12 серпня о 18:00Вебінар: Краще раз побачити: універсальні інтернет-ресурси для унаочнення навчального матеріалу

Віртуальна екскурсія "Сім чудес Сумщини"

Про матеріал
Віртуальна екскурсія "Сім чудес Сумщини" - виховний захід для учнів 5 класу. Стане в пригоді класним керівникам.
Перегляд файлу

Виховний захід

Віртуальна екскурсія памʼятними місцями Сумщини

Форма проведення: заочна екскурсія

Обладнання: виставка книг, фотографій і листівок про Сумщину; мультимедійна презентація «Сім чудес Сумщини»

 

Хід виховного заходу

 

Ведучий.

Вас запрошує в гостину наша мати Україна!

 

Ведуча.

Вас вітати будем раді!

Вся Сумщина на параді!

 

Ведучий.

Суми... Суми — гарне місто,

І звучить так урочисто

Його назва.

А чому

Це ім'я дали йому?

 

Ведуча.

Розповідає історію створення міста Суми.

 

Ведучий

Ось чому це місто — сад

І назвали Суми-град!

 

Ведуча. Щоб вивчити Сумщину, не вистачить, мабуть, життя.

 

Ведучий. Але от у чому одностайні всі: закохатися в Сумщину можна з першого погляду. Тож запрошуємо всіх на віртуальну екскурсію памʼятними місцями Сумщини.

(Тихо звучить мелодія пісні, чути стукіт коліс.)

 

1-й учень. Мальовнича і чарівна Сумщина...  Здавна овіяна легендами та славою. І нинішньому поколінню є чим пишатися.

 

2-й учень. Сумщина має унікальну історико – культурну спадщину - майже 1,5 тис. пам’яток історії, 780- археології, 102 пам’ятники монументального мистецтва та 373 пам’ятки архітектури. Збереглись чудові садово-паркові архітектурні ансамблі (Суми, Хотінь, Кияниця, Куянівка, Бочечки, Волокитино), монастирські ансамблі (Мовчанський, Сафроніївський, Глинський).

   З метою зберегти пам’ятники і пам’ятні місця у квітні-травні 2007 року в усіх районах та містах області пройшла обласна акція "Сім чудес Сумщини".

 

3-й учень. Експертна рада, до складу якої увійшли провідні архітектори області, історики, краєзнавці, враховуючи думку громадськості, визначила сім найцікавіших пам’яток Сумщини:

1. Пам’ятник мамонту у с. Кулішівка Недригайлівського району;

2. "Круглий двір" у Тростянці;

3. Комплекс Софроніївського монастиря у Путивльському районі;

4. Група Посульських курганів у Роменському районі;

5.Трьох-Анастасіївська церква у Глухові;

6. Поле Конотопської битви (1659рік, с. Шаповалівка Конотопського району);

7. Свято-Покровський собор у Охтирці.

 

4-й учень. Три перші: пам’ятник мамонту у с.Кулішівка Недригайлівського району, "Круглий двір" у Тростянці, комплекс Софроніївського монастиря у Путивльському районі представляють Сумщину у загальнодержавній акції "Сім чудес України".

 

мамонт5-й учень. Пам'ятник мамонтові

Єдиний в Україні пам'­ятник мамонтові знахо­диться в селі Кулішівка Недригайлів­ського району.

 Село Кулішівка розта-шоване в мальовничій місце­вості, в декількох кілометрах від районного центру і входить у туристичний маршрут. Тут зараз проживають 320 жителів.

В 1639 році на території Кулішівки відбулася одна знаменна історична подія: згідно Поляновського договору, по річці Хусть став проходити державний кордон між Польщею й Росією. "Місце це було границею між Польщею й Росією" , - говорить напис на одній із чавунних плит на пам'ятнику мамонтові. До речі, історія зберегла пам'ять і про "польські" часи: недалеко від Кулішівки є яр, що називається Напівлях. Колись одна його половина належала Польщі, інша - Росії. Границю ліквідували лише після Переяславської ради в 1654 році.

Початок XІХ століття для Кулішівки був часом розквіту. Місцевий поміщик, камергер, граф Головкин розвивав виробництво й торгівлю. Село Констянтинівка, в якому перебував його маєток, було портовим і, за історичними даними, тут проживало близько 13 тис. чоловік.

