Володимир Винниченко – громадський і політичний діяч. Загальна характеристика творчості: проблематика, жанрове розмаїття, стильові особливості

громадський і політичний діяч. Загальна характеристика творчості: проблематика, жанрове розмаїття, стильові особливостіВолодимир Винниченко –

Десятиліттями його ім'я намагалися стерти з пам'яті народу, його твори вилучали з фондів бібліотек. Але Винниченко пережив свій час, тому що був великим талантом, який не підлаштовувався під смаки публіки навіть тоді, коли ризикував посадою, славою, добробутом. Доля була до нього безжальною, але зігнути, знищити не змогла.

Винниченко Володимир Кирилович -український політичний та державний діячпрозаїкхудожникдраматург

Народився майбутній письменник 26 липня 1880 року в місті Єлисаветград у селянській родині. Раніше були поширені помилкові дані про те, що місцем його народження є село Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка). Хоча, існують, як мінімум, три дати народження В. К. Винниченка. У метричній книзі єлисаветградської Грецької церкви Володимирської ікони Божої матері (нині – Кафедральний собор Свято-Різдва Пресвятої Богородиці) ця дата записана, як 16 (28) липня 1880 року. Але вона відрізняється від дати, поданої дружиною письменника –14 (26) липня, та не збігається з датою, наведеною в «Щоденнику» самим літератором –15 (27) липня. Достеменно відомо одне: немовля батьки похрестили 17 (29) липня 1880 року – в Грецькій церкві Володимирської ікони Божої матері.

Його батько, Кирило Васильович, походив із Полтавської губернії. Григорівські пани виміняли Винниченків та ще дві кріпацькі родини, Сущенків і Дрофів, за п'ять мисливських собак. Замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився зі вдовою Євдокією Онуфріївною Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу в неї вже було троє дітей: Андрій, Марія і Василь. Кирило Винниченко помер у 1933 році, коли йому було дев'яносто років.Їжакевич Іван Сидорович«Кріпаків міняють на собак» 

Дякуючи батькові, який віддав сина до народної школи, і вчительці, котра переконала батьків у необхідності продовження освіти, через те що хлопець звернув на себе увагу своїми здібностями, доля Володимира склалося інакше, ніж долі багатьох, народжених у сім'ї селян. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню школи майбутнього письменника все ж віддали до Єлисаветградської гімназії, де він навчався з 16 серпня 1890 року по червень 1899 року.

Навчання в цьому закладі надало можливості не тільки продовжити освіту, а й зрозуміти декілька важливих речей:по-перше, Володимир зрозумів, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих (Гімназійне начальство, вчителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Однокласники з числа паничів почали дорікати холопським походженням, дражнили «свинопасом»);по-друге, усвідомлення свого становища не пригнітило студента, а заклало основи його революційності на все життя (усвідомлення соціальної та національної нерівності викликало протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах гімназії Володимир взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом відрахування з гімназії);по-третє, цілеспрямованість та усвідомлення своєї правоти допомогли досягти мети (Він не кинув своїх студій, а продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспит екстерном до Златопільської гімназії. Незважаючи на виразну нехіть учителів видати йому «атестат зрілості», під тиском директора гімназії таки одержав диплом)Златопільська гімназіяЄлисаветградська гімназія

Революційна діяльність Винниченка не обмежилася участю у шкільній революційній організації: у 10-і рр. ХХ століття вона стане для нього визначальною. Він дуже гарно розумів, що для здійснення мети: революційної боротьби — знищення соціальної та національної нерівності, потрібно мати освіту. Тому у 1901 році вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалася «Студентською громадою».

На той час уже існувала Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП), до лав якої Винниченко вступив і за її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. За цю діяльність його заарештували у 1903 році, знов виключили з навчального закладу та ув'язнили до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві.

Але розуміння того, що поставлена мета здійсниться, якщо цілеспрямовано працювати на її виконання, яке прийшло до нього ще в юнацькі роки, дозволило згодом втекти з в'язниці. На цьому його випробування, звичайні для кожного революціонера, не закінчилися: незабаром — новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але досвід першої втечі надав йому можливості знову втекти і нелегально відбути в еміграцію. Ризикуючи життям, доводилося не раз переходити кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися із рук царської охорони. Вирішивши не ризикувати далі, емігрував. Саме тому довгий час він провів у еміграції та жив під чужим прізвищем.

