Виховний захід "Україна - моя молитва"

Україна — моя молитва…

Присвячується Дню проголошення України вільною суверенною незалежною державою 22 січня 1918 р. (Четвертий Універсал Центральної Ради) та Акту Злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р.

 

Ніхто нам не збудує держави,

 коли ми самі її не збудуємо,

 і ніхто з нас не зробить нації,

коли ми самі нацією не схочемо бути.

(В.Липинський)

 

Урочисто прибраний зал: на видному місці герб, у кутку — калина — символ України. Всі учасники свя­та в національних строях (костюмах).

Звучить пісня «За Україну» сл. Вороного, муз. Я. Ярославенка, (хор «Червона калина») Виходять 3 ведучих.

1-й ведучий.

Моя Україна — зоря світанкова, 

Пшеничні лани, голубі небеса,

Її солов'їна калинова мова

Світиться, наче на сонці роса.

 

О рідна матусю, за правду і волю

Справіку моляться твої вуста.

Моя Україна народжена з болю,

Любові та віри Ісуса Христа.

                  (3. Филипчук)

2-й ведучий. Ні, немає на світі кращого неба, ніж небо України! Воно благословляє свою Україну, береже у віках її материнську любов, тому його ніколи не відділити від рідної матінки-землі.

Подивімось на своє небо і думкою, як у тій чудовій пісні, полиньмо аж до Бога і гляньмо на трепетну Землю — і тоді відкриється нам на зелено-блакитно­му суцвітті планети край, що нагадує собою серце, — Україна!

Ні, як нема кращого неба, ніж небо України, так і немає кращої землі, ніж наша Україна!

3-й ведучий.

Вже скільки закривавлених століть

Тебе, Вкраїно, імені лишали...

Тож встаньмо, браття, в цю урочу мить:

Внесіте прапор вільної Держави!

Степів таврійських і карпатських гір

З'єднався колір синій і жовтавий.

Гей, недругам усім наперекір —

Внесіте прапор вільної Держави!

Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,

Його полотна в попелі лежали...

Але він знов, як день новий, розцвів,

Внесіте прапор вільної Держави!

Повірмо в те, що нас вже не збороть,

І долучаймось до добра і слави.

Хай будуть з нами Правда і Господь —

Внесіте прапор вільної Держави! 

                                                               (В.Крищенко)

 

 

 

 

1-й ведучий. До внесення прапора вільної України прошу всіх встати! Внести прапор!

(Звучить фрагмент «Запорізького маршу». Виходить хлопець, стає біля прапора, читає вірш).

Хлопець.

Віддавна народи світу

мають власні прапори,

наче долю горду й світлу

піднімають догори!

В будь-якій чужій країні

я завжди усім казав:

— В мене прапор

жовто-синій...

це колосся й небеса.

З'єднуй фарби — жовту й синю -

у гармонію одну:

хліб дарує людям силу,

небо — віру і мету.

                                             (3. Филипчук)

 

Учень. Національний Гімн України — це урочиста пісня, символ нашої державної єдності. Його більше століття тому написали поет П. Чубинський та композитор М. Вербицький. Слова гімну, які були надруковані вперше в 1863 році, так припали до серця всім українцям, що вони навіть приписували їх Т. Шевченку.
Учениця. 

Все, що мріялось віками,

Сповнилось, настало!

«Ще не вмерла Україна!» —

     Гордо прозвучало. (Всі учасники свята співають Гімн України).

 Учень. Історія використання символіки України ся­гає давнини. Ще на монетах київського князя Воло­димира Святославича знаходимо тризуб як символ князівської влади.

Тризуб був поширений в усіх князівствах Київсь­кої Русі, зазнав деяких змін (має понад 200 різно­видів), але весь час зберігав первісну основу. Окремі династичні роди в Україні вживали Тризуб аж до XV століття. Існує багато різних думок щодо значення Тризуба. Імовірно, що цей знак символізує три­єдність та тривимірність світу, що пізніше трактова­но християнством як єдність Бога-Батька, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Учень.

У лиху і у світлу годину

Пригорну тебе, нене, як син.

Тільки разом, моя Україно,

Ми піднімемось з рабських колін.

Рідна земле, моя Україно, знаю, житимеш ти у віках, і цвістиме довічно калина, буде небо купатись в житах.

Ми розправимо крила у леті — не здолають нас люті вітри, бо на сонячній нашій планеті українські цвітуть кольори.

Відродився прадавній наш корінь, голос предків озвався в мені, засвітились провісниці-зорі, усміхаючись нашій весні.

У степах дзвонить колос пшеничний під безхмарним блакитним шатром. Рідна пісня, проста і велична, із Карпат лине ген за Дніпро.  (І. Яцура)

 

 

(Звучить перший куплет пісні «Від синього Дону і до сивих Карпат» обробка В. Шунейка (у виконанні хору «Червона Калина»).