В 1839 році граф задумав побудувати в Кулішівці спиртзавод. Місце вибрали недалеко від річки. Коли під бугром копали льох для горілки й вина, робітники наткнулися на кістки величезних розмірів. "Граф Головкин був людиною освіченою і зрозумів, що відкрив щось сенсаційне", - розповідає Василь Матвійович Глухий. У терміновому порядку він сповістив  про це  Харківський університет, звідки негайно виїхав відомий натураліст і математик професор Калиниченко, що згодом опублікував статтю "Допотопні кістки мамонта в Малороссії" у петербурзькому журналі "Північна бджола". Розкопки велися десять днів, поки копальникам не перешкодили ґрунтові води.

Серед тисяч кісток були знайдені кістки й зуби дикого коня, зуби слона, останки копит північного оленя. Кісток мамонта вистачило на два кістяки.

Коли розкопки були закінчено, кістки на возах відправили в Харків, де вони якийсь час перебували в зоологічному кабінеті університету. Потім їх передали в Зоологічний музей Академії наук у Санкт-Петербурзі, де вони зберігаються й зараз.

Кулішівська знахідка стала світовою сенсацією, тому що в європейській частині Російської імперії кістки мамонта були знайдені вперше. Щоб відсвяткувати цю подію, граф Головкин розпорядився на місці знахідки поставити чавунний пам'ятник, проектуванням і установкою якого зайнявся все той же професор Калиниченко.

Кулішівський пам'ятник мамонтові - один з найстаріших в Україні.

(За матеріалами Дедуліна Г. „Парк    Кулішівсього періоду”)

 

6-й учень. Круглий двірdvir

 „Круглий двір” є унікальною спорудою Тро­­­­с­тянця, побудований у 1749 році Йосипом Надар­жинським. Садиба входила до складу величезного  по­містя  і була побудована  для манежу цирку та госпо­­­дар­ських  потреб.

Архітектурна пам'ятка - найбільш рання громадська споруда східної частини України, яка збереглася до нашого часу. „Круглий двір” по своїй архітектурі не має аналогів в Україні серед будівель середини XVIII ст.

У 1916 році журнал "Столица и усадьба" писав, що „...в баштах жили циркові артисти і танцівниці балету. Вздовж стін були розташовані конюшні і місця для глядачів. Бар'єри лож не збереглися, але кімнати, де проживали артисти, залишилися майже в первозданному стані. Зараз у них проживають службовці маєтку. У середині цього чотирикутника була циркова арена під відкритим небом, своєрідний грецький чи римський колізей. Ці циркові і балетні вистави князя Голіцина чекають ще свого історика . Місцевий краєзнавець В.В.Безсмертний вивчав історію Круглого двору. Зокрема він відзначав: "Відомо, що на заокруглені стіни в будівлях тисне зсередини відцентрова сила. Щоб протистояти їй, у 1905 році, під час капітального ремонту, ззовні стіни поставили цегляні підпори - контрфорси. Ремонт проводився під керівництвом механіка Кейля з підприємств заводчика Кеніга. Тоді ж було перекрито наново дахи башт, встановлено подовжені стропила, щоб дощова вода менше лилася на карнизи, зроблено в стіні залізні двері для виходу на випадок пожежі, а над аркою встановлено флюгер. Як казав мені пізніше син Кейля, архітектор, тоді ж було засипано підземний хід, який зв'язував "Круглий двір" із старовинним панським будинком, що стоїть поруч "двору" ще й зараз".

Після цього капітального ремонту пройшло майже сто років і архітектурна пам'ятка скоріше нагадувала руїни, ніж витвір мистецтва. Більше півстоліття тут була база райспоживспілки, потім сталася пожежа, що знищила все всередині. Питання реставрації пам'ятки неодноразово обговорювалося ще при радянській владі, була складена проектно-кошторисна документація. Та довго змін на краще не відбувалось.

У 2000 році вдалося мобілізувати підприємства району, громадськість і зробити неможливе: протягом трьох місяців провести реставраційні роботи першої черги. Круглий двір перетворився із руїни в окрасу міста.

(За матеріалами Артюшенка М. „Круглий двір”)

 

7-й учень. Комплекс Софроніївського монастиря

Перлиною Сумщини є стародавній Путивль. Особливо привертає увагу путивльський край своїми духовними святинями - Софроніївським та Мовчанським монастирями.

