Виховний захід "Над берегами вічної ріки"

Державний навчальний заклад

 «Лісоводський професійний аграрний ліцей»

 

 

 

 

 

 

 

 

на тему: «Над берегами вічної ріки»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: Труш І.І.

 

 

На тему: «Старість наших батьків – це наша старість»

                      приурочена  до Міжнародного дня людей похилого віку.

                 

Мета:  розкрити історію  запровадження Міжнародного дня людей похилого віку; виховувати людяність, милосердя, співчуття і шанобливе ставлення до людей похилого віку;  узагальнити знання учнів про правила поведінки вдома, в ліцеї, в громадських місцях, прищеплювати навички правельного ставлення до старших, батьків, виявляти піклування про молодших, слабших.

Тип заняття : виховна година.

Обладнання : листівки для привітань.

Епіграф заняття :                  «Схилилась яблуня до тину,

                                                  Сповна віддавши урожай.

                                                  Не ображай стару людину,

                                                  Чи чуєш ти, не ображай».        

                                      Хід заняття

І. Мобілізація уваги учнів.

Викладач.

    Другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений Генеральною Асамблею ООН, а в Україні це також і День ветерана.

  Україна, як повноправний член ООН, підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і з 1991 щорічно відзначає цей день. Рішення про щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня громадян похилого віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року № 1066 «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку».  Відповідно до Указу Президента України від 24 вересня 2004 року 1 жовтня Україна відзначає і День ветерана.

  Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими і милосердними до найповажнішої частини суспільства. Це і привід до роздумів щодо подальшої долі людства, його культури, взаємозв’язку поколінь.

Учень.

  За міжнародною класифікацією, особою похилого віку вважається той, хто досяг 65 років. Таких у світі нині - понад 629 мільйонів, тобто майже кожна десята людина на Землі. До 2050 року число їх у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна кількість складе 2 мільярди осіб.

  За даними Держкомстату України, кожен 5 мешканець – це особа похилого віку, шоста їх частина самотні люди. Половині із самотніх людей потрібна допомога в повсякденному житті, особливо сьогодні, коли для багатьох пенсіонерів основним джерелом існування є пенсія, розмір якої не забезпечує нормального життя.

 Учень. 

 Однією з най болючих проблем, що безпосередньо торкається всіх без винятку людей похилого віку, є недоступність адекватного медичного обслуговування. Всупереч конституційним нормам безоплатність лікарської допомоги лишилась фактично на папері. Ціни на ліки стають практично недоступними для людей з низькими доходами,  якими є переважна більшість пенсіонерів.

   Демографічна ситуація, при якій населення планети старіє швидше, ніж молодіє, турбує міжнародну спільноту. ООН неодноразово розглядала цю проблему. Щоб тримати її під постійною увагою, Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1990 року постановила відзначати 1-го жовтня Міжнародний день осіб похилого віку. У цей день світ говорить про проведені активні дії щодо захисту інтересів людей похилого віку, створення для них прийнятних умов життя, про невирішене у цій сфері.

Учень.

  Надто важливою, на думку ООН, є потреба більш активного використання виробничого і творчого потенціалу тих, кому за 60. Завдяки цьому суспільство дає можливість особам пенсійного віку подолати складну психологічну межу старості, поставитися до неї як до особливого періоду життя, бути корисними і потрібними. Окрім того, працюючі пенсіонери, як платники податків, зменшують тягар соціальних витрат, що через низьку народжуваність все важчає на плечах молодших поколінь.

Учень.

  Весна і літо… як швидко вони спливають. І ось тихою ходою підступає осіння пора: рано чи пізно, але дівчина стає молодицею, дружиною, потім ненькою, далі свекрухою чи тещею і, врешті-решт, бабусею, а парубок перетворюється на чоловіка, батька, тестя, свекра і, нарешті, стає дідом.

