Виховний захід "Він був сином мужика — і став володарем в царстві Духа"
Лунає пісня «Реве та стогне Дніпр широкий..»
Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведучий: Справля Україна велике свято-
У цей час народився творець «Кобзаря».
Убралась Вітчизна у пишнії шати,
Лунають усюди слова пісняра.
Ведучий:Ти,Тарасе, сьогодні
Нас зібрав докупи.
І зійшлися у цій залі
Шевченка онуки.
Ведучий:Хліб і сіль тобі,Тарасе,
Сьогодні підносимо…
(вносять хліб-сіль ,кладуть біля портрета)
Вшанувати цю гостинність
Оплесками просимо.
Виходить дівчина-Україна, у руках тримає вишитий рушник.
На столі стоїть портрет Т. Шевченка.
Дівчина-Україна:
Друзі, ось вона - різнобарвна Тарасова доля:
На ньому – і сльози, і біль, і неволя –
у чорних його кольорах…
Та все-таки більше яскравого!
То Віра поета – летить, мов нестримний птах…
Живе, пломеніє, горить у серцях, у віках!..
(Кладе рушник на стіл і бере до рук «Кобзар»)
Виходить Голос Молодих
Голос Молодих:
- Ти слухав Кобзаря?
Ти чув його печаль,
Що піснею лилась
З-під струн?
Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,
Висока пісня кобзаревих дум.
- Дзвенить вона і досі у серцях,
Відлунюється в співі журавлів –
Великим Кобзарем оспівана в віках
Чарівна мова рідної землі…
- Мужицький син, кріпак, самоук, професор графіки Петербурзької Академії мистецтв, геніальний поет, мислитель, патріот, інтелігент із душею вселюдського милосердя... І все це – Тарас Григорович Шевченко.
Виходить Слово Школяра
Слово Школяра:
Де, скажи мені, Тарасе,
Взяв ти силу виняткову
Повернути першомову
Тим заляканим, убогим.
У грудях народу — у кожній жилці,
У гаях народних — у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра .
Цвіте твій голос і не вмира.
(пісня)
Ведучий:
9 березня 1814 року
У похилій хаті край села
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала.
Кріпачка-мати, вбита горем.
Нещасна мати сповила
Його, малого, й зажурилась,
І цілу ніченьку вона
За сина-кріпака молилась
У тій старій, похиленій хатині.
(Сценка)
Мати: Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти
невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино!Яким воно буде, твоє
майбутнє?Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над
головою?
(входить стомлений батько)
Батько: Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким
чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо.
(Входить доля, танець з віночками і рушниками)
ДОЛЯ:
Здрастуй, Тарасику. Ти впізнав мене, маленький? Так, я твоя доля. Сьогодні я прийшла до тебе з веселкою… Я хочу обдарувати тебе сонцем та квітами. Я нині ласкава та добра, як рідна матуся. Я дам тобі дорогу у світ. Зараз вона легка і гладенька, якраз для твоїх маленьких ніжок, а потім… Спи, Тарасику, хоч у снах ти будеш щасливий.
Ведучий: Життя Тараса від народження було сповнене то горя, то
поезії. Життєву біду він знав не з чуток, а насправді: злидні
переслідували і його, і все, що було йому близьке. Тарас був
допитливою дитиною. Його цікавила історія, минувшина. І все він
хотів знати, і все хотів уміти.
(Сценка)
( Звучить пісня на слова Т.Шевченка “Думи мої”.)
(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).
Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синку, правда.
(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло, що далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся, мій хлопчику. (Гладить його по голові).
Ведучий:Дитячі роки Тараса Шевченка пройшли у селі Кирилівці. Він багато
часу проводив зі своїм дідусем, який розповідав цікаві, захоплюючі
історії про козаків, запорожців.
Ведучий:У його дитячій голівці уже виникали дорослі думки про
волю, запалилася іскорка волі, яка з роками перетворилася на
вогонь Прометея, який горів яскравим полум’ям для українського
народу!
(Сценка)
Тарасик: Діду, діду, а далеко ще до Мотронського монастиря?
Дід: Ще трішки, Тарасику. Я як іду цими шляхами, так і згадую батька
нашого Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони
збирались, отут панів польських жорстоких били. Не стерпів народ,
пішов у гайдамаки-боронити свій край!
Тарасик: А що далі було, діду?
Дід: У Мотронському монастирі зібралися до Залізняка запорожці, освятили ножі свої та пішли панів бити. Отаке було! Багато людей пішло в гайдамаки!
Тарасик: А потім? Що сталося згодом?