Слово вчителя. Для свідомого українця, для українця-патріота є два найсвятіших слова: «Бог і Ук­раїна!».

22 січня, ми відзначаємо День Українсь­кої Державності, Української Соборності, вшано­вуємо дві визначні події в нашій історії — це прого­лошення Четвертим Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки незалежною, віль­ною, самостійною, суверенною державою (22 січня 1918 р.) та проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР (22 січня 1919 р.).

1-й ведучий. Україні, як відомо, судилося виникну­ти на перехресті давніх шляхів між Заходом і Сходом — шляхів торговельних, переселенських, культурних. «Народ наш живе на Україні вже дуже давно, — пи­ше визначний український історик Михайло Гру-шевський, — тисячу триста літ тому (600 або 700 літ по Різдві Христовім) жили вже наші люди мало не по цілій Україні, як і тепер...»

2-й ведучий. Мали ми свою сильну, найбільшу в тогочасній Європі державу — Київську Русь. Мали добрих провідників — славних і мудрих князів. Але обабіч мали і неслабких сусідів — спершу дикі орди хозарів, печенігів, половців, а згодом — Велике кня­зівство Литовське, Королівство Польське, Османсь­ку, Московську, Габсбурзьку імперії... Благодатна ук­раїнська земля ставала ласим шматком у їхніх загарб­ницьких планах. Відтак, упродовж усього останнього тисячоліття наддніпрянські та прикарпатські землі постійно вели криваву боротьбу за свої національні інтереси, за свою державу.

3-й ведучий. На вівтар української державності ба­гато поколінь українців поклали свої життя. І тому ми дуже багаті духом своїх свободолюбивих предків, ба­гаті своєю історією. І якщо хочемо осягнути минуле України, то маємо багато вчитися, знати і пам'ятати, бо без пам'яті можемо стати манкуртами...

1-й ведучий. Легенда з роману Чингіза Айтматова «І довше віку триває день»:

«...Захопленим у полон юнакам начисто виголюва­ли голову і насаджували на неї обруч із розпареної верблюжої шкіри. На пекучому південному сонці шкіра висихала, обруч стискався і люди терпіли при цьому страшні муки. Але не це було головним для їхніх катів. Від болю раби втрачали пам'ять, і то — назавжди. Ніхто з них вже не знав, хто він, якого роду-племені, але зате ставав старанним, безвідмовним виконавцем волі господаря...»

2-й ведучий. Як і всі легенди, ця також глибоко символічна. Але нам відомий і історичний факт. Про яничарів. Українських хлопчиків забирали в полон турки, змушували відрікатися від своєї-християнської віри, виховували їх як мусульман і вони, також втра­тивши пам'ять про своїх предків, забували свою Вітчизну і ставали найжорстокішим і найвідданішим військом турецького султана.

3-й ведучий. І щоб ні ми, ні наші діти, ні наші вну­ки ніколи не ставали подібними до яничар, пам'ятай­мо нашу славну минувшину. Бо маємо чим гордити­ся, маємо з чого черпати життєдайну силу для своєї нації.

Пропонуємо вам зараз послухати сторінки з унікальної книги, яку написав патріарх української історії, видатний учений, письменник і політичний діяч Михайло Грушевський.

(Бере в руки ілюстроване видання історії М. Грушевського «Як жив український народ». Листає. Кла­де на видне місце. Учні зачитують декілька уривків).

 

 

 

 

1-й учень. Про князя Володимира Великого.

«За Володимира та його сина Ярослава держава Київська була найславніша і найсильніша, ніж коли інше. Ставши київським князем, Володимир позби­рав усі українські землі й усі інші, які перед тим до Києва належали, приборкав неслухняні землі, бояр та князів, що не хотіли йому коритися, і прилучив де­які нові дальші землі. Українська держава сягала тоді від гір Карпатських до Кавказу, а на півночі до Вол­ги, до великих озер, що недалеко Петербурга. На місце бояр і намісників Володимир по більших горо­дах по тих землях посадив своїх синів... Скликав лю­дей з різних городів, приймав тих, хто приходив, го­дував і поїв чим мав. Скликав до себе на двір бідних людей, калік і сиріт, і наділяв їх. І з того справді пішла про нього слава скрізь як про князя «ласкаво­го», прозвали його «ясним сонцем»... Володимир охрестився і казав хреститись людям у Києві, а потім і по інших городах... Володимир заходився коло того, щоб християнська віра розширилася по всіх землях його держави, аби якнайбільше людей хрестилось і ту нову віру прийняло... Почав ставити церкви по го­родах і по селах... Попривозив з грецьких міст ікони, книги... З тим настала велика відміна на Україні і по всіх землях Київської держави...»