    Справді, інколи ми забуваємо про них у щасливі і радісні хвилини. Але коли у нас горе, біда, то чомусь ми, таки, завжди повертаємося до батьківського дому, до маминої безмежної доброти. Поки живі мати і батько, бабуся і дідусь, то ніяке зло не страшне для дітей та онуків, бо день і ніч вони складають Богові молитви за своїх дорогих кровинок.

Викладач.

   Нас завжди зігрівають отча хата і теплота рідних, поки вони чекають нас. Але проходять роки, і непомітно підкрадається старість.

   В цей осінню зігрітий день і час хочеться сказати, поважайте дорогих вам рідних, будьмо чуйними у ставленні до них, - людей похилого віку, бо це є наріжним каменем людяності. Поважаймо, шануймо, робімо добро !

   Пам’ятайте, чим довше житимуть твої бабуся і дідусь, тим більше мудрості і душевної теплоти вкладуть вони у наше серце.

Викладач.

Бесіда.

   Чи звернули ви увагу на те, що в багатьох народних казках героям, які потрапили в скрутне, здається, безвихідне становище, зустрічається стара людина і вказує подальший шлях?

    — Що ви думаєте з цього приводу? (Міркування учнів.)

— У цьому виявляється народна шана до людей похилого віку, які мають великий життєвий досвід, знання, вміння, щоб передати їх молодшому поколінню. Навіть Бога, Отця Всевишнього ми уявляємо собі білобородим старцем.

Учень

        Повага до старших вважається в народі рисою, притаманною кожній порядній людині. Щоб виховати цю рису, дітям розповідали й розповідають різні повчальні історії, казки, легенди. Ось одна із них.

"Колись старих людей, у яких не було вже сил працювати, спускали на лубках у провалля: щоб дарма хліба не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і не виконав жорстокого закону, заховав його у хліві, годував таємно. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось журиться, розпитав про все і порадив зняти снопи із стріхи, ще раз обмолотити і засіяти. Так син і вчинив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі люди допитувались, як він до такого додумався. Він спочатку мовчав, а згодом розповів, що його батько так навчив. З того часу люди перестали старих на лубках вивозити, а шанували до самої смерті, бо вони мудрі, життям биті, завжди розуму навчать.

Учень.

   Наш великий Кобзар, у дитинстві наслухавшись від діда Івана розповідей про Коліївщину, розчулено висловлює свою вдячність у поемі "Гайдамаки":

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу,

Я її онукам тепер розказав.

Учень.

   Старий бандурист у романі П. Куліша "Чорна рада" — "чоловік божий", його радо вітають у кожній козацькій родині, саджають на почесному місці й побожно слухають його мудре слово.

    А з якою теплотою змальовує О. Довженко свого діда Семена Тарасовича в автобіографічній кіноповісті "Зачарована Десна", якими величними, мов святі пророки, зображені діди-перевізники в оповіданні "Ніч перед боєм", Марія Стояниха в оповіданні "Мати". "Діди наші й баби наші", як сказав Остап Вишня, — хранителі історичної пам'яті народу, носії іскрометного гумору, сіячі добра.

Викладач.

— А тепер послухайте коротеньке оповіданнячко В.О. Сухомлинського і дайте відповідь на запитання, поставлене в його назві.

Чому в бабусі й дідуся на очах сльози?

Учень.

    На столі маленький радіоприймач. Біля столу — татусь і матуся. У сусідній кімнаті на дивані сидять дідусь і бабуся. Маленька Оленка грається на підлозі плюшевим ведмедиком і дивиться, як татусь, матуся, дідусь і бабуся слухають музику.

   Дивна ця музика: здається Оленці, що над відчиненим вікном схилилися чарівні квіти — великі-великі троянди, над квітами літає бджола, в небі сяє сонце і видно далекий степ...

Бачить Оленка, як спалахують в очах татуся й матусі ласкаві іскринки. Доторкнувся татусь рукою до пальців матусі, і лице матусине осяяла лагідна усмішка.

Але чому це бабуся й дідусь такі сумні? Чому на очах їхніх сльози? Невже від троянд, бджоли і сонце плачуть?

— Оленка ще маленька й не може пояснити причини смутку дідуся й бабусі. А як би це пояснили ви?

