Збірка дослідницьких дитячих робіт "Знайоме незнайоме Добропілля"

ВІДДІЛ ОСВІТИ ДОБРОПІЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

 

ЦЕНТР ТУРИЗМУ ТА КРАЄЗНАВСТВА УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

МІСТА ДОБРОПІЛЛЯ

 

 

 

 

 

 

ЗНАЙОМЕ НЕЗНАЙОМЕ ДОБРОПІЛЛЯ

 

Випуск 1

 

 

 

 

 

 

 

 

Добропілля

2018

Знайоме незнайоме Добропілля. Вип.1: матеріали дослідницькопошукових робіт туристсько-краєзнавчих загонів закладів загальної середньої освіти та вихованців гуртків Центру туризму та краєзнавства учнівської молоді           м. Добропілля / укладач Л.В. Божко; Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля; головний редактор Н.Е. Сомюк – Добропілля: [б.в.], 2018. – 151 сторінок 

 

 

 

 

 

 

 

До альманаху увійшли пошуково-дослідницькі роботи учнівської молоді за період з 2009 по 2017 роки та матеріали, надіслані на міські етапи обласних конкурсів. Видання має на меті створення позитивного іміджу міста Добропілля Донецької області, сприяння розвитку та популяризації культурноісторичного простору міста, обізнаності населення про історію рідного краю, ознайомлення з почесними  громадянами, з історією виникнення міст та сіл, з пам’ятниками, з добропільськими майстринями, заохочення краєзнавців до пошукової роботи. 

Пошуково-дослідницькі роботи подано в авторській редакції. За точність наведених фактів, статистичних та інших даних відповідальність несуть автори опублікованих матеріалів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………….4

 

МАЛЕНЬКІ МІСТЕЧКА ТА СЕЛА ВЕЛИКОГО ДОБРОПІЛЛЯ…………..6 Місто в доброму полі…………………………………………………………..........6

Найкрасивіший населений пункт Добропільщини (м. Білицьке)……………….15

І виросло місто в степу (м. Білозерське)………………………………………….25

Історія селища Новодонецьке……………………………………………………33

На злитті двох річок (с. Криворіжжя)……………………………………………..38

На обох берегах Казенного Торця (с. Шахове)…………………………………50

 

ЛЮДИ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ…………………………………………….….......70

Добропілля і добропільці (почесні громадяни міста)………………….………70

Золота зірка Добропілля (О. Чабаненко)………..….…………………….….........80

Шахтар – альпініст, який підкорив Еверест (В. Кутній)………………………..81

На крилах всеосяжної любові (А. Копцов)…………………….…………………90

Маленька історія великого фермера (В. Савчук)………………………………..97

У війни не жіноче обличчя (О. Щербінка)………………………………………101

 

ЗАСТИГЛІ МИТТЄВОСТІ МІСТА……………………………………….......111

Герої не вмирають… (пам’ятник героям АТО)……..…………………….…….111

До останнього подиху 

            Братська могила м. Добропілля…………………………………………...118

           Братська могила м. Білицьке………………………………………………121

            Братська могила с. Іверське………………………………………………..124

Цей почесний шахтарський труд………………………………………………...127

Рідного міста славетне ім’я (пам’ятник О. Первію)……………………..……..129

Афганістан болить в моїй душі……………………………………………..……133

 

ДУХОВНЕ БАГАТСТВО РІДНОГО МІСТА…………………………….......135

Вишивка в житті та побуті добропільчан………………………………….…….135

 

ВІД СЕРЦЯ ДО СЕРЦЯ………………………………………………………..141

Білицький будинок – інтернат………………………………………………........141

 

ЗАХИСТИМО СВОЄ ДОВКІЛЛЯ…………………………………………….146

Збережемо Білицький міський парк………………………………………..……146

ВСТУП

           Змінюються часи, епохи, люди… Але вічним залишається прагнення людини  знати    історію своєї маленької батьківщини, історію того рідного куточка, де вона народилася й виросла.

          Останнім часом особливо неухильно зростає роль краєзнавства у вихованні підростаючого покоління. Краєзнавство краще за все сприяє вихованню патріотизму, любові до рідного краю, формуванню суспільної свідомості громадянина України.

         Знання свого краю, його минулого й сьогодення необхідне для виховання в дитині почуття любові і прихильності до рідного краю,  поваги та гордості за свій народ, його історію та культуру, сприяття формуванню у дитини бережливого ставлення до природи. Без комплексного та всебічного вивчення історії рідного краю неможливо виховати  культурну людину. 

         Кожен прожитий нами день відходить у минуле і стає історією. Історія – це саме те слово, при згадці якого, перед очима виникають картини минулого, виринають сторінки історії, окроплені кров’ю, просякнуті болем, увінчані перемогами чи поразками. Те, що ми маємо зараз – це заслуги наших батьків, здобутих великою працею, численними жертвами.

         «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього», - говорить народна мудрість. І це дійсно так, бо як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого, - перекотиполе, куди вітер дме, туди воно і котиться. Саме тому ми повинні знати свою історію, своє минуле.

       «Пізнай свій  край… себе, свій рід, свій народ, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя…»- ці мудрі слова великого філософа

Г.С. Сковороди, що пролунали понад 250 років тому, залишаються актуальними і в наш час, час створення української державності, формування української національної ідеї, виховання громадянина - патріота України.         Участь у пошуковій роботі формує у школярів пізнавальний інтерес до краєзнавчих знань, сприяє зростанню національної свідомості, виховує почуття патріотизму. Важливою складовою діяльності старшокласників у дослідженнях із краєзнавства є написання науково-дослідницьких робіт. Такий вид діяльності сприяє не лише засвоєнню, систематизації та узагальненню знань учнів, а й має «розвивальний характер: спонукає учнів мислити, при тому мислити творчо, формує навички самовизначення і конкретного відстоювання власної точки зору».

          Учнями нашого міста був зібраний матеріал про рідний край. Педагоги Добропільського Центру туризму та краєзнавства учнівської молоді  вирішили систематизувати цей матеріал та видати альманах «Знайоме незнайоме Добропілля». З нього ви зможете дізнатися про історію виникнення маленьких містечок великого Добропілля, пам’ятники Добропільщини, почесних громадян міста.

       Сподіваємося, що наданий матеріал допоможе громадянам, гостям міста, а також учням  та всім зацікавленим особам краще дізнатися про наше містечко. 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІСТО В ДОБРОМУ ПОЛІ

Автори: Божко Ірина, Єлагіна Надія, Разінкіна Єлизавета

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток                «Пішохідний туризм»

Керівник: Божко Лілія Володимирівна

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, методист, керівник гуртка

 

…Пшениця прибоями б’є  У сиві, стрімкі терикони.  І це – Добропілля моє,       І праці натхненної гони.     

                       Микола Блохін                         (поет м. Добропілля)

 

Добропілля – красиве, співуче ім’я нашого міста і нашого краю. Його дало Добре Поле – багата родюча земля. Спочатку було село Добре Поле, яке пізніше стали називати просто – Добропілля. Потім цю назву в наступні роки одержали: залізнична станція Добропілля, шахта №1-2 «Добропілля», її селище Добропілля і, нарешті, місто Добропілля.  

Добропільщина. Які      тільки         вітри історії          не      проносились        над    її просторами…

В       сиву давнину      на      її        землях побували, міняючи     один        одного, кочівники: скіфи,сармати, гунни, хазари, печеніги, торки,        половці,      монголо      – татари. Її степами ходили на ворога дружини руських князів Київської Русі: Олега, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Новгород – Сіверського князя

Ігоря, оспіваного в давньоруській поемі «Слово о полку Игоре».

Ходив по добропільській землі і російський цар Петро І, повертаючись зі своїми воїнами з Азовського походу. Тут, в наших степах, запорізькі козаки несли сторожову службу, охороняючи південні рубежі Росії від нападів татар і турок.

У першій половині 19 –го століття на лівому березі річки Бик з’явився невеличкий хуторець Параскіївка – перше поселення, з якого почалось життя нашого міста Добропілля. Хутір належав поміщику Албанському. У 1870-80 роки тут було виявлено значні поклади вугілля. Наприкінці XIX століття поміщик Єнін на власній землі заклав 3 шурфи, вугледобуток на яких переважно спрямовувався для господарчих потреб економії. У 1912 році  на землях селянина      Перепичая, поміщика Розгона та Єніна, Парасковіївської громади російсько-бельгійські акціонери заснували Ерастів рудник; на правому березі річки Бик        інженер        Гребеньов та      штейгер

Подольський (колишній службовець Єніна) –

Святогорівській рудник (від 1914 року їх також називали Добропільськими). Навколо них поступово почали виникати робітничі селища. Влітку 1915 року була підведена залізнична гілка, кінцевий пункт якої – станція  Добропілля знаходився за 3-4 км від рудників. При залізничній станції також виникло селище. 

В роки громадянської війни в нашому краї побував В.М.Примаков з частинами Червоного козацтва, а Н.І.Махно зі своїми вояками на території нинішнього центру Добропілля розгромив банду Григоренка.

З        1931 року почалося спорудження нової потужної шахти   «Гігант»     (після          2-ї світової війни – шахта № 1-2 «Добропілля»), яка була введена в експлуатацію у квітні 1941 року. Селище Параскавіївка та робітничі     поселення   були об’єднані в одну селищну раду,

яка  з 1935 року увійшла до складу новоутвореного Добропільського району        з        центром      у        селі

Добропілля.

В роки Другої світової війни на території Добропільщини тричі проходили         криваві       бої     воїнів

Червоної Армії з фашистськими військами. В січні 1942 року наш край на короткий час був звільнений від фашистських окупантів нашими воїнами під командуванням А.А.Гречка, який пізніше став Маршалом Радянського Союзу, Міністром оборони СРСР.

В с. Кам’янка (на фермі) був фашистський концтабір для військовополонених. За час його існування з жовтня 1941 р. до вересня 1943 р. було замучено і розстріляно майже тисяча воїнів

В лютому 1943 року по добропільській землі двічі пройшли з боями танкісти гвардійці – кантемирівці. Їх шлях до почесного парадного строю на Красній площі в Москві починався тут, у боях на  Добропільщині. Втретє і назавжди Добропільщина була визволена від фашистських загарбників у вересні 1943 року воїнами 266-ї і279-ї стрілецьких дивізій 32-го стрілецького корпусу Південно – Західного фронту під командуванням генерала Р.Я.Малиновського (пізніше він став Маршалом Радянського Союзу і Міністром оборони СРСР).

