Новоолександрівська загальноосвітня школа - дитячий садок 

I-III ступенів 

Новоолександрівської сільської ради 

Нововоронцовського району

 Херсонської області 

 

 

 

 

Підготовка до ЗНО 

Лірика

 

 

 

 

 

 

 

                                                                      Новоолександрівка - 2018                                       

Аналіз пісні «Віють вітри, віють буйні»  

Автор:Маруся Чурай Жанр: лірична пісня  Тема: відтворення страждань дівчини за своїм милим. 

Ідея : возвеличення щирого почуття кохання.  Основна думка: «Хто щасливий був часочок, про смерть не забуде». 

Художні засоби  

Метафори:«віють вітри», «дерева гнуться».  Епітети: «Щаслива билинка», «люте горе», «тяжко жити». 

Риторичні запитання: «Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?», «Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?», «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти?».

 Риторичний оклик: «Озовися!». 

У пісні «Віють вітри, віють буйні» передано почуття самотньої дівчини, яка порівнює себе з билинкою в полі, що росте на піску — без роси й на спеці. Вона страждає в розлуці з «милим-чорнобривим». Глибоким ліризмом сповнені рядки з художнім паралелізмом («дерева гнуться» — «сльози не ллються»), з них починається твір, а фінал емоційно підсилюють риторичні звертання й оклики («Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!»). Пісня має струнку будову, надзвичайно мелодійна. Іван Котляревський використав її як вступну арію Наталки Полтавки в однойменній опері.

 

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце, А сльози не ллються.

 

Трачу літа в лютім горі  І кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу.

 

Не поправлять сльози щастя,  

Серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде...

 

Єсть же люди, що і моїй  

Завидують долі,

Чи щаслива та билинка, Що росте на полі?

 

 

 

 

Що на полі, що на пісках,  Без роси, на сонці? Тяжко жити без милого І в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий?  

Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися.

 

Полетіла б я до тебе,  

Та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю.

 

До кого я пригорнуся,  

І хто пригoлубить,

Коли тепер того нема, Який мене любить?  

 

 

 

Засвіт встали козаченьки

Аналіз вірша

Тема: Зображення походу козаченьків, розлучення хлопця з матінкою і коханою.

 Ідея: Звернення сина до матері з проханням, щоб вона прийняла його кохану як свою дитину.

Основна думка: Для кожної родини є хвилюючим та важким момент, коли її сини, чоловіки вирушають у військовий похід.

 

Жанр: Літературна козацька пісня.

Засвіт встали козаченьки — українська народна пісня, авторство якої приписують напівлегендарній піснярці з Полтави Марусі Чурай. У ній говориться про те, що козак, вірний своєму обов'язку, вирушає в дорогу — захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за свою дитину. Пісня побудована у формі діалогу. Є традиційні для народної пісні звертання, зменшувально-пестливі слова, постійні епітети.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі. 

 

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького Богу помолися. 

 

Стоїть місяць над горою,

Та сонця немає,

Мати сина в доріженьку Сльозно проводжає. 

 

— Прощай, милий мій синочку,

Та не забувайся,

За чотири неділеньки Додому вертайся! 

 

— Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. 

 

Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину. 

 

Прийми ж її, матусеньку,

Бо все в божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі! 

 

— Яка ж бо то, мій синочку,

Година настала,

Щоб чужая дитиночка                                                 За рідную стала?                Засвіт встали козаченьки   В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

Історична пісня

Ой Морозе, Морозенку,

Ой да ти славний козаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче!

Ой не так вся Україна,

Як рідная мати,

Заплакала Морозиха, Стоя біля хати. Заплакала Морозиха, Стоя біля хати.

―Ой не плач же, Морозихо,

Не плач, не журися,

Ходім з нами, козаками, Мед-вина напийся!

Ходім з нами, козаками,

Мед-вина напийся!‖

―Чогось мені, козаченьки, Мед-вино не п’ється: Десь-то син мій, Морозенко, З татарами б’ється!

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!‖

Із-за гори, із-за кручі

Горде військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем грає. Попереду Морозенко Сивим конем грає.

 

 

Бились зранку козаченьки До ночі глухої. Козаків лягло чимало, А татар – утроє.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє

Ні один козак не здався

Живим у неволю;

Полягли всі, не вернуться Ні один додому. Полягли всі, не вернуться Ні один додому.

Не вернувся й Морозенко,

Голова завзята - Замучили молодого Вороги прокляті! Замучили молодого Вороги прокляті!

Вони, ж його не стріляли

І на чверті не рубали,

Тільки з його, молодого, Живцем серце взяли. Тільки з його, молодого, Живцем серце взяли.

Взяли його, поставили На Савур-могилу:

―Дивись тепер, Морозенку,        ―Дивись тепер, Морозенку, На свою Вкраїну!‖ На свою Вкраїну!‖

 

 

 

 

 

 

Аналіз твору

"Ой Морозе, Морозенку"

 

Тема:оспівування боротьби козаків під керівництвом Морозенка з татарами.

Ідея:возвеличення мудрості, мужності козацького ватажка; засудження жорстокості, підступності татарських поневолювачів.

Основна думка:нічого не бояться козаки, заради щасливого життя народу вони ладні пожертвувати власним життям; народ, що б’ється за свою незалежність, неодмінно переможе.

Жанр: історична пісня.

Композиція

Твір має свого роду обрамлення — починається і закінчується уславленням мужності козацького ватажка Морозенка.

Експозиція: похід козаків на татар під керівництвом Морозенка.

Зав’язка: бій з ворогом.

Кульмінація: полон та катування героя.

Розв’язка: сум матінки-України з приводу смерті свого сина.

Історичні відомості

У XIVст. литовські князі захопили більшу частину України, а польські феодали загарбали Галичину і Західну Волинь. Між феодалами Литви і Польщі велась уперта і тривала боротьба за українські і білоруські землі, від якої найбільше страждав трудовий народ. Становище трудящих почало різко погіршувалось після того, як у 1569 р. на шляхетському сеймі в Люблині було проголошено політичне об’єднання Литви з Польщею і українські землі, що знаходилися в межах Литовської держави, опинились під владою шляхетської Польщі.

 

 

Чи не той то Хміль (Історичні пісні)       Гей, не один лях   Чи   не той то хміль, що коло тичин лежить,

в’ється?                                                                      вищиривши

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами                зубиі

б’ється.                                                                       Становили ляхи

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому                  дубовії хати,

Броду,                                                                         Прийдеться

Гей, не один лях лежить головою в воду.              ляшенькам в

Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води: Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. «А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду».   Утікали ляхи — погубили шуби…

Польщу утікати! Утікали ляхів де якії повки, Їли ляхів собаки і сірії вовки. Гей, там поле, а на полі цвіти,— Не по однім ляху заплакали діти. Гей, там річка, через річку глиця,— Не по однім ляху зосталась вдовиця!