2-й учень. Про князя Ярослава Мудрого.

«У роки правління Ярослава (1019-1054) Київська Русь сягнула вершини свого розвитку. Великий князь продовжив розширення і зміцнення кордонів Русі: він відвоював на заході землі, завойовані поляками в період внутрішньої смути, підкорив західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (нині Тарту). Ярослав постійно зміцнював рубежі своєї держави, рішуче протистояв печенігам. 1036 ро­ку руське військо під Києвом остаточно розбило пе­ченізькі орди, після чого вони вже більше ніколи не загрожували Русі... Важливу роль у зміцненні держа­ви відіграло зведення Ярославом загальноприйнятих на той час законів до єдиної цілісної системи. Вели­кою заслугою князя стало створення першого пись­мового зводу законів «Руська правда». Цей правовий кодекс закріплював основні юридичні норми ранньо­феодальної епохи. Багато зусиль доклав великий князь і у справі розвитку торгівлі, створення фінан­сової системи країни... З іменем Ярослава пов'язані злет давньоруської культури, піднесення ролі освіти й розвиток літописання, зростання загальної культу­ри людності Русі. У Софіївському соборі Ярослав зас­нував не тільки першу на Русі бібліотеку, а й одну з найперших шкіл... Усе це ще раз засвідчує високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах здивова­ної Європи впродовж життя двох поколінь...» Велич справ Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня усього цивілізованого світу, дає можливість майбутнім поколінням навіки закарбувати його ім'я в пам'яті народній і наректи князем Мудрим.

3-й учень. Про князя Данила Галицького.

«...Пройшло без малого двісті літ від смерті Ярос­лава. Україна поділилась на велику силу князівств (особливо багато було їх на Чернігівщині). Князі ос­лабли від того поділу і вічних війн, городи збідніли. Київський князь не мав між князями ніякої сили й послуху... Київ — «матір городів українських» — не раз грабували інші князі з вояками. Найгірше погра­бував і знищив Київ у 1169 році князь Володимирський (з міста Володимир, що коло Москви), аби Київське князівство підірвати, своє нове князівство піднести. І пізніше ті князі Володимирські умисно сварили українських князів, аби Україна упадала, а їхня держава, що пізніше стала зватись Московсь­кою, підносилася та гору брала. Велике князівство на Україні ще було тільки в Галичині...

...року 1199 злучив до купи Галичину з Волинню волинський князь Роман. Був то князь сміливий, зав­зятий, войовничий, а людям припав до вподоби ще й тим, що приборкав бояр... Тому й кияни горнулися до Романа й хотіли його мати своїм князем. Та він ско­ро вмер, лишивши двох маленьких синів, і сусіди — угорський король та польський князь хотіли забрати його землі. Коли Романовичі виросли, вони зібрали в своїх руках всі землі галицькі й волинські; а що жи­ли вони в згоді і все робили разом, то мали чималу силу та за батьківським прикладом почали думати про те, щоб інші українські землі до себе прилучити: старший з них, Данило, був особливо меткий та рух­ливий князь. Та тоді стався татарський погром... Своїми та братовими силами він не надіявсь поборо­ти татар, тому шукав помочі у сусідів. Папа римсь­кий, себто найстарший владика католицької церкви, мав тоді велику силу й обіцяв Данилові помогти на татар, як він буде йому послушний, пристане до ка­толицької церкви... Папа прислав тоді Данилу коро­ну, казав коронувати королем... У 1264 році король Данило помер у Холмі й був похований там у споруд­женій ним церкві Богородиці.

 

 

Літописець тепло відгукнувся про Данила у посмертній «похвалі»: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поста­вив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломонів.

В історії України Данило Галицький залишив доб­ру пам'ять як правитель, який відбудував і зміцнив державу у важкі часи. У 2003 році ми відзначали 750 років з часу коронування Данила Галицького.

 

4-й учень. Про Богдана Хмельницького.

«Україна угиналася під тяжким ярмом, але тільки часу чекала, аби його скинути... І все чекало тільки іскри, аби відразу спалахнути ясним вогнем.

І тоді, каже старий літописець український, серед різних кривд, які українським людям робилися, «нат­рапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». А був тим чоловіком сотник козацький чигиринський Зиновій-Богдан Хмельницький.

