Виховний захід «Вчимося толерантному спілкуванню»

І ніколи це не марно

Ведуча: Людське життя… Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед і гірке як полин. Люди… їх мільйони, всі вони різні і чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять кожна своїм світлом.

Сценка «Мати і син»

(Виходять жінка із запаленою свічкою в руках, а з нею хлопець).

Син: - Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: - Так, мій синочку, правда!

Син: - Мамо, а чому так багато зірок на небі?

Мати: - Це коли людина на світ приходить, Бог свічечку запалює. І горить та свічечка, поки людина не помре. А як помре – свічка згасне, зірочка падає. Бачив?

Син: - Бачив, матусю, бачив. Матусечко,  а чому одні зірочки ясні, великі, а другі – ледь видно?

Мати: - Бо, коли людина зла, заздрісна. Скупа, то її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить добро, робить людям добро, тоді свічка світить ясно, і світло це далеко видно.

Син: - Матусю, я буду добрим! Я хочу, щоб моя свічечка світила найяскравіше!

Мати: - Старайся, мій хлопчику! (гладить по голові).

(Ставлять свічку біля ікони і виходять).

Ведучий: Стежина життя… По ній кожен має пройти гідно. Але якою вона буде? І хочеться гукнути: «Життя! Ну зупинися хоч на мить! Візьми мене на свої крила  й понеси ген-ген за небокрай, де люди у вічності живуть».

Учень 3

Життя у нас – це просто жах!
І люди в нас – це просто страх.
Багато в нас проблем буває,
Та кожен з нас важливе знає:
Що треба в злагоді нам жить!
Всім доброту, любов дарить,
Всім людям пробачати ЗЛО,
Бо на планеті так заведено -
Коли ти людям пробачаєш,
То в серці теплоту ти маєш.
Коли добро ти людям робиш,
Змінити світ на краще зможеш!

(У записі звучить сміх дитини).

Ведуча: Росте дитя… Його життя розпочинається світанком душі. Назавжди воно залишається в пам’яті як найщасливіше та найсвітліше. Це пора, коли перед тобою відкривається незвіданий світ таємниць. Це світ, де завжди цікаво, де мама і тато піклуються про тебе, навчають, як треба жити, щоб не загубитися в розбурханому океані життя. Здавалося б, усе прекрасно.

(Звучить тривожна музики Баха).

Ведучий: Та враз, ніби щось обірвалося, усе прекрасне зникло, чимраз частіше проявляється лють, агресія, байдужість. Але ж звідки  вони беруться у душах людей? Чому з часом люди забувають про існування добра, шляхетності, гідності? А у їхніх душах поселяються ненависть, жорстокість, заздрість та байдужість. Адже коли Господь створив людину на свою подобу, то сказав: «Тіло ваше – це храм Божий. То ж бережіть його!» Чому про це забули всі?...

Нам милосердя Господи подай

До всіх страждущих і незахищених, 
Ми ще від страху і злі, і сліпі, 
В душах у нас ще багато що знищено. 
Благослови рід людський на Добро! 
Душі відкрий для злагоди й миру! 
Щоб на Вкраїні незгод не було 
Нас сохрани. І спаси! І помилуй! 

(Пісня «Просимо тя діво»)

Просимо Тя, Діво, шлем до Тебе глас,

Сиротам Ти Мати, – не лишай же нас!

Поможи нам, поможи нам,

Просим з сльозами.

Приспів:

О, Маріє, о, Маріє,

змилуйсь над нами!

Мати Божа, зоре ясна,   |

Діво пресвята!          |

Покажи нам, що Ти наша, |

Мати преблага,          |

Покажи нам, що Ти наша, |

Мати преблага.          | (2)

Глянь на нас ласкаво оком пресвятим

I зішли нам поміч – людям немічним.

Поможи нам...

Просим з сльозами.  Приспів.

( Стиха звучить тривожна музика. На сцену виходить сліпець, в одній руці тримає посох, а в іншій свічку).

Мандрівний Сліпець.

