Виступ на тему: "Літературна українська мова і суржик. Мова в небезпеці"

Літературна українська мова і суржик. Мова в небезпеці

                                                      Українська мова – це душа народу,

                                                      А український народ без мови не народ

                                                                                                    В.Сосюра

           Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це мова… Рідна українська мова!

        В ній мудрість і пам’ять тисячоліть. У ній щирість, радощі й печаль народу, його труд  і піт, кров і сміх. Запашна, співуча, гнучка, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша Україна.  

  Українська мова належить до найрозвиненіших мов світу. У ній нараховується кількасот тисяч слів. Граматика її чітка, добре впорядкована, майже немає винятків. За милозвучністю й співучістю її ставлять на одне з перших місць у світі. Українською мовою можна передавати найтонші відтінки душевних переживань і найскладніші наукові поняття.

   На превеликий жаль, у цій барвистій мові витворився своєрідний різновид мови, який дістав назву “суржик”. Слово “суржик” давно відоме в Україні, насамперед у млинарстві. Суржиком називали мішанину зерна – жита, пшениці, ячменю, вівса, а також – борошно з такого зерна; це було не першосортне зерно та низького сорту борошно. На його означення поширилися словосполученя: “недорікуватий суржик”, “убогий суржик”. З часом поняття “суржик” стало означати у мовленні мішанину слів різних мов.

      Безперечно, є свої закони розвитку контактуючих мов, у тому числі української і російської. І коли людина вводить у своє мовлення слова і словосполуки іншої мови, не руйнуючи  граматичної основи, фонетичних особливостей української, оберігає її красу, користується її невичерпним лексичним і фразеологічним багатством, то такий процес природний і не викликає заперечень. Однак довільно змішуючи слова української і російської мов, відмінюючи слова і сполучаючи їх за зразком російської, творячи фрази всупереч моделям рідної мови, її носій стає “напівмовний”, приймає мовний покруч. От у магазині часом можна почути: «Дайте байковий халатік з голубим воротніком» — а треба так: «Подайте, будь ласка, фланелевий халатик з голубим комірцем», або: «Чудна блузка», а треба: «Чудова блузка», «Пальто на мєху» — треба ж: «Пальто на хутрі» тощо. І в транспорті не раз чути: «Тролейбус битком набитий», а треба: «Тролейбус переповнений», або «Тролейбус повний-повнісінький». «Нажми на тормоза! Останови!», а треба: «Натисни на гальма, зупини». І таких висловів дуже багато, тому що люди не стежать за мовою, а ще тому, що не знають, як треба. А школярів цього вчать, і вони повинні розмовляти правильно, щоб іти в життя навченими, вихованими, культурними й освіченими людьми.

Як парость виноградної лози плекайте мову.

Пильно й ненастанно політь бур’ян.

Чистіша від сльози вона хай буде.

Вірно й слухняно нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм життям,-

    закликав: поет-академік Максим Рильський . А бур'яну ж у нашій мові так багато! У мовлення вкрадаються так звані «сучасні» вислови, які насправді є  вульгаризмами. Слова «класно», «кльово», «прикид», «балдьож»  засвідчують духовну убогість людини, відсутність у неї національномовної свідомості. А ще досить часто чуємо вислови на зразок «построїли дом», «музикальна школа», «сама краща дівчина», «відкрийте вікно», «підніміть руки»…

    Також слід зауважити, що під впливом російської мови ігноруються лексичні, фонетичні, граматичні, акцентувальні форми, наприклад, говорять: ад, бутилка, брезгувати, карніз, блєф, магазін, бабушка, замітити, гардеробщиця, новий. український…. Ігнорується кличний відмінок: Ваня, Вася, Міша, Свєта…Забур’янює нашу мову  суржик, небезпечний і шкідливий !

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці,

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись, що ми українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

    Сьогодні слово “суржик” почали вживати і в широкому розумінні – як назву здеградованого, убого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівечить особистість, національно-мовну свідомість.

    Мішаниною двох мов – української та російської говорить частина людей України, хоч загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов – це найтривожніше явище загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отруплює людину, зводить її мислення до примітивізму. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася упродовж століть, загрожує змінити мову, яку прийняв Тарас Шевченко, показавши світові її красу й силу.

     Мова – неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя. У її глибинах філософський розум, витончений естетичний смак, багато справді поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів. Виховуючи в собі повагу до мови, якою розмовляєш, ти передусім шануєш себе, виявляєш повагу до народу, його історії, культури. Це значить – дисциплінувати мислення і волю, тренувати пам’ять.

    Розвиток особистості – складний прооцес. Високої мовної довершеності досягає, як правило, та людина, яка працює над оволодінням мовою, прагне правильно говорити, виявляти у мовленні та мисленні свою індивідуальність, усвідомлюючи, що “Я” – то мова.

   То як маємо практувати наш суржик? Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою національною бідою та хибою є і надалі залишається той стан, коли найавторитетнішим джерелом знання літературної мови стає: “Бо в нас так говорять!” чи “А мені так подобається!”. Нашою державною політикою ще не стало гасло: “Все зробимо для того, щоб українське слово було прекрасним і мудрим”.

    Суржик – перш за все, ознака людської недбалості, ніж неосвіченості. Це відсутність бажання працювати над вдосконаленням свого мовлення, інертність мислення, вузькість світогляду.

    Нам потрібні  значні, рішучі заходи, потрібна терпляча довготривала робота педагогів, батьків, національно свідомої інтелігенції – письменників, діячів культури, політиків, всіх не байдужих до власної української культури людей, щоб вичистити авгієві конюшні нашої мови, зменшити кількість носіїв суржикової мови.

     У всіх цивілізованих країнах державну мову  шанують, поважають і всіляко сприяють її розвитку! А що можемо ми, українці, зробити для того, щоб наша українська мова стала такою ж шанованою, як інші державні мови в більшості країн світу?

     Гадаю, насамперед слід українську мову захищати від ерозії, а духовну культуру людини – від обміління. Захищаючи сьогодні українську мову, ми беремо під захист свободу думки, вільний доступ до живої скарбниці нашої пам’яті. Дбати про українську державну мову – це справа совісті сучасної людини. І доти, доки ми зневажатимемо себе(бо зневага до своєї державної мови – це зневага до себе), доти в нас житиме психологія не господаря, а наймита і принцип“моя хата скраю – нічого не знаю”, годі сподіватися, що відбудуться зміни на краще.

     Якби нас усіх навчили вклонятися рідному порогові, рідній українській мові, бути щирим у ставленні до своїх друзів, чуйними до болю і страждань інших, може, тоді не втратили б ми зібраної нашими пращурами духовної спадщини і були б  добрішими та милосерднішими.

     Я вірю, що настане час, коли ми нарешті зрозуміємо, що живемо на величній землі – Україні, і на ній має зацвісти рідна мова – українська. Попри всі випробування і труднощі ми вистоїмо, бо ми  - український  народ.    

     У десятій статті Конституції України записано: «Державною мовою в Україні є українська мова». Ми повинні постійно дбати про дальший розвиток і збагачення рідної мови, про що так переконливо і зворушливо говорить сучасний  поет Олесь Лупій у своєму вірші «Говоріть».

Говоріть, як колись вас навчала матуся,

Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,

Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,

Не тримайте слова, віддавайте комусь.

 Говоріть про любов і про віру у щастя,

Уникайте мовчання, нудьги і ниття,

Говоріть, хай в розмові слова веселяться,

Говоріть і продовжуйте мові життя