(Роздуми учнів.)

   Викладач.

       Із ваших міркувань очевидно, що більшість із вас правильно розуміє причину смутку та сліз дідуся і бабусі. Справді, усвідомлення того, що прекрасний світ із сонцем, бджолами й трояндами швидко доведеться покинути, не додає радості.

   І від нас з вами значною мірою залежить, якими будуть ці останні роки, а може, місяці, тижні або й дні, які залишилося прожити нашим бабусям і дідусям. Найбільшою радістю для них є любов дітей та онуків. З нею і фізичні болі, на які щедра старість, переносити легше. А свою любов треба доводити не лише словами, а й ділом.

   Головне — не вразити необачним, нетактовним словом або вчинком.

Учень.

Поміркуйте над таким випадком:

  Маленька Наталочка, задивившись на яскравий гуцульський килимок, який висів над ліжком, запитала: "Бабуню, коли ви помрете, кому дістанеться цей килимок?" Усі в хаті засміялися, в тому числі й бабуся, яка, на щастя, тоді ще чулася в силі й не думала помирати.

   Дитяча безпосередність Наталочки розвеселила присутніх у хаті. Та чи до сміху було б, якби подібне питання поставила доросла людина? Нагадаю тим, хто читав оповідання В. Стефаника "Кленові листки", його закінчення, а ті, хто не читав, послухайте, про що в ньому розповідається.

   У бідній багатодітній сім'ї народилася ще одна дитина. Мати лежить тяжко хвора, а батько змушений іти в поле, бо треба ж заробляти дітям на шматок хліба. Семенко ще малий, але, як найстарший серед дітей, порядкує в хаті. Він гордий, батько довірив йому важливу справу: коли мати вмиратиме, дати їй у руки свічку, але хлопчик не знає, коли це зробити і запитує в мами.

Викладач.

   Уявіть собі, який невимовний біль материної душі викликало запитання її дитини.

  Той біль сплодив великі дві сльозини, які покотились з її очей і... замерзли.

   Для чого я наводжу вам цей епізод? А для того, щоб нагадати про дуже важливу річ — тактовність у ставленні до старших та недужих.

    Великий педагог В.О. Сухомлинський підкреслював: "Треба вміти жаліти людину". На думку вченого, "зневажлива жалість принижує людину, а коли, жаліючи, він прагне допомогти — така жалість облагороджує".

   Якнайчастіше спілкуйтесь зі своїми дідусями й бабусями, звертайтеся до них за порадами. Їхня мудрість і великий життєвий досвід застережуть вас від багатьох помилок. А з іншого боку, усвідомлення того, що вони вам потрібні, що ви їх любите, що їх думка для вас важлива, — велика радість для людей похилого віку.

   Запам'ятайте ще одну важливу річ: зроблене вами добро повернеться до вас сторицею, як і заподіяне зло, черствість, байдужість. Як ви ставитесь до своїх і чужих стареньких, так будуть ставитись до вас, коли доживете до їхніх літ.

   Усі, люблять родинні свята. Згадуйте, як трудяться мама, бабуся, щоб відзначити ваш день народження. І святковий пиріг чи торт, і подарунки — все для вашої радості. А про свої іменини вони за клопотами можуть і забути. Але не маєте права забувати ви. Ваше привітання, ваше добре, ласкаве слово буде найкращим подарунком для дідуся чи бабусі. А ще більшою радістю для них буде почути від інших людей: "Хорошого внука маєте, вихований, уважний, добрий".

  Бувають учні, які на людях — сама ввічливість (особливо, коли поряд ті, кому вони хочуть подобатись). А вдома від їх егоїзму, безцеремонності страждають рідні, найдорожчі люди. Чого ж варта така показна вихованість?

