ВЖИВАННЯ ЕКСПРЕСИВНОЇ ЛЕКСИКИ В РОМАНІ В. ПІДМОГИЛЬНОГО «МІСТО»

ВЖИВАННЯ ЕКСПРЕСИВНОЇ ЛЕКСИКИ В РОМАНІ

В. ПІДМОГИЛЬНОГО «МІСТО»

В.Підмогильний – «письменник-інтелектуал, вихований на національній та європейській класиці, з філософським заглибленням у пізнання світу і людини», однією з настанов якого було відтворення людської душі, її стану, її руху в тих чи інших обставинах та в її оточенні. Саме майстерність побутописання В.Підмогильного зберегла для нас живу мову, наснажену почуттями, індивідуальністю мовців, і в цьому її безперечна цінність.

Уже в самій назві твору «Місто» прихована експресія. І сама назва твору настроює читачів на образне, емоційне сприйняття всього тексту. Як зазначає Л.Ставицька, слово, винесене у заголовок роману Валер’яна Підмогильного, - містке культурологічне поняття. Упродовж існування людства, починаючи від біблійних часів, культурна традиція закріплювала за містом статус певного Універсаму, здатного вмістити не тільки локальний простір, а де в чому навіть домінуючим над сюжетною канвою художнього твору». До речі, слова «місто» і «город» в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ ст. вживались як абсолютні синоніми. В.Підмогильний уникає форми, яка перехрещується з російським аналогом; завдяки його мовотворчості саме лексема місто із супровідним комплексом понять, ідей, думок, асоціацій постає національне забарвленим поняттям.

Образ міста – ключовий у романі; його еволюція віддзеркалює духовну еволюцію головного героя, який спершу ненавидить місто, боїться його, згодом пізнає і нарешті, досягши соціально-професійного успіху, приймає.

На естетиці образу міста в романі позначилося те, що для українства як традиційно селянсько-патріархальної нації відкриття міста стало значною подією у духовному житті з виразним елементом ворожого неприйняття міської культури. До таких традиційних образів належить асоціювання міста з тією силою, що прагне знищити людину, поглинути її духовно (у підкреслено метафоричному сенсі – і тілесне). Цю змістову універсалію підтримують у романі оцінні метафори ненажерне місто, лещата міста, темна безодня міста, пастка вулиці, що проектуються на внутрішній світ українського селянина, який боїться міста. Письменник зосереджується на образному уявленні водного простору, з яким порівнюється згубна сила міста. Наприклад: «Тьмяний блиск ліхтарів, разки світючих вітрин, сяєво кіно – були йому блудними вогниками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темряві, що зливалася з небом і каменем, - там величезні водоймища отрути, оселі слимаків, що напливають увечері сюди, в цей давезний Хрещатий яр. І коли б його міць, він накликав би грім на це сіре важке болото, як казковий чарівник».

Емоційне неприйняття головним героєм міста підкреслює епітетний ряд чуже його душі, душне, нудне, суворе, безжальне. У мовній партії поета Вигорського несподівано з’являється оцінне значення дурне, що групує навколо себе низку оригінальних взаємопов’язаних асоціацій: «Де дурне місто вже досить обридло мені… Історична дохлятина. Віками тхне. Так і хочеться провітрити».

Емоційно-психологічним змістом збагачені назви міських реалій: збудні ліхтарі, галасливий брук, кожна оселя криє в собі несподіванку й загрозу; «Він озирнувся – і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч, прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж».

Одержуючи від життя матеріальні блага, герой кінець-кінцем приймає місто. І це динаміка його духовної еволюції це позначилася на лексичній організації образу. Заключні рядки роману, передають тріумф головного героя, ретроспективно перегукуються з контекстами іншої оцінно-змістової орієнтації. Порівняймо: «Село відсувалось від нього… йому стало страшно, як людині, що під ногами в неї схитнулась земля» і – « Земля, здавалось, пливла йому піл ногами оксамитовим килимом»; « чув голос (міста), пізнавав його потайну істоту» і « Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель… і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам’яні пальці». Наступна фраза «Він завмер від власного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок» контрастує з усім негативним лексичним ореолом міста у романі.

Тут ті самі лексичні прийоми, але слова підібрані так, що в контексті вони підсилюють лексичне значення кожного. Це той самий приклад, коли нейтральна в іншому контексті лексика отримує своє стилістичне забарвлення, набуває рис експресивної. У художніх творах слова міжстильової (нейтральної) лексики набувають переносного, образного значення і створюють зорові, слухові та інші картини.

Авторська поетика міста позначається на образі головного героя, того маргінального типу, що з одного боку, він – людина міста, жалюгідний селюк серед галасливого міста, «одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку», а з другого – син села, що й позначилося на такому перифразі, що ототожнює героя з незмінним атрибутом сільського пейзажу – місяцем «Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірних юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що була навіяла вулиця».

В художньо-мовній традиції закладені такі формули, потенціал яких  охоче використовує письменник. Так, помічаємо в авторському тексті елементи образної паралелі життя – бенкет, людина – гість на ньому: « – Кажуть, о життя – базар. Вірно! Кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий   докладає»; життя – книга: «… його тим часом мало цікавили всякі книжки, хоч би й наймудріші, крім книги власного життя, якої минулі сторінки він щодня невтомно гортав». Як зазначає Л.Ставицька, «трансформуючи традиційні формули, письменник спрямовує їх у річище власних ідейно-естетичних концепцій. Так, із узагальненого образного значення він вичленовує той вислів, що передавав би окремішність індивідуального людського існування, напр. нива життя: « Там, на окремих ділянках, обробляють вони ниви свого минущого існування, вирощують радісні й розпачливі квітки свого маленького життя…»; цікаві словесні імпульси породжує традиційна символічна формула вогонь життя: «… аж поки… він не лишався сам серед юрби», сам із своїм вогнем. Тоді рушив додому, несучи цей вогонь обережно і боязко, як вірні несуть свічки у Великий четвер « Метафора життя – потяг лексично конкретизується висловом « м’яке купе для себе самих».

Крім традиційних, освячених віковою традицією слововживання, паралелей, письменник продукує оригінальні паралелі, що фіксують його тонкі філософсько-аналітичні спостереження. Наведемо деякі з них: «… життя – це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз»; « Ідучи вниз темною, крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову і завжди бездоганну»; « Життя – той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигару, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль».

Таким чином, наведений аналіз мовно-образної структури роману Валер’яна Підмогильного не вичерпує багатоманітності шляхів, якими можна прийти до розуміння ідейного задуму твору та мовно-естетичної системи її втілення. Крім мегаобразів Міста і Людини, можна говорити про специфіку авторського письма, особливості його ідіостилю, засоби створення окультуреної української фрази. Але й пропонований аналіз переконливо свідчить, наскільки глибокою, змістовною і цікавою є творча постать Підмогильного в українській літературі.

Окрему категорію в романі В.Підмогильного «Місто» становить емоційно-забарвлена лексика – слова, що виражають різні почуття, хвилювання, душевні переживання людини. Значна група емоційних слів містить експресію вже в самому етимологічному своєму значенні, наприклад: « Одійшовши од нього на мить, вже почувала раптову нудьгу й нові, ще не з’ясовані економічні  проблеми»; «Вона посміхнулась йому, але в тій посмішці була туга, яку веде за собою любов, що гасить дівчині очі й кладе їй на руки непереможену втому»; «Він почував у душі своїй невиразне хвилювання і млость, мов лишив, мов лишив у своєму селі й по всіх, що бачив був, не тільки минуле, але й надії. Заплющивши очі, він піддався сумові що колисає душу»; «Щоправда, їй було трохи певніше – вона ж хвилювалась, що батьки постачатимуть харч, а він мав тільки надію на стипендію»; «А коли він починав викладати їх, їм хотілось, щоб хлопець розповів щось інше, про свої сподівання, про те, як він жив у те роки, коли вони ще не зналися»; «Він забув на ту мить про свої ніби здійснювані жадання і тужливо дивився на струмінь білої пари над свистком, що давав останній сигнал його минулому»; «Він пішов далі під владою своїх побляклих на мить, але чіпких мрій».

Сюди належать слова і позитивного емоційного забарвлення (наприклад, «Не було тільки тієї радості, що мусила бути в ту мить», «Потім зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пірнав, скрикуючи від насолоди», і негативного (як наприклад, «Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись « - Тоже… Золоті ворота!». Необхідно зазначити, що в романі більш негативно забарвленої емоційної лексики, бо сам герой весь час перебуває в стані душевної невизначеності, ненавидячи в собі сільського жителя, та й повністю не сприймаючи міста. І саме ці слова з негативним емоційним забарвленням допомагають авторові передавати цей стан.

Як уже зазначалося, розмовно-побутовому стилі використовуються слова з виразними експресивно-оцінними позитивно і негативними значеннями. Нюанси негативної оцінки розмовного мовлення можуть бути надзвичайно різноманітними – осуд, зневага, огида тощо, причому вони нерідко переплітаються або накладаються. Наприклад, «Ось вони – горожами! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимісти геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть     інші».

Другий шар емоційної лексики становлять різні за значенням слова, об’єднані спеціальним стилістичним призначенням. Серед них можна виділити такі:

Лексичні елементи фольклору: «Над комином у віконці стояв ясний молодик!» (саме так в фольклорі називають молодий місяць);
порівняння з міфічною істотою: «Вона здавалась русалкою з давніх казок»; «Фей і добрих чарівників тепер немає, той ніколи не було»;

Абстрактні іменники: «Це не мрії навіть були, а безглузде, нісенітне марення», «Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, само закохання непереможне». Вживаючи всі ці синоніми на одній сторінці, автор підкреслює їх смислове значення.

Третій шар емоційної лексики утворюють слова, експресивне забарвлення яких вносить зменшеними, пестливими суфіксами: «Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, вона не турбувала його своєю душею»; «Люба Надійка! Кохана, єдина Надійка!»; «Бо ти моя малесенька любов»; Болить? Оця розумненька голівка?»; «- не треба красти в самих себе, любенький!». Народно-розмовні форми в авторському мовленні створюють колорит невимушеності, інтимності, співчуття. Саме їх М.П.Кочерган та А.П.Грищенко відносять до експресивної лексики і виділяють наступні групи:

Розмовно-побутова лексика, наприклад: «Йому вмить стало ясно, що служби він не втратить»; «Але тут вони здибалися вперше, і спільність долі зблизила їх»; «За цей день на пароплаві він встиг розтлумачити їй багацько темних сторінок соціальних наук, і вона зачаровано слухала його принадний голос»; «Перший – сухорлявий крамар, що його він міг би двома пальцями придушити, другий – напівбожевільний  учитель, прогнаний від школи із своєю мовою та витребеньками»;   « – От тюхтій! – подумав він про себе. – ну завтра вже починаю вчитись»; просторіччя: « Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що він пробував вилізти на горище і щось украсти!»; «Якщо він провалиться, до чого йому всі посади»; « Одягалась вона з претензією, пивши чай, делікатно відчепірювала мізинця й звалася Нюся, тобто так само Ганна, тільки у вищім ступені»; « – Ну  й скубуться, боже мій! – скрикнув на вулиці Яша»; «Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові , що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації»; «Хвилювання огорнуло його, коли він досяг роздоріжжя, так, ніби мав тут щось знайти чи когось здибати»; « – Що це ви? Що це ви? – бубонів він, захлинаючись».
      Як бачимо, між розмовною і власне просторічною лексикою чітку межу провести важко, оскільки ці категорії лексики нестійкі, змінні, продукуються вони в усному повсякденному розмовному мовленні розрізняючись ступенем і характером емоційно-експресивної оцінності.

Вульгарна й лайлива лексика, наприклад: «Сволочі вони всі, -  похмуро промовив він, сплюнувши»; « – Дідькові вона потрібна, - засміявся Левко. – Сказано про неї  - мертва мова»; «Сидять на конторах, ну й дуріють»; «Собаче життя, але краще, ніж зовсім подихати з голоду»; «- Ти ще й брехун! – промовила вона вголос. – Ти хочеш мене дурити?». Жаргонізми або сленгові слова та арготизми в досліджуваному творі майже не трапляються. За класифікацією О.Д.Пономаріва експресивну лексику роману В.Підмогильного «Місто» можна поділити на такі групи:

Прохання, спонукання, наказ, ствердження, заперечення: «ти винна! – крикнув він. – Ти, ти винувата!»;

Одним із прямих засобів підвищення образності тексту Підмогильного є вживання синонімів, як наприклад: «І тоді невиразним болем, як нудота, як страшний сон, зринув спогад, що він так шалено гнобив його, стирав, витравлював його сліди в свідомості, аж поки обернув його в непомітний рубець, що тільки кров’ю сочив, - спогад про Надійку»; «Повз нього пропливали сотні облич, веселих, серйозних і заклопотаних, десь голосила обікрадена жінка, кричали, граючись, пацани»; «Пароплави почали розвантажувати, довгими сходами пішли півголі вантажники з лантухами, паками, садовиною»; «Він вбачав тут блюзнірство, і його гострий жаль брав за ці оганьблені, запльовані байдужими поглядами скарби – потоптані в жадобі розривок стиглі жнива»; «Тільки-но він уявляв собі, що ця жінка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразливіші слова. Розпусниця. Бахурка. Навіть повія». Експресивно підкреслює в мові письменника виражені поняття і дублювання вже вираженого поняття, так звана тавтологія, яка щось додає, уточнює, наприклад: «Він оповив їй рукою стан, і вона, припавши головою до плеча, тремтіла від далекої вільгості води й теплої вогкості очей».

Досить вдало використовує автор урочисту лексику, яка в контексті дістає іронічного забарвлення, наприклад: «Розпитавши в Тамари Василівни, де саме воно міститься, те бюро, Степан перед обідом помчав туди за гривеника довідатися про свій шлях до літературних верховин».

Та найчастіше для більшої емоційності В.Підмогильний вживає в аналізованому творі фразеологізми. Фразеологізми мають рівну стилістичну вагу. Частина з них не має виражених експресивних супровідних значень. Разом з тим, на відміну від лексичних одиниць, у складі української фразеології переважають звороти з виразними експресивно-оцінними значеннями, внаслідок чого воно використовується В.Підмогильним для створення експресивного фону, наприклад: «Він звертався раз у раз до Степана. І того мимоволі жах проймав»; «А сам він – боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок і крамницю, де все його життя і сподіванки»; «- Цебто він статті пише, - тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста…»; « – Аж п’ятеро. Але одна – боже мій! Суща Беатриса! Таке біляве, тихе, а тиха вода, кажуть, береги рве»;

«Вона ж приходила. Певна річ. Так чому, кирпу гне? Невідомо»; «Розпорошений і загнаний у свої нори обиватель надто неохоче вилазить із них, і коли йому кажуть прийти о першій, він приходить о другій, ще годину посмоктавши свою лапу»; «У всякому разі, він був вищий від них на дві голови, знання маючи струнке й широке, без прогалявин та ополонок»; «І так робітники носом крутять – сухо, кажуть»; «Ще за дверима кімнати Степан почув чоловічі голоси, і серце його трохи підупало».
         Таким чином, використані В.Підмогильним експресивні лексичні одиниці досить багаті та різнобарвні, часто вони накладаються одна на одну, щоб підвищити емоційне забарвлення тексту. Експресія створюється численними засобами шляхом багатоваріантності комбінаторики різнорівневих одиниць. Вона пов’язана контекстом і виявляється у словах тільки у зв’язку з певними зовнішніми впливами, властивостями інших лексичних одиниць, які в даному випадку виступають основним фоновим контрастом, стилістичним протиставленням.

Лексика твору має багатовимірну і складну структуру, але напрочуд цікава і змістовна, якщо уважно вчитатись у текст, збагнути найтонші естетичні нюанси авторської думки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. В.М.Труб. Про функціонування оцінок у значеннях лексичних одиниць (на матеріалі розмовно-просторічного лексикону української мови) // Українська мова. – 2004. – № 2. – С. 56 – 77.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: підручник / За наук. Ред. О.Галича. – 4-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2008. – 488 с.

3. Кочерган М.П. Загальне мовознавство / М.П.Кочерган – К., 1999. – 349 с.

4. Кочерган М. П. Слово і контекст (Лексична сполучуваність і значення слова) / М. П. Кочерган. – Львів: Вищашк., 1980. – 184 с.

5. О.Д.Пономарів. Стилістика сучасної української мови (1992, 3-тє вид. — 2000).

6. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. – К.: Наукова думка. 1991. – 800с.

7. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. Підручник. — K.: АртЕк, 2001. — 392 c.

8. Ставицька Л. Мовно-образна структура роману Підмогильного «Місто» // Дивослово. – 1999. - №5. – с.10-12