Дід: Зрадили гайдамаків! Цариця Катерина, її військо разом зі шляхтою
задушили гайдамаків. Гонту скатували, Максима в Сибір заслали та
ловили віх козаків по ярах і лісах, вішали, палили.
Тарасик: Жаль, дідусю, гайдамаків, жаль.
Дід: Так, онучку, було колись в Україні військо, яке вміло захистити свій
народ.
(Виходять, грає пісня «Було колись в Україні»)
Ведучий: Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь був замислений. Ніколи не
тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що його прозвали
в сім’ї «малим приблудою».
Ведучий: Не раз зникав на цілий день, проводив свій час на лоні
природи, слухав спів солов’я і милувався заходом сонця. А вдома
рідні хвилювалися за малого мандрівника.
(Стіл. За столом сидить батько. Мати подає на стіл. Стоїть зажурена Катря. Заходить сусід)
(Сценка)
Сусід: Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
Мати: Та нам і вечеря не вечеря…Хлопець десь дівся. Зранку як пішло, то
оце й досі немає, бігали і до ставка, і до греблі, усі бур’яни
обшукали. Як у воду впав.
Батько: Догледіли!
Сусід: Нічого, знайдеться. Може, заснув десь у бур’яні. Проспиться-прийде!
Мати: Ну й де б їй дітись, вражій дитині. Вечеряй, Катре, та підемо шукати
знову.
Батько: Що воно таке?
Мати: Здається, чумаки.
Сусід: Звідкіля то вони?
(Раптом з’являться Тарас)
Катря:А ось і наш волоцюга!
Мати:Де це ти був?
Батько:Де тебе носило?
(Тарас,опустивши голову,мовчить)
Батько:Де ж ти був оце, питаю? Чому не кажеш?
Тарасик: Був у полі та заблудив.
Мати:Бачили таке?
Катря:Хто ж тебе привіз додому?
Тарасик:Чумаки!!
Усі: Хто-о?!!
Тарасик:Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш-мандруєш?» А я кажу:
«У Кирилівку!», а вони й кажуть: «Це ти ідеш у Моринці, а в
Кирилівку треба назад. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо». Та й
посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти…
Батько:Бачили такого! Чумакувати надумав уже!
Мати:І як воно згадало, що з Кирилівки?
Сусід:Я ж казав, що знайдеться. Такий лобатий не пропаде!
Мати:Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти.
Тарас:(щось згадавши)Ой, зачекайте, я зараз прийду.(Виходить)
Сусід: Усі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряче вийде.
Батько: Щось вийде. Розбіяка великий вийде, ось що! Ото чули про Кармелюка?А це другий такий буде.
Катря: Це той, що в панів однімає та дає бідним?
Мати:Оце завели про розбійників проти ночі. Ходімте вже спати …
(Усі виходять)
Ведуча: Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати.
Тарасик: Там матір доброю мою
Ще молодою - у могилу
Нужда та праця положила.
Ведуча: Тарасикові було тільки дев’ять років, коли не стало матері. Життя
сім’ї стало нестерпним, коли батько одружився з удовою, яка мала
трьох своїх дітей.
Ведуча:Хлопчина змушений був терпіти знущання лихої мачухи, яка не дбала про чужих дітей, не думала про їхню долю.
(Сценка)
Тарас. Катре! Де ти?
Катря. Я ось тут.
Мачуха. Ти, може, знов кудись ідеш, ледащо? Ані кроку мені з хати, бо битиму, чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!
Тарас. Сестричко!
Катря. Що?
Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плавають. А в хаті темно чогось, так зле.
Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.
Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так, як ми?
Катря. Всюди є сирітки по світі, мій дорогий хлопчику. Але ти не думай про це, йди з хлопчиками пограйся, отару з Оксанкою пастимеш. Іди, мій любий братику.
(Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.)
(Сценка)
Оксанка: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...
Оксанка: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Оксанка: А вечеряти? Ти ж голодний...
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді…, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, ми сядемо вечеряти надворі - соловейко щебече-щебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і усміхається...
А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над нами світили зорі. Татко казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).
(пісня «Садок вишневий коло хати…»)
Оксанка: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Оксанка:Моя бабуся розповідати боялася. Казала, що ти неабияка дитина, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...
Тарас: Волю? У царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає... А в хаті злидні несказанні...
Оксанка:Не сумуй! Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Оксанка: Тоді на добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє)
(Сценка)
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Це дві важливих книги у житті нашого народу. Без першої-«Біблії» - він був би неповноцінний морально, без другої -«Кобзаря» - немислимий як народ.
Тарас:А що це за книга «Кобзар», я не чув про неї?