    "Звісна річ, чим ближча вам людина, тим простіші з нею взаємини: батькові, матері і навіть бабусі й дідусеві ми говоримо "ти". Однак це аж ніяк не означає, що у родинних стосунках ввічливість не обов'язкова, навпаки. Справді, вихована людина, яка поважає і близьких, і самого себе, не зриватиме зла на близьких, не демонструватиме свого поганого настрою в колі сім'ї. Про неї не скажеш, що "встала з лівої ноги", тому й поводиться безконтрольно й нестримано. Саме у сім'ї, серед рідних, де нам легше вибачають, виразніше проглядає, які ми насправді. Отже, звичні слова "дякую", "перепрошую", "на добраніч", "доброго ранку", які ми не забуваємо у спілкуванні зі сторонніми, незамінні для вжитку в сім'ї" (М. Лемберська).

   Пам’ятайте, що ваш вчинок, слово, погляд, тон може подарувати радість, а може й зіпсувати настрій.

     На закінчення нашої розмови хочу навести вам слова із повчання князя Володимира Мономаха дітям: "Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів".

   Робіть все, щоб вони щоденно відчували повагу і турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності.

    Нехай в цьому стрімкому світі завжди по особливому світиться родинний теплий вогник – вічне джерело наснаги й любові.

 Підсумок заняття.

    Учні заповнюють привітальні  листівки для  своїх бабусь та дідусів.

 

 

Міжнародний день людей похилого віку

     1 жовтня весь світ відзначає Міжнародний день людей похилого віку — свято, яке покликане звернути увагу всього людства на потреби старшого покоління. Повага до старших – одна з головних цінностей людської моралі. Саме тому в 1990 році Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про заснування Міжнародного дня літніх людей, призначивши його на перший день жовтня.

День літньої людини — це чисте і світле свято. Свято наших батьків, бабусь та дідусів, день, коли ми віддаємо їм свою любов і повагу.

У цей день світ говорить про все зроблене щодо захисту інтересів людей похилого віку, створення для них прийнятних умов життя, про невирішене у цій сфері.

Цей день — не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими та милосердними до найповажнішої частини суспільства. Це і привід до роздумів щодо подальшої долі людства, його культури, зв’язку та розуміння поколінь.

За міжнародними стандартами особою похилого віку вважається той, хто досяг 65-ти років. Таких у світі нині понад 629 мільйонів, тобто майже кожна десята людина на Землі. До 2050 року їх кількість у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна кількість складе 2 мільярди осіб.

Людина, яка дожила до похилого віку, гідна поваги навіть тільки тому, що їй це по милості Божій вдалося. Далеко не всім дано таке величезне досягнення і благовоління відчути мудрість своїх років. Скидати з рахунків людину, яка досягла певного солідного віку, абсолютно негуманно. Літній вік людини зовсім не означає, що вона вже на багато що не здатна, якраз навпаки: те, що може літня людина, рідко здатна зробити більш молода, і мова йде зовсім не про сили та енергію, яка властива молодому поколінню, а про досвід і терпіння, наполегливість та здатность досягати поставлених завдань, ментальної гнучкості й толерантності, які присутні в більшості літніх людей^[1].

Поки ми молоді, старість вбачається нам такою далекою і навіть неможливою. Нам здається, що ми завжди будемо молоді, але… Роки минають швидко і в якусь мить людина починає розуміти, що вона поповнює ряди бабусь та дідусів. З роками багато хто з них відчув усю серйозність, чи, навпаки марність життя. До них прийшли хвороби, бідність, залежність, самотність, втрати… Їх забули, до них втратили цікавість, відсторонилися, їх потіснили, викреслили. Але ж душа не старіє і здається їм, що так недавно ще ходили вони до школи, закохувалися, учились, мріяли, будували плани на майбутнє… і думали, як багато в них попереду…

Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі особи похилого віку, чим маємо завдячувати їм. Передусім це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман. Їхнє найбільше багатство — досвід, знання, уміння, мудрість. Але найголовніше — це покоління тих, хто пережив війни, голодомори, утиски та переслідування, безпідставні та безглузді втрати рідних. Цього не можна забувати. Пам'ятаймо і надалі про свій борг перед ветеранами та людьми поважного віку.  Робитимемо все, щоб вони щоденно відчували повагу й турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності^[2].