1405 року за правління Великого князя Московського Василія Дмитровича на високих горах, порослих дубовим лісом, над болотом Молче з'явилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили невеличку дерев'яну церкву Богородиці, біля якої згодом стали селитися ченці-пустельники. Деякі з них розпочали копати собі печери на схилах гір. Так виник невеликий монастир, що називався Мовчанською Різдва Богородиці пустинню. 

У XVIII столітті Софроніївська пустинь була настільки відома й популярна, що російська імператриця Єлизавета Петрівна, подорожуючи 1744 року до Києва, навмисно відхилилася від маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут вона взяла участь в освяченні новозбудованих споруд. 1758 року Софроніївська пустинь прибрала до рук Путивльський Борисоглібський монастир і його маєтності.

monastyrУ XIX столітті кількість ченців у монастирі досягла кількох сотень. Та після революції його закрили, ченців частково вибили, частково розігнали, книгозбірню та монастирський архів, у якому були документи з XVI століття, розгромили. Слід відзначити, що софроніївські ченці не чекали пасивно своєї долі, а зі зброєю в руках боронили монастир, та сили були нерівні...

Величезний комплекс споруд стояв пусткою кілька десятиріч, аж поки в повоєнні роки місцевим колгоспам не забаглося дешевої цегли. З блискавичною швидкістю, буквально за пару років розібрали, висадили в повітря собор 1630 року, дві церкви XVII століття, кілька десятків мурованих корпусів і монастирський мур. Якимось дивом уціліли лише три споруди, що нині, обдерті й занехаяні, але все ще красиві, височать на горах серед столітніх дубів над широчезною заплавою Сейму, який протікає десь вдалині. Від села Нова Слобода туди веде лісова дорога. Подорожнього, що виходить на узлісся, зустрічає виразний силует надбрамної церкви, зліва за нею видніється трапезна церква, зараз більше схожа на бункер, ще далі - настоятельський корпус. Краєвиди тут чимось невловимим дуже нагадують київські, в районі Києво-Печерської лаври. Надбрамна Покровська церква - це майже точна копія надбрамної дзвіниці київського Кирилівського монастиря. Залишилась в місцевих переказах згадка про те, що за монголо-татарського погрому група ченців Києво-Печерського монастиря врятувалася з Києва й оселилася тут у печерах.

Найцікавіша частина Софроніївського монастиря - підземна. І справа не лише в тім, що навіть побіжний огляд дозволяє помітити в землі фундаменти й підвали численних мурованих споруд. На східних схилах монастирських гір є декілька (не менше двох) печерних комплексів. Вони викопані у суглинках і дуже нагадують печери Києво-Печерської лаври. Їх ніхто не досліджував. Попередньо найдавніші з них можна датувати ХІІІ-ХIV століттями. Печерні лабіринти складаються з ходів, келій, ніш-аркасолій для поховань. Трапляються й приміщення більшого розміру - підземні каплиці і церкви. Ще один надзвичайно цікавий кільцевий підземний лабіринт розташовано на південно-східному схилі монастирської гори, до нього можна вийти через садову браму за лікарняним корпусом. Комплекс розташований неглибоко від поверхні землі, його стіни і склепіння муровано з цегли, що датується XVIII століттям. Дуже незвичайна тут велика підземна церква, її склепіння стягнуто залізними затяжками, заанкереними в муруванні. Це - безперечний доказ того, що печерний комплекс будувався відкритим способом: спершу було викопано великий котлован, змуровано келії, ходи, церкву, а тоді все це засипано землею. Печери Софроніївського монастиря бережуть ще немало таємниць.

Відродження храмів розпочалося одночасно з розбудовою незалежної України. Тисячі повернених і новозбудованих православних святинь - перлини Сумщини: Глинська Пустинь; Софроніївська Пустинь і Путивльський Мовчанський монастир.

22 грудня 2002 року в повній красі звівся над Путивльскими кручами монастир. Золоті куполи головного Храму - Собору Різдва Пресвятої Богородиці, ошатні господарські будівлі, ігуменський і чернечий корпуси - до цього доклали зусиль чимало людей і організацій Сумщини.

Предстоятель Української православної церкви митрополит Володимир особисто освятив цей храм.

 (За матеріалами В.Вечерського „Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини”)

 

8-й учень. Група Посульських курганів

Як спогад про одну з наймогутніших колись у світі - Скіфську державу, залишились численні кургани та неприступні городища, що густо вкривають майже всю територію сучасної України. Значна концентрація скіфських пам’яток у нашому краї дала підставу вченим виділити їх в окрему Посульську групу. До неї також входять скіфські пам'ятки середніх течій Псла та Сейму, що концентруються навколо унікальних скіфських курганних некрополів біля міста Ромни.