Був він чоловік заможний, досить учений, в війсь­ку козацькім заслужений; в пізнійшім показав він се­бе як надзвичайний войовник і правитель та велико­го хисту і вдачі чоловік. Після повстання Павлюка настановлено його військовим писарем; по повстанні 1638 р„ як козаки не могли вищих урядів займати, настановлено його сотником чигиринським. Та не злюбив його підстароста чигиринський... І відібрано йому той хутір, та ще й як! Наслали людей, як само­го Хмельницького не було дома, — поїхав десь у ко­зацькій справі, — знищили майно Хмельницького, а хлопця, сина його так канчуками вибили, що він з то­го помер. Хмельницький став своїх кривд доходити, та його оскаржено як бунтівщика, всаджено до в'яз­ниці, і навіть свого життя він був непевний. Тоді як пущено його з в'язниці, удавсь він на Низ Запорож­жя. Як старий козак, знав він там усі входи і виходи, і став збирати всіх, хто був з польського панування невдоволений, аби кривд своїх доходити. Було се зи­мою з 1647 року на 1648. Зібравши людей Хмель­ницький опанував Січ — залога з реєстровців, що стояла тут, пристала до нього. Взявши в руки Запо­рожжя, повів він переговори з ханом кримським, щоб прихилити його до помочи козакам на поляків. Хан обіцяв Хмельницькому, що пішле йому в поміч перекопського мурзу Тугай-бея з великим військом...

Ще такого не бувало на Україні. Не тільки все ук­раїнське панство, а й ціла Польща зісталась без війська й оборони. Якби козаки схотіли, могли б за кілька день безпечно бути в Кракові чи Варшаві. Але Хмельницький тоді не мав у гадці нищити Польщу. По побіді корсунській прийшов до Білої Церкви й став тут табором. Навколо Україна, як море хвилюва­лась... В кім дух український жив, до війська козаць­кого приставали. За короткий час не стало духа панського та польського на Україні, тій що ближче Дніпра, а люди українські співали:

Та нема лучне, та немає краще,

 Як у нас на Вкраїні!

Та немає ляха та немає пана —

Не буде ізміни!

5-й учень.   Про Переяславську Раду.

«...З кінцем 1653 року повідомив Хмельницького цар, що він з Земським собором порішив Україну прийняти під свою зверхність і разом з українцями воювати Польщу. З тим разом вислав він своїх бояр до Хмельницького, аби від нього, від старшини ко­зацької і від усіх людей прийняти присягу московсь­кому цареві.

 

 

 

Сі бояри приїхали до Хмельницького до Переясла­ва, і дня 8-го січня скликав Хмельницький раду ко­зацьку військову. На ній ухвалили пристати до Моск­ви з тим, щоб цар зіставив Україну при її вольності і ворогам її не видавав. Тоді бояри закликали всіх до церкви, щоб присягти цареві. Але Хмельницький з старшиною зажадав, аби наперед бояри присягали за царя, що він вісности й порядків України порушува­ти не буде й ворогам її не видасть. Такий порядок в Польщі був, — та й скрізь, де свобода має бути за­безпечена, — що новий король насамперед складає присягу на закони й права, що буде їх сповняти, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слу­хати й шанувати. На те бояри сказали, що вони такої присяги не можуть зложити, бо московський цар — «самодержець» і присяги своїм підданим не складає. Старшину се дуже збентежило, і вона не могла зро­зуміти такого порядку, що цар не хоче присягти на захованнє свободи України. Але що бояри таки ніяк не хотіли присягти, то гетьман з старшиною, аби справи не розбити, — бо дуже хотіли мати московсь­ку поміч проти Польщі, — згодились присягти на сло­во боярів-послів, що цар не тільки зіставить в цілости права й устави, привілеї і всякі свободи України, себто її нинішній самостійний державний устрій, а й ще примножить і розширить. Так сталась «Переяс­лавська умова» ...Але вона була усна. Щоб цар її закріпив своєю грамотою, постановили, що військо пошле своїх послів до Москви і ті вияснять цареві та боярам українські порядки, права і вольності і цар їх потвердить своїм привілеєм...Дуже скоро Хмельниць­кий побачив: чого іншого він хотів, а що інше Моск­ва задумує. Він хотів, щоб Україна, як відірвалась від Польщі, так і зісталась свобідною, самостійною дер­жавою, а від Москви хотів підмоги, щоб усі ук­раїнські землі від поляків відібрати і докупи згучити. А московські бояри хотіли Україну помаленьку до рук своїх узяти й правити нею, як правили іншими землями...»

6-й учень. Про гетьмана Івана Мазепу.

«...Мазепа довго потурав Москві, хоч то дуже тяж­ко було, бо тоді новий цар Петро загадував українцям різну небувалу службу: казав козацькі полки в далекі сторони посилити кріпости будувати, потім канали коло Петербургу копати, де сила силенна ко­заків погинула від незвичайного повітря й нездорової води...