Козак: "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...
Козак: Нікого? У тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти.
(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і дівчина).
Ведуча:В 11 років Тарас став круглим сиротою. Після батькової смерті
почалося поневіряння хлопця по чужих людях.
Ведучий: Там батько,плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі-
Умер на панщині!..А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.
Ведуча: Змалку в обдарованій дитині прокинувся талант художника. Це
було не звичайне дитяче захоплення…Вугіллям, крейдою чи
олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, на дверях, на
папері…Прагнення навчитися малювати водило хлопчика від села
до села в пошуках учителя.
Ведуча:Був він за школяра-наймита, рубав дрова, щоб натопити у школі,
носив школярам воду, терпів знущання п’яного дяка, який часто лаяв
хлопця, бив.
(Сценка)
(входить дяк,кличе Тараса)
Дяк:Тарасе! Чуєш,Тарасе?Де ти ? Щез, нечестивець окаянний! (п’є воду) Нема!Тарасе!
(Входить Тарас,несе воду)
Дяк: З’явився, приблудо!Та скоріше! Ху, голова розривається …(Тарас зливає дякові)
Тарас: Не пили б уже….
Дяк:Не твоє діло!Рушник подай!
(Тарас виносить з хати рушник)
Те, що вчора тобі наказував, зробив?
Тарас: Псалтир склеїв, часослов зшив, букви намалювати не встиг…
Дяк: А що ж робив??
Тарас: Замітав, пензлі мив перед малюванням…
Дяк: Малюванням, малюванням… Он через три дні діти в школу прийдуть, а у мене Святе писаніє не готове. Ану внеси книги, подивимось…
Тарас:(вносить книги і свої малюнки)А мої малюнки подивитеся, пане
дяче?
Дяк:Та й набрид ти мені зі своїми малюнками! Роби, що загадую! Букви не
зробив, малювати вчи його!..Ледар!..Вижену-будеш старцювати тоді…
Тарас: Не лякайте, гірше не буде…
Дяк:Не смій так зі мною глаголити!!!Я - учитель твій!
Тарас:Якби ж то вчили…А то все лаєтесь та п’єте…
Дяк: То ти тааак….? (підходить , б’є Тараса різкою) Ось тобі! Щоб знав, як
свого пана шанувати!
(Тарас скрутився калачиком, схлипує)
Дяк:Ледащо!Зараз же мені зробити всі букви, а не то…(дяк пішов)
(Сценка)
(Тарас сідає малювати, заходить , озираючись, Яринка. Побачивши її, Тарас тихенько підходить ззаду і лякає)
Яринка:Ой, капосний, злякав!Я і так боюся твого дяка…
Тарас:Його нема дома, не бійся.
Яринка:У нього ніс такий. Він страшний мені…
Тарас:Правда,він як нап’ється,то ніс,як буряк червоний. Пішов знову,
певно,у шинок…
Яринка:А ще дяк…Оце забігла до тебе (розв’язує вузлик).На ось тобі
свитку. Полатана.
Тарас:Яриночко, дякую. Спасибі тобі, сестричко!..Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка:І це тобі…(дає хліб і глечик молока) Пообідаєш, а закусиш цими
яблуками.
Тарас:Ой які гарні!..На покуштуй!
Яринка:Не треба, мені Оксанка Коваленкова ще дасть.
Тарас:(вражено) Оксанка…?
Яринка:Ми з нею отару пасемо, вона передала яблука для тебе, тільки обіцяй мовчати!
Тарас: (розглядає полатану свиту) І це, певно, її робота?
Яринка:Ні, рукав я також зашивала, тільки мовчи! Жаль їй тебе. Розказувала
мені, як ви торік пасли разом ягнята…говорила, що ти їй книжки
читав, малював. А в тебе є той малюнок? Покажи…
Тарас:Є десь схований, не варто показувати…
Яринка:Тарасику, покажи, мені так цікаво…
Тарас:Добре,тільки тобі одній…(показує малюнки на дощечках)
Яринка:Оксана…Похожа…Як жива!..Невже це ти намалював?
Тарас:А хто ж?Якби дяк учив, то ще краще було б…
Яринка:А чого на дощечках?
Тарас:Паперу нема…Дяк не завжди дає…
Яринка:Я візьму і покажу Оксані!
Тарас:Ні, Яринко, іншим разом. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, нову
свиту, і тоді…Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не
пропаду! Піду у люди!
Ведуча: Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика.
Учень: Хоче малювати,
Прагне він до знань,
Та за це багато
Зазнає знущань.