У 1911 році, перебуваючи у Парижі, він знайомиться з Розалією Ліфшиц, із якою потім і одружився. Будучи у «вигнанні» він починає писати п’єси, які стають широко відомі за кордоном і постанови яких користуються шаленою популярністю. Повернувся Володимир Кирилович до Росії лише на початку Першої світової війни, жив під чужим ім'ям переважно в Москві до 1917 року.

За активну політичну роботу Винниченко узявся одразу після Лютневої революції: став членом Центральної Ради, згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. На нього була покладена дуже важлива місія: він був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Але через виникнення протиріч із членами уряду Володимир Кирилович змушений був вийти з його складу, хоча менше ніж через місяць, знову ж його очолив. У наступні місяці Винниченко був у центрі подій, які мали відношення до діяльності УУР, пережив розчарування від руйнації надій на те, що Україна стане «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенноюдержавою українського народу», як було написано в IV Універсалі, евакуювався до Житомира, потім до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної зради. Але завдяки його авторитету швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої Винниченко став у листопаді 1918 року. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою він вийшов у відставку та виїхав за кордон. Як політик, він всією душею хотів померти, у чому зізнався у своєму «Щоденнику». Павло Скоропадський Симон Петлюра

За два місяці до еміграції Винниченко зробив такий запис у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу... Тут, у соціалістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник...» Але повністю відмежуватися від політичної кар'єри не вдалося — в еміграції вона тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 року — грудень 1919 року) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Цю працю сам Винниченко вважав важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

На початку 1920 року Винниченко почав шукати шляхи до повернення на Батьківщину, які були підтримані Радянським керівництвом і особисто Володимиром Леніним, і наприкінці травня 1920 року разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УРСР із портфелем наркома закордонних справ. Але подальші події дали йому можливість зрозуміти, що це запрошення не давало реальної можливості діяти на користь України, тому він відмовився від участі в роботі уряду УРСР і в середині вересня 1920 р. виїхав із Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. І хоча продовжував уважно стежити за подіями в СРСР, спроб повернутися більше не здійснював. Натомість виступав із критикою національної і соціальної політики РКП (б) та Радянського уряду. V Всеукраїнський з'їзд навіть оголосив його ворогом народу, поставив «поза законом».

Під час німецької окупації Винниченко мешкав у Франції. За відмову співробітництва з нацистами його було кинуто до концтабору. По закінченню війни він знову занурився у суспільну роботу, закликаючи до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Наступні роки еміграції Володимир Кирилович прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Вигляд будинку у профіль. Подружжя Винниченків. Фото 1940-х рр.

На схилі літ митець почувався особливо самотнім. У своєму «Щоденнику» він написав: «Ось кінчилося 70 років твоєму життю, а що ти маєш?.. Тепер ти вже думаєш, що треба продавати «Закуток», щоб мати що їсти… Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація що ж?.. А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче». Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен. До останніх днів він мріяв про повернення в Україну. Проте лише у часи незалежної України на батьківщину В. Винниченка, в теперішнє місто Кропивницький, було передано його книжкову шафу, два письмові столи, крісло, друкарську машинку «Мерседес», годинник і мішечок із грудкою української рідної землі. Могила Володимира і Розалії Винниченків

Літературна діяльність Винниченка завжди була у нерозривній єдності з його революційною та політичною діяльністю, починаючи від гімназійної поеми, за яку він одержав тиждень «карцеру», до драматичних творів. перший охоплює більшу частину творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних із 1902 до наступу реакції після революції 1905;Появу перших його творів вітали Іван Франко іЛеся Українка. Усе, що написано Винниченком, можна розділити на два періоди: До перших літературних спроб із прихильністю поставився і Михайло Коцюбинський у 1909 році. Його перше оповідання «Краса і сила» (1902 р.) з'явилося в «Киевской старине». Винниченко - автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (19221924 рр.).до другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Уже з перших кроків творчості («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики!», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень») Винниченко повністю позбавився народницького підходу і забарвлення; ідеалізації своїх героїв — селян і батраків. Твори були розраховані на масове споживання, на революційну функціональність, чому сприяла їх «мала форма» — стисло, коротко, популярно. Автор намагався показати революційний потенціал батраків і селян-бідняків, але водночас безперспективність їхньої боротьби без союзників. Але їх він бачив не в міському пролетаріаті, який був зрусифікований і відірваний від села, а в «революційній» інтелігенції.