На території Добропільського району зареєстровано більше 200 могил - курганів, дві з них на території нашого міста. Одна знаходиться праворуч від дороги на виїзді з Добропілля в напрямку до м. Білицького. Вона добре зберіглась, бо на ній багато років знаходилась металева вишка - геодезичний знак (нині її немає - здана в металобрухт).

Друга могила - курган знаходиться в межах нашого міста на відстані 200300 метрів від вулиці Першотравневої, з правого боку від дороги, в напрямку до селища Святогорівка, напроти автозаправної станції (АЗС). Тут дорога робить невеличкий поворот вправо. Після багаторічної оранки курган ледве підвищується над землею. А ще ж на початку минулого століття (за спогадами старожилів) він був тригорбий, височів над полем і був видний, навіть з далекої відстані.

Ці могили - кургани є свідками сивої давнини. їх залишили після себе кочівники-скотарі. Звичай споруджувати кургани виник у них ще в третьому тисячолітті до нашої ери. Особливо високі могили насипали знатним людям. Кургани нагадували собою піраміди і були своєрідними маяками - орієнтирами в безмежному степу для кочівників, а пізніше - чумаків, які їздили в Крим за сіллю. Українські козаки на цих могилах розташовували сторожові пости для своєчасного попередження своїх про наближення ворогів - турків, татар і інших. Навіть хоронили в них своїх загиблих побратимів. Думки деяких істориків, про те, що ці могили насипали своїми шапками козаки, вигадка. Одна з таких могил існувала і біля с. Золотий Колодязь , якабула розкопана влітку 1981р., під час будівництва каналу «Дніпро - Донбас». Науковцями встановлено, що вона виникла три тисячі років тому. Тоді ж виникли і інші могили-кургани. Нам слід їх зберегти для нащадків.

Після відбудови зруйнованих шахт розгорнулося будівництво нових рудників та інших промислових підприємств, зокрема у 1950 році була здана в експлуатацію збагачувальна фабрика. 

18 серпні 1953 року Добропілля офіційно одержало статус міста. Нам,  молодим мешканця міста, важко собі уявити, що більше ніж  піввіку тому воно було зовсім не таким, як сьогодні. Тоді воно більше нагадувало велике село, яке складалося з кількох роздільних між собою кварталів. На півночі, біля річки Бик було розташоване селище шахти ім. РСЧА , на сході і півдні – ще невеликі тоді селища Ждановське і Залізничне. В центрі - селище шахти «Добропільська» з коротенькими на той час вулицями Комсомольською (нині Незалежності), Радянською (нині Банкова) і Театральною. Будинки були, в основному, одноповерхові. Тільки в центрі міста  на вулицях Першотравневій і Празької Комуни – двоповерхові. І було їх трохи більше трьох десятків. Тільки одна центральна вулиця – Харківська (нині пр–т Перемоги) мала тверде покриття: була вимощена каменем. Тротуарів і зелених насаджень ще не було.  

В кінці 50-х років минулого століття        будівництво         на

Добропільщині значно розширилось у   зв’язку                  з        прискореним спорудженням шахт у Донбасі і в нашому       краї. Йшло        будівництво другої       черги          шахт ім.     РСЧА          і «Добропільської»,      почалось спорудження нових          шахт -        №3 «Добропілля», «Гнилушанська» №1 і №2        (нині ш.      «Білозерська»),

«Запорізька», «Водяна» №1 і№2, гідрошахта «Піонер».

А 60-80 –і роки стали справжнім тріумфом будівництва. Швидко виросло м. Добропілля, з’явились його супутники – Білозерське, Білицьке, Водянське,

Новодонецьке і півдесятка нових вугільних шахт. Добропілля стало великим вугільним регіоном Донбасу. Вагомий вклад у справу будівництва нашого міста і його благоустрою       внесли:       Колишній   трест «Добропіллявугілля»   (1962          -1970рр.), особливо коли його керуючим був Герой Соціалістичної Праці С.Г.Арутюнов; а потім і виробниче об’єднання «Добропіллявугілля» (утворене в 1976р.), яке біля двох десятиліть очолював генеральний директор Є.Г.Аралов. велика заслуга в цьому і колишніх керівників

нашого міста і району – І.І.Мельниченка, І.І.Бесараба, І.П.Терещенка, В.Г.Лейби, М.П.Жука і багатьох інших. 

У 1954 р. завершене будівництво Палацу культури шахти № 1-2 «Добропілля» (нині – шахти «Добропільська»), який став справжньою окрасою нашого міста. Його архітектурні форми надають йому вигляд справжнього театру. На відкритті Палацу були майстри мистецтв не тільки з міста Донецька, але й з столиці України м. Києва.

І вулиця, яка починається біля Палацу культури, дістала назву     Театральна,     бо розміщений він біля її початку. А в другому її кінці пізніше в 70і       роки     збудували п'ятиповерховий Будинок рад, в якому       знаходяться         органи місцевої влади.

       З 1963 року       Добропілля — місто      обласного

підпорядкування (населення 25 000 осіб). У 1968 році в місті було відкрито тролейбусну мережу. 

У 1994 році в Добропіллі почав працювати телецентр ефірного телебачення, який в своїх програмах висвітлював головні події в житті і праці добропільчан.

Для задоволення культурних, естетичних і духовних потреб населення в місті побудовано 3 музичних школи, 12 масових бібліотек та парк культури і відпочинку з центром дозвілля. Крім цього в місті функціонують 6 клубних закладів, 6 бібліотек профспілки працівників вугільної промисловості.

Важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності городян є фізкультура і спорт. Для їхнього успішного розвитку в місті функціонують 2 стадіони, 3 плавальні басейни, 25 спортивних майданчиків з тренажерами, 3 футбольних поля, 25 спортзалів. Відкрито  ДЮСШ.

На нашій благодатній добропільській землі народились, виросли і працювали багато видатних людей. Серед них: 

-7 Героїв Радянського Союзу;

-12 Героїв Соціалістичної Праці;

-        5 лауреатів Державних премій;

-        більше 30 заслужених      працівників України (шахтарів, геологорозвідників, будівельників, учителів і лікарів).

На Добропільщині народились: 

-        академік Академії медичних наук СРСР В.М.Жданов –

видатний радянський вчений – вірусолог,  організатор охорони

В.М.Жданов здоров’я (с. Штепине – нині Святогорівка);  письменник М.Ф.Чернявський (с. Олексіївка – нині с. Никанорівка). 

В м. Добропіллі в редакції газети «Шлях перемоги» (нині –«Новий шлях») працювали відомі українські письменники  - В.В.Чухліб, Є.П.Гуцало.

 

                    

                 В.В. Чухліб                                     Є.П. Гуцало                        М.Ф. Чернявський

 

Добропілля пишається землячкою, неодноразовою чемпіонкою світу зі спортивної акробатики Оленою Чабаненко, срібним

призером першості Європи з боксу Денисом Литвиненком.  

 

 

А найбільша гордість Добропілля — Олімпійський чемпіон з важкої атлетики Олександр Первій, світла пам’ять про якого золотими літерами вкарбована в історію міста.

Братські могили воїнів Червоної Армії.

Братська могила 120 полеглих воїнів-червоноармійців, які визволяли наше місто, меморіал пам'яті  загиблим на фронтах війни добропільчан - в міському парку культури і відпочинку. На металевих плитах Меморіалу вписані імена біля 500 полеглих в боях героїв Другої світової війни. 

Братські могили на вулиці Першотравневій (біля парку селища шахти «Алмазна») і в селищі Зарічному (біля школи №3). 

 

Пам’ятник загиблим в шахтах гірникам-добропільчанам, відкритий у 2000 році в ценрі міста. 

 

Пам’ятник чорнобильцям.

Це пам’ятник добропільчанам - учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції

(1986р.). Він відкритий в 2006р. поряд з Палацом культури.  380 добропільців, в тому числі - 267 гірників і 22 медпрацівників взяли участь в ліквідації аварії на ЧАЕС. Багато з них уже померли від ураження радіацією.

 

 

 

Пам’ятник воїнам-афганцям. 

                 Це     пам’ятник     добропільчанам     -

учасникам війни в Афганістані, відкритий у 2007 р. біля Палацу культури . В 80-ті роки минулого 20-го століття 320 юнаків - комсомольців Добропільщини виконували свій військовий обов'язок в групі радянських військ в Афганістані. 61 воїн був відзначений державними нагородами СРСР і Республіки Афганістан за ратні подвиги. Шість добропільчан загинули в боях: рядові - Ю.М. Іваненко, В.П. Шевцов,        А.М. Немико, А.В. Смирнов, прапорщик В.П. Талалаєв,  капітан М.П. Окомашенко.

і

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В 2000 році -  це найстаріше вугільне підприємство нашого міста відзначило своє 100-річчя. Спочатку в 1900р. тут були закладені 2 кустарні шахти-«мишоловки» поміщика П.А. Розгона. Пізніше в 1912р. уже були засновані промислові вугільні рудники Ерастівський і Святогорівський. З 1925р., після введення в експлуатацію шурфів №17 і №18 шахта №17 -18 імені РСЧА (імені Робітничо-Селянської Червоної Армії). В 1917р. на добропільських рудниках були створені: в березні - профспілкова організація гірників, комітет РСДРП; у вересні - перша рада робітничих депутатів добропільських рудників, ревком, загони Червоної гвардії, які пізніше брали активну участь у визволенні селищ і рудників від австро-німецьких загарбників. В грудні 1919р. частини Червоного козацтва під командуванням

В.М. Примакова (14 армія РСЧА) визволили добропільські рудники від денікінців.

У селищі шахти імені РСЧА були відкриті перші в нашому місті: школа 1914р.(нині - школа №1), бібліотека - 1920р., клуб імені О.В. Печериці - 1925р., посаджений парк - 1928р. 

В роки Другої світової війни - в січні 1942р. і в лютому 1943р. на території шахти ім. РСЧА і її селища точились жорстокі бої з фашистськими загарбниками. Бійцям Червоної армії зі зброєю в руках активно допомагали і гірники Добропілля. Шахта звільнена від фашистів 8 вересня 1943р.

 

Шахта       «Добропільська» збудована в 1931 - 1941 роках. Спочатку вона  носила назву шахта №1-2 «Гігант» імені М. Горького. Після війни стала називатись шахта № 1-2 «Добропілля». А на початку 70-х років дістала нинішню назву шахта «Добропільська». З того часу вона протягом двох десятиліть залишається лідером серед вугільних підприємств не тільки в нашому місті, але й в усій вугільній галузі. Шахта «Добропільська» першою в нашому місті за ударну працю була занесена на Всесоюзну дошку Пошани ВДНГ СРСР в 1984р. В цьому ж році її колективу було присвоєно почесне звання «Підприємство комуністичної праці».  