Основна кількість курганів знаходиться північніше Ромен. Найбільші групи розкинулись поблиз сіл Пустовійтівка, Великі Будки, Басівка.      Від Великих Будок,

вгору за течією,  вздовж правого берега Сули простягнувся майже безперервний ланцюжок курганів, який закінчується великим курганним некрополем неподалік від Вовківець. Останній великий курганний могильник з цього ланцюга знаходиться поблизу Плавинища і Герасимівки. Курганні групи на південь від Ромен відомі поблизу сіл Чеберяки, Глинськ, Ярмолинці, Сурмачівка, Попівка.

За свідченням археологів, більшість Посульських курганів було споруджено в VІ-V ст. до н. е.

кургЗа більш ніж 2,5 тисячі років більшість малих курганів було розорано і зрівняно із землею, а значну кількість великих пограбовано ще до нашої ери і розкопано понад сто років тому.

Про те, як насипались кургани в IV ст. до н. е., розповідає в своїх творах Геродот. Коли гинув або помирав скіфський вождь або цар, його тіло муміфікували і в парадному вбранні на колісниці обвозили по всій підвладній йому території. За колісницею слідували воїни, слуги, дружини, гнали рабів і коней. При зустрічі з похоронною процесією місцеве населення виявляло глибокий сум і покору, відправлявся відповідний обряд. На сороковий день траурна процесія досягала місця поховання. Біля могили вбивали одну із дружин вождя або наложницю, рабів, коней і ховали разом з ним. У могилу клали зброю, особисті речі, їжу. Після цього справляли поховальний обряд (тризну) і насипали високий курган.

У рядових посульських курганах до 2 м висотою могили мають вигляд ям з балочним перекриттям. В більшості влаштовувались гробниці у вигляді зрубів із балок в 7-12 вінець і стовпами по кутках. Іноді зруб замінювався обшивкою стін з вертикально поставлених дощок, нижні кінці яких закріплювались у канавках вздовж стін. У найбільших курганах викопувались великі ями з уступами. Перекриття на уступі робилось із двох рядів балок. Для спуску в таку (до 5 метрів глибини) гробницю викопувалась яма із східцями. Дно ями вкривали березовою корою або посипали вапном і червоною фарбою. Особливе значення в ритуалі набуло поховальне вогнище, для якого над перекриттям споруджувався глиняний майданчик. Поряд з ямою трапляються сліди тризни у вигляді уламків посуду, кісток тварин і вугілля.

Поховані лежать у витягнутому положенні, переважно головою на південь. Знать хоронили в повному військовому спорядженні: з мечем, списами, бойовими сокирами, сагайдаком із стрілами. Біля однієї з стінок гробниці складався військовий обладунок, куди входили панцир, щит і рідше - ножі. Тут же клались сагайдак із стрілами, меч, сокира, бойові ножі. Праворуч похованого клали кінське спорядження, якого в посульських курганах особливо багато. В рядових могилах буває від 2 до 6, а в багатих — до 20 вуздечок. З курганів Посулля походить до 27 мечів, близько 100 наконечників списів, 24 бойові сокири, понад 20 панцирів і близько 230 вуздечок. У кожній могилі обов'язковий сагайдачний набір стріл. У гробниці, найчастіше біля голови похованого, знаходять кістки від жертовного м'яса і глиняний посуд. У багатьох могилах ставились бронзові казани, амфори і художньо оздоблений посуд. Прикрашали воїнів золотими гривнями і бляшками. У 18-ти чоловічих похованнях виявлено кістяки супроводжуючих жінок у багатих нарядах, очевидно, дружин або наложниць.

 Безумовно, перше місце серед курганів Посулля належить скіфському некрополю на високому плато поблизу Пустовійтівки в урочищах Стайкин Верх та Солодка, розділених між собою ярком. На початку XX століття на некрополі нараховувалось понад 600 насипів. Сьогодні видніється близько 250 курганів, серед яких виділяються своєю величністю кургани, що не поступаються за розмірами перед царськими із степового Причорномор'я. Найбільшим з них є "Стара Могила" висотою 21 метр. Його почав розкопувати ще в 1876 році Т. В. Кибальчич. Зрізавши верхню частину кургану і викопавши яму до гробниці, вимушений був через значні обсяги припинити роботу. Закінчив розкопки цього кургану Д. Я. Самоквасов у 1889 році. Під курганом виявилась велика яма площею понад 100 м2, в якій на глибині 1 м зроблено виступ і викопано поховальну яму глибиною понад 4, довжиною 8,5 та шириною 5,6 метра. В ній знаходилась гробниця у вигляді балочного зрубу зі стовпами по кутках, перекрита зверху двома рядами дубових брусів.