Я посох в руки взяв й подався в мандри,
Щоб птаху щастя віднайти,
Помилуватися красою,
Поспілкуватись з добрими людьми.
Я стільки різного побачив,
Що і не в змозі все розповісти,
Бо краса мого рідного краю
Неперевершена у всі часи:
А чи весна буяє в буйнім саді,
А чи петровські грози ллють,
А за не - морози тріскучі ріки кують Чи осінь закружляла в листопаді,
Здавалось , Божий Рай…чого іще бажати?
А люд чомусь довкола, мов німий…ю
Ніде ні посмішки, ні жарту не чувати,
Не вміють і спокійно розмовляти,
Один повз одного снують.
Усі кудись біжать, спішать.
Й похмурі у всіх лиця,
Та й іскорки в очах нема…
Та й цінності сьогодні помінялись:
Збагачення лише в людських думках.
І заволав я з розпачу жахливо,
Й осліп…щоб більш не бачить зло,
Та з того часу і свіча в моїх долонях
Для того, щоб віднайти людське добро.

(Довкола сліпця крутяться темні сили)

Інсценізація.   “Терпиме відношення до людей.” 

 По дорозі повільно простує погано одягнений чоловік. Слідом за ним йдуть юнак і дівчина. Чоловік падає, травмує ногу, тихенько стогне, в очах-- сльози.

Дівчина. Почекай я підійду до нього.

Юнак. Не потрібно. Він брудний, ти підчепиш заразу.(  Хапає за руку).

Дівчина. Відпусти. Бачиш, у нього зламана нога.

Юнак. А нам-то  що? Він сам винен.

Дівчина. Відпусти мою руку, ти робиш мені боляче. Йому потрібна допомога.

Юнак. Говорю тобі:  Він сам у всьому винен. Працювати потрібно, а він жебрачить, краде, пиячить. Навіщо йому допомога? Я тебе не пущу. Ти—моя дівчина, не смій спілкуватися із “ всякими.”

Дівчина. Треба викликати “ швидку”  . Послухай, у тебе є мобільний телефон?

( Хлопець промовчав ). Ніколи більше не дзвони мені і не приходь! Я більше

знати тебе не хочу.

Юнак. Безглузда!  Ти пошкодуєш про це!  (Хлопець йде  ).

Дівчина.( звертається до чоловіка )  Потерпіть! Я викличу  “швидку”.

Чоловік. Дівчина, спасибі вам ! Ви обов’язково знайдете своє щастя!

Ведучий:  Виявляти толерантність—це означає визнавати те, що люди різні за зовнішнім виглядом, положенням в суспільстві, інтересами, поведінкою й цінностями і мають право жити у світі, зберігаючи при цьому свою індивідуальність.

Ведуча:  Ось послухайте притчу.

Жив собі хлопець із жахливим характером. Якось батько дав йому мішок із цвяхами і сказав по одному забивати у паркан щоразу, коли хлопець втратить терпець і посвариться з кимось. Першого дня хлопець забив 37 цвяхів. Згодом він навчився себе опановувати, і кількість забитих цвяхів щодня зменшувалася. Хлопець зрозумів, що легше навчитися стримувати свої емоції, ніж забивати цвяхи.
Нарешті настав день, коли він не забив жодного цвяха. Син підійшов до батька і сказав про це. Тоді батько наказав синові витягти з паркана по цвяху у ті дні, коли він не втратить самоконтролю і ні з ким не посвариться.
Минали дні, і згодом син міг сказати батькові, що в паркані не залишилося жодного цвяха. Батько підвів  сина до огорожі та сказав: « Ти добре поводишся, синку, але подивися, скільки дірок залишилося… Огорожа вже ніколи не буде такою, як колись…»

Ведучий:  Коли ви з кимось сваритеся і кажете йому щось неприємне, ви залишаєте в іншій людині такі рани, як ці діри. І рани зостаються, попри те, скільки разів потім ви просите вибачення. Словесні рани заподіюють такий самий біль, як фізичні. Учні, не забиваймо цвяхів ворожості, нерозуміння і жорстокості в душах людей. Будьмо толерантними, а, отже, розуміймо одне одного.

 Ведуча:

 «Три біди є в людини: смерть, старість і погані діти», - говорить народна мудрість.

   Старість неминуча, смерть невблаганна – перед нею не можна уберегтися, як і від вогню, а виховання дітей залежить не тільки від батьків, а й від самих дітей. Тож «Шануй батька й матір свою, - і довголітнім ти будеш на землі, яку Господь твій дає тобі» - так вчить нас п’ята заповідь Біблії.