Нишком він малює,
ховаючись в саду,
Вночі пише вірші
Про людську біду…
(Тарас сидить край сцени, має олівець та аркуш паперу)
(Сценка)
Тарас:Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
(задумано)
Як прийде Оксана, скажу: «Ти моя зіронька».
(з’являється дівчинка у вишитій сорочці,на голові стрічка)
Тарас:(радіє) Іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.
Оксана:Ну що?
Тарас:Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана:А чого? Не помирили?
Тарас:Ні, не те: буду я учитися на маляра.
Оксана:О! А що таке маляр?
Тарас: Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів-дерево, схотів-хату, а
схотів- козака.
Оксана:Ти бач!Он воно що!
Тарас:Зароблю грошей-поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю
лілеями або барвінком,а на дверях…ех! Козака змалюю на стіні!Тебе
змалюю і дивитимусь на тебе.
Оксана:Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе!
Тарас: А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана: (тихенько) Ну то й що?
Тарас:Зіронька, то це ти!
Оксана:Як це? Прирівняв! Чим же я подібна до неї?
Тарас:Гарна ти!Немає кращої за тебе!
Оксана:На всю Кирилівку?
Тарас:І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!
Оксана:Добрий ти,Тарасе! Хай тобі Бог допоможе!
Тарас:От побачиш, ти ще мною гордитися будеш!
(діти беруться за руки і виходять)
Ведуча: Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика.
Ведуча:Так він потрапляє до хлипнівського маляра. Маляр погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.
Ведуча: Зустріч у Петербурзі з земляком-художником Сошенком круто змінила долю Тараса. Він познайомився також з байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим і Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі.
Ведуча: Та недовго була та воля. Бачив молодий поет, як тяжко стогнуть у панському ярмі кріпаки, прості люди. Його тривожить питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»
Ведуча: Поет закликає:
…Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде,
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд…
Ведуча:Не довели до добра такі вірші поета .Таки віддали Тараса в солдати,але він продовжував служити своїй музі,своїй поезії. Туга за рідним краєм відчувається у кожному вірші,написаному потайки. Сум,смуток,спогади про Україну, Дніпро,ясні зорі…
(звучить пісня «Зоре моя вечірняя…»)
Ведуча:Та не судилося Тарасові бачити свій край вільним. Трапилося те, чого боявся поет. Чужа земля прийняла його тіло. Однак, будучи ще в 1845 році в Україні, молодий Шевченко написав «Заповіт», який друзі поета виконали.
Ведуча: Як умру,то поховайте
мене на могилі,
Серед степу широкого
на Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
і Дніпро, і кручі
Було видно,було чути,
як реве ревучий.
Ведуча:22 травня 1861р.Цей день зібрав квіти з усієї України, скропив їх сльозами на Чернечій горі у Каневі, куди прибув на вічний спочинок за його заповітом полум’яний патріот України, Великий Кобзар-Тарас Григорович Шевченко!!!
Ведуча: На твоїй,Тарас,могилі
Розквітають квіти,
А кругом країна славна
Щастям вільним світить.
Тебе любимо,Тарасе,
Твої знаємо слова.
Батьківщина тебе славить,
Незалежна і нова!!!
У цей час маленькі дітки виходять з надрукованими великими літерами і озвучують по черзі:
Подвижник слова - вічного, незабутнього, земного, живого!
Апогей патріотизму й вічної любові до Батьківщини!
Титан духу українського, який власним прикладом доводить усьому світові, що є така нація – українці!
Рушійна сила усього НАШОГО, українського, синьо-жовтого!
Ідейний вождь українського народу у його боротьбі за свою СВОБОДУ, за ВОЛЮ, за ЧЕСТЬ та ГІДНІСТЬ.
Очільник літературного українства, Батько мови нашої!
Талант від Бога, адже саме його слова мелодійно звучать на устах, щемом тріпочуться в душах, тривожно б’ють у серцях!
(із закулісся лунає чоловічий голос)
Голос Кобзаря:
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом…
Усі разом присягають на вірність рідній мові, Шевченковому слову (при цьому кладуть праву руку на серце – так, щоб девіз тижня було видно всім)
Закон Справжнього Українця:
Шанувати рідну мову, Кобзаря величне слово –
Усі разом: Присягаємо!
Закон Справжнього Українця:
Заповіти шанувати, добре серце в грудях мати –
Усі разом: Присягаємо!
Закон Справжнього Українця:
Кольори плекати жовто-сині, бути вірним Україні –
Усі разом: Присягаємо!
Піднімають жовто-сині сердечка, потім прикріплюють його навколо портрета Т.Г.Шевченка
про публікацію авторської розробки
Додати розробку