Селище цієї шахти, яке в післявоєнні роки одержало офіційну назву - селище Добропілля, стало адміністративним центром нашого міста і дало йому своє ім’я.

І в роки незалежності України, коли вугільна галузь переживає великі труднощі, шахта «Добропільська» уже більше 10 років щорічно перевиконує державні завдання вуглевидобутку, видаючи на-гора більше мільйона тон палива щороку. І сьогодні вона є флагманом вугільників не тільки в місті, але й в усій галузі України.

 

Джерела:

1.     Донеччина. У 2-х кн. Книга друга : Сучасний вимір. / заг. ред., передм. В.І. Мозговий, уклад. Л.О. Крилова, Л.І. Назарова, текст – М.Є. Безпалов, В.О. Кузнєцов, В.О. Машошин, Т.О. Нікітенко, 2007. – 256 с. : іл.

2.     Донетчина    в    легендах /   коллектив авторов; составитель и редактор Ю.Н. Гавриленко. - Донецк: ООО «РА «Ваш имидж», 2010.- 336 с, 8 с. ил.  

3.     Ершов А.Г. Освобождение Донбасса / А.Г. Ершов. – М., 1973.

4.     История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. – Т. 3. – М., 1964.

5.     Книга Памяти Украины. Донецкая область.

6.     Кравченко И.М. 10 танковый корпус / И.М. Кравченко, В.В.Бурков. -

М.: Военное издательство, 1986. - с.53,55.

7.     Матеріали воєнкомату м. Добропілля та архіву Добропільської міської Ради.

8.     Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник. -

К., 1987.

9.     Подолян В.В. Слово про Добропілля: роки, події, люди / В.В. Подолян.

– Донецьк: Престиж-party, 2009. – 367 с.

10.Тематичні теки Центральної міської бібліотеки.

11. http://www.dobrepole.com.ua/stuff/istoricheskie_dannye/dobropole/istoriche skie_mesta_dobropolja/16-1-0-5040

12. http://www.donbass-info.com/content/view/298/304

13. http://dobrobiblio.ucoz.ru/publ/nash_kraj/istorija_kraja/istorija_mista_dobropillja

14. http://ukrssr.com.ua/donetska/dobropilskiy/dobropillya-dobropilskiy-rayondonetska-oblast

15. http://www.donbass-info.com/content/view/298/304

16. https://uk-m.wiki.ng/wiki/Добропілля

17. http://asyan.org/potre/Д%20обропільська%20міська%20цбс%20центральн а%20міська%20бібліотека%20пам'ЯТНИКИ%20І%20пам'ятні%20місця %20добропільщиниe/main.html

 

НАЙКРАСИВІШИЙ НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ ДОБРОПІЛЬЩІНИ

(м. Білицьке)

Автори: Алексєєнко Олександр, Алфімов Станіслав, Буряк Олександр, Бубер Дмитро, .Дуняк Ганна, Гладка Людмила, Каминіна Оксана, Кокоуліна Валентина, Кононіченко Сергій, Макеєв Григорій, Нестеров Олександр, Роздобудько Євгенія, Пєшкова Дар’я, Чумаченко Олександр 

Краєзнавчий гурток «Джерело»,  Білицька ЗОШ № 8

Добропільської міської ради

Керівник: Безверхня Тетяна Миколаївна

Білицька ЗОШ № 8 Добропільської міської ради, учитель історії, керівник гуртка

                                                                                                            По велінню примхливої Долі,                   

Із натхненням, що рухає стін                    Серед степу, у чистому полі             Мужні люди створили картину.               

Герб міста Білицьке, затверджений 5 листопада 2008 р.

То картина була особлива,                           Не портрет, не садочок із Раю.                       Той був витвір – справжнісіньке диво

Із сюжетом шахтарського краю.             Це не просто містечко у полі,              Тут Історії корінь заклали.                  

                                                                                                            Тут людськії вершилися Долі,                   

                                                                                                            Тут народжувались, тут вмирали.              

                                                                                                                                                                                А. Плєтєнь.      

(поет м. Білицьке)

Білицьке – місто районного підпорядкування з 1966 року, розташоване  за 12 кілометрів на південний схід від міста Добропілля Донецької області (в долині річки Водяної (притока річки Бик, басейн Дніпра) і займає площу 217,6  гектари. Білицька міська рада, до якої віднесено селище Водянське, підпорядкована Добропільській міській раді. Кількість населення  в 2012 рік - 8,8 тис. осіб. Найближча залізнична станція Мерцалове знаходиться на відстані         4 км.  

Є 3 версії походження назви міста.    

         Перший варіант. Група заможних селян приїхала сюди з Росії, родом з села Більчани, які стали себе називати  по попередньому місцю мешкання.    

         Другий варіант говорить про те, що тут жив поміщик Бєлік, проте це нічим не підтверджується, в нашому районі не було людини з таким прізвищем.  Для з’ясування

Флаг міста Білицьке, цієї інформації ми звернулися до мешканця затверджений 4 грудня 2008 р. нашого  міста  Підопригори  Володимира Івановича, батько якого свого часу збирав інформацію про місто зі слів старожилів. Він говорить, що прізвище поміщика, що проживав на території Білицького - не Бєлік, а Бєльц, по походженню він бельгієць.  До речі, в інтернеті пошук поміщика Бєліка не дає практично жодної інформації, а пошук по прізвищу Бєльц видає досить багато людей з таким прізвищем, що проживали саме в   Донецької області. 

Третій варіант. Хутір Білицьке назвали на честь революціонера Білецького.  До речі, в Книзі Пам’яті України (загиблих під час Другої світової  війни) -  наше місто, яке на той час було хутором згадується як Білицьке, - і цю назву до  нашого часу використовують відносно нашого міста.

В кінці XIX  століття землі, де нині розташоване місто Білицьке, нале-жали поміщику Клаусену, а на початку XX –го – поміщику Коптєву. В 1901 - 1903 роках цей землевласник збанкрутів і  землі перейшли у власність банку. У 1909 році їх викупили багаті селяни Дегтярьов, Ліщина, Заварза, Рубель, Бутенко і заснували хутір, який спочатку називався Дегтярьовим. Багач Дегтярьов мав у хуторі невеличкий цегельний завод. Тут поселились їхні сім’ї. Потім сюди прибули більше десятка  сімей – переселенців з російського села, яке мало назву Більчани,  вони стали називати себе за попереднім місцем проживання.

Так, в 1909 році вперше згадується хутір Білицьке, який складався  всього з 15 саманових хат. Після Жовтневої  революції, коли  встановилася радянська влада, хутір Білицьке   був підпорядкований сільській раді с. Никанорівки.

У 1930 році там організували колгосп, в якому спочатку працювали і жителі хутора. Але потім, через велику віддаленість від Никанорівки (15 км), хутір  приєднали до радгоспу «Гірник» (пізніше – радгосп «Добропільський»). У довоєнні і перші післявоєнні роки там і працювали жителі хутора. 

В 1929 – 1933 роках поблизу хутору Білицьке з’явилися перші геологи з Юзівки  (під керівництвом братів Ізотових - Івана  і Михайла), була проведена  геологічна розвідка підземних надр і виявлені  значні поклади  кам’яного вугілля (промислові  запаси вугілля - 68 млрд. 763 тис тон).  Але побудувати тут шахту перешкодила війна.

У роки війни біля хутора Білицьке йшли бої Червоної Армії з фашистами. Восени 1941 року на хуторі була встановлена нацистська влада. Вперше німці прийшли в хутір в середині листопада. На території сьогоднішнього міста стояло всього 8-9 будинків (зараз це вулиця Шевченка). Німці організували сільськогосподарські роботи (господарство нинішнього радгоспу «Гірник»). З Німеччини надійшла техніка: трактори, сівалки, косарки. 

У лютому 1942 року  під  час Барвінково – Лозовської операції на хуторі з’явились 3 радянських танки з 13 піхотинцями на броні. Через кілька днів вони з боями відійшли в сторону Костянтинівки.

У тому ж таки лютому 1943 року, під час рейду танкістів - кантемирівців в район Покровська хутір вдруге ненадовго, був звільнений від фашистів. А 23 лютого сюди прибули 5 радянських танків 115 піхотинців, що відходили на північ області – в  Красний Лиман. Тут, в хатах селян Кривошеєнко, Тру-біних, Латухи, Шефеля вони залишили своїх важкопоранених ї для прикрит-тя свого відступу - 40 бійців. Бій був нерівний – гинули наші воїни. Вночі в хутір знову вдерлись фашисти. Всіх поранених і тих, хто їх переховував (сі-м’ї Кривошеєнко,  Трубіних) розстріляли, а їхні  хати спалили. Вцілілі жите-лі поховали 49 червоноармійців і своїх хуторян у братській могилі біля хуто-ра. (В 1974 р. їх перепоховали в парку м. Білицького).

Ось так все починалось….

По цим рейкам підвозили

               Першобудівники нашого   міста.                                              матеріали для

будівництва.

Після визволення від окупантів у вересні 1943року жителі хутора взялись до його відбудови зруйнованого війною.

У 1949 році було прийняте рішення Уряду СРСР про будівництво нової шахти «Білицька». В 1950 році на хуторі з’явились перші будівельники,  які почали споруджувати  житлові будинки для шахтобудівельників.

У 1951 році був затверджений проект будівництва шахти з робочим селищем на 15000 осіб.  На відстані 3 кілометрів від хутора запрацювала техніка і шахтобудівники. До будівельного майданчика була підведена залізнична колія. Почалось спорудження нової потужної шахти, а в 1953році почалося будівництво шахтного селища.

На будівництво з усіх куточків Радянського Союзу прибули за комсомольськими путівками  демобілізовані воїни. Першими серед них були: М.Є. Кусков, О.Г.Дудков, Є.Г. Одинчук, М.І. Іванов, І.І. Іванова, І.І. Воєвода, І.К. Станцой, В.І. Марушак, Т.О. Шиян, Г.В. Познанська, В.І. Тютюнник,      

О.І. Сластьон, А.Д. Копцов. 

Начальником шахтобуду був Сокологорський В.Я. Під його керівниц-твом будувалася шахта і робоче селище. Будівництво міста починалося в умовах відсутності техніки,  житла, робочої сили, кадрів, фахівців – Поліщук Н.П. згадує, як вона по селах розвішувала оголошення. Так, в 1954 році були створені курси при ПТУ для підготовки будівельників, при ньому  був гуртожиток.  Для будівництва робочого селища відводилася територія, роками розорана, на якій сіяли пшеницю, кукурудзу, соняшники, люди тримали городи. Це ускладнювало роботу будівельників – часто, було неможливо дійти до місця роботи – ноги грузли в бруді – «без палиці не пройдеш» (Мітрохіна М.П.)  Крім того, в селищі не було води, за водою ходили до хуторян. 