 Ведучий:

          На жаль в житті буває і таке. Послухайте сумну бувальщину.

    (Сценка «Щемне письмо»)

(Виходять на сцену дві учасниці).

Сусідка:

          Добрий вечір, сусідонько. Що поробляєте?

Бабуся

          От прийшов лист від доньки, давайте прочитаю вам.

          «Здрастуйте, дорогі мамо! З привітом до вас Люба. Так скучила за вами, що пташкою летіла б … ».

          «Бачиш, пташкою летіла б», - звернулася баба Якилина до сусідки, якій читала доньчиного листа. Поправила окуляри і давай читати далі; «Приїхати не можу, бо нездужаю, крутить у ліктях. Ходжу на вигрівання в лікарню».

           - Так, звісно ж, - коментувала баба доньчин лист, - з шістнадцяти років пішла працювати, то й крутить. Перехрестилася баба Якилина і повела далі: «Микола так і робить шофером. Онук Толя такий балакучий. Все мене питає: «А коли ж поїдемо до старенької бабусі?». У Якилини покотилася сльоза: «Який він там, мій онучок?». Сусідка теж витерла сльозу і слухала далі: «Дуже часто згадую вас, мамо. Особливо з куском хліба «от зайця». Я голодно накидалася на хліб, а Дуська, старша, все питала: «А собі, мамо?». Ви відповідали: «Я не голодна».

          Тільки пізніше я зрозуміла, чому ви так часто ковтали слину. «Було, було, - говорить Якилина сусідці. Пережили». І читає далі: «Буду закінчувати, мамо, приїхати не можемо. Живіть здоровенькі».

          «Нестименно, як ви кажете», - хитро примружила очі сусідка. «А що ж дивного? – Насторожилася Якилина, - моя кров, мої слова».

          Тільки-но сусідка з хати вийшла, а баба Якилина впала ниць на ліжко і заплакала на всю хату. «Діточки мої, голубочки! Чим же я вам завинила, чим не догодила, що ви матері на очі не показуєтесь? Я ж не доїдала, я ж не досипала, сама без батька, як пташечок, вас кохала. Я ж не згуляла, я ж не зносила, всю роботоньку переробила, аби вам було добре. Хоч би вісточку подали. Чому ж мовчите роками? Скільки я буду людей дурити?». А як заспокоїлася бабця Якилина, тоді дістала з мисника ручку і почала виводити каракулями: «Здрастуйте, мамо, пише вам Дуня …» Бабуся поправила окуляри і почала виводити щемне письмо.

 Ведуча.  Виховують  батьки  синів  і дочок, сподіваються, що буде до кого на старість при­хилитися. А вони, розлетівшись по світу, довго-довго не навідуються до отчого порога.

Учень

Допоки нас чекають наші мами,

І доки виглядають нас батьки,

Провідуймо, та не лише листами,

Хоч дорогі їм і скупі рядки.

Коли неждано вдарять дзвоном далі,

Тоді на все, на все знайдемо час.

Але не сльози, не вінок печалі -

Уже ніщо не виправдає нас.

Заниє жаль у щедрім слові «мамо»,

І чайкою здригнеться синя вись.

Провідуймо і завжди пам'ятаймо,

Що можем запізнитися колись.

 Ведуча: А буває і таке……                

Інсценізація

(Кімната.Звучить  голосно  музика,   хлопець витанцьовує  з  книжкою,  старенька  бабуся ле­жить, потім повільно встає з паличкою).

Бабуся

Сєня, трішки приглуши,

Голова уже гудить.

 Онук

Ой, лежиш собі й лежи,

В тебе завжди щось болить.

Скільки раз казать, я - Сем,

Не понятно вам, чи що?

Ви, бабулю, вже совсєм,

Не цікавить вас ніщо.

Зараз реп саме у моді,

Відчуваєте прилив?

 Бабуся

Ой, прошу, онучок, годі,

Виключи вже цей мотив.

Вже весна співа надворі,

Чуєш пісню солов'їв?

Онук

Ви насправді, бабцю, хворі,

Це давно старі пісні.

В них ні кайфу, ні приколу,

Можна і коньки отдать.

Бабуся

Ой, не чула я ніколи,

Щоб коньки весною брать.

