Радянський письменник, 1991. – 584 с.