Аналіз твору

"Чи не той то Хміль"

Історичні відомості

У ході Визвольної війни 1648–1654 рр. український народ здобув ряд блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами, які були розгромлені в битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької області). У полон було взято командуючого польською армією гетьмана М. Потоцького і його помічника польського гетьмана М. Калиновського. Польські та українські пани в паніці тікали з України. У боротьбі проти гнобителів повстанці виявляли масовий героїзм, відстоюючи незалежність і свободу своєї вітчизни.

У цей час з’являється багато історичних пісень і дум про події 1648–1654 рр. Вони відбивають всенародний рух проти соціального і національного гніту шляхетської Польщі, оспівують народних героїв, походи і бої з ворогами. Головним героєм цих пісень є Богдан Хмельницький, оточений глибокою пошаною і любов’ю козацької маси і всього народу. Записано цю пісню в 50-х рр. ХІХ ст. в Галичині. У бою під Жовтими Водами в травні 1648 р. українські війська під керівництвом Богдана Хмельницького здобули першу велику перемогу у Визвольній війні 1648–1654 рр., яка й оспівується в пісні.

Золотий Брод, Золота Вода — поетичні назви урочища Жовті Води.

Тема:оспівування мужності, героїзму, винахідливості Б. Хмельницького — видатного українського гетьмана, його прагнення здобути волю і щастя народу в боротьбі з ляхами. Ідея: уславлення Б. Хмельницького — народного ватажка, талановитого полководця, мудрого державного діяча.

Основна думка: народ шанує і поважає своїх захисників і тому прославляє їх у піснях. Жанр: історична пісня.

Композиція

Експозиція:  розповідь про Б. Хмельницького, порівняння його з хмелем.

Зав’язка: застереження гетьману — перед битвою з ляхами не пити Золотої Води.

Кульмінація: перемога над ворогом. Розв’язка:  «Утікали вражі ляхи…».

Художні особливості пісні

Метафори:  «хміль в’ється, грає, кисне», «становили хати».

Епітети:  «золота Вода», «хороша врода».

Гіпербола: «Гей, поїхав Хмельницький к Золотому Броду,— Гей, не один лях лежить головою у воду».

Повтори:  «Чи не той то хміль?», «Ой, той то Хмельницький», «…вражі ляхи». Риторичні запитання:  «Що коло тичини в’ється?», «Що по ниві грає?»,  «Що у пиві кисне?».

 

Тематика, образи, зміст народних дум і балад.

Дума— великий пісенно-розповідний (ліро-епічний) твір переважно героїчного змісту.

Художні особливості: нерівноскладовість вірша астрофічнісь епічність ліризм властиві заперечні порівняння, постійні епітети, дієслівне римування, тавтологічні вислови, анафори, ретардації, використання архаїзмів

Головна тематика — заклик народу до єднання до боротьби проти чужинців, уславлення козаків.

Тематика:

боротьба українського народу проти турецько-татарських завойовників та про турецьку неволю (XIV-XV ст.) боротьба українського народу проти національного поневолення (XVI-поч.XVII ст.) соціально-побутові думи (кін.XVII-період Руїни)

 

"Дума про Марусю Богуславку"

Що на Чорному морі, 

На камені біленькому, 

Там стояла темниця кам'яная. 

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,  Бідних невольників. 

То вони тридцять літ у неволі пробувають, 

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. 

То до їх дівка-бранка, 

           Маруся, попівна Богуславка, 

           Приходжає, 

           Словами промовляє: 

           «Гей, козаки, 

           Ви, біднії невольники! 

           Угадайте, що в нашій землі християнській за день  тепера?» 

           Що тоді бідні невольники зачували, 

           Дівку-бранку, 

           Марусю, попівну Богуславку,             По річах познавали,             Словами промовляли: 

           «Гей, дівко-бранко, 

           Марусю, попівно Богуславко! 

           Почім ми можем знати, 

           Що в нашій землі християнській за день тепера?             Що тридцять літ у неволі пробуваєм, 

           Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, 

           То ми не можемо знати, 

           Що в нашій землі християнській за день тепера». 

           Тоді дівка-бранка, 

           Маруся, попівна Богуславка, 

           Теє зачуває, 

           До козаків словами промовляє: 

           «Ой, козаки, 

           Ви, біднії невольники! 

           Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,             А завтра святий празник, роковий день великдень». 

           То тоді ті козаки теє зачували, 

           Білим лицем до сирої землі припадали, 

           Дівку бранку, 

           Марусю, попівну Богуславку,             Кляли-проклинали: 

           «Та бодай ти, дівко-бранко, 

           Марусю, попівно Богуславко, 

           Щастя й долі собі не мала, Я 

           Як ти нам святий празник, роковий день великдень             сказала!» 

           То тоді дівка-бранка,             Маруся, попівна Богуславка,             Теє зачувала. 

           Словами промовляла: 

           «0й, козаки, 

           Ви, біднії невольникиі 

           Та не лайте мене, не проклинайте, 

           Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, 

           То буде мені, дівці-бранці, 

           Марусі, попівні Богуславці, 

           На руки ключі віддавати; 

           То буду я до темниці приходжати, 

           Темницю відмикати, 

           Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати». 

           То на святий празник, роковий день великдень, 

           Став пан турецький до мечеті від'їжджати, 

           Став дівці-бранці,             Марусі, попівні Богуславці,             На руки ключі віддавати. 

           Тоді дівка-бранка, 

           Маруся, попівна Богуславка, 

           Добре дбає,— 

           До темниці приходжає, 

           Темницю відмикає, 

           Всіх козаків, 

           Бідних невольників,             На волю випускає             І словами промовляє: 

           «Ой, козаки, 

           Ви, біднії невольники! 

           Кажу я вам, добре дбайте, 

           В городи християнські утікайте, 

           Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава             не минайте, 

           Моєму батьку й матері знати давайте: 

           Та нехай мій батько добре дбає, 

           Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, 

           Великих скарбів не збирає, 

           Та нехай мене, дівки-бранки, 

           Марусі, попівни Богуславки, 

           3 неволі не викупає, 

           Бо вже я потурчилась, побусурменилась 

           Для роскоші турецької, 

           Для лакомства нещасного!» 

           Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників 

           3 тяжкої неволі, 

           3 віри бусурменської, 

           На ясні зорі, 

           На тихі води, 

           У край веселий,             У мир хрещений! 

           Вислухай, боже, у просьбах щирих,             У нещасних молитвах             Нас, бідних невольників!  