На будівництві також працювали засуджені –  копали траншеї. Двічі в день вони  відмічалися в єдиного дільничного – Немазаного Миколи Івановича (зі спогадів Бєлікова Н.Н). Проте у зв’язку зі смертю Сталіна (1953 р.) (амністія) – їх звільнили.  Поліщук Ніна Петрівна, яка приїхала на будівни-цтво в 1951 році згадує, як вона здивувалася, коли зустріла колишнього ув’язненого, який став «батьком Василем». 

Приїжджали на будівництво і юні хлопці, що лише закінчили училище, і жінки. Першобудівники приїжджали сім’ями, запрошували своїх родичів. Багато будівельників до споруди житла в місті жили в селищі  Водянське та

Гірник, якщо було житло, то давали по кімнаті на сім’ю. На роботу ходили

Будівництво міського (старого) базару. пішки – «вставали і приходили затемна».  Робочий день був з 8-00 до 17-00,  вихідний – неділя. Проте працювати доводилося допізна, в 2 зміни підряд, часто за місяць було лише 1-2 вихідних дня – «вечір субота,– думаємо - відпочинемо, коли стукають у вікно – «Давай на Мерцалово!» - ліс    вивантажувати або ще що-небудь.», згадує Бахтін Микола Васильович. Видавали спецодяг (на 1 рік). Заробітна   плата на ті часи була дуже низька. 

Будівництво міста було справою не з легких - лише в 60-і роки з’явився баштовий кран. Всі роботи проводилися вручну. Робота була не лише важкою, але ще і небезпечною – багато хто отримував травми, у тому числі і Мітрохина Марія Платонівна, Гавріщук Ганна Олексіївна, які розповідали, що одній молодій жінці під час роботи розчин попав в обличчя – вона осліпла. І, не дивлячись на це – продовжували будувати, і будували місто з піснею. По вулиці  Радянська стояв пункт розчину, який поступово переносили до місця будівництва. Через дорогу від вул. Паркова (до приватного сектора) стояли дерев’яні склади. У балку (вулиця  Білицька) вивантажували ліс. Напроти вул. Паркової був тупик, по якому  доставляли матеріал до місця будівництва, з часом побудували ще один (у районі колишнього хлібозаводу) і закільцювали. Шандро М.Я.  згадує, що часто з будівельниками їздив на вагонах в їдальню, яку побудували в гуртожитку. Будівництво не припинялося навіть взимку – копали траншеї під фундамент, сушили будинки. Мітрохина М.П. згадує, що її часто залишали до двох годин ночі топити коксом діряві бочки (мангали).

Будівництво селища перейшло в Красноармійськжилтрестбуд  Будуправління № 2 у 1956 році. Начальником призначили Куровського В.Ф., багато першобудівників згадують його як серйозного, уважного і справедливого начальника. У   1957-1960 роках заробітна плата будівельників була низькою: у теслярів і каменярів до 150 карбованців; у штукатурів і малярів – до 100 карбованців; у касира – до 60 карбованців, інженера отримували близько 120 крб. Зими тих років були суворі (сніги деколи наносило з висоту одноповерхового будинку - будівельникам при температурі 20 градусів  доплачували «зимові»). На обробні роботи посилали працівників контори (Черкашина Лідія Яківна)  На період 60-х і до закінчення будівництва основним замовником був ВКБ (відділ капітального будівництва) м. Добропілля.  

Архітектором на той час працював  М. Старчеус. У селищі  Водянське працював  автопарк.  Субпідрядники – бригади сантехелектромонтажа СУ-4 (Мисник В.Д.) – робили «начинку» будівель – проводили радіо, телефон, водопровід, тепло-трасу, каналізацію, будували котельні. Будинки здавалися «під ключ» - в квартирах стояла сантехніка, були поклеєні шпалери. Біля будинку були дитячі майданчики, посаджені дерева.

І що найважливіше, не дивлячись на важкі умови життя, низьку зарплату, дефіцит необхідних товарів – жили дружно і весело. Ходили в кіно, на танці. Якщо хтось отримував грамоту, то гуляли всією вулицею. Всіх цих людей об’єднало  не лише будівництво міста майбутнього для себе і своїх дітей, але і післявоєнне минуле – більшість першобудівників - учасники бойових дій, діти війни. Всі ці люди, що будували  місто і шахту, відрізнялися дивною доброзичливістю, чуйністю і, звичайно ж, працьовитістю. У багатьох з них трудова книжка списана подяками, є грамоти і навіть медалі за самовіддану працю.

За короткий  час поряд з колишнім хутором з 15 дворів з саманними хатами виросли цілі квартали нових одно- і двоповерхових гарних житлових будинків.

У       1954 р.       завершено будівництво першої      в        селищі        школи     (нині – загальноосвітня          школа                   №8). Першим директором     якої   призначили          Тетяну Олександрівну  Шиян. Того ж року відкрито лікарську        медичну                амбулаторію,       де починала свою трудову діяльність перший

Перша  школа  в місті Білицьке – лікар        селища        Генрієта        Борисівна 

ОШ № 1, 1954 рік.( ЗОШ №8) Познанська. У 1954 році  відкрито професійно – технічне училище (ПТУ №83, нині - ліцей), яке готувало спеціалістів для гірничої промисловості, будівництва та  сфери обслуговування. 

У 1956р. Білицьке одержало статус селища міського типу. Першим головою селищної ради став учасник Другої світової війни  Тарас Макарович Завгородній, комуніст.

1957році  почалось будівництво міської лікарні, а завершене було в наступному році. Лікарня мала медичну амбулаторію і стаціонар, в якому пізніше відкрили 4 відділення – терапевтичне, хірургічне, акушерсько – гінекологічне та інфекційне.

1958 р. Закінчено будівництво Будинку культури ім. Т.Г. Шевченка, де відкрили бібліотеку шахти « Білицька». 

 

 

Так закладався сквер  ( вул.

 Траса на Добропілля, 1950-ті

Леніна(Миру),  прямо - будинок

роки.

                                         культури                                 

ім. Шевченка)

Будинок культури імені  Т.Г. Шевченко, 1959 рік.

18 грудня 1959р. достроково введено в дію нове вугільне підприємство під назвою шахта імені XXI –го з’їзду  КПРС (нині шахта «Білицька).  Селище Білицьке в ті часи було найкрасивішим і упорядкованим населеним пунктом на Добропільщині– з гарними житловими будинками, тротуарами і асфальтованими вулицями. Того ж року в селищі відкрився перший дитячий садок.

У 60 – ті роки 20 століття в  селищі Білицьке продовжувалось широке будівництво. 1960 р. – почав діяти новозбудований Білицький хлібокомбінат, відкрита Білицька міська бібліотека.

1961 рік – заснована збагачувальна фабрика «Жовтнева». Того ж року збудована школа №9. 

У 1963 р. збудована школа №10.

У 1965 р. заснована музична школа. 

У 1966 р. Білицьке одержало статус міста, Білицькій міськраді було підпорядковано селище Водянське. Головами Білицької міської ради в різні роки працювали Микола Ілліч Дєрбін, Олександр  Свиридович  Черкашин, Катерина Іванівна Коцар, Валентина  Вікторівна Титаренко, які зробили великий внесок в розбудову і розквіт міста.

У 1968 році збудовано спортивний комплекс. Вулиця Харківська забудовувалась п’ятиповерховими будинками.

В 70 – 80 роки місто Білицьке продовжувало розбудовуватись і розширюватись. Були збудовані нові дитсадки («Світлячок», «Дзвіночок», «Малятко»), домова кухня.

1989 рік – відкрито будинок – інтернат для інвалідів  і одиноких пенсіонерів.

Головним підприємством міста є шахта «Білицька» (шахта-майданчик «Білицька» ООО ДТЕК «Добропіллявугілля». Видобуває вугілля з 1959 року. Особливо успішно і стабільно підприємство працювало перші 15 років, нарощуючи щорічний видобуток вугілля. В 1960 – 1965 роках було видобуто 7 млн. 45 тис. тон вугілля (106%), в 1966 – 1970 роки – 7 млн. 342 тис. тон       (105 %), 1971 – 1975 роки – 9 млн. 4 тис. тон (103%). Середньодобовий видобуток шахти досягав 4000 тон палива.

За мужність на фронтах Другої світової війни і ударну працю понад 200 гірників шахти нагороджені орденами і медалями СРСР, в тому числі: орденом Леніна – 6 мешканців міста, Трудового Червоного Прапора – 13, Жовтневої революції - 4. В місті кожен третій – кавалер знака «Шахтарська слава».

В числі уславлених гірників шахти «Білицька»:

Федір  Гнатович Чабан – бригадир комплексної видобувної бригади, Герой Соціалістичної праці (1971 р.). Його бригада досягла рівня вуглевидобутку 1100 тон за добу. В 1972 р. йому в числі перших було присвоєне звання Почесного громадянина міста Добропілля.

 Д. С. Лунгу – бригадир комплексної видобувної бригади, кавалер ордена Леніна. В 1968 році добовий видобуток бригади – 930 тон, пізніше – 1250 т.

 М. О. Вовченко – бригадир прохідників – кавалер орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора. В 1975 р. бригада освоїла прохідницький комбайн і довела проходку до 700 метрів за місяць.

В. І. Калмиков – бригадир прохідників, кавалер орденів Леніна і Жовтневої Революції. Гірники – орденоносці: А. І. Гончаренко, А. І. Агарков, В. І. Демидов, А. Я. Кравченко, М. П. Шаповалов, Почесні шахтарі – А. Д. Копцов, І. І. Лапко, В. І. Полуянов.

Першим директором шахти працював  Олександр  Михайлович Федористов – Герой Соціалістичної Праці (1959 – 1963). Після нього шахту очолювали Яків  Самсонович Максименко (1964 – 1972), Віктор Михайлович  Пакін (1973 – 1977), Юрій  Михайлович Голуб (1978- 1983), Іван Іванович Сниткін (1984 – 1987), Анатолій  Іванович Яцура (1988 –2011). 

Велике значення для міста має збагачувальна фабрика (ЦОФ) «Жовтнева», яка введена в дію у 1961 р. Проектна потужність 2,4 мільйона тон вугільного концентрату на рік (6 тис. т за  добу). Перший директор фабрики – Євген Павлович Ченський. За роки її існування директорами були Григор’єв  Юрій Серафімович (1964 - 1967), Коваленко Євген Костянтинович (1967 - 1968), Баликін Віктор Іванович (1968 - 1970), В’ячеслав  Костянтинович Варваров

(1970-1980), Михайло Олександрович  Базавлуцький (1980-1996), Юрій  Іванович  Булава (1996-2002),Володимир Петрович Тарасенко (2003 - 2004), Євген Анатолійович Гончаренко (2004 - 2008), Костянтин Фрідольфович  Китам (с 2008 року).

Білицький  хлібокомбінат  збудований в 1960 р. працював успішно. Потужність 15 тон хліба на добу. Працював успішно. Випускав високоякісну продукцію – хліб і макаронні вироби. Довгі роки директором його була Людмила  Миколаївна  Бєлая. Завод було закрито в 2006 році.

Але особлива гордість кожного населеного пункту, будь це місто, селище чи село, є його мешканці. Саме вони творять історію. 

Біличани – гордість великого Добропілля.  Серед них :

Якув Магомед Алійович Сулейманов – шахтар, учасник Другої світової війни, Почесний громадянин міста Добропілля;

Олександр  Михайлович Федористов – будівельник шахти і перший її директор;

Федір  Гнатович Чабан – бригадир видобувної бригади шахти «Білицька»,

Почесний громадянин міста Добропілля.

Лідія  Микитівна Козик – ветеран Другої світової війни (партизанка) і педагогічної праці у м. Білицькому мешкає з 1955 р. В 1983 р. їй присвоєне звання Почесного громадянина міста Добропілля.

Михайло  Петрович Козицький – ветеран Другої світової війни і праці       

м. Білицького, Почесний громадянин м. Добропілля.

Почесні громадяни міста Білицьке :

Анатолій  Іванович Яцура – директор шахти «Білицька» з 1988 р.;

Анатолій  Дмитрович  Копцов, В. П. Чернишов – ветерани Другої світової війни і праці (гірники).

Генрієта  Борисівна  Познанська – ветеран Другої світової війни (військовий лікар) і праці. В місті Білицькому працювала 40 років (з 1954р.), перший головний лікар, а потім протягом багатьох років – завідувач терапевтичного відділення.

 Місто Білицьке - наш дім, наша маленька батьківщина…

 

 

Пам’ятний знак до 100-  річчя  міста  Білицьке   (2009 рік).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Алея пам’яті загиблим шахтарям міста Білицьке Олександр

Сребрянець, Геннадій Романенко, Антон Кордюков, Вадим Большаков.

Залюбки слухають прекрасні пісні Олени Губи, Олександра Андрєєва та Євгена Бахтіна. Юні спортсмени та митці присвячують свої перемоги  рідному місту.  Ми сподіваємось, що наше місто Білицьке буде жити та процвітати.

 

 О, Білицьке - місто славетне моє 

Тобою безмежно пишаюся я, 

Героїв твоїх країна знає моя, 

Ті, що у праці славетній, в боях  Відстояли честь та гідність твою  Тобі я співаю, тебе я люблю!

І ВИРОСЛО МІСТО В СТЕПУ

(м. Білозерське)

Автори: Бєлоусова Вікторія, Каравай Діана, Куліш Станіслав, Нелюбов В’ячеслав

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток                «Літературне краєзнавство»

Керівник: Сомюк Наталя Едуардівна

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, методист, керівник гуртка

 

       У кожної людини є місце, де вона зростала і мужніла. Ми народилися й живемо в містечку з красивою ліричною назвою – Білозерське.

       Існує декілька версій походження назви міста Білозерське. І кожна з них, по – своєму цікава.

       Місцеві жителі розповідають, що в давні часи якийсь поміщик, садиба якого знаходилась на місці міста, висадив в окрузі багато бузку. Причому перевага віддавалась одному сорту з великими білими квітками – «Біла зірка». Так і повелося, що поступово поселення   стали називати «Білою зіркою».

        Інша легенда стверджує, що повз хутора часто проїжджали чумаки з сіллю. Іноді вони зупинялися тут на ночівлю, тому що це було дуже безпечне місто. В  будь – яку пору року зірки так яскраво

висвітлювали околицю, що до чумаків не зміг би підібратися навіть самий  спритний розбійник. Коли їх запитували , де вони зупинялись на ночівлю, чумаки відповідали: «Там, де білі зірки. В Білозірці».

       Наступна легенда розповідає,що назва міста пішла від озера. Старожили стверджують, що колись на околиці було невелике, але дуже чисте озеро. Вода в ньому була така прозора, що здавалась іноді білою. Це озеро називали Білим. А потім і це місце називали Білозерським. Озеро всохло, а назва залишилась.         Існують і такі версії  виникнення назви селища як – то: на території місцевого парку було «біле дерево», хтось в степу посадив білий бузок: назву місту дано по зірках на копрі шахт, назву місту дали водії.

       Ось ще одна легенда:в степу стояло п’ять білих українських хат, вкритих соломою, які потопали у вишневому цвіту. Повз цих хат проходила автотраса. Водії зупинялись біля цих хат, щоб  відпочити, напитися чистої холодної води з криниці. Здалеку ці хати нагадували білу зірку. Із поєднання цих слів і пішла назва нашого міста.

     Революція 1917 року внесла корективи і в назву нашого маленького селища. Але на цьому трансформація назви не скінчилася і місто стало називатися Білозерське.

       До сих пір невідомо, яка легенда вірна. Але, коли  їх чуєш –проймаєшся ще більшою любов’ю до рідного міста.

      Назва «Білозерське», зі слів старожилів, виникло ще у1913 році, на місці існуючого зараз селища Бокове, яке входить до

Білозерської міської ради. Майже століття тому на місці селища Бокове  придбали землі кілька сімей заможних  кріпаків це Микола Тарасенко, Олексій, Митрофан Ходусь та Олексій Савченко. З непоганих, на той час, будівель складався хутір Білозірка, розташований в безпосередній близькості від центральної дороги, яка зв’язувала Степанівську та Гришинську волості.        В актових записах метричної книги Успенської церкви Єкатеринославської духовної консисторії с. Святогорівка Криворіжзьської волості Бахмутського повіту Єкатериславської губернії за 1917 -1919 роки зустрічаються вихідці із Тавричеської губернії  Мелітопільського повіту  села Білозірка на прізвище Ходус, Савченко, Рубель, Тупільський, Тарасенко.

        У довіднику Донецького губстатбюро «Итоги демографической переписи Донбасса»  -  січень, лютий 1923 року (стор. 84,85) є дані про те, що на хуторі Білозерське – 5 господарств, чоловічого та жіночого населення - 35 осіб: чоловіків – 17, жінок – 18, у віці від 1 року до 50.

       У списку населених пунктів Артемівського округу за даними перепису населення 1926 року в Гришинському районі Святогорівської селищної ради значиться хутір Білозірка.

       Радянська влада в хуторі була встановлена в грудні 1917 року.

       В 20 –х роках йшла громадянська війна і в наших місцях побував Нестор Махно. Після колективізації окремих кріпацьких господарств, багаті кріпаки -  кулаки були вислані з хутора, а їхні землі були передані колгоспу «Більшовик», в якому мешкало до 30 осіб.

      Своєю назвою м. Білозерське  зобов’язане хутору Білозірка (тепер – селище Бокове), заснованому в1913 році заможними кріпаками, які придбали землю недалеко від великої проїжджої дороги з Барвенкового до Гришина.

У 1930 році був заснован радгосп «Більшовик». У 1929 -1932р. експедиція «Артемгеологія» виявило поклади кам’яного вугілля біля річок Самара, Водяна, Гнілуша та були пробурені розвідувальні свердловини. Тоді тут пробурили біля тридцяти  свердловин різної глибини до пластів Самарського комплексу. Однак, до промислової розробки вугілля приступили лише після  Другої світової війни.

        Під час Другої світової війни  в 1941 -1943 роках біля хутора Білозірка кілька разів проходили жорстокі бої бійців Червоної Армії з німецькими військами. Особливо сильно хутір постраждав під час бою в 1943 році.         На початку вересня 1943 р. війська Південно – Західного фронту, прорвав сильну оборону  фашистів на Сіверському Донці, перейшли в наступ і почали звільнення південних районів Донбасу.

         Ворог  надавав завзятий опір. 5 – 6 вересня 1943 р. поблизу сіл Веселе та Золотий Колодязь ворог не раз застосовував сильні контратаки.

Вересень 1943 року став місяцем визволення Добропільщини від фашистів:

6        вересня були звільнені села – Грузьське та Троїцьке;

7        вересня – Володимирівка та Шахове;

8        вересня -  Новоторецьке, Новотроїцьке, Золотий Колодязь, Ганнівка,

Добропілля; 

9        вересня – хутір Білозірка, Святогорівка, Мар’ївка; 

10   вересня - Криворіжжя, Лиман, Новофедірівка, Юр’ївка, Мирне, Шиловка; 11 – 12 вересня – Кам’янка, Червона Зірка, Петрівка.

6 – 12 вересня 1943 року Добропільщина була в третій раз і назавжди звільнена від фашистських окупантів.

       Більш  50 братських могил воїнів Червоної     Армії знаходяться на добропільській землі. У них лежать більш 3800 червоноармійців – синів всіх     народів       колишнього

Радянського Союзу, які пали в боях    за       визволення Добропільщини   від фашистських загарбників.

        Вже в перші дні після звільнення Добропільщини  Червоною Армією від фашистських загарбників відразу відновили свою роботу органи місцевої влади в районному центрі.

       9 травня 1945 р. воїни Червоної Армії поставили останню переможну крапку у війні. День Перемоги добропільці зустріли з почуттям радості за великий переможний подвиг радянського народу в тяжкій боротьбі за волю й незалежність нашої Батьківщини. Але було багато сліз з приводу великих жертв, які прийшлось покласти на вівтар Перемоги. Більш ніж 27 мільйонів синів та дочок нашого народу віддали своє життя в боротьбі з ворогом, в тому числі -  6 мільйонів українців. З фронтів війни не повернулися додому більш ніж 5300 добровольців, які загинули на полях боїв, 1119- пропали без вісті, 490 – вмерли від поранень, а 379 – були замучені і розстріляні, в тому числі жінки, підлітки і діти.

      І розпочались напружені трудові будні. Всі сили віддавали швидкому відновленню народного господарства, поліпшення умов життя і праці людей.                 

 

 

У 1945 -1947 роках розпочалась будівля шахт. В 1950р. – був побудований перший будинок на місці майбутнього м. Білозерське, а в1951р. – кілька перших вулиць. До 1955р. були відкриті дитячий садок, школа, лікарня, декілька магазинів. У 1956р. Білозерське отримало статус селища міського типу, а до 1962р. були відкриті Будинок культури, бібліотека, дві школи та профтехучилище. У 1966р. Білозерське отримало статус міста районного підпорядкування. До 1970р. в місті були відкриті дитяча бібліотека, ще одна школа і спорткомплекс.  

    За короткий час була створена найпотужніша соціально – побутова сфера:на компактній території розташувались 23 магазини, 7 їдалень і 16 майстерень побутового обслуговування, 4 школи (більш  4 тис. учнів), ПТУ (більш 230 учнів), 3 бібліотеки  (більш 78 тис. книжок), лікарня на 220 ліжок, поліклініка, 6 медпунктів, 2 аптеки, 8 дитячих садків (1400місць) поштове відділення, телеграф, ощадкаса.  

                      

Народження міста Білозерське й його розвиток зв’язані з будівництвом шахт та видобуток вугілля, великі поклади якого знаходяться на його території. Також, у 1967 році, в місті заснований  завод мінеральних вод «Золотий колодязь» (на початку 1960-х трест «Артемгеологія» пробурив першу  промислову свердловину).        

Свідки стверджують, що прославив це джерело сам Петро І. Одного разу його численне військо йшло степами, нестерпно палило сонце, запаси води закінчувалися, людей та тварин мучила спрага. Зовсім погано прийшлось би всім, але зустріли вони на шляху колодязь. Вода в ньому була, й досі залишається, чистою, як сльоза, холодною, як крига і дуже смачною. Да замале було джерело. «Не напувати з нього військо», - подумав цар. Але скільки не черпали – вода в ньому не зменшувалась. Всю спрагу вгамували, в запас взяли. Причому ті хто пив, відчував в собі силу зростаючу. Перед тим як уйти, Петро дістав золоту монету та й кинув її в колодязь Після цього і почав називатися колодязь «Золотим».

Там, де східний вітер травами шумить, На краю дороги криниця стоїть.

Кожен ту холодну, чисту воду п’є, Бо чудова сила в тій водиці є!

 

«Золотий колодязь» - золота вода, Хай про неї знають села і міста.

Хай п’ють воду люди і шанують всюди.

«Золотий колодязь» - золота вода.

        Білозерське – місто, де поруч живуть представники багатьох національностей і професій. Всі вони об’єднані загальною ідеєю зробити своє місто краще, красивіше та багатше. А багатіше воно, насамперед, своєю історією та людьми, які віддавали  за нього життя в роки Другої світової війни, піднімали та відбудовували його благополуччя в Радянський час  та хто відстоює його честь сьогодні.

 

Вони наближали перемогу:

-   Тиха  Марія Іванівна;

-   Проскурня Марія Трофімівна;

-   Козлюк Олександра Іванівна;

-   Павенко Олексій Олексійович;

-   Федько Олексій Андрійович;

-   Божко Іван Миколайович;

-   Пономаренко Іван Якович;

-   Павлюк Віктор Матвійович;

-   Синолицин Микола Никифорович;

-   Рукас Арсентій Ілліч;

-   Фролов  Микола Назарович.

 

Герой Соціалістичної Праці:

-   Глоба Юрій Васильович.

 

Почесні громадяни міста:

-   Назаров Петро Андрійович;

-   Фролов  Микола Назарович;

-   Татарин Віктор Іванович;

-   Малашкевич Анатолій Степанович;

-   Первій Олександр Іванович;

-   Нестерова Марина Миколаївна; - Качура Михайло Миколайович;

-   Дикий Микола Іванович;

-   Швець Володимир Романович;

-   Леусенко Клавдія Семенівна;

-   Швед Микола Тимофійович;

-   Яковенко Федір Іванович;

-   Аксьонов Віктор Вікторович; - Макогон Сергій Петрович.

Лауреати Державної премії: - Скляров Адольф Степанович; - Кужель Сергій Вікторович.

Відомі люди:

-   Леусенко Клавдія Семенівна;

-   Первій Олександр Іванович; - Нестерова Марина Миколаївна;

-   Кутній Віталій Володимирович. 

 

 

 

Гімн місту Білозерське

                                                      І.Г. Тарасенко

На просторах донецького краю

Є містечко таке, Білозерське, 

Тут тепло шахтарі добувають У вибоях, своє українське.

На «гора» видається вугілля

З перевершеним планом завжди, Шахтарів велича Добропілля, Що сягнули такої мети.

Підростає нове покоління,

З ними наше містечко росте,

Їх шанує вся Україна,

У майбутнє щасливе веде.

Славна шана тобі, наше місто,

Що зростило таких трударів,

Ми вітаємо їх урочисто,

Бо несуть в душах гідність батьків.

Ветеранам війни – честь і слава! Пам’ять тим, кого поруч нема.

Поіменно їх знає держава,  Біль війни перенесла сама.

 

                                                  ДЖЕРЕЛА

1.     Большая Советская Энциклопедия . Издание третье в 30 –ти томах. Москва. 1970-1987гг

2.     История Украинской ССР (в 10 томах). Киев.1981 -1985гг

3.     Великая Отечественная война 1941 -1945гг. Энциклопедия. Москва-1985

4.     История городов и сел УССР. Донецкая область. Киев -1970

5.     Книга памяти Украины. Донецкая область. Том16 Донецк 1997

6.     Книга о Донбассе. Донецк 1977

7.     В Подолян .Слово про Добропілля. Роки, події, люди. Донецьк 2009

8.     А.Н. Петренко. Археологические памятники Добропольщины (с40) 9. Белозёрское от хутора до города. Белозёрское -2013

 

 

 

ІСТОРІЯ   СЕЛИЩА НОВОДОНЕЦЬКЕ

Автор: Борисевич Марія (9 кл)

Новодонецька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16 Добропільської міської ради

Керівник: Кірпікіна Ірина Вікторівна

Новодонецька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16 Добропільської міської ради, учитель фізичної культури

 

«Був тут степ, гуляв тут вітер, вітер кучерявий, степові полину, не знав степ, що йому доведеться зустрічати впертих підкорювачів надр землі»

Ці слова були написані на камені, закладеному на честь початку будівництва селища міського типу Новодонецьке Добропільського району, Донецької області.

1 січня 1955 року почалося будівництво селища Новодонецьке, керівником будівельного управління призначений Шелестов А. В., помічником начальника будівельного управління -  Антюхов Н.П. Робітники

будівельної бригади на чолі з бригадиром Труновим з великим ентузіазмом взялися за будівництво першого будинку.  

Ця  будівля знаходилася по вулиці Жовтневій, в ній був розташований книжковий магазин №2.

У 1996 році ця будівля була знесена, як і всі будівлі барачного типу, для підготовки площі перед новим будинком виконкому. Паралельно з будівництвом селища, велися роботи з будівництва дорожнього полотна, що зв'язує селище з містами і шахтами Добропільського району. У 1956 році побудований міст, який діє і зараз.

15 жовтня 1960 року був обраний перший представник Новодонецької селищної ради депутатів трудящих Донецької області Ященко Андрій Іванович.

Ященко Андрій Іванович народився 22 листопада  1915 року в селі Іверське Олександрівського району Сталінської (нині Донецької) області.

1934 року вступив у фельдшерсько - акушерську школу міста Артемівська (нині Бахмут) та закінчив її в 1937 році. Був направлений на роботу в село Студенок Червоноармійського району на фельдшерсько – акушерський пункт. Там одружився, робив до початку Другої світової війни. Служив командиром санітарного взводу 154 стрілецького полку 344 дивізії. Війну пройшов від Москви, Сталінграда, через Білорусію, Польщу, Східну Пруссію до Берліна, де зустрів Велику Перемогу 9 травня 1945 року. Демобілізований з лав  радянської армії 27 січня  1946 року, нагороджений орденом Червоної Зірки, «Орденом Вітчизняної  Війни».

 Медалями: «За Перемогу над Нерманом у Великій Вітчизняній війні 1941-

1944років», «За оборону Москви», ювілейними медалями: «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рік», «30 років Перемоги», «40 років Перемоги в Другої світової війни», «50 років Перемоги», «50 років Визволення України»; ювілейними медалями «40 років, 50 років, 60 років, 70 років Збройних Сил СРСР».

Після війни був направлений в село Містки (райцентр Ворошиловградської обл.) зав. райздороввідділом.

У 1959 році восени московський район ліквідували і сім’я Ященко переїхала в селище Новодонецке Донецької області.

15 жовтня 1960 року Андрій Іванович був обраний першим представником Новодонецької селищної ради депутатів трудящих Донецької області. Працював на цій посаді до 15 березня 1963 року. З 1963 року працював завідувачем медпункту шахти «Червоноармійська-1» (нині «Новодонецька»), з 1967 року завідувачем медпункту шахти «Червоноармійська-2». З 3 лютого 1968 року переведений в Новодонецьку лікарню фельдшером швидкої допомоги,  де і пропрацював до 12 червня 1980 року, пішов на пенсію у віці 65 років.

Помер Ященко Андрій Іванович  28 серпня 1996 року.

У 1956 році було споруджено перший будинок, в якому до 1986 році був клуб «Шахтар». При  реконструкції у 1988 році було здано в експлуатацію нове приміщення для Палацу культури.

 

 

 

Відображено  урочисте відкриття Палацу культури, де директор  гідрошахти  «Піонер», урочисто перерізає червону  стрічку і приймає будівлю  у будівельників.

Зростало селище, зростала кількість його жителів. У 1958 році був побудований перший двоповерховий будинок по вулиці Комсомольській. У 1958 році почалося будівництво школи № 16. У 1959 році школа була здана в експлуатацію. 

В 1959 році розпочато будівництво продовольчого магазину «Гастроном». У 1960 році магазин прийняв перших своїх покупців. «Гастроном» був переміщений у триповерховий будинок на розі вулиць

Комсомольська та Чапаєва. 

У 1960 році був відкритий магазин промислових товарів.

На     вулиці         Маяковського було лише 6 будівель барачного типу, в 1956 році був відкритий перший             магазин      «Вогник» («Вартовий»),        в        якому

продавалися  промислові та продуктові товари. У 1997 році цей магазин  був закритий.

У 1956 році була побудована  лікарня та лікарняне містечко, в якій  працювали молоді фахівці. Відкрито три відділення: терапевтичне,  пологове, туберкульозн. Для дітей шкільного віку побудовані  дитячі сади і  ясла, в які брали дітей з десятимісячного  віку. У селищі  функціонували  дитячі садки «Малюк» - перший, «Кульбаба», «Радість», «Ромашка». Для  робітників  і жителів селища була введена їдальня «Світлана», яка могла помістити більше 100 відвідувачів за один раз.

Однієї школи не вистачало для навчання всіх дітей. У 1965 році здана в експлуатацію середня школа №17.

1 вересня 1965 року в школі № 17 пролунав перший дзвоник, у дворі якої зібралися майбутні учні та мешканці селища.

У 1962 році Олександрівським районним відділом культури в селищі

була відкрита бібліотека з обслуговування дітей і дорослих. Першою завідуючою бібліотекою була Подушко Л. Н. А у 1970 році бібліотека перейшла на баланс Добровольського

                                                                                                                                                                               від          станції

Красноармійськ-Дубово будували солдати будівельного батальйону, 1962 року лінія була побудована, тепер це станція називається «Легендарна».

 

             

Будівництво селища пов'язане з відкриттям шахти «Красноармійська-2». У 1962 році шахта була здана в експлуатацію, її назвали гидрорудник «Піонер». Майданчик для гидрорудника розташований в північно-західній частині Красноармійського району. За адміністративним поділом площа ставилася до Добропольского району Донецької області. Площа поля гидрошахты «Піонер» розташована в 25 км на захід від міста Добровілля і в   3 км від селеща Новодонецьке.

 

 

НА ЗЛИТТІ ДВОХ РІЧОК

(с. Криворіжжя)

Автори: Гуртова Юлія (8 кл), Синиця Станіслав (8 кл), Тютюнник Олександра (6 кл)

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток «Пішохідний туризм»

Керівник: Божко Лілія Володимирівна

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, методист, керівник гуртка

 

Де Водяна і Бик злили навічно води,

Де диким полем кураї несло,

На радість людям, ворогам на шкоду, Двохсоту осінь відзнача село.

Як воїн – богатир на роздоріжжі,

З орлиним поглядом у всі кінці,

Стоїть моє козаче Криворіжжя,

Ликаючи жита і пшениці…

Гайдук М.М.

 

Село Криворіжжя Добропільського району Донецької області, загальною площею  2.92 м², знаходиться у 9 км 188 м від міста Добропілля. По цій місцевості протікає річка Бик. Назва «Бик» пов’язана з тюркським ― bujuk, що означає великий, здоровий. Річка бере початок на сході від міста

                                                                                                                                               Добропілля.                  Тече

переважно на захід, місцями на південний захід і південь. Впадає у р. Самару на заході від селища Петропавлівка Дніпропетровської області. Довжина 108 км, площа сточища 1430 км². Похил річки 0,82 м/км. Долина переважно трапециподібна, завширшки від 0,4 до 4,2 км. Заплава завширшки 0,1—2,1 км; є заплавні озера. Річище звивисте, його пересічна ширина 15—30 м, найбільша — 50 м. Має 4 притоки: правий -  Сухий Бичок, та ліві - Водяна, Гришинка, Ковалиха. Використання річки: зрошення, господарське водопостачання.

Село Криворіжжя Добропільського району Донецької області, засновано на при кінці ХVІІ століття. На цьому місці було знайдено поселення бронзової епохи ІІ тисячоліття до н.е. та був виявлений залізний наконечник списа, який має пізнє, в рамках середньовіччя датування. Таким чином, територія, на якій зараз розташоване село Криворіжжя, почало освоюватися людьми ще з часів пізнього палеоліту (40-10 тис. років до н. е), з появою там перших мисливських племен. В епоху бронзового століття в околицях території сучасного Криворіжжя з’являються перші поселення племен зрубної археологічної культури (XV-XII ст. до н. е.). Незначні залишки кераміки свідчать про те, що люди жили тут недовго. Селяни  займались скотарством. В кінці I тис. до н. е. ці поселення зникають, а край освоюється різними групами кочівників. 

Незважаючи на те, що ця територія активно використовувалася кочівниками, і в різний час входила до складу величезних держав середньовіччя (Хозарський каганат, Золота Орда), в силу цілого ряду, перш за все, політичних причин стаціонарних поселень тут не виникало до XVIII століття. На рубежі XVII-XVIII століть край починають освоювати козаки. У 1690 році в Козацьких реєстрах Криворізьке урочище було записано як Козацький зимівник. На території Криворіжжя була запорізька заїмка, яка входила до складу Самарської паланки. 

 І тільки після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. тут виникають умови для створення населених пунктів, одним з яких і стало село Криворіжжя.

В офіційних документах село Криворіжжя уперше згадується у матеріалах історико-статистичного опису Федосія Макаревського: «Село КриворожьеЩеглово при реках Бык и Водяной съ одноштатнымъ церковнымъ причтомъ находится Бахмутскаго уезда во 2-мъ благочинническомъ округе. Урочище Криворожское, —древнейшее запорожское займище, старожитная казацкая маетность, около 1779 года, на значительномъ пространстве околичной земли, поступило ранговою дачею въ собственность, во владеніе прапорщику Шидловскому. На пріобретенномъ участке земли основавъ слободу Криворожскую, помещикъ, прапорщикъ Шидловскій, согласно правиламъ ранговой дачи, немедленно началъ заселять ее народомъ семейнымъ и оседлымъ. По смерти Шидловскаго, въ 1782 году, при составленіи общей народной переписи, въ слободе Криворожской, владенія прапорщицы Шидловской, найдено и въ списки внесено постоянныхъ оседлыхъ жителей мужских 83 и женских 71 душ. Вскоре за темъ, слобода Криворожская, по праву наследства, перешла во владеніе коллежскаго ассесора Евдокима Стефановича Шидловскаго.» [32, С. 760] . Таким чином, 1779 рік можна вважати роком заснування села, а прапорщика Евдокима Стефановича Шидловського - його засновником. Катерина ІІ подарувала прапорщику ці землі як дачі. У числі перших поселенців були гайдуки, решта поселенців були кріпаками, яких Шидловський завіз з Орловської, Воронезької, Курської губерній.

З 1798 року Евдоким Стефанович починає клопотатися про будівництво там церкви. Про це нам повідомляє Феодосій Макаревський: «Новый владелецъ—помещикъ благоустроивъ, по возможности, слободу и увеличивъ число насельниковъ ея, въ 1798 году, согласно своему собственному сердечному влеченію и усиленной просьбе своихъ поселянъ, началъ хлопотать о построеніи въ своей слободе церкви во имя Успенія Божіей Матери. Для этого заготовивъ потребное количество строительныхъ матеріаловъ и чрезъ Межевую экспедицію отмежевавъ изъ своей дачи 120 десятинъ земли для причта будущей церкви, помещикъ Шидловскій формальною бумагою въ іюне месяце            1799   года   просилъ        Новороссійскаго гражданскаго       губернатора             Селецкаго И.Я. исходатайствовать ему у преосвященнаго Гавріила разрешеніе и благословеніе устроить означенную церковь». [32, С. 760]. 20 червня 1799 року Селецький Й.Я. направив прохання Шидловського Е. С. і план межування землі під     майбутню        церкву        преосвященному Гавриїлу,    єпископу

Новоросійському. Цей документ цікавий тим, що він містить відомості про те, які саме землі передбачалося передати церкви і ім’я керуючого селом Криворіжжя. «Подцерковная земля для Криворожской церкви, по указанію помещика Евдокима Стефановича Шидловскаго и управителя его Акима Макаровича Терентьева, отмежевана при р. Быке, между Криворожьемъ и деревнею Зубковкою, владенія с 1779 года, гвардіи прапорщика, князя Михаила Яковлевича Друцкаго-Соколинскаго». [32, С. 761] У Новоросійській консисторії розгляд цього прохання відбулося 1-го липня 1799 року. Справа була передана в Бахмутське духовне правління для з’ясування наступних питань: до якого приходу належить Криворіжжя і скільки людина в ньому проживає; яка відстань від Криворіжжя до найближчої церкви і до якого приходу вона відноситься; в змозі Шидловський забезпечити будівництво церкви зміст її і священнослужителів в майбутньому; які причини спонукали Шидловського до будівництва церкви, і чи не постраждає той прихід, який криворіжці відвідували до цього від будівництва нової церкви. 6 липня 1799 року Бахмутське духовне правління справило розслідування по вищевказаних питань на місці і результати цього розслідування направило в Новоросійську консисторію і в Святійший Синод. Унаслідок важливості цього документа наводимо його текст повністю: «…На деле, по разследованію, открылось: 1) жителей въ помянутой деревне Криворожской состоит ныне на лицо мужеска пола 394 и женска 334; къ числу коихъ назначается въ приписку другихъ помещиковъ, по желаніямъ ихъ подданыхъ въ деревняхъ: гвардіи прапорщика князя Михаила Друцкаго, въ Зубковой муж. 30 и жен. 22; полковника Андрея Янченкова, Добропольи муж. 184 и жен. 166; и капитанши Маріи Савичевой въ Николаевке муж. 69 и жен. 63 души, а всего мужеска пола, не считая женскаго, 677 душъ. а дворовъ, полагая въ каждый по четыре души, причитается 169; 2) означенные деревни, кроме Доброполья, ни къ какому приходу совершенно еще не причислены, по недавнему ихъ поступленію изъ Павлоградскаго въ Бахмутскій уездъ, и исправляетъ въ нихъ христiанскiе требы священникъ селенiя Святогоровки Успенской церкви, въ приходе которой показанная деревня Доброполье ныне состоитъ; разстоянiемъ же сiи три причисляемыя деревни находятся отъ Криворожской отъ полуверсты до семи верстъ; а отъ означеннаго селенiя Святогоровки отъ 8 до 14 верстъ; а проездъ к ней, а особливо въ зимнее время и осеннее крайне неудобной, отъ чего изъ жителей тамошнихъ не редко больные умираютъ безъ покаянiя, а рождаемые младенцы безъ крещенiя; 3) при помянутой селенiя Святогоровки Успенской церкви ныне находится в приходе муж. пола 617 душъ, за отчисленiемъ же деревни Доброполья останется на одинъ причтъ священно и церковнослужителей 433 души, которыми тамошнiе священно и церковнослужители безъоскудно могутъ быть довольны, о чем священникъ Матфей Орловскiй и письменно отозвался; 4) помянутый помещикъ Шидловскiй ту новую церковь построить и всемъ нужнымъ украсить и впредь во всякомъ благолепiи содержать, а также и будущихъ при ней священно и церковнослужителей довольствовать во всемъ по указанному положенiю, равно и домы для нихъ построить собственнымъ своимъ иждивенiемъ обязался, о чемъ и подписку далъ». [32, С. 762-763]. Цінність цього документа полягає в тому, що поряд з важливими відомостями про село Криворіжжя, він містить згадки і інших сіл нашого краю - Добропілля, Святогорівці, Миколаївки та Зубковкі (невелике село, знаходилося в напівверсті на північ від Криворіжжя). Ці ж населені пункти показані на карті Катеринославського намісництва 1787 року. Далее Феодосий Макаревский сообщает: «На основанiи этихъ сведенiй, положительныхъ, ясныхъ и определенныхъ, Новороссiйская духовная Консисторiя 20-го февраля 1800 года постановленiемъ своимъ определила разрешить помещику Шидловскому въ слободе его Криворожье устроить церковь во имя Успенiя Пресвятыя Богородицы. Святейшiй Синодъ утвердилъ это определенiе и указомъ отъ 23-го апреля 1800 года далъ знать объ этомъ епархiальному Начальству для дальнейшаго распоряженiя и къ надлежащему исполненiю» [32, С. 763]. Будівництво церкви велося чотири роки. На ті часи, з урахуванням того, що церква була кам’яною і будувалася руками селян Криворіжжя, це було досить швидко. У 1804 році будівництво церкви було завершено. Пізніше, з виникненням поруч нових сіл, їх населення також зараховували до числа прихожан. У 1908 році в прихід Успенської церкви крім Криворіжжя входили села Іванівка, Завидово-Кудашево, Завидово-Борзенка і Юр'ївка. [30, С. 296] Загальна кількість прихожан становило 2090 осіб [30, С. 296]. До теперішнього часу будівля церкви не зберіглося. Не зберіглося і його фотографії або зображення. Лише розміри будівлі церкви відомі - 32 × 10 метрів. [6] У 1934 році церква була закрита. Будівля церкви після її закриття використовувалося як складське приміщення. В період Другої Світової війни під час проходження фронту будівля зазнала артилерійського обстрілу. Окупаційні війська частково розібрали стіни будівлі, камінь з яких використовували для мощення вулиці.[6] Після війни віруючі Криворіжжя відновили богослужіння, але будівля церкви для цього вже використовувати не можна, так як воно було аварійним і загрожувало обвалом. У 1950 році за клопотанням виконкому Добропільської райради депутатів трудящих уповноважений ради у справах православної церкви при Раді міністрів СРСР по Сталінській області К. Черноморченко підписав висновок такого змісту: «Беручи до уваги, що будівля побудована 146 років тому, піддалося артилерійському обстрілу під час Другої Світової війни від чого утворилися тріщини, стіни будівлі перебували тривалий час без даху в результаті будівля прийшла в повне руйнування і загрожує обвалом, вважаю за можливе дозволити виконкому Добропільської райради депутатів трудящих розібрати будівлю церкви в селі Криворіжжя, будівельний матеріал використовувати на будівництво будівель для культурно-соціальних потреб населення». 

Сам поміщик ніколи не бував у селі, а керував всім управляючий.

Село було волосним зі своїм старшиною. Приміщення Волосного

Криворізького правління зберіглося і до нині, зараз там розташована церква. 

 

Господарське життя села Криворіжжя відрізнялася строкатістю. В економічних примітках до атласу Катеринославського намісництва, який датується 1795 роком, містяться відомості про наявність в селі вже в той час вітряка, а також «кошари і рогатої худоби заводів» [23, С. 284]. В той же час, в тому ж джерелі вказується, що урожай хліба і трави «кілька занизький». Мабуть, саме той факт, що село Криворіжжя знаходилося в зоні, так званого «ризикованого землеробства», і сприяв змішаного характеру господарства, де землеробство або скотарство були різні, відносно один одного, а взаємодоповнюючими галузями. Дійсно, коли урожай прямо залежав від погодних умов, які в нашому регіоні вкрай нестабільні, особливу роль в житті людей грало скотарство.

Рогата худоба, яку розводили в Криворіжжі, в більшості поселень губернії вживалася як робоча сила для оранки і для перевезення вантажів. Саме тому, першим переселенцям воли були просто необхідні. І хоча в багатьох поміщицьких        господарствах,     де практикувалося         землеробство,      були заводи рогатої худоби, відчувався його постійний брак. Про це можна судити за документами        другої         половини    ХIХ століття. У 1862 році офіцер, який збирав економічні дані по Катеринославській губернії, писав: «Число голів рогатої худоби, в даний час, в губернії, ледь задовольняє самим необхідним потребам. Тутешній важкий ґрунт вимагає плуга в 3 або 4 пари волів для пахарів, а далеко не кожне        хліборобське        сімейство    може містити таку кількість худоби. Якби навіть збільшити його кількість удвічі, то і тоді ще не було б надлишку робочої сили».        [17,    С.      155]   Можна        тільки припускати наскільки гірше в цьому

відношенні була ситуація в кінці XVIII століття. Адже в той час селянам доводилося піднімати не просто важкий ґрунт, а цілинні землі.

Підстава Шидловским заснувати в Криворіжжі кошару заводу, також не є випадковістю. У перші роки існування села, землеробство не могло грати домінуючої ролі в житті селян. Адже для оранки великих площ, необхідно було, як мінімум, наявність достатньої кількості робочої худоби і селян, які повинні були працювати в полі. Ні того, ні іншого у поміщиків в цей період, як правило, не було. З урахуванням цих чинників, багато господарств краю в перші кілька десятків років свого існування виживали переважно за рахунок розведення вівець. Криворіжжя не була в цьому плані винятком. Вівці містилися не тільки в поміщицьких, а й в селянських господарствах. Вівця забезпечувала потреби поселенців не тільки в м’ясі і молоці, які вживали в їжу, а й  шерсть вівець йшла на вироблення простого сукна, з якого селяни шили одяг, а зі шкіри вівець робили теплі кожухи, які захищали від холоду в зимовий час. Крім цього, вівці, так само як і воли, не вимагали особливого догляду і особливих витрат на утримання. Більшу частину року вони могли прожити на підніжному кормі, що було важливо особливо для бідних селянських господарств. Перші вівці в селі були, мабуть, простої породи. Найбільш поширеними на території Катеринославщини в той час були волошська (вона ж степова) і цигайська породи вівець. Тонкорунне вівчарство почало поширюватися в

Катеринославській губернії тільки в 30-і рр. ХIХ століття. [17, С. 158] Жителі села, крім цього, мабуть, займалися також різними промислами традиційними для краю, хоча в документах цей факт відображення не отримав.

Влітку 1906 року під час революції повсталі селяни розгромили поміщицьку економію, а хліб і сільськогосподарський інвентар розділили між собою. Після Лютневої революції в селі було створено Громадський комітет, який повністю складався з есерів і мав такий вигляд один заможний, один середняк, один  бідняк.                   

У період між 1912 і 1914 рр. село Криворіжжя, імовірно, було продано німецькому колоністу Судерману, який був північним сусідом Шидловського. Його володіння простягалися від правого берега річки Бик навпаки Криворіжжя

до села Зеленого. Ніяких документів про цю операцію знайти не вдалося, але на користь цього свідчать наступні обставини: 

1)               за свідченнями місцевих старожилів селом володів німець Судерман, дуже мало хто з опитаних в своїх розповідях згадували Шидловського; 

2)               на цеглі, яка виготовлялася на території села, і з якого побудовані будинки початку ХХ століття, як клеймо стояла латинська буква «S».

З чим була пов’язана продаж маєтку (якщо вона дійсно мала місце), зараз судити складно. Можливо, подальші дослідження дозволять пролити світло на історію села в останні предреволюційні роки.

Про німця Судермане, з яким були пов’язані останні предреволюційні роки життя Криворіжжя, з’ясувати вдалося дуже мало. Ставши власником села, він відразу ж затіяв масштабне будівництво. Судерман збудував цегельню, де виготовляли цеглу, з якої самотні селяни будували свої маєтки. У селі Зеленому, що на північ від Криворіжжя, в 1914 році було закінчено будівництво величезного двоповерхового особняка в класичному стилі, парадний вхід якого був прикрашений доісторичними колонами.

Поруч з особняком розташовувалися будинки для прислугі. На величезному дворі було побудовано відразу кілька господарських будівель. В'їзд до маєтку був прикрашений складними в архітектурному відношенні колонами. Судячи по датах на колонах і спорудах будівництво маєтку було розпочато ще до того як до Судерману перейшло с. Криворіжжія. Найраніша дата вказана на одній з колон - 1887 рік. Найпізніша дата - вказана на поміщицькому особняку 1914 рік. Примітно те, що будівлі кінця XIX століття виконані з цегли з клеймом «К», а з цегли з клеймом «S» побудовані лише будівлі початку ХХ століття. 

У Криворіжжі в цей період теж починається будівництво. Будується цегляна будівля Криворізького волосного правління, добудовується один з шкільних корпусів, будується будинок, в якому зараз знаходиться ветлікарня. Цегляний завод працює до 1964 року. Все це триває до 1914 року.

В ті часи в селі було розвинуто і землеробство, і тваринництво, але найбільшу цінність представляли вівчарство та птахівництво, елітні породи яких возили на сільськогосподарські виставки в Лондон.

 Багато дослідників писали, що школа в Криворіжжі була заснована в 1879 році. [28, C. 52]; [23, C. 285] Однак факт цей, швидше за все, є вигадкою. У жодній виданій роботі, не міститься посилань на те, звідки була узята ця дата. Крім цього, в журналах Катеринославського губернського земства за 1878 і 1879 рр. відсутні будь-які згадки про будівництво в селі Криворіжжя школи, яка була земської, як випливає з пізніших джерел [30, C. 296]. Відсутня згадка про школу в селі Криворіжжя в 1879 році і за даними церковних джерел. У «Звіті єпархіального училищної ради про стан шкіл церковно-парафіяльних та грамоти в Катеринославській єпархії за 1901 цивільний рік» [35] наводиться повний список шкіл грамоти та церковно-парафіяльних шкіл Бахмутського повіту. Школи в селі Криворіжжя в цей список не потрапила. Зате в переліку значиться школа грамоти, приписана до Криворізького приходу. Ця школа, за даними звіту, перебувала в селі Юр’ївка. Вона була заснована в 1897 році і займала будинок, який належав церкви (Успенської церкви села Криворіжжя, в Юр’ївці тоді своєї церкви не було авт.), з квартирою для вчителя. [35, С. 36] У школі, за станом на 1901 рік, навчалося 52 учні (40 хлопчиків і 12 дівчаток). [35, С. 36] Закон Божий викладав криворізький священик Іоанн Федосєєв, а вчителем був селянин Йосип Фоменко, який закінчив курси в народній школі. [35, С. 36] Річний оклад вчителя в Юр'ївської школі становив 180 рублів. [35, С. 36]

Учитель, мабуть, теж був з села Криворіжжя, так як в більш пізніх документах, які датуються 1916 роком, він