Вже пирій шумить в городі,

І осот, як біс, поліз.

Онук

Ой, бабан, ну досить, годі,

А то ще добавиш сліз,

Тяпка - це у прошлем вєкє,

Совремєнна жизнь бурлить,

Зараз мисль о человекє,

Вже. пора перекусить.

Бабуся

Ось картошечка тепленька,

Солоненькі огірки...

Їж, прополемо гарненько

Й відпочинем залюбки.

Онук

Ой, наївсь, тепер поспати б,

Я люблю відпочивати.

Бабуся

Та, щоб їсти, треба мати,

Працювати й зароблять.

Онук

Йди вже, бабцю, на городик,

Поспілкуйся з бур'янцем.

Бабуся                                               

Спину ломить на погоду.

Онук

Це гімнастика лікує й збереже твоє лице.

Бабуся

Може, й правда розімнуся,

Хай дитина ще поспить, (бере паличку)

Боже ж мій, я не нагнуся (виходить)

Ой, болить, болить, болить.

Ведуча: Щастя мати рідну домівку, батьків – найдорожчих людей  для кожного з нас. Ніколи не стане великою, благородною людиною той, хто ще змалечку не вмів бути хорошим сином, ніжною, доброю донькою.

  (Звучить пісня «Росте черешня в мами на городі», муз. А. Горчинського, вірші М. Луківа).

Ведучий: Матерям завжди хочеться бачити своїх дітей, гладити її по голівці, торкнутися до їхніх рук і почути теплі слова любові…

 Сценка «Розмова з мамою»

Син

Розкажіть мені, мамо, про вишні,

їх було так багато в саду?

Мама

Були, синку, морози невтішні,

А вони кого хочеш зведуть.

Син

Розкажіть мені, мамо, про зорі,

Чи такими були і колись?

Мама

А той, синку, хто виріс у горі

Не часто на зорі дививсь.

Син

Розкажіть мені, мамо, про долю,

Чи людині підвладна вона?

Мама

Наша доля, мій сину, - як море,

Той пливе лиш, хто має човна.

Син

Розкажіть мені, мамо, про роки, -

Чи спливають помітно вони?

Мама

Роки, сину, помітні… Допоки

Матерів пам’ятають сини.

Ведучий: Отже, частіше замислюйтесь над тим, який я? Як би я вчинив на чиємусь місці!

Ведуча: Наш рецепт толерантності

Взяти велику чашу милосердя, покласти до неї жменьку гуманізму, пригоршню терпіння, жмуток чуйності, ложку довіри. Приправити все це умінням володіти собою і не осуджувати. Присипати умінням слухати, щедро полити доброзичливістю. Подавати, прикрасивши почуттям гумору. Вживати щоденно в необмеженій кількості.

Ведучий:

Зберегти планету від негод,

Розрубає мотлох павутини,

Переріже нитку перешкод.

Толерантне ставлення до всього

Збереже, врятує і спасе,

Допоможе вгледіть перемогу,

Допоможе витримати все.

Будь завжди нестримним вільнодумцем,

Свої мрії пензлем намалюй.

Освіти життя яскравим сонцем,

Толерантний всесвіт побудуй!

Ведуча: Важко уявити, що люди страждають не від того, що на щодень не мають свіжого хліба, а через те, що не чують вкрай необхідного «Добрий день».

Читець.

Кажімо більше ніжних слів

Знайомим, друзям і коханим

Нехай комусь тепліше стане

Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед

Чиюсь загоїть рану

(Чи перший біль, чи то останній)-

Коли б то знати наперед!

Кажімо більше ніжних слів,

Комусь всміхаймось ненароком,

То не життя людське коротке,

Короткі в нас слова черстві

Кажімо більше ніжних слів...

Ведуча: От і завершився наш виховний захід «Толерантність врятує світ». Наш ліцей – це велика сім`я. І хотілося б, щоб у ній завжди панували добро, повага, порозуміння.

Ведучий: Щоб не було ні сварок, ні лайок, ні образ, ні бійок. Надіємось ви зрозуміли, що для цього треба робити.

Ведуча: Дякую вам. Будьте толерантні, терплячі, дружні, і тоді світ навколо стане яскравішим і веселішим!!!!

(Пісня «Добро спішіть творити, люди»)