В однім із курганів, що виявився непограбованим, було знайдено, крім чоловічого кістяка, і жіночий. У черепі жінки була гостра проколка, подібна до цвяха, яким, очевидно, вона була вбита. Тут же знайдені золоті буси, бляшки, на руках золоті браслети, золоті серги, фарби, бронзове дзеркало, шматок сірки.

        Від скіфських часів на Посуллі також залишилось декілька укріплених городищ: Роменське, Глинське, Ведмежівське, Басівське. Всі городища за своїм характером багатошарові. Окрім скіфської культури VІ-ІІІ ст. до н.е., на них виявлені комплекси пізніших слов'янських культур VIII-XVIII ст.                      

(За матеріалами нарису „Краю наш роменський”)

 

9-й учень. Трьох-Анастасіївська церква

Нині наймасивнішою архітектурною домінантою історичного центру міста Глухова є Трьох-Анастасіївська церква, посвячення якої безпосередньо пов'язане з родиноюСкоропадських, а будівництво — з родиною  місцевих цукрозаводчиків Терещенків.

Уперше Трьох-Анастасіївську муровану церкву було споруджено в південно-східному куті загальноміської фортеці на місці погорілої дерев'яної Воскресенської церкви 1717 року коштом гетьманової Анастасії Скоропадської за взірцем Іллінської церкви — усипальниці Богдана Хмельницького в Суботові. Тридільний безкупольний зального типу храм із гранчастою апсидою і дзвіницею над західним притвором став домовим при гетьманській резиденції, яка з 1710 року розташувалася в цьому кварталі. Церква зазнала ушкоджень унаслідок пожеж 1748 та 1784 років. Відбудована 1816 року, після чого набула класичних рис: з'явилися сферична зусиллями підрядника К. Семендяєва церкву збудовано доволі швидко й освячено 1893 року.глухов%202

А 21 травня 1894 року брати Микола й Федір Терещенки звернулися до Святійшого Синоду з проханням дозволити знести стару гетьманську церкву "как оставшуюся вследствие своей ветхости без всякого употребления".

Для визначення подальшої долі старої будівлі з Києва відрядили професорів Петра Лашкарьова та Миколу Петрова. Вони дійшли висновку, що  „старая Трех-Анастасиевская церква со стороны зодчества не представляет ничего замечательного”.  Протягом 1894-1897 її розібрали.

Нова Трьох-Анастасіївськаї церква має масивний кубічний п'ятибанний храм, який  вирішено в архітектурних формах неовізантійського стилю, дуже поширеного в Російській імперії в другій половині XIX сторіччя. Він тринефний, чотиристовпний, хрестово­купольний, з трьома апсидами і просторим напівпідвалом, що використовувався для господарських потреб, зокрема й для влаштування повітряного опалення. Храм пишно, з великим смаком декоровано зовні і всередині. У зовнішньому декорі домінують вертикальні членування — лопатки, вузькі високі вікна, напівколонки тощо. В інтер'єрі велику цінність становлять розписи, виконані 1893 року під керівництвом видатних митців — братів Павла й Олександра Сведомських — у неовізантійському стильо­вому ключі, з широким застосуванням золотого тла й геометричних орнаментів, подібно до розписів Володи­мирського собору в Києві. Монументальні багатофігурні композиції "Таємна вечеря" у головному вівтарі, "Вхід Господній до Єрусалима" на південній стіні та "Суд Пілата" на північній виконав Олександр Сведомський. Розписи у верхній частині конхи головного вівтаря (Матір Божа з Христом) та західної стіни належать пензлеві видатного українського маляра Миколи Пимоненка. Передвівтарна перегорожа (невисокий іконостас) із сірого баня, портики, дзвіниця над південно-західним кутом. Старостою цього храму все своє свідоме життя (1846-1877) був Артемій Якович Терещенко. Артемій Якович Терещенко утримував старий храм Св. Трьох Анастасій. За що ще за життя отримав від Св. Синоду золоту нагороду! У1872 р. Артемій прибудував до „своєї” церкви правий приділ на честь Св. Мученика Артемія, у склепі якого його й було поховано (1877) поруч з дружиною – Пріською Григорівною. Пізніше їх прах перенесли до нового Анастасіївського храму, де згодом були поховані Федір, Пелагея і Микола Терещенки.

