«Виховна бесіда на тему: "Калинова сопілка"»

Виховна бесіда на тему: «Калинова сопілка»

Педагог:

– Добрий день, мої дорогі діти. Сьогодні ми продовжуємо говорити про сопілочку – народний інструмент, простий на перший погляд, але дуже цікавий і привабливий своїм надзвичайно ніжним мелодичним звучанням.
Українські народні інструменти – музичні інструменти українського народу,  один із проявів його культури. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів.
Значна частина українських народних музичних інструментів сягає часів Русі. Водночас на конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. Деякі інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Гру на народних музичних інструментах вивчають у спеціалізованих навчальних закладах України, зокрема в консерваторіях, університеті культури. Колекції інструментів представлені в Музеї Івана Гончара, музеї театрального, музичного та кіно-мистецтва України в Києві, інших музеях.

 Микола Зінчук зібрав та опублікував багато українських народних казок, в тому числі і про народні музичні інструменти.
Послухайте, будь ласка, казку про сопілку, яку розповіла Анна Михайлівна  Тичковська з Вінницької області.

Калинова сопілка

(українська народна казка Бойківщини)

Жили дід і баба. Була в діда дочка і в баби дочка. Дідова дочка роботяща, а бабина — ледаща. Пішли собі дочки в ліс по ягоди. Дідова збирала ягоди, бабина — не збирала. Під вечір треба було йти додому. Бабина відоібрала у дідової ягоди і зарізала її. Закопала і пішла додому. Дома дід питається:

— Де моя дочка?

— Вовк із’їв.

На тім місці, де бабина дочка закопала дідову, виросла калина. Одного разу їхали козаки і сіли під ту калину відпочивати. Каже один козак:

— Ой, яка файна калина, я рубаю собі сопілку. Урубав сопілку і грає, а сопілка говорить:
Ой помале-мале, козаченьку, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.

Козаки поїхали в село. Дали дідові, аби він заграв у сопілку. Дід заграв, а та сопілка говорить:

Ой помале-мале, татусеньку, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.

Дали сопілку бабі. — Заграй.

Заграла баба, а сопілка говорить:

Ой помале-мале, мамусенько, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.

Дали сопілку дівчині, аби грала вона.

 Заграла дівчина, а сопілка каже:

Ой помале-мале, душогубко, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Ти мене, сестро, з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.

Тоді бабину дочку прив’язали коневі до хвоста, а кінь з нею бігав, і бабина дочка знищилася.

Сумна казочка, але висновок такий – завжди відбувається покарання за погані вчинки.

А ми своєю невтомною працею і грою на сопілках звеселимо слухачів – наші сопілки заграють веселі українські народні пісні «Подоляночка» і «Несе Галя воду».