Мазепа любив Україну, добре для неї робив: приміром, за школи дбав і їм помагав, любив мисте­цтво, будівництво, набудував гарних і розкішних цер­ков, на славу і похвалу собі, щоб духовні його слави­ли та перемагали неохоту людську. Він і сам, і стар­шина були на Москву недобрі, що вона так українця­ми розпоряджається, ні за що вже немає й гетьмана й українські права. В тім часі цар Петро воював з ко­ролем шведським Карлом. Здавалося, що Карло Петра поб'є і на Україну прийде. Старшина пригадувала свій давній, до кінця не доведений союз зі шведами за Хмельницького і тепер думала, чи не краще їй пристати до шведів, віддатися під опіку шведського короля й забезпечити українську самостійність. Ма­зепа довго вагався, не знаючи як поступити. Але ж Карло восени 1708 року прийшов на Україну і Мазе­па послухав старшини і до нього прилучився. Запо­рожжя теж до них пристало...

Військо московське на Україні стояло, й його всі боялись. І справді зараз же на першу вість те війсь­ко здобуло гетьманську столицю — Батурин, стра­шенно поруйнувало, людей побило; Січ страшенно знищило і всім страху нагнало... На другий рік цар Петро шведів під Полтавою побив — задалеко вони від свого краю відбились. Карло утік до Туреччини, а з ним і Мазепа з старшиною. Мазепа скоро вмер, а старшина, що з ним була, вибрала гетьмана Пилипа Орлика...»

7-й учень. Про знищення Запорозької Січі.

«...Трохи вільного духу зісталось ще до якогось ча­су Січі Запорозькій. Як Мазепа до шведів пристав, то й Запорожці пристали до них, тому цар Петро казав тоді Січ зруйнувати, а Запорожці перейшли на та­тарські землі: в Олешках заложили новий кіш.

Але затужили за старими місцями і впросилися, щоб їх цариця Анна назад прийняла й позволила вер­нутись на Запорожжя. Тут вони й жили та від татар Україну боронили. Але як цариця Катерина постановила всі старі козацькі порядки скасувати, то задума­ла знищити й Січ. В 1775 році вислала вона військові команди по запорозьких землях, аби повідбирати зброю від запорожців, що розійшлись на рибу та на пасіки. Потім вислала військо на саму Січ. Несподіва­но обступило воно Січу й генерал оголосив запорож­цям, що цариця Січ касує: аби зложили зброю й роз­ходилися по своїх місцях на Україну.

 

 

 

 

Як грім вдарило се запорожців: не ждали вони то­го, ні гадали. Хотіли не даватись, а боронити Січі, але старий кошовий Калнишевський й інші почали гаму­вати та радити піддатись, і піддались. Москалі забра­ли зброю, клейноди, грамоти козацькі, а старого Кал-нишевського з іншою старшиною закували в кайда­ни та й відвезли до в'язниці — дарма що він же на­мовляв запорожців до згоди. Відвезли його на край світу, в Соловецький монастир, і він там 25 літ про­сидів у в'язниці страшній, самітній, і в ній умер — на страх українцям...»

 

8-й учень. Про нищення України Московщиною.

«... Як пропала Гетьманщина та Січ-мати, здава­лось, що вже українському народові прийшов кінець.

Знищено всі ті організовані форми, які довгою і тяжкою працею і потом і кров'ю своєю сотворили покоління кращих українських людей для захисту свободи й свого національного життя. Зісталась ук­раїнська маса народна розпорошена і беззахисна супроти натиску чужого права, чужої власти, чужого панства...

 По гетьманщині — на Україні лівобічній та Слобідщині ширилась Московщина. Про се всякими способами старалось російське правительство: не тільки щоб на Україні не було інакшого устрою, але щоб українці нічим не різнилися від великоросіян, прийняли їх мову, звичаї й з ними зовсім змішалися. Ще як Мазепу настановлювано на гетьманство, то бояри московські наказали гетьманові й старшині пильнувати того, щоб українці женилися з велико-росіянками, і всякими іншими способами дбати про те, щоб український народ тісніше злучити з велико­російським. Аби не було й знаку, що Україна — то щось осібне. Цар Петро заборонив друкувати книж­ки українською мовою... До того визначено осібних наглядачів, «цензорів», аби переглядали книжки. Навіть, як схотіли в Києві видрукувати акафист св. Варвари, написаний самим київським митрополи­том, то наперед велено перекласти його на велико­російську мову.

І пізніше так було. За цариці Катерини лавра київська просила позволити їй українські букварі надрукувати, бо російських люди на Україні не хо­чуть купувати, — то й того не позволено. По школах почали вчити по-російськи, і хлопцям учителі мали виправляти мову, аби говорили й вимовляли так, як великороси. Навіть по церквах велено, читаючи або служачи, так слова вимовляти, як великороси вимов­ляють. Хотіло правительство, щоб українці згодом зовсім на великоросійську мову перейшли, а свою за­кинули...»