 

Балада— жанр ліро-епічної поезії історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом. У центрі балади завжди індивідуальна, але суспільно значуща людська доля. Характерні ознаки: напружений, гострий та трагічний сюжет висока емоційність зображення однієї події з життя головного героя нетривалий час дії стисла розповідь основні дійові особи - 1-2 будова вірша вільна Види балад: розкривається поетичний світогляд народу, його міфологічні уявлення; відносять групу балад про метамрфозу людини; поетичні символи: береза - чистота, роса - сльози у соціально-побутових баладах змальовуються взаємини всередині родини, розкриваються почуття кохання і ненависті, т.д.; нахил до реалізму; конфлікти у побутових стосунках історичні балади; змістом є дух людини, ідея Батьківщини, народні ідеали честі, геройства; відтворює конкретну історичну подію

 

"Бондарівна"

У містечку Богуславку

Каньовського пана,

Там гуляла Бондарівна, Як пишная пава.

Ой, в містечку Богуславку

Сидить дівок купка,

Межі ними Бондарівна, Як сива голубка.

Прийшов до них пан

Каньовський

Тай шапоньку ізняв,  Обійняв він Бондарівну Тай поцілував.

«Ой, не годен пан Каньовський,

Мене цілувати,

Тільки годен, пан Каньовський, Мене роззувати».

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай, Бондарівно, - Буде тобі лихо!».

Ой, тікала Бондарівна

З високого мосту,

Сама ж вона хорошая, Високого зросту.

Ой, тікала Бондарівна

Помежи домами,

А за нею два жовніри З голими шаблями.

А на тій Бондарівні

Червонії стрічки, - Куди вели Бондарівну - Скрізь криваві річки. А на тій Бондарівні

Червона спідниця, - Де стояла Бондарівна - Кривава криниця. Ой повели Бондарівну Помежи крамниці. Прицілився пан Каньовський З срібної рушниці: «Ой, чи хочеш, Бондарівно, Ізо мною жити?

А чи волиш, Бондарівно,

В сирій землі гнити?»

«Ой, волю я, пан Каньовський,

В сирій землі гнити,

Ніж з тобою по неволі На цім світі жити».

Ой, як тільки Бондарівна

Та цеє сказала,

Ой, вистрелив пан Каньовський - Бондарівна впала.

«Ой, ідіте до Бондаря,

Дайте батьку знати, Нехай іде свою дочку На смерть наряжати». Ой, посунув пан Каньовський По столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, За личко рум'яне.

Ой, на ж тобі, старий Бондар,

Таляриків бочку -

Оце ж тобі, старий Бондар, За хорошу дочку».

Ой, вдарився старий Бондар В стіну головою:

«Дочко ж моя, Бондарівно,

Пропав я з тобою!»

Ой, поклали Бондарівну

На тесову лавку,

Доки сказав пан Каньовський Викопати ямку.

Лежить, лежить Бондарівна

Сутки ше й годину,

Поки сказав пан Каньовський Зробить домовину.

Ой, вдарили усі дзвони

Музики заграли,

А вже дівку

Бондарівну

Навіки сховали

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА   De libertate (Про свободу)- Сковорода Григорій Що є свобода? Добро в ній якеє?  Кажуть, неначе воно золотеє?  Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.  Проти свободи воно — лиш болото.  О, якби в дурні мені не пошитись,  Щоб без свободи не міг я лишитись.  Слава навіки буде з тобою,  Вольності отче, Богдане-герою!    Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

 

Всякому місту - звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю - любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

 

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

 

Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

 

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова, Тих непокоїть Венерин амур *, Всяхому голову крутить свій дур. В мене ж турботи тільки одні, Як з ясним розумом вмерти мені.

 

Знаю, що смерть - як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. Байдуже смерті, мужик то чи цар,- Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь...

 

Всякому городу нрав и права; Всяка имеет свой ум голова;  Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков, А мне одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума.

 

Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине, все лжет. Тот строит дом свой на новый манер, Тот все в процентах, пожалуй, поверь! А мне одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума.

 

Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота.

Те формируют на ловлю собак,

Сих шумит дом от гостей, как кабак,- А мне. одна только в свете дума, А мне одно только не идет с ума.

 

Строит на свой тон юриста права, С диспут студенту трещит голова. Тех безпокоит Венерин амур,

Всякому голову мучит свой дур,- А мне. одна только в свете дума, Как бы умерти мне не без ума.

 

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, где мужик, а где царь,- Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совесть, как чистый хрусталь...

 

 

 

БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ  

-              Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

-              Ти поважний дурень, пане раднику,- відповіла Бджола.- Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

     

    Сила:

    Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця - життя для людини" - і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді,- відповість вам,- коли полюю зайця.- Коли заєць смачніший? - Тоді,- відповість мисливець,-коли добре за ним полюю.

    Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"...  

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила еважким, а важке непотрібним".

 

 

АФОРИЗМИ Г. С. СКОВОРОДИ

       Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. 

       

      Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри? 

       

             Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя. 

       

      Бери вершину і матимеш середину. 

       

      З усіх утрат втрата часу найтяжча. 

       

       Більше думай і тоді вирішуй. 

        

      З видимого пізнавай невидиме. 

 

      Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись.. 

   

       Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга. 

          

Література кінця XVIII — початку XX ст.

Тарас Шевченко «До Основ’яненка»

Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім.

На тім степу скрізь могили Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують? Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся — 

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина Морем червоніла...

Вернітеся!» — «Не вернуться! — 

Заграло, сказало

Синє море. — Не вернуться, Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля. /120/

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється... Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине — 

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю. А до того — Московщина, Кругом чужі люде... «Не потурай», — може, скажеш, Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би — був голосок, Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже!

Блужу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!»   

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає, Поки ляже в чужу землю Як дівчина під вербою В чужій домовині. 

Гриця заспіває.                                                                                                  

Нехай ще раз усміхнеться

 

Серце на чужині,

«До Основ’яненка» аналіз

Рік написання: 1839  Рід літератури - громадянська лірика. 

Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю. 

Ідея «До Основ’яненка»: прохання до Основ’яненка оспівувати історію рідного краю, Запорозьку Січ, пробуджувати національну свідомість українців. 

Основна думка: Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу. 

Жанр: вірш-послання  Віршований розмір: ямб 

Композиція

 Експозиція:розповідь про спустошення Запорозької Січі. 

Зав’язка: розмірковування над славою, яку здобули козаки, захищаючи рідний край. 

Кульмінація:звертання до Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто шанувати і пам’ятати. 

Розв’язка:сум Т. Шевченка за рідним краєм під час його перебування на чужині. 

Художні засоби 

Метафори:«Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало… море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала…», «море грає», «усміхнеться серце». 