В інших його творах гостро висміюються міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), автор розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. Нариси і оповідання із вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Хведько-халамидник») письменник також вважає революційними творами. Згодом він написав низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

Другий етап літературної діяльності письменник почав драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Незважаючи на те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж нереволюційні. Також нереволюційні і його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Божки», «Хочу!»). У цих творах автор звертався винятково до зображення охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції і національного руху. Винниченко не бачив виходу для бідняцьких, полупролетарських категорій села. Тому, не звертаючись до пролетаріату, він почав боротьбу із негативними якостями інтелігентської категорії «роду людського», хотів перевиховати її і без болю вилікувати. Саме тому намагався художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норми поведінки, проповідуючи «соціалістичну» реформу. Цим пояснюється його перехід до жанру драми, а згодом і роману.

На літературну творчість цього періоду, безперечно, вплинули філософські концепції Ф. Ніцше. В еміграції Володимир Кирилович активно взявся до літературної роботи з 1925 року. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля». На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера».

Український фонд культури 1990 р. заснував Міжнародну премію ім. Володимира Винниченка, яку присуджують за особливі досягнення в літературі, мистецтві та благодійній діяльності. Центрально-український державний педагогічний університет у м. Кропивницькому носить ім’я В. Винниченка.1994 р. український режисер Юрій Ляшенко зняв фільм «Записки кирпатого Мефістофеля» за мотивами однойменного роману письменника. Не забувають про нього і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановки його п'єс. Пам’ятник Володимиру Винниченку в м. Кропивницькому (2010) 

Винниченко Володимир Кирилович -український політичний та державний діячпрозаїкхудожникдраматург

Цікавитися живописом В. Винниченко почав ще з гімназійних років. Володимир Кирилович був одним із засновників «Артистичної секції», яка була створена в квітні 1929 року при Українській громаді в Парижі. У Франції брав уроки малювання, певний вплив на його творчість мала мистецька паризька школа «Еколь де Парі», організовував художні виставки, зокрема, завдяки йому в 1924 році в Берліні відбулася перша персональна виставка його приятеля, талановитого художника Миколи Петровича Глущенка. Проводить багато часу за мольбертом на французькому півдні в Сен-Рафаелі. Малює натюрморти й пейзажі, передаючи фактуру предметів, краєвидів, овочів, фруктів, дерев густими енергійними мазками, властивими для колористичного експресивного Глущенка. Портрет В. Винниченка (худож. М. Глущенко, 1923 р.)Портрет дружини. Карпатський пейзаж

За життя автора його твори експонувалися на виставках у Львові, де одержали високу оцінку відомих мистецтвознавців і художників, зокрема відомого арткритика Марії Келлер: «Перше, що вражає у творчості Винниченка, – це надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, «інтер’єри» просякнуті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються, і збагачуються контрастовими плямами рідкісних, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю чимраз нові кольорові багатства». Його багаторічний друг, високопрофесійний художник Микола Глущенко відзначив, що: «не маючи високого професійного знання, Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями». Закуток

У листопаді над озером. 1932. Полотно, олія

 Поштовхом до малярства було багато причин, в тому числі і туга за Вітчизною, про що свідчать його українські пейзажі написані по пам'яті.        І хоч Винниченко не був професійним художником, його малярський талант знаходить визнання навіть у професіоналів. Український художник Святослав Гординський назвав Винниченка «маляром далеко не аматорської міри». У живописі Винниченка яскраво відчувається вплив імпресіонізму. Натюрморти, пейзажі наповнені повітрям і сонцем, портрети відзначаються психологізмом.

Похмурі відтінки, які іноді зустрічаються в прозових творах, практично відсутні в його картинах. За заповітом вдови Володимира Кириловича, Розалії Яківни Винниченко, вся спадщина – щоденники, літературний і малярський доробок могли повернутися лише у незалежну, демократичну Україну. Це повернення розпочалось тільки в 2000 році. 89 одиниць зберігання, серед них – оригінальні олійні роботи, акварелі, альбоми з рисунками були передані архівом Колумбійського університету Національній Академії наук України. Автопортрет. 1929. Полотно, олія. Портрет дружини. 1929. Полотно, олія

Ратушна Наталія Миколаївна - вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіАвтор ресурсу

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХІНТЕРНЕТ-РЕСУРСІВ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа -URL: https://uk.wikipedia.org/wiki. URL: http://dovidka.biz.ua/vislovi-pro-kotsyubinskogo/URL: https://www.google.com/search?q. URL: http://pravozahisnik.zp.ua/bez-rubriki/volodimir-vinnichenko.html. URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/1370-mykola-iv-soroka-u-muzheni-u-vynnychenka. URL: http://librarychl.kr.ua/kn_in/vynnychenko/vin_xud.php. URL: https://ukrlit.net/lesson/10klas_4/41.html