Виховний захід "Берегине моя, українська хустко"

 

Берегине моя, українська хустко

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      

      На ній і гроно, і пелюстка,

І небо райдуги на ній...

Мов берегиня вроди хустка

Здавен у нашій стороні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хустка – берегиня. Хусткою українка закриває волосся на голові, але у неї завжди було відкрите обличчя. Це свідчить про велике волелюбство українок. 

Хустка, як невід’ємний елемент одягу підкреслює його буденність чи святковість, інформує про родинний, матеріал, статус жінки, нагадує її обов’язки.

В Україні хустка має побутове і обрядове змагання. Білий колір – національний характер української хустки. Барвисті – запозичені від болгарів, а ті запозичили від турків та персів. Колись хустки в Україні вишивались шовком, то найбільше вживали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки, зрідка – чорні. Сині нитки ніколи не вживалися окремо. Орнамент на хустках був переважно геометричний, а у 18 ст. увійшов у моду рослинний орнамент – квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих хустках можна було зустріти зображення птахів, півників, голубів…

Хустка – життя …Вона пам’ять роду, його святиня. Отже, хустка – це оберіг жінки, бо оберігає її від усього злого, лиха, хвороби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

То – нареченим на щастя,

То – на добро матерям,

Вічний дарунок – хустина квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.

 

Веселі ви чи сумовиті

На схилах Ворскли чи Дінця,-

Нема таких жінок на світі,

Котрим вона не до лиця.

 

 

 

 

 

 

 

Перші хустки в Україні з’явились у другій половині ХVII ст.. ( до того носили намітки : полотнища довжиною 5 м, шириною 60 – 70 см) – та убруси : трохи коротше і вужче полотнище, два кінці якого опускали на спину, і був білим, як терен – цвіт. Пізніше їх почали вишивати шовком, сріблом, золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше використовували червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір ніколи не. Тарас Шевченко писав : « Дарувала шиту шовком хустину».

Хустка з давніх – давен основний і улюблений головний убір жінки.  Вони носили її поверх очіпка: шапочка з плескатим дном, під яку жінки ховали волосся. Вони були з різної тканини та різного кольору, їх також вишивали.

Хустка здавна, крім побутового значення , відігравала й важливу оберегову, магічну функцію. Будь – який народний обряд не обходиться без хустки. На родини, наприклад, приходили з хлібом і хусткою. Хліб – символ добробуту, а хустка – оберіг дитини й матері від злих сил. Нею прикривали колиску « від недоброго ока».

 

 

Мов помолодшала мати,

Гарна й сестра дорога.

Роси в хустині, немов діаманти

Зорі й квітки в берегах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хустка як берегиня роду була поруч із людиною від народження до останнього подиху. Хустка на хрестинах, на весняних хороводах, на сватанні, на вінчанні, на проводах козака на війну, хустка при закладенні будинку, при похо­ванні. Хустка і в радості, і в печалі.

 Зберігає український народ, як давній символ, пам'ять про хустину. Це перша ознака одя­гу жінки. Хустка широко розпов­сюджена на всій Україні. Способи пов'язування були різними.

У північних районах хустину по­в'язували під підборіддям, а кінці  на маківці (усьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під під­боріддям).

На Київщині кінці хустки за­в'язували навколо шиї та на поти­лиці.

На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навскіс трикутником і обмотують її навколо голо­ви, а тім'я залишають відкритим «щоб волосся видко». З лівого боку до хустини пришпилюється квітка рожі або гілочка золеного барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то нею закутуються, як молодиці.

На Правобережжі хусткою дівча­та користуються лише у випадках крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгорта­ють нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна визирати коса.

У галицьких селах ще й досі збе­реглося старослов'янське дівоче вкриття голови — луб'яний віно­чок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольо­рових стрічок та волосся, розплете­не у дві коси.

На всьому Півдні України, в сте­пах, де пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від «запалу» замотуються білою хуст­кою так, що ледве визирають очі. На Херсонщині під час роботи, і дівчата, і молодиці вив'язуються білими хустками.

 

 

 Скільки чудових тра­дицій і обрядів пов'язано з хусти­ною!

У кожній родині, де підростала дів­чина, розмальована скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, хизувалися гостям, і сусі­дам, неодмінно показуючи, при­співуючи:

Я не панна — я господиня,

У мене хусток повная скриня.

Дівоча хустка має ще й обрядове значення. Так, при сватанні, дів­чина перев'язувала руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У народній пісні про це співається:

Ой, маю я одну хустку та їй нема року,

А то буде миленькому на осінь до боку...

Вишивану хустину як знак любові та вірності дарувала дівчина коханому. Або ж шовкову хустину дарував юнак своїй милій.

Хусточка ж моя шовковая!

Тебе милий дав, бо мене сподобав,

Коло теї та криниченьки,

Як зо мною стояв. 

Хусточка ж моя червоная!

Я ж по хустоньці вишиваю, -

Шовком, золотом мережаю.

Дрібненькими та слізоньками

Та й обливаюсь.

Ой я хустоньку вишиваю,

З нею думкою розмовляю,— 

Все про того та козаченька

Що я кохаю. 

 

 

 

 

У часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат.

Коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хусти­ну як символ вірності в коханні.

В Тараса Шевченка читаємо:

Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужині...

На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі чи він загине в бою, хустка від дівчини вико­нує велику роль: нею вкривають обличчя козака — «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали...» У пісні про це спі­вається:

Дай же, дівчино, хустину,

Може, в бою де загину —

Накриють оті темної ночі,

Легше в могилі спочину...

 Якщо козака ховали з війсь­ковими почестями, то тіло його кла­ли в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита... 

А на ньому сіделечко.

Хустиною вкрите.

Так про цей звичай писав Т. Шев­ченко у своїй поемі «Хустина».

 І в наш час зберігся зви­чай дарувати юнакові, який іде слу­жити до лав Збройних Сил України, хусточку, а в ній грудочку рідної землі. Коли син вирушав у доро­гу, мати зав’язувала у білу хустину хліб, щоб не забував батьківського порогу.

А в нашому селі є ще звичай: коли юнак іде до армії, то мати на пере­хресті доріг, проводжаючи сина, кидає три хусточки.              .

 

 

Вишивала мама хустку

Сину молодому.

Щоб його охороняла

Та вела додому.

Моя хустка вишивана

На чотири кінці,

Кого люблю — поцілую,

Сяду на колінця.

Дві сусідки посварились

Зранечку раніше,

Сперечалися ґаздині —

В кого хусток більше.

Ми співаночки співали,

Свято завершаєм.

Мати хусточку в кармані

Щиро вам бажаєм. Гей!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Довгими зимовими вечорами жінки й дівчата вишивали не пише рушники, а й хустки. Розшивали їх різнобарвними нитками, навіть золотом і сріблом.

Швидко-швидко нитка сновигає —

Матір доньці хустку вишиває.

Вишиває хустку їй на свято,

А на хустці — квіточок багато.

Злото-нитку в хустку додає —

Вона доню заміж віддає!

Скільки на тій хустці квіточок,

Стільки буде в доні діточок!в.

Коли до дівчини приходили свати, вона виявляла свою незгоду виходити заміж врученням гарбуза. Якщо ж парубок був до душі, то вона сватів перев’язувала рушниками, а нареченому дарувала хустку:

Тихо-тихо ви погляньте:

Це ж хустина вишивана,

До години прихована.

Ось коли свати прийдуть —

Нареченому дівчина

В руки ніжно простягне,

Й разом з ним в життя піде!

 На весіллі наречений з’являється з гарною хусткою за поясом. Голова нареченої прикрашена вінком зі стрічками або вінком з фатою. У церкві під час вінчання руки молодим пов’язують хусткою — на знак міцної сім’ї:

Нелюди з’єднали, а з’єднав Бог навік,

На щастя, на долю, на довгий вік.

 Свято весілля завершувалося покриттям голови нареченої хусткою. Під супровід пісні «Горіла сосна, палала» свекруха зав’язувала невістці ту хустку, з якою наречений ходив на весіллі.

Іди доню за милого,

Візьми хустку гонорово,

Іди у світ широкий,

Візьми хустку в боки.

 Відтепер хустка ставала знаком для Ангелів, що жінка заміжня, вона не могла з’являтись на люди з непокритою головою. Жінка з непокритою головою називалась простоволосою.

До нас дійшли повір’я: простоволоса жінка накликає на селище посуху, неврожаї, епідемії; жінку без хустки домовий може за волосся витягти на горище.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Подаруй мені, мамо, хустину

Із червоним, як мак, бережком,

Запишаюся в ній, як дитина,

Як калина під білим сніжком.

Та хустина мені нагадає,

Як і ти молодою була,

І від років вона не линяє,

Тільки юність твою узяла.

 Посивіло волосся в матусі.

І у зморшках вже стало чоло,

А от хустка лишилася й досі,

І на ній все цвіте, що було.

Квіточки про любов пам’ятають,

Як купив ту хустину татусь

І як маму любив, вони знають...

Та заплакала мама чомусь.

Не цурайтесь хустинок, дівчата,

Що ж ви носите тільки шапки?

На хустки Україна багата ,

І цвітуть ще на них бережки.

 

 

 

 

 

 

У наш час хустина дещо змінила своє призначення. Вона стала прикрасою до жіночого вбрання, відкриваючи гарне жіноче волосся, красу зачіски і обличчя.

 Проходять роки, деся­тиліття, виростають нові покоління, змінюється влада, з'являється нова мода, та ніколи не можуть зникнути з пам'яті людської добрі традиції прадідів, їх обереги поруч нас, не дають нам забути, що ми - діти народу українського.

 Подивуймося ж і ни­ні - у цей розбурханий, розбрата­ний національними чварами й еко­номічними незгодами вік -  незахищеній, живучій любові нашого народу, до простого та водночас незбагненного дива, - української хустки.

 І нехай не коло сер­ця, в шкарубких чемоданчиках, та везуть іще наші сини - солдати після служби в армії матерям, коханим, молодим дружинам барвисті хуст­ки, як сад навесні, мерехтливі, як світання над річкою.

 

Сонцю й роботі найближча

Подруга днів осяйна.

Душу зігріє і зніжить обличчя

Хустка – тернова  весна.

 

 

 

 

 

 

Малета І.М.