Повтори:«сходить… сходить», «Вернітеся!», «Не вернуться!», «правда… правда». 

Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?». 

Порівняння:«Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова… голосна та правдива, як Господа слово». 

Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «…батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!». Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла». Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку…», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку…», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!». 

Епітети:«мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая».  Анафори: «Де…», «Не вернуться…», «Без…», «Чи…», «За що…», «Нехай…».

 

Заповіт

Як умру, то поховайте Все покину, і полину  

Мене на могилі До самого Бога

Серед степу широкого Молитися... а до того На Вкраїні милій, Я не знаю Бога.

Щоб лани широкополі, Поховайте та вставайте,

І Дніпро, і кручі Кайдани порвіте

Було видно, було чути, І вражою злою кров’ю Як реве ревучий. Волю окропіте.

Як понесе з України І мене в сем’ї великій,

У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори —

В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

 

 Аналіз вірша Тараса Шевченка “Заповіт”

Заповіт Т. Шевченка – патріотичний гімн.

―Заповіт‖ Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте ―причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…‖ Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу.  

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного ―реве Дніпро‖ використовує тавтологію ―реве ревучий‖, щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання: Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У ―Заповіті‖ звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше – віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро ―…понесе з України у синєє море кров ворожу‖.

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії ―Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…‖, прийняти шану від майбутніх поколінь.  

 

Аналіз твору Тараса Шевченка "Мені однаково"

1847 р. Із циклу «В казематі»

Літературний рід: лірика. Жанр: ліричний вірш (медитація).

Вид лірики:громадянська (медитативна).

Провідний мотив:патріотичні почуття відповідальності за батьківщину.

Про твір: цикл «В казематі» Т. Шевченко написав навесні 1847 р., очікуючи в камері вироку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та написання революційних творів. Художній (літературний) цикл — це сукупність творів одного жанру, що об’єднуються задумом автора в естетичну цілість. Послідовність творів, які включають до циклу, визначається мінливістю настрою ліричного героя.

Усього до циклу «В казематі» входить тринадцять віршів: «Садок вишневий коло хати…», «Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…» та ін. Усі вірші цього циклу різні за настроєм, мотивами, ритмікою, проте їх об’єднує задум автора: передати сум за рідним краєм і переживання ліричного героя (ув’язненого поета) за долю України.

Почуття глибокого патріотизму долають чорний смуток і безнадію в поезії «Мені однаково, чи буду…», горе в селянській родині — провідний мотив вірша «Ой три шляхи широкії…». Ніби протиставленням до цих та інших творів циклу виступає ідилічний пейзаж вірша «Садок вишневий коло хати…». Саме в цій ідилії Т. Шевченко вбачає ідеальну модель українського села — красу людських стосунків і родинне щастя в гармонії з розкішною природою.

Жанр поезії, у якому автор висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті, сенсу людського буття тощо, називається медитацією. Вірш Т. Шевченка «Мені однаково, чи

буду…» є зразком медитації.

«МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ...» Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —  Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. 

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —  Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені.

 

 

 

 

Іван Франко

ГIМН

Замiсть пролога

Вiчний революцйонер - Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Ні гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело.

 

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився, Та аж вчора розповився I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою,- Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чут Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких, По верстатах ремiсницьких, По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать, Хоч синам, як не собi, Кращу долю в боротьбi.

 

Вiчний революцйонер - Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина, I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

 

Аналіз твору

Івана Франка "Гімн (Вічний революцйонер...)"

1880 р.  Із збірки «З вершин і низин» Літературний рід: лірика. Вид лірики: громадянська. Жанр: гімн (ліричний вірш). Провідний мотив: боротьба народних мас за світле майбутнє, несхитна віра в їхню перемогу. Віршовий розмір: хорей. Тип римування: суміжне. Літературознавці про твір:

З цього вірша постав образ вічного революціонера як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи і щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони скривджених… Важливо, що поет, конкретизуючи образ, акцентує не на руйнівних закликах, а на великій перетворювальній силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили,

зводила до становища раба.

  

Чого являєшся мені У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

 

Чого являєшся мені Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні - Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.

 

О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

 

 

 

 

Аналіз твору

Івана Франка "Чого являєшся мені у сні"

1896 р. Із збірки «Зів’яле листя» Літературний рід: лірика. Вид лірики: інтимна. Жанр: ліричний вірш. Провідний мотив: нерозділене кохання. Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір.Цей вірш є вершиною не тільки української, а й світової інтимної лірики. Завдяки досконалій єдності змісту й форми вірш справляє незвичайно сильне враження. Поет висловлює найщиріші, найглибші почуття, звіряючи своє кохання тій гордій і неприступній, від якої не чекає на взаємність: 

Схвильованість, переживання ліричного героя відтворені змінним ритмом поезії, який утворюється чергуванням різноскладових рядків: від двоскладових до дев’ятискладових:

Побудова речень також органічно пов’язана зі змістом. Вони переважно короткі — запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може зупинитися, мусить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемо-ційним, напруженим є останнє речення до коханої, зіроньки, з проханням з’являтися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце.

 

 

Література XX ст.

Contra spem spero!  Леся Українка 

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!  То ж тепера весна золота!  Чи то так у жалю, в голосінні  Проминуть молодії літа?  Ні, я хочу крізь сльози сміятись,  Серед лиха співати пісні,  Без надії таки сподіватись,  Жити хочу! Геть думи сумні!  Я на вбогім сумнім перелозі  Буду сіять барвисті квітки,  Буду сіять квітки на морозі,  Буду лить на них сльози гіркі.  І від сліз тих гарячих розтане  Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане  Ще й для мене весела весна.  Я на гору круту крем’яную  Буду камінь важкий підіймать  І, несучи вагу ту страшную,  Буду пісню веселу співать.  В довгу, темную нічку невидну  Не стулю ні на хвильку очей,  Все шукатиму зірку провідну,  Ясну владарку темних ночей.  Так! я буду крізь сльози сміятись,  Серед лиха співати пісні,  Без надії таки сподіватись,  Буду жити! Геть думи сумні!

Вірш «Contra spem spero», написаний Лесею Українкою 2 травня 1890 року, входив до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. – без надії сподіваюсь). Вперше у цій збірці був надрукований у 1893 році. Для київського видання «На крилах пісень» Леся Українка скоротила твір на дві строфи. Ще до цього, з віршу було видалено ще одну строфу, також для друку, тому ми можемо читати у збірці лише неповну версію. 

Тема-роздуми про негаразди у житті та її сподівання на краще. Головною ідеєю віршу є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою. 3-стопний анапест, чоловіча рима та перехресне римування – особливості побудови твору.

