Виховна година "Хто ж такі козаки - характерники?"

Виховна година: Хто ж такі козаки - характерники?Підготувалавихователь гуртожитку Чортківського гуманітарно – педагогічного фахового коледжу імені Олександра Барвінського Сидорчук Тетяна Ярославівна

Українська історія - це дзеркало трагічної долі великого народу, який володів знаннями (навіть у побіжному порівнянні, виходячи із тих фрагментарних досліджень старовини, які дійшли до нас), що були значно вищими за знання їхніх сучасників з інших етносів. І досі навколо українців, зокрема козаків, існує такий собі ореол містичності. Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою. Містичності від того, що навіть на підсвідомому рівні кожен українець, читаючи свою історію, починає розуміти, що його пращури були саме тими атлантами, які штовхнули людську цивілізацію уперед. Штовхнули - і загадково зникли, розчинившись у сірому натовпі, що покірно став на коліна перед варварами-завойовниками. А може, насправді, все було не так, як нам розповідають нащадки отих завойовників, що привласнили і назву нашої країни, і наш знищений родовід?

В усякому разі, якщо ми задаємо собі це питання, якщо свідомо чи підсвідомо шукаємо на нього відповідь - значить в нас, десь всередині, просинається невідома могутня сила наших пращурів. Повернімося до наших характерників, які багато чим нагадують японських ніндзя, про яких ви точно знаєте. Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі існував навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайківський пише так:«Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити».

Історик козаччини Дмитро Яворницький теж стверджує, що "між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали".

«Характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств.

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). На думку відомого дослідника козацьких бойових мистецтв Володимира Пилата:«Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди».

Характерниками були легендарні козацькі ватажки. Козацькі полководці Северин (Семерій) Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс. Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк та багато інших - належать до характерників.

Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк

Існує думка, що занепад характерництва був ще одним з чинників занепаду і самого козацтва. А занепало воно через християнізацію Запорозької Січі і загалом негативне ставлення церкви до воїнів-екстрасенсів. У козаків був надзвичайно сильний зв'язок з потужним дохристиянським егрегором (психофізичним полем), який створювався протягом багатьох тисячоліть нашим народом. Через втрату зв'язку зі своїм егрегором, через вплив чужої, не властивої нашому народу духовності, була втрачена вища сила, віра і оптимізм, духовний стержень. З прийняттям Володимира християнства, який дуже любив велич, розпочалося масове винищення служителів язичницького культу, вони змушені були піти в підпілля, в броди і ліси (ті ж самі утікачі бродники), створивши фактично таємний орден, який проіснував протягом усіх наступних поколінь, часто-густо приймаючи личину або козаків-характерників, або знахарів-мольфарів, віщунів, астрологів, зрештою сьогодні - екстрасенсів, сенситивів.

Легенди про козаків-характерників. Козак-характерник завжди відрізнявся дивакуватим, упертим характером, був «з родзинкою», захопленим чимось незвичайним (тими ж пошуками скарбів). З ним пов'язано безліч таємничих і чудесних історій. Серед них є чимало й таких, в яких йдеться про скарби. Козацькі маги самі ховали їх (недарма одна з плавневих річок у них називалася Скарбною), самі і вміли знаходити скарби, заховані іншими. Знаходили по вогням, що раптом спалахували перед ними на узбіччях доріг, по туманних клубах над курганами, по зірках, що падали в чорні яри, і ще по безлічі інших прикмет. Козаки-характерники багато вміли: і клади знаходити, і рани заговорювати, і мертвих на ноги ставити, і ядра полами жупанів ловити на льоту, і сухими з води виходити, і в мить ока переноситися з одного краю степу в інший."Запорожці були лицарями і великими характерниками, - згадували про козаків жителі придніпровських сіл. - Куля їх не брала; на Дніпрі, бувало, простелили повсть і йдуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на морі, взяли землю в чоботи, горілки в баклаги - і вирушили до Туреччини. Пливуть собі та співають"."На Великому Лузі ще при запорожцях жив химородник Фесько. Його дуже боялися і слухалися козаки. Ось, бувало, лежить чоловік, а він ріже чорну редьку. Як тільки пустить редька білий сік - людині стане погано, як сік почорніє - людина помирає. Він тоді начаклує, що редька вбере в себе сік чорний, а пустить білий - і людина оживає..."