9-й учень. Про національне відродження на Ук­раїні.

«... На Україні, хоч як московщилися панські вер­хи, все-таки не вигасала зовсім любов до української мови, до українських пісень, звичаїв і української старовини. Народу московщина не зачіпала, він далі держався своїх звичаїв і мови, співав свої пісні і «псальми», й кожний тямущий чоловік мусів призна­ти, що мова та гарна, в звичаях є багато доброго й ро­зумного, а що до пісень українських, то трудно й знайти щось рівне з ними у інших народів. І не пере­водились між людьми більш освіченими й тямущими такі, що складали тою українською народною мовою вірші, пісні й інші річі, хоч у школах вчено їх мови російської.

Вони почували, що на іншій мові не потраплять так гарно зложити пісню, своє почуття виложити у влуч­них словах і тими словами промовити до розуму чи до почуття своїх земляків так, як на своїй рідній ук­раїнській мові. Знаємо з тих людей декотрих на ім'я, а здебільшого імена їх загубились і забулись. Бо пи­сання їх не були друковані, хоч знали їх люди, співа­ли їх пісні, й чимало їх перейшло в народ, стали співатись по селах як пісні народні. Першим більшим писанням, що було зложене народною українською мовою і було надруковане, була «Віргілієва Енеїда, на українську мову перелицьована». Написав її Іван Котляревський, син полтавського диякона...»

 

 

 

10-й учень. Про Тараса Шевченка.

«...Були то, одначе, тільки початки, а дійшли вони своєї правди тоді, як між українцями з'явився такий великий поет як Шевченко, а поруч нього чимало інших тямущих і високоталановитих людей, перейня­тих гарячою любов'ю до свого народу. Вони почали розкривати й описувати сучасне життя українського народу, пояснювати українську історію. Стали дума­ти та шукати способу поправити долю українського селянина, піднести український народ з його занепа­ду, щоб став він рівно з іншими народами освітою, достатком, повагою, а не був слугою, наймитом в ро­боті тих інших народів. Зненавидівши ту неволю, в яку попала Україна під царським та польським пану­ванням, вони складали плани її визволення і забезпе­чення її устрою вільного, народного, виборного, — щоб був він міцною охороною свободи, рівності й братерства...

Головою між тими людьми, не тільки своїм талан­том, хистом поетичним, але й любов'ю до свого на­роду, завзяттям, відвагою та щирістю був Тарас Шевченко. Він був син кріпака з Київщини, зі Зве­нигородського повіту. Виріс в біді, замолоду взято його до панських покоїв, потім дали його в науку до маляра, бо до малярства мав він велику охоту і вда­чу. Там же, молодим двадцятилітнім хлопцем, зачав він складати українські вірші. Довідались про його хист тямущі люди й зложили гроші, та викупили йо­го з кріпацтва. В 1840 році надруковано першу збірку його віршів — називався «Кобзар». На другий рік вийшла його поема «Гайдамаки». Як блискавка пронеслась його слава по всій Україні. Не вірили собі люди, що по-українськи може виходити всяка думка так гарно, а заразом так просто, як у Шевчен­ка, що й простого чоловіка, і ученого за серце хапає й до самої душі його промовляє:

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово...»  

Дівчина. 

Діво Пресвятая — 

Матір матерів,

Пригорни до серця    

Всіх своїх синів.

Освіти їх душі

Світлом золотим,

Виповни любов'ю

Неспокійний дім,

Научи, як землю Вберегти від зла,

Розумом, діянням

І крилом тепла.

Зоряна Богине,

Сонце доброти,

Землю України

Щастям освіти!

(В. Симоненко)

(Звучить фрагмент із музичної казки «Ангелику Божий, Хоронителю мій» (Ю. Саєнко, А. Бонковська).

Виходить мати-Україна (дівчина в українському строї, вінку). Поруч — друга дівчинка (менша зрос­том).

     Дівчинка. Дякую Вам, Мамо, за перший скарб — пісню над колискою.

Мати починає наспівувати колискову.

Дівчинка. Ми з Вашої любові і пісні прийшли в світ і бережемо в піснях Ваше життя. А поки співає Мати, доти буде на землі Україна.

(Мати співає колискову).

 

 

 

Дівчинка. Дякую Вам, Мамо, за пісні з глибин на­родних і вічних, які Ви принесли від своєї колиски до останнього порога життя, пронесли в голосі такому чистому, красивому і молодому.

(Обидві співають українську народну пісню (присівши на колоду). Поруч — кущ калини. Мати встає (дівча сидить) Підходять двоє інших дітей).

Хлопець. Дякуємо Вам, Мамо, за другий скарб — рідну українську мову.