У творі наявні такі художні засоби:

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.

БЛАКИТНА ПАННА Микола Вороний

 

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

 

Сяє усміхом примар

А вона, як мрія сну

З-поза хмар,

Чарівна,

Попелястих, пелехатих.

Сяє вродою святою,

 

Неземною чистотою,

Ось вона вже крізь блакить

Сміючись на пелюстках,

Майорить,

На квітках

Довгожданна, нездоланна...

Променистою росою.

Ось вона — Блакитна Панна!..

 

Гори, гай, луги, поля —

І уже в душі моїй

Вся земля

В сяйві мрій

Їй виспівує: «Осанна!»

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

 

 

 

 

 

Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики.

Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну.

Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Тема:

Має крилами Весна запашна,

Лине все в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Ідея: Довгожданна, нездоланна… Ось вона — Блакитна Панна!… Художні тропи: епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою; метафори: сміючись на пелюстках, на квітках; порівняння: а вона, як мрія сна чарівна; анафора: має  крилами Весна запашна;

окличні речення: ось вона — Блакитна Панна!; Їй виспівує:«Осанна!»

 

 

 

 

 

Олександр Олесь

(1878-1944)

«Чари ночі»

Справжнє ім’я: Олександр Іванович Кандиба  

Історія написання: у ранній творчості Олександр Олесь передусім постає як яскравий лірики, тема кохання для якого є однією з найулюбленіших поряд із темою громадянською тематикою. Це й не дивно: поет закоханий (саме майбутня дружина 1904 р. почала називати його Олесем), бере участь у суспільному житті, наприклад, відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903) тощо. Маючи жвавий темперамент і любов до життя, митець співає хвалу цьому світу, природі, ідеальність якої суголосна життєствердним настроям митця.

Рік         створення: 1907.       Збірка: «З         журбою         радість         обнялась».

Напрям: модернізм. Течія: символізм. Рід: лірика. Жанр: вірш (романс). Поезія «Чари ночі» Олександра Олеся стала популярною як пісня (романс), що при цьому довго вважалася народною.

Тематичний різновид: інтимна лірика.

Тема: скороминущість людського життя, тимчасовість життя людини на землі; момент кохання.

Ідея: утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя; заклик насолоджуватися життям перед обличчям тлінності; гімн природі й красі.

Мотиви: «плинність, марнотність життя», «насолода життям», «кохання», «фавстівське бажання людини», «краса природи».

Образи людей: ліричний герой — закоханий; Фауст — людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана; міфологічних істот: боги; природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні; предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди.

Символічні образи: солов’ї (символ весни, кохання); іскра (символ душевної енергії, завзяття); бенкет весни (символ буяння природи й життя); Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань).

Композиція (зміст): вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів, при цьому починається й закінчується однаковим катреном (прийом обрамлення): (І) сміються-плачуть солов’ї, закликаючи кохати — (II) заклик не дивитися в майбутнє, а радіти цій весні — (ІІІ) заклик залишити свій сум, думки і горе й улити душу в шумляче море — (IV) заклик ловити мить життя і в мріях закохатися — (V — VI) картини розлитості кохання в природі — (VII) заклик горіти, бо життя — мить, а смерть — вічність — (VIII) заклик рухатися, на лагодити струни золоті під час бенкету весни — (IX) заклик сміливо йти на свято квіток, кохання, снів і млості — (X) попередження про тлінність усього — (XI) передбачення про майбутнє бажання повернути дні минулі, як цього прагнув Фауст, чого не вдасться зробити, бо над «нас — боги скупі, глухі й нечулі» — (XII) повтор першого катрену.

Система віршування: силабо-тонічна.Віршовий розмір: 4-стопний ямб Строфа: чотиривірш (катрен).

Римування: перехресне (абаб).

Художні засоби виразності:асонанс, алітерація; епітет, порівняння, метафора, персоніфікація, метонімія, символ; антитеза, риторичне питання.

 

ЧАРИ НОЧІ Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, - Знов молодість не буде!

 

Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

 

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе - І струмінь власної душі Улий в шумляче море.

 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.

 

Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні.

 

 

 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, - Гори! Життя - єдина мить, Для смерті ж - вічність ціла.

 

Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

 

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.

 

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди.

 

І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - боги скупі,

Над нас - глухі й нечулі..."

 

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її - Знов молодість не буде!"

 

 

О слово рідне! Орле скутий!

Історія написання: до однієї з центральних тем Олеся належить тема рідного слова. Митець критично дивиться на проблеми, які переживає Україна й українці, і, услід за Шевченком, якого читав ще юнаком, знає, що причина всіх бід українців, у тому числі й мовної біди, у самих українцях.

Рік створення:1907.

Збірка: «З журбою радість обнялась».

Напрям: модернізм.

Течія: символізм.

Рід: лірика.

Жанр: вірш (звернення, кредо).

Тематичний різновид:громадянська лірика.

Тема: роль рідного слова в житті суспільства.

Ідея: утвердження думки про силу рідного слова, яке здатне стати зброєю в руках громадянина й патріота проти «дітей», які «безпам’ятно забули» батьківське слово.

Мотиви: «сила слова», «національне безпам’ятство», «краса слова», «слово — зброя»; «місія митця».

Образи: людей: ліричний герой — людина-патріот, яка любить рідну мову й займає активну громадянську позицію; діти — українці, які відцуралися рідного слова; чужинці; природи: орел, дерева, зорі, Дніпро, сонце, дощі; предметів і явищ: слово; шум, музика, спів, рев, меч.

Символічні образи:скутий орел (символ великої сили й свободи, яка неприродно скута); сонце (символ нового життя); судні дощі (символ покари за гріх безпам’ятства); меч (символ сили слова).

Композиція (зміст):ліричний герой звертається до слова, називаючи його скутим орлом — говорить, що слово чужинцям кинутого на сміх безпам’ятними дітьми — показує красу слова — звертається до слова бути його мечем, сонцем, дощем судним для краю рідного.

Система віршування:силабо-тонічна. Віршовий розмір: 4-стопний ямб Строфа: чотиривірш (катрен).

Римування: перехресне (абаб).

Художні засоби виразності:алітерація; епітет; порівняння; метафора; метонімія; риторичне звертання, риторичне заперечення.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ *** О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий.	О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...   О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

 

Павло Тичина - Ви знаєте, як липа шелестить...  

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

Аналіз поезії «Ви знаєте, як липа шелестить..?»

Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини.  1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети‖.

Жанр: інтимна лірика.

Темоювірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання.

Ідейне навантаження вірша не чітке. Тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, а  отже, уславлення гармонії.

Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам не виявляє цієї рішучості. Лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання на початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній  у своїх почуттях!

Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить… Але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя.

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани‖.  Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі»,  а потім швидше звуковий образ — ‖солов’ї‖.

Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для інтимної лірики: риторичне запитання, риторичне ствердження,  епітети, метафори. протиставлення.  Присутня синекдоха — „дідугани‖ (дерева).

Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування паралельне.

  

             

Павло ТИЧИНА                                                       

О, панно Інно, панно Інно!  Я Ваші очі пам'ятаю, 

    Я — сам. Вікно. Сніги…      Як музику, як спів. 

Сестру я Вашу так любив —  Зимовий вечір. Тиша. Ми. 

        Дитинно, злотоцінно.          Я Вам чужий — я знаю.      Любив? — Давно. Цвіли     А хтось кричить: ти рідну луги…  стрів! 

О, панно Інно, панно Інно,  І раптом — небо… шепіт гаю…  Любові усміх квітне раз — ще О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. 

й тлінно.          Сестра чи Ви? — Любив… 

        Сніги, сніги, сніги… 

Жанр:інтимна лірика.

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього. Віршовий розмір: ямб.

«О, панно Інно…» (1915) — найвідоміший зразок інтимної лірики П. Тичини.

Мотивтвору — нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.

Ще в ранній юності Тичина романтично закохався водночас у двох чарівних сестер — Полю та Інну Коновал — доньок чернігівського поета Івана Коновала (Вороньківського). У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним із найболючіших потрясінь його молодої душі. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, які було відтворено у відповідних асоціативних образах.

«Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Проте як пов’язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, яка іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги — це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми, і зрозуміло з якою метою —- аби підкреслити унікальність свого кохання, його неподібність на будь-чиє ще. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінно», тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера старого давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі: «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець посилює рефреном «сніги, сніги, сніги…».

Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й здітерації, фоносимволіка.

Павло Тичина «Арфами, арфами…»

Арфами, арфами —золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:

Йде весна

Запашна, Квітами-перлами Закосичена.

Думами, думами —наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними:

Буде бійВогневий!

Сміх буде, плач буде Перламутровий…

Стану я, гляну я —

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами:

Йде весна

Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая,—чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай. Там за нивами: Ой одкрий Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

1914

Аналіз «Арфами, арфами…» Тема: зображення краси природи, прихід весни.

Головна думка: автор передае у творі красу природи.

Жанр: пейзажна лірика

Художні засоби:епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).

Ліричний герой мрійливий і обдарований.

Римування перехресне. Віршовий розмір — дактиль з хореєм.

У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.

Мотив:гімн весні, молодості, вірі в щастя.

У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків:

Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:

Йде весна

Запашна, Квітами-перлами Закосичена.

Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти свого вчителя.

Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».

Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.

Максим Рильський  "Молюсь і вірю. Вітер грає..."

Молюсь  і  вірю.  Вітер  грає

І  п'яно  віє  навкруги, І  голубів  тремтячі  зграї Черкають  неба  береги.

 

І  ти  смієшся,  й  даль  ясніє,

І  серце  б'ється,  як  в  огні,

І  вид  пречистої  надії Стоїть  у  синій  глибині.

 

Клянусь  тобі,  веселий  світе,

Клянусь  тобі,  моє  дитя, Що  буду  жити,  поки  жити Мені  дозволить  дух  життя!

 

Ходім!  Шумлять  щасливі  води,

І  грає  вітер  навкруги, І  голуби  ясної  вроди

Черкають  неба  береги.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.

Віршовий розмір: ямб.

Вірою, надією, оптимізмом сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю…». Голуби в небі, дзвінкий сміх коханої людини поруч, вітер, простір, води — хіба це не щастя? Ліричний герой упевнений у собі, світ він уже називає своїм дитям і готовий жити, поки «дозволить дух життя». Бог, природа й він сам виступають єдиним, гармонійним цілим, і нам передається оця бадьорість, цей оптимізм молодого поета.

Про твір: вірш сповнений молодечого оптимізму, кожен рядок наснажений світлими тонами, ліричний герой клянеться, що буде жити, доки дозволить йому «дух життя». Підсилюють світлі відчуття життя пейзажні штрихи: «грає вітер», «голуби ясної вроди черкають неба береги». Анафори, риторичні звертання й оклики, інверсії, епітети — це той арсенал художніх засобів, якими щедро наснажив поезію М. Рильський.

 

Володимир Сосюра «Любіть Україну»

Любіть Україну, як сонце, любіть,  як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях, у пісні у кожній, у думі, в дитячий усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!

  (1944)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідний мотив: щира любов до рідної України.

Віршовий розмір: амфібрахій.

З історії вірша: 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття «Протав идеологических извращений в литературе», у якій В. Сосюру за цей вірш засуджено як буржуазного націоналіста, адже «страшними» для тодішніх інтернаціоналістів видалися такі рядки з вірша: «Без неї ніщо ми, як порох і дим!»

Літературознавці про вірш. У цьому вірші поєдналися пристрасть поетапатріота   і ніжність      поета-лірика,       що     дало йому змогу          виразити найзаповітніші думки, почуття й переконання людської душі…

Цей вірш став хрестоматійним, проте й досі друкується не за першою публікацією 1944 р., а за «причесаною» радянською цензурою. Порівняймо, наприклад, різні варіанти п’ятої строфи: донедавна її текст звучав так: вона, тобто Україна, «…у квітці, в пташині, в електровог-нях…», натомість у В. Сосюри: «…у квітці й пташині, в кривеньких тинах…». Здавалося б, зміна лише кількох слів, але вона спотворювала пафос твору, думку поета, його справжні почуття до України. Електровог-ні — символ радянської влади, її здобутків, кривенькі тини — символ споконвічного селянського хліборобського краю, не завжди щасливого, але свого, рідного, єдиного, наділеного щедрою долею і Божою ласкою.

Простота художніх засобів і їхня довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрим серцем на добро, добрі вчинки — цим ти звеличиш і прославиш своє ім’я, свою Україну у віках.

 

Богдан-Ігор Антонич «Різдво»

Народився бог на санях  в лемківськім містечку Дуклі.  Прийшли лемки у крисанях  і принесли місяць круглий.  

Ніч у сніговій завії  крутиться довкола стріх.  У долоні у Марії  місяць — золотий горіх. 

Аналіз вірша «Різдво»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення християнських і язичницьких мотивів).

Віршовий розмір: хорей.

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.

 

Андрій Малишко «Пісня про рушник»

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,  

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов

(1959)

Літературний рід: лірика.

Жанр: пісня.

Вид лірики: особиста.

Провідний мотив: материнська любов і відданість своїм дітям.

Віршовий розмір: анапест.

Тип римування:перехресне.

Літературознавці про твір. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник вишиваний як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї», на якому оживає «і дитинство, й розлука, й… материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері. її серце сповнене безмежної любові до дитини. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: «незрадлива ласкава усмішка», бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; «засмучені очі», бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її в широкий і бентежний світ, «в дорогу далеку», на якій будуть і радість, і смуток, і печаль.

У цьому творі вдало поєдналися задушевність інтонації, загальнолюдська тема материнської любові, традиційний народнопоетичний мотив чекання сина, який автор майстерно втілив в образі рушника, цього неньчиного подарунка, своєрідного спогаду про рідну домівку, матір, отчий край із зеленими лугами та солов’їними гаями.

Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, він відтворює і щем розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини

 

Василь Симоненко «Лебеді материнства»

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,  Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Рік:1981 (вийшов друком)

Літературний рід:лірика

Жанр: ліричний вірш (колискова)

Вид лірики: громадянська

Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини.

Віршовий розмір:хорей

Тип римування:суміжне

Форма оповіді:монолог

Інтонації:щирість, відвертість, довірливість, таємничість (досягнуто алітерацією звуків р, л).

На початку вірша перед маленьким героєм постає захоплюючий і чарівний світ казки, який бентежить і манить його. Потім мати каже синові напутнє слово, адже колись він вирушить у життєву дорогу і буде змушений робити важкий вибір.

Художні засоби «Лебеді материнства» Поет визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення (метафори, епітети, порівняння), вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижно казковим світом, своєрідним теплом, у якому виростає син. 

Повтор:Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Епітети: «білява хата», «лебеді рожеві», «тихі зорі», «золоте сузір’я», «хмільні смеркання», «сиві очі». Метафори: «мріють криками… лебеді», «темряву тривожили… півні», «танцювали лебеді», «заглядає в шибку казка», «лебеді… лоскотали марево», «…будуть мандрувати очі материнська і білява хата», «прий- дуть верби і тополі», «стануть… листям затріпочуть… душу залоскочуть». Порівняння: «лебеді, як мрії».

Музику на пісню "Лебеді материнства" поклав композитор Анатолій Пашкевич.

 

 

Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я»

Як добре те, що смерті не боюсь я  і не питаю, чи тяжкий мій хрест.  Що вам, богове, низько не клонюся  в передчутті недовідомих верств.  Що жив-любив і не набрався скверни,  ненависті, прокльону, каяття.  Народе мій, до тебе я ще верну,  і в смерті обернуся до життя  своїм стражденним і незлим обличчям,  як син, тобі доземно поклонюсь  і чесно гляну в чесні твої вічі,  і чесними сльозами обіллюсь.  Так хочеться пожити хоч годинку,  коли моя розів'ється біда.  Хай прийдуть в гості Леся Українка,  Франко, Шевченко і Сковорода.  Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,  уже не ремствуй, позирай у глиб, 

у суще, що розпукнеться в грядуще  і ружею заквітне коло шиб.

«Як добре те, що смерті не боюсь я» аналіз твору 

Автор: В. Стус Збірка: «Палімпсести» 

Рік: вийшов друком у 1986 

Літературний рід: лірика 

Жанр: філософська медитація 

Вид лірики: філософська і патріотична 

Провідний мотив: стоїцизму, незламності, здатнсоті залишатися людиною за будь-яких обставин.  Віршовий розмір: ямб 

Вид римування: перехресне 

Художні засоби «Як добре те, що смерті не боюсь я»

 1)Епітети: тяжкий хрест, незле обличчя, стражденне обличчя, чесні вічі;

2)Порівняння: як син; 

3)Гіпербола: доземно поклонюсь; 

4)Метафора: ружею заквітне коло шиб; 

5)Аллітерація: і чесно гляну в чесні твої вічі і чесними сльозами обіллюсь;

6)Символи: хрест – означає долю; 

7)Окличні речення: Та вже! Мовчи!; 

8)Антитеза: в смерті обернуся до життя; 

9)Інверсія: смерті не боюсь я; прийдуть Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. «Як добре те, що смерті не боюсь я» ідейно-художній аналіз Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору. Цей твір — не декларація, а філософська медитація, у якій висвітлено глибокі почуття автора. Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю. Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой, — через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли. У вірші екзистенційні мотиви поєднуються з патріотичними. В. Стус трактує смерть як вищу, сут о духовну форму існування людини, що дорівнюється вічності. У поезії В. Стус підбиває підсумки пройденого шляху. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина: «…жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Вірш починається словами про те, що герой не боїться смерті, і далі автор зазначає: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті» обернеться «до життя» — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться, і справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — сенс поетового життя. У творі сконцентроване життєве кредо поета, бачимо мов витесаний на граніті його портрет, головні риси характеру, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у перемогу добра і справедливості. Дія ліричного героя характерний стоїцизм, мужність, принциповість. У поезії саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорстоким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття. відчути поетичну гармонію буття, наповненою високим смислом. Він задумується над необхідністю узагальнення свого життєвого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю.

 

Василь Стус «О земле втрачена, явися»

О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.

«О земле втрачена, явися» аналіз вірша

Автор: В. Стус 

Жанр: ліричний вірш 

Рід лірики: патріотична лірика 

Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю. 

Форма: розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. 

Віршовий розмір: ямб 

Вид римування: перехресне 

У вірші незвичайних метафор, порівнянь: «дня розгойдані тарілі», «бризкит райдуги в крилі», «солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль» та ін. Твір присвячено рідному краєві. Написаний у формі звертання, він являє собою низку риторичних запитань, різних за змістом і тональністю, які йдуть за певним образом картинкою. У вірші відтворено художній образ України. Ліричний герой сподівається, що спогади про рідний край врятують його душу від несправедливості й зневіри. Вірш «О земле втрачена, явися» належить до невільницької лірики. Ліричний герой поезії сумує, страждає в розлуці з рідною землею, він пригадує забуті дні — «сині ниви», «перегуд шмелів», «лет голубів» і її — «гішну і святу», кохану. І просить «землю втрачену», щоб явилася вона йому хоч уві сні — дати силу, порятувати зболену душу. Обрамлення підсилює тужливі настрої поета. Для поета Україна — не просто образ рідної землі. Це незмінний складник його душі, що завдає страждання і відночас лікує. У Вірші «О ЗЕМЛЕ ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ!..» відтворено поетичний образ України. Це — щира розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. У зболеному серці українського патріота незгасним образом сяє рідна земля, допомагаючи йому винести тяжкі табірні випробування.