1884 року Чернігівське губернське правління затвердило проект побудови нової Трьох-Анаста-сіївської церк-ви. Автором був відомий академік архі-тектури з Санкт-Петер-бургу Андрій Гун.

Церква будувалася коштом глухівських промисловців братів Миколи та Федора Терещенків. Микола подарував під храм велику ділянку землі, а Федір 1889 року пожертвував 60 тисяч карбованців золотом. Завдяки піклуванню меценатів і карарського мармуру зроблена за проектом відомого глухівського іконописця Миколи Мурашка. Ікони писали А. Ве-рещагін і Ф. Журавльов.Загалом глухівська Анастасіївська церква належить до найвидатніших в Україні комплексних пам'яток архітектури й монументального мистецтва XIX сторіччя.

У різниці церкви було знайдено чимало рідкісних книг: "Євангеліє учительне" 1606 року видання, "Апостол" 1695 року з 50 ритинами відомого штихаря Іллі, "Пролог" 1763 року та ін. (За матеріалами Вечерського В.,
Бєлашова В.” Глухів.”)

 

10-й учень. Конотопська битва

Після смерті Богдана Хмельницького Україна переживала один з найтрагічніших періодів  своєї історії. Руїна була породженням не лише об'єктивних процесів, але й в ще більшій мірі - недалекоглядності значної частини козацької верхівки, яка так і не змогла висунути лідера, рівного Богдану Хмельницькому.

Потенційно одним з таких провідників був гетьман Іван Виговський, який на гіркому досвіді переконався, що при найлояльнішому ставленні до Московської держави царська політика несе Україні лише згубу. Він вирішує розірвати союз із Москвою.

Щоб забезпечити гідний захист Україні, Виговський був змушений укласти воєнний союз із Польщею.

16 вересня 1658 року в Гадячі Виговський підписав угоду з Польщею, за якою Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства  складали «Велике Князівство Руське».

Про умови цієї угоди Виговський повідомив і Військо  Запорізьке, та січовики й слухати не хотіли ні про яку угоду з ляхами, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках. Та й взагалі більшість українського населення негативно ставилася до союзу з лютими ворогами – поляками і татарами.

Для вирішення долі України царський уряд від­правив в Україну величезне військо (200 000) під прово­дом князя  О. Трубецького.

16 квітня 1659 року Трубецькой підійшов до Конотопа, який мужньо боронили лише 4000 козаків та місцеві жителі на чолі з ніжинським полковником Гуляницьким.

Майже три місяці тривала облога. Та Гуляницькому вже не вперше доводилось тримати оборону і він вдало протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат.

Що тільки не робили москалі... Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл.

Московські старшини наказали засипати рів навколо Конотопської фортеці. Та козаки робили вилазки, розганяли ворогів, відновлювали вали і не давали можливості засипати рів.

Успішна оборона Конотопа дала можливість Виговському виграти час і зібрати досить велике військо, до якого входили

50 000 козаків і наймані війська (серби, поляки, німці, татари).

24 червня 1659 року об'єднане козацьке військо вирушило до Конотопа. Дорогою вони розбили великий московський загін і підійшли до багнистої річки Соснівка.

Український гетьман зупинив військо і, уважно оглянувши місцевість, вирішив, що саме тут розташує головні сили. Він мав намір вдатися до улюбленої тактики козаків — заманити ворога у пастку і дати бій.

27 червня 1659 року Виговський з невеликим загоном козаків бродом перейшов Соснівку і вдарив з тилу по царських військах, які тримали облогу Конотопа.карта конот

За задумом Виговського після атаки його загін повинен був «тікати». Та трапилось несподіване! Раптовий напад козаків викликав у ворога панічну втечу і загін Виговського почав їх переслідувати. (Москалі швидко втрачали дух і гідність перед сильним ворогом.)

Але гетьман, дотримуючись свого плану, зупинив переслідування й наказав «відступати». І це було своєчасно, бо царські воєводи вже побачили, що козацького війська набагато менше, ніж у них.