Дівчина. Слово Ваше осяяло нас, дітей, любов'ю — великою, як сонце, святою, як небо, рідною, як земля.

Хлопець. Слово Ваше святе стало Святим запо­вітом: не зрадиш маминої мови — не зрадиш Матері, не зрадиш України.

(Дівчина і хлопець сідають поруч з дівчиною. Мати стоїть побіля куща калини. Звучить голос сопілки).

Мати-Україна (підходить до куща калини і читає вірш).

 Калино червона,

Ти, наче мадонна,

Звеличуєш ліс.

Чому ж твої грона,

          Калино червона, 

Подібні до сліз?

Цілюща ти здавна,

      Бо ліком преславна

      Твоя доброта.

      Скажи мені, звідки

          В тих ніжних ягідках

          Така гіркота?

          Невже не згадала,

         Про те, як, бувало,

Ти ніжно цвіла?

А може, то туга

За батьківським лугом

Тебе обняла?

Там небо, як море,

          Повітря прозоре,

Там зоряна вись.

Де воля — там доля,

А в лісі сваволя

Чатує, як рись.

Рости над ярами,

Ріднися з дубами,

Горнись до беріз...

Калино червона,

         Чому ж твої грона

         Подібні до сліз?

(О. Яворська)

Звучить пісня «Ой у лузі червона калина» (у вико­нані хору «Червона калина». Виходять мати-Україна і троє дітей).

Дівчинка. Дякуємо Вам, Мамо, за третій скарб — молитву до Бога.

Хлопець. Бачу, матусю, у світлому серпанку дити­нства Вашу руку, яка хрестить нас.

Дівчина. Стою на колінах перед образами в хаті і в церкві — і хоральний церковний спів пливе під свя­тими куполами храму, й ангели літають у маєві виши­ваних рушників, і палахкотять свічки, світлими вог­никами тягнуться до неба і теж моляться Богу.

(Здалеку лунає голос скрипки).

Дівчина. Із святості молитов, із ангельських хо­ралів, із палахкотіння свічок перед пречистими обра­зами чую з далини дитячих літ голос скрипки. То мо­лилася з нами Татова

 

 

 

скрипка, щоб на війні їх куля обминула, а на крилах молитви літала попід небеса­ми наша віра...

Хлопець. Ясна і велика ця зоря — душа, бо в ук­раїнця і мова, і пісня, і молитва, і скрипка мають од­ну душу.

(Скрипка стихає. Мати-Україна і діти сідають по­руч куща калини).

1-й ведучий. Прийшло XX століття... Воно було ба­гато в чому переломним для всього людства і нашої України. Це доба наших рідних старшого покоління, а частково і наша з Вами. На початку XX століття на­род України пережив трагедію Першої світової війни, ентузіазм початку української революції, розчаруван­ня і кров війни громадянської... В ці роки відродилась Українська Соборна держава.

2-й ведучий. 22 січня річниця проголо­шення Центральною Радою IV Універсалу, яким Ук­раїнська Народна Республіка оголошувалась цілком незалежною державою.

«Віднині, — відзначалося в Універсалі, — Українсь­ка Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою ук­раїнського народу».

Це було історичне рішення Центральної Ради, що символізувало остаточний розрив з російським імперським центром.

На жаль, проголошені Центральною Радою в Універсалі завдання цілком здійснити не вдалося. Ад­же скоро з метою зміцнення більшовицької радянсь­кої влади, російський уряд Леніна скерував проти Центральної Ради та українського народу Червону Армію під командуванням А.Антоновича-Овсієнка та М.Муравйова. Вони крок за кроком розширювали територію, на якій насаджували більшовицькі поряд­ки. Війська Муравйова, захопивши ряд міст України, перейшли у наступ на Київ. На захист стародавнього міста виступила київська молодь, під командуванням сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназистів-старшокласників і військових курсантів. У бою під станцією Крути, що на Чернігівщині, більшість їх полягла, не витримавши натиску пере­важних сил більшовиків.

Сталось це 29 січня 1918 р.

3-й ведучий. 17 березня 1918 р., коли більшовики залишили Київ, а в столиці знову перебувала Цент­ральна Рада, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Кругами, були перевезені до Києва і перепоховані на Аскольдовій горі. Молодий поет Павло Тичина га­ряче відгукнувся на цю подію віршем «Пам'яті трид­цяти»:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мужніх українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Українців цвіт —

По кривавій по дорозі

          Нам іти у світ...

Крути ввійшли в історію України як символ національної честі.

1-й ведучий. 22 січня, річниця проголо­шення Акту Злуки ЗУНР і УНР.