Іван Драч «Балада про соняшник»

В соняшника були руки і ноги,  Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,- В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі…

І застиг він на роки й століття

В золотому німому захопленні:

— Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

 

 

Жанр:балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні. Віршовий розмір: верлібр.

До золотого фонду української поезії ввійшла «Балада про соняшник» (1962). Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередки з вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником». Сонце - традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька…

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва 

 

                          Ліна Костенко «Українське альфреско»

Над  шляхом,  при  долині,  біля  старого  граба,  де  біла-біла  хатка  стоїть  на  самоті, живе  там  дід  та  баба,  і  курочка  в  них  ряба, вона,  мабуть,  несе  їм  яєчка  золоті.

Там  повен  двір  любистку,  цвітуть  такі  жоржини, і  вишні  чорноокі  стоять  до  холодів. Хитаються  патлашки  уздовж  всії  стежини, і  стомлений  лелека  спускається  на  хлів.

Чиєсь  дитя  приходить,  беруть  його  на  руки.

А  потім  довго-довго  на  призьбі  ще  сидять. Я  знаю,  дід  та  баба  -  це  коли  є  онуки, а  в  них  сусідські  діти  шовковицю  їдять.

Дорога  і  дорога  лежить  за  гарбузами.

І  хтось  до  когось  їде  тим  шляхом  золотим.

Остання  в  світі  казка  сидить  під  образами.

Навшпиньки  виглядають  жоржини  через  тин…

 Вірш «Українське альфреско», побудований на різкому контрасті. Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.

Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються, або ж їх немає зовсім. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але немає кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.

Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин».

 

 

Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать»

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Рік: 1980

Збірка: «Неповторність»

Жанр: філософська лірика

Провідний мотив: значення слова в житті людини, сутність поетичного мистецтва.

Інші наявні мотиви: пошуки свіжого, оригінального; творчість як категорія краси.

Віршовий розмір: ямб

Вид римування: перехресне

Роздуми Л. Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва висловлені у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…» (саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ніколи не говорив. Лише тоді це буде справжня поезія — «завжди неповторність,// якийсь безсмертний дотик до душі».

 

Твори українських письменників-емігрантів

Євген Маланюк «Стилет чи стилос?»

Стилет  чи  стилос?  —  не  збагнув.  Двояко   Вагаються  трагічні  терези.  

Не  кинувши  у  глиб  надійний  якор,   Пливу  й  пливу  повз  береги  краси.  

Там  дивний  ліс  зітхає  ароматом  

І  весь  дзвенить  од  гімнів  п’яних  птиць,  

Співа  трава,  ніким  ще  не  зім’ята,  

І  вабить  сном  солодких  таємниць,  

Там  зачарують  гіпнотичні  кобри  

Під  пестощі  золототілих  дів…  

А  тут  —  жаха  набряклий  вітром  обрій:   Привабить,  зрадить,  і  віддасть  воді.  

Та  тільки  тут  веселий  галас  бою  —   Розгоном  бур  і  божевіллям  хвиль.  

Безмежжя!  Зачарований  тобою,  

Пливу  в  тебе!  В  твій  п’яний  синій  хміль!   (1924)

Літературний рід:лірика. Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська, громадянська.

Провідний мотив: роль слова, митця в житті суспільства. Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір.Автор долучається до споконвічної естетичної дискусії: митець може витати у далекому від життя світі мрій, понадземної краси, незворушного спокою чи має боротися за вдосконалення реального світу, наближення його до ідеалу, до Бога. Ці дві настанови символізують у вірші взяті з давнини образи — стилет і стилос (стилет — це холодна зброя, різновид кинджала; стилос — загострена паличка для писання на вкритій воском дощечці). Протилежність настанов увиразнюють також прислівники «тут» — «там». Ситуація вибору для митця надзвичайно складна: герой «пливе» по непевній воді («тут») і його манять «береги краси» («там»). Хоча «тут — жаха набряклий вітром обрій», усе ж героя більше зачаровує таки «веселий галас бою», тож він продовжує плисти у «безмежжя», яким «зачарований». Так ранній Маланюк відчув трагічну дилему свого життя. Трагічна доля Батьківщини, честь чоловіка, воїна, оборонця спонукають його брати у руки стилет: «Як в нації вождя нема. Тоді вожді її — поети!»

Сучасний літературний процесс

Асоціація українських письменників (АУП), з 1997 р. Понад 100 письменників, президент - Юрій Покальчук, згодом - Тарас Федюк. Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Юрій Покальчук Тарас Федюк

БУ-БА-БУ (Бурлеск-Балаган-Буфонада), з 1985 р., м. Львів Літературне угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Ю. Андрухович В. Неборак О. Ірванець

«Нова дегенерація», з 1992 p., м. Івано-Франківськ Поетичне літугруповання, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з ІваноФранківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також

«Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик. Іван Андрусяк Степан Процюк Іван Ципердюк

Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою. «Пропала грамота», з 1991 р., м. Київ Юрко Позаяк Віктор Недоступ Семен Либонь

«ЛуГоСад», з 1986 р., м. Львів Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах

ЛуГоСад І і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та

Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду — теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівськоар'єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду. Іван Лучук Назар Гончар Роман

Садловський

Юрій Андрухович

Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Поет та письменник.

Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). 2004 р. вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з  оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою.

Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії. Своєю пізнішою прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.

Оксана Забужко

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок: ―Травневий іній‖ (1985), ―Диригент останньої свічки‖ (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто – ―Королівство Повалених статуй‖ (1996). Прозові твори: Оксана Забужко є автором повісті ―Інопланетянка‖ (1992), роману ―Польові дослідження з українського сексу‖ (1994р.), повісті ―Казка про калинову сопілку‖ (1999р.), оповідань ―Сестро, сестро‖, ―Дівчатка‖ (1999р.),‖Я – Мілена‖, ―Інструктор із тенісу‖(2001р.). Автор численних статей та есеїв у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1997р.).

Нині мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.

 

                                            Ігор Римарук

Про життя і творчість коротко:

Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти на Волині. Поет. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах. Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші Римарука перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.

Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

Основні твори (збірки віршів)

1984 – «Висока вода»

1988 – «Упродовж снігопаду»

1991 – «Нічні голоси»

1996 – «Goldener Regen» («Золотий дощ», німецькою та українською мовами)

2000, 2002 – «Діва Обида»

2007 – «Бермудський трикутник»

2009 – «Сльоза Богородиці»

2011 – «Доброе время Твое» («Твій добрий час», у російських перекладах

Наталії Бельченко та Володимира Ільїна та в картинах Сергія Слєпухіна) 2012 – «Божественний вітер: останні вірші»

Нагороди

Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002). Був Президентом Асоціації українських письменників. Був радником міністра культури з питань книговидання (2007).