Вранці наступного дня решта царського війська  (30 тис. чоловік), керована князем Пожарським, перейшла Соснівку і стала обстрілювати Виговського з гармат. Загін гетьмана, мляво відстрілюючись, вдавав, що відступає.

А в цей час 4000 козаків Гуляницького непомітно для ворога викопали рів до моста, яким щойно користувалось московське військо. Вони порубали цей міст, загатили ним річку і додали очерету та лози. Внаслідок цього річка швидко розлилася на всю луку.

Побачивши в тилу козаків, московські воєводи повернули військо назад, та тут загін Виговського, який щойно «відступав», раптом перетворився на шалено атакуючу силу. До того ж з гуком і диким свистом до козаків приєднались татари.

Москалі з жахом кинулись тікати до мосту. Та його вже не було, а лука перетворилася на згубну пастку — важка московська кіннота і гармати загрузли у багнюці.

Так козацька піхота тільки з рушницями знищила майже 30-тисячну ворожу кінноту.

Не гаючи часу, Виговський вирушив до Конотопа, та війська Трубецького там уже не було (москалі спішно попрямували до Путивля).

 Конотопська битва для російських військ мала катастрофічні наслідки. У боях полягло близько 40 000 царського війська і 15 000 потрапило до татарського полону. Після перемоги під Конотопом Виговський припинив переслідування царського війська і відмовився від гетьманства. (Уривок з книги „Гетьмани України”)

 

11-й учень. Покровський собор в Охтирці

На початку XVIII ст. в Охтирці була давня дерев'яна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, в якій служив священик о. Даниїл (Полянський) - «муж благоговейной, простой, кроткий и благочестивой жизни». Саме йому довелося бути свідком того, як ікона набула чудотворного образу. У літописах говориться, що у дворі своєї будівлі, густо зарослому травою і дикою ромашкою, під час косіння він побачив ікону, що стояла у траві. Від неї йшло яскраве сяйво, і священик, «...сотворив на себе крестное знамение, начал читать пришедший ему на память кондак празднеству Рождества Богородицы». Про цей випадок отець Даниїл нікому не сказав і заніс ікону в дім, а через три роки, коли сяйво навколо образу повторилось, переніс її до храму.

Ікона зцілювала людей від багатьох хвороб, насамперед від лихоманки, вона була також покро­вителькою сиріт, до неї зверталися за благословенням у державних справах. За наказом імператриці було записано і перевірено 324 випадки зцілення людей від тяжких хвороб. У 1751 р. Святіший Синод визнав ікону Охтирської Богоматері чудотворною.

У 1744 році Охтирку відвідала імператриця Єлизавета Петрівна з графинею Марфою Шуваловою, щоб вклонитися шанованому образу. Радуючись Божій милості, що ікона з'явилась саме під час ії правління, імператриця вирішила збудувати для неї новий храм і „...благоволила жертвовать от своих царских щедрот 2000 рублей”. За ініціативою охтирського полковника Федора Каченов­ського та з „величайшего соизволения" у квітні 1753 року був закладений Свято-Покровський собор. Побудований за проектом видатного російського зодчого Д.В. Ухтомського, собор був відкритий і освячений 2 липня 1768 р. Бєлгородським єпископом Порфирієм (Крайським).

  Свято-Покровський собор в Охтирці є одним з кращих зразків українського бароко. Будівництво тривало досить довго — з 1753 до 1768 року. Під час спорудження собору виникли тріщини в склепіннях арок, що загрожувало обвалом. На допомогу будівникам приїздили московські архітектори С. І. Дудинський і Д. В. Ухтом­ський.

В 1917 р. собор на довгі роки був перетворений у склад. Саму ж чудотворну ікону Охтирської Богоматері в 1903 році було вивезено до С.-Петербурга на реставрацію.

До нашого часу збереглося багато списків з цього образу.

З Покровським собором тісно пов'язані імена українських діячів культури. Тут в 1823 році було зареєстровано народження Якова Івановича Щоголіва — майбутнього поета.

А наприкінці 70-х років ХІХ століття в церковному хорі співав тодішній учень бурси Павло Грабовський — пізніше видатний поет і рево-люціонер-демократ.

(За матеріалами  Святині Сумщини”  та М.С. Мотренка   „Охтирка”).

 

12-й учень. Тож подорожуймо Сумщиною! Нехай наші серця переповнюються гордістю за рідний край!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
5 травня
Переглядів
81
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку