Зарубіжна література. Урок "Міфи про неймовірні кохання та перетворення «Нарцис», «Орфей і Еврідіка», «Пігмаліон і Галатея»."

1) Кого в сучасному житті називають нарцисом? Міф «Нарцис». 2) Чому вчить міф «Орфей і Еврідіка»?3) Про натхнення творчих людей в міфі «Пігмаліон і Галатея»Розвиток мовлення. Крилаті вислови з грецької міфології.

«Нарцис»Далеко за межі Беотії линула слава сліпого віщуна Тіресія. Сам Зевс колись дозволив йому бачити прийдешнє, і Тіресій віщував усім людям правду. Якось прийшла до нього блакитноока німфа Ліріопея дізнатись про долю свого сина Нарциса, напрочуд гарного хлопця. Німфа знала, що син її – смертний, і бентежила її думка, чи ж довго житиме він на білому світі.– Твій син житиме доти, доки сам себе побачить, – прорік їй віщун. Здивувалася німфа: як же він може самого себе побачити? Довго думала вона над цими словами, та врешті заспокоїлася і забула за них. А син зростав і дедалі гарнішав. Красою юного Нарциса захоплювалися всі, а надто молоденькі німфи. Вони часто мали нагоду – випадково а чи навмисне – перестрівати юнака в лісових хащах, бо той понад усе любив полювати і цілими днями блукав у лісі. Та ні веселі, вигадливі німфи, ні смертні дівчата ніколи не надили його гордого погляду. Вродливий, ставний юнак, що звик викликати дівочий захват, нікого не любив і нехтував великим даром золотої Афродіти – коханням. Але прекрасна богиня, що ніколи не прощала зневаги до себе, жорстоко покарала зухвальця.

Якось Нарцис полював із іншими юнаками оленів і забрів далеко в ліс. Там і побачила його вперше німфа Ехо. Вражена надзвичайною красою юнака, вона подалася за ним назирці, криючись за деревами й кущами. Довго милувалася вона Нарцисом, і велике кохання спалахнуло їй у серці. Та бідна Ехо не могла перша заговорити до нього, бо, тяжко покарана, вже не мала власної мови. Колись Ехо була балакуча, завзята, вона найкраще за всіх уміла забалакати сувору Геру тоді, як Зевс веселився з її сестрами-німфами в лісі. Та врешті могутня богиня здогадалася про все і помстилась: вигадниця Ехо назавжди втратила власну мову і тільки повторювала слова, що чула від інших. Довго гнався за оленем Нарцис, забрів геть у хащі й тільки тоді похопився, що інших мисливців не чути.– Чи тут хто є? – крикнув він.– Є! – радісно відгукнулася Ехо. Став Нарцис, озирнувся, та нікого не побачив.– То йди сюди! – крикнув він знову.І причулося йому:– Йди сюди!Здивований Нарцис зажадав:– Іди мерщій до мене!– Мерщій до мене! – зовсім близько озвався дивний голос. Ту ж мить Ехо, радісна, щаслива, вибігла з-за кущів і простягла до юнака білі, ніжні руки. Та він зневажливо глянув на неї і гордо кинув:– Дай мені спокій. Я ніколи не покохаю тебе. Не оглядаючись, Нарцис швидко подався далі, а навздогін йому летіло:– Кохаю тебе!Нещасна, засоромлена Ехо сховалася серед зелених кущів. Не хотіла вона більше бачити ні своїх веселих сестер, лісових німф, ані самого Нарциса, хоч кохала його дедалі дужче. Та жорстокий Нарцис образив своєю зневагою не тільки Ехо – багато німф і смертних дівчат його палко, але безнадійно кохали. Зневажені, вони здіймали до неба руки й просили:– О могутня Афродіто, зроби так, щоб Нарцис теж зазнав нещасного кохання!

Якось під час ловів Нарцис дістався того ручаю і, стомлений, спраглий, схилився напитись води. Раптом із сріблястого люстра глянуло на нього юне обличчя, таке дивно гарне, що Нарцисові аж серце завмерло. Побачив він і руки, що наче тяглися до нього, та коли надумав їх торкнутися, вода збрижилася, і все видиво зникло. Вражений Нарцис уже не міг одійти від ручаю. Раз у раз юнак нахилявся до води, милувався тією дивовижною вродою, не розуміючи, що то він дивиться сам на себе, і страждав від незнаного досі кохання.

– Хто ти? – питав Нарцис. – Кажи голосніше, я жодного слова не чую, тільки бачу, що ти щось говориш. Вийди з води, хай вона не роз’єднує нас. Не вийдеш? Чого ж ти тоді плачеш, як я? І знову простягаєш руки до мене? Сльози затуманили Нарцисові очі, обличчя схудло, стало бліде і стражденне. Ніхто не впізнав би тепер у ньому того гордого, самовпевненого юнака, що жорстоко зневажав дівоче кохання. Ніхто не впізнав би, та впізнала його бідна Ехо. Знесилена з горя, ледве жива, добулася вона сюди, зачувши голос коханого, і причаїлася за деревами. Довго-довго дивився Нарцис у воду на зажурене гарне обличчя, марно намагався торкнутись його рукою, вустами. І раптом неймовірна думка сяйнула йому, наче блискавка:– Я збагнув: ти – це я! Горе мені, я полюбив самого себе і тепер від кохання вмираю.– Від кохання вмираю! – тихо озвалася Ехо.

Як тане вранішня щедра роса проти сонця, так танули сили в Нарциса. Ноги і руки йому помліли, він тяжко зітхнув і поклав стомлену голову на м’яку траву. Справдились віщі слова сліпого Тіресія – надивившись на себе, Нарцис тихо помер. Заплакали тоді жалісливі німфи у лісі, і гірко вторувала їм Ехо. Німфи схотіли поховати юнака і назбирали багато хмизу для жалобного вогнища. Та поки вони носили той хмиз, Нарцисове тіло десь зникло. А там, де він востаннє схилив свою гарну голову, виросла квітка із сніжно-білими пелюстками, і ту горду, холодну квітку назвали нарцисом. А нещасна Ехо подалася у похмурі, глибокі ущелини. Вона так тяжко страждала, що худла й худла, аж поки зосталися в неї самі кістки та голос. Згодом кістки перетворилися на каміння, а голос живе й досі. Він чуло відгукується на чужу мову, і тепер люди звуть той дивний голос луною.

Крилате висловлюванняІм’я Нарциса стало крилатим словом. Його вживають, коли мова заходить про самозакоханих людей, егоїстів, які зневажають усіх, крім самих себе.

«Орфей і Еврідіка»На півночі Греції, у Фракії, жив співак Орфей. Еврідіка була його дружиною, але щастя їх було недовговічне. Одного разу Орфей і Еврідіка були в лісі. Еврідіка гуляла по лісу і ступила в зміїне гніздо, а змія її вжалила. Смерть забирала Еврідіку в підземне царство. Велике було горе Орфея. Він пішов від людей і цілі дні проводив один, блукаючи по лісах, виливаючи в піснях свою тугу. І така сила була в цих тужливих піснях, що дерева сходили зі своїх місць і оточували співака. Звірі виходили з нір, птиці покидали свої гнізда, камені зсувалися ближче. І все слухали, як він сумував за своєю коханою. Потім Орфей вирішив сам відправитися в царство мертвих. Перевізник мертвих, Харон, плив за новими прибульцями, і відмовився брати Орфея до човна. Тоді Орфей заспівав, і Харон слухняно перевіз його на інший берег.

Дійшов він до палацу повелителя підземного царства – Аїда. Високо на золотому троні сидів грізний Аїд і поряд з ним його прекрасна цариця Персефона. Багато дивних і незвичайних міфічних істот він побачив. Співак наблизився до трону похмурого владики і заспівав ще натхненніше: він співав про своє кохання до Еврідіки. Всі милувалися його піснями. Тоді підняв голову Аїд і спитав:– Чого ти шукаєш, співак, в царстві мертвих? Скажи, чого ти хочеш, і я обіцяю тобі виконати твоє прохання. Орфей попросив Аїда – повернути йому Еврідіку!– Нехай буде так, як ти просиш! – Сказав Аїд Орфею. – Я поверну тобі Еврідіку. Ти можеш відвести її з собою наверх, на світлу землю. Але ти повинен обіцяти … Ти не повинен бачити її, поки не вийдеш на світ. - Не озирайся назад і не дивись на неї. Оглянешся – втратиш її навіки!

Попрямував Орфей до виходу з царства мертвих. Нарешті попереду стало світлішати, близький був вихід на землю. Тривога стиснула серце Орфея: тут чи Еврідіка? – Де ти, Еврідіка? Дай поглянути на тебе! На мить, зовсім близько, побачив він милу тінь, дороге, прекрасне обличчя … Але лише на мить. Негайно відлетіла тінь Еврідіки, зникла, розтанула в мороці. Довго сидів Орфей на березі Стіксу один і чекав. Він не дочекався нікого. Чому вчить міф “Орфей і Еврідіка”? Твір вчить кохати, прагнути завжди бути разом зі своїм коханим, вчить не розлучатися. Вчить не боятися перешкод, бути хоробрим, навіть безстрашним. Вчить тому, що таланту скрізь пошана. Вчить не бути квапливими. Орфей, подолавши такий довгий і небезпечний шлях, не зміг втриматися і оглянувся. Якби він дотримався умови Аїда Еврідіка була б вільною. Але зайва квапливість все зіпсувала.

Крилате висловлювання. В грецькій міфології  Лєта — річка забуття в  Аїді, підземному царстві; душі померлих після прибуття  в підземне царство пили з неї воду і забували все своє минуле життя. Назва річки стала символом забуття; виниклий звідси вираз „канути в лєту” вживається в значенні: назавжди зникнути, бути забутим.

«Пігмаліон і Галатея»Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця.Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось – і, певне, на те була воля богині! – взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає. Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння.

Нарешті сніжно-біла статуя готова. Якої дивної вроди в неї обличчя, яке високе ясне чоло, які очі вимовні! Вона наче жива, здається, зараз милі вуста всміхнуться ласкаво й принадно, а ніжні дівочі руки простягнуться до нього, її творця. Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, і серце йому завмирає від незнаного щастя. О, якби боги вселили в камінь людську душу!Чи йде куди Пігмаліон – щойно ступне за поріг, як уже рветься душею назад. А повертаючись, завжди приносить своїй красуні дарунки, що їх полюбляють молоді дівчата, – пахучі барвисті квіти, дрібні різноколірні мушлі та прозорі бурштинові кульки – скам'янілі сльози Фаетонових сестер Геліад. Але ніщо не могло зворушити статуї, вона стояла мовчазна й нерухома, байдужа до прикрас і дарунків. Настало свято Афродіти… 

Пігмаліон почав палко молитись:– О могутня Кіпрідо! Тобі все підвладне на світі. То зроби так, щоб моєю дружиною стала… – Пігмаліон знітився, не насмілюючись просто сказати: "та, що я вирізьбив з мармуру". Зітхнувши, він повів далі: – схожа на ту, що я вирізьбив з мармуру. Проте богиня кохання, яка незрима була на святі, зрозуміла митця й дала йому доброзичливий знак: тричі на жертовнику спалахнув вогонь, і яскраві омахи сяйнули до неба. Мерщій подався Пігмаліон додому, до своєї мармурової красуні. Схилившись її поцілувати, він раптом відчув, що ніжне личко тепле, теплі і руки, і плечі. Від його дотику твердий мармур м'якшав, як м'якшає бджолиний віск під променями сонця. Тоді зраділий, збентежений від щастя Пігмаліон схопив своє створіння в обійми і поцілував у теплі вуста. Статуя – ні, не статуя, а жива дівчина – зашарілася й підвела ясні очі. Незабаром увесь Кіпр відсвяткував весілля Пігмаліона й Галатеї – так стали звати красуню. І, кажуть люди, першим гостем на тому весіллі була золота богиня Кіпріда.

Крилате висловлюванняІм’я Пігмаліона стало крилатим. Так називають людину, закохану в своє творіння.

Домашнє завдання:1) Перечитайте тексти вивчених на уроці міфів про неймовірне кохання.2) Напишіть шість запитань до текстів вивчених на уроці міфів «Нарцис», «Орфей і Еврідіка», «Пігмаліон і Галатея» (вказуйте назву міфу + по два запитання до кожного міфу, всього за роботу 12 балів). На наступному уроці – підсумкова робота за темою «Міфи на всі часи» (за вивченими міфами «Прометей», «Критський бик», «Дедал і Ікар», «Деметра і Персефона», «Нарцис», «Орфей і Еврідіка», «Пігмаліон і Галатея») – повторить вивчене на уроках. Підсумкова робота буде за 4 групами результатів оцінювання: УВ (усна взаємодія-аудіювання на уроці)-ГР1, ПТ (праця з текстами)-ГР2, ПВ (письмова взаємодія)-ГР3, ДМ (дослідження мови текстів)-ГР4. Кожна група завдань на 12 балів.