Ця історична подія відбулась 22 січня 1919 р. коли у Києві на площі біля Софіївського собору було про­голошено «Акт злуки» Української Народної Рес­публіки і Західно-української Народної Республіки. ЗУНР дістала назву Західна Область Української На­родної Республіки (ЗОУНР) і повну автономію.

(Звернення Директорії Української Народної Рес­публіки від 22 січня 1919 року).

Іменем Української Народної Республіки Дирек­торія оповіщає народ український про велику подію в історії нашої землі української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західно-української Народної Рес­публіки, як виразник волі українців колишньої Австро-Угорської імперії і як найвищий їхній законо­давчий чинник, торжественної проголосила злуку Західної Української Народної Республіки в одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української На­родної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

... Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати не­роздільну, самостійну Державу Українську на благо всього її трудового люду.

 

 

 

22 січня 1919, у м. Києві   

Голова Директорії: Володимир Винниченко

Члени: Симон Петлюра, Андрій Макаренко, Федір Швець, Панас Андріївський.    ,

2-й ведучий. Відродилась Українська держава і знову згасла. Україну завоювали більшовики. Встано­вилась радянська влада. Сталінщина залишила глибо­кий слід на тілі України. Зламала і безжально скалічила мільйони людських життів. Тих років не викреслити з пам'яті і допоки живуть свідки цих подій, борці за волю України, ми запрошуємо їх поділитися з нами споминами.

(Під звуки бандури учениця читає вірш).

Я не знаю, чи вам щось говорить бандура...

 Я люблю звуки скрипки, баяну, гітари,

 Мені душу Бетховеном крає рояль,

Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари —

 Це озвалась у серці бандура моя...

Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,

Щось до млості знайоме в душі постає,

Ніби я в рідну хату додому вернувся,

І дитинство далеке моє й не моє.

 

Щось далеке і рідне збудила бандура...

Може, я був причетний до створення світу,

Може, я колись сам цю бандуру зробив,

 І на ній я заграв пісню степу і вітру,

Як закінчив це чудо з ялини й верби...

Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!

 

Може, я це ходив бандуристом незрячим

 І в бандуру всю душу народу збирав;

Може, я її співом і словом гарячим

 Правду й волю здобути народ закликав...

 

Забрини і скажи, що це правда, бандуро!

 Ми не ставили опер, не грали симфоній,

Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля!

У нас стачило хисту для більших вистав:

 А в оркестрі сопілка й бандура проста...

 

Чи жила б Україна без кобзи-бандури ?

 Чи світила б колись нам свободи зоря?

 Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?

 Хай ридає й розкаже про це нам бандура!

 

Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,

 Дивні звуки полинуть, послухаєш — рай!

Тільки я не захочу, і встану, і скрикну:

 — Забери своє диво! Бандуру віддай!

 

Поверни мені ту, що з верби і ялини,

Що душа в ній народу живе й не вмира,

 Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,

 Її світу усьому послухать пора!

 Може, й вам колись душу розбудить бандура...

 (Виконується українська народна пісня під суп­ровід бандури).

 

 

 

 

 

 

3-й ведучий. Здобутки попередніх поколінь про­довжують своє життя в поколіннях прийдешніх. Во­ни допомагають, підтримують зберігати найсвятіше — пошану до справи наших батьків, дідів; справу бо­ротьби за Українську державу.

24 серпня 1991 року Україна проголошена неза­лежною, суверенною, самостійною державою. Слава Україні! Героям слава!

(Звучить фрагмент музичної казки «Ангелику Бо­жий...». Виходять мати-Україна і діти).

Дівчина. Господи, дай моїй молодій країні і сили любові, і великої віри.

   Хлопець. Господи, дай мені сили, великої терпели­вості і покори любити свою Батьківщину.

Дівчина. Допоможи, Боже, кожній дитині відкрити книгу життя і побачити на першій сторінці з самого верху, що першим було слово, і Слово те — Бог.

(Виходять шестеро учнів у строях (народних костюмах) із запаленими свічками).

1-й учень. Воскреснемо в молитві за нашу рідну землю, і в щирій молитві воскресне вся Україна!

2-й учень. Воскреснемо! Бо земля наша хоч і розіп'ята на хресті історії, але благословенна Богом.

3-й учень. Воскреснемо! Бо ми вічно були на цій Богом даній землі як народ.

4-й учень. Помолимось! Хай Господь пошле нам силу для нашого життя й Воскресіння.

5-й учень. Помолимось! Нехай Господь береже мою, і твою Україну кожного дня, кожної хвилини, щоб тут народжувалися гарні й щасливі діти з Твоїм світлом в очах, з Твоєю любов ю і добротою в серці.

6-й учень. Помолимось! Хай на рідній землі під не­бесною ласкою вовіки віків буде Україна!

(Всі учасники свята й присутні в залі співають «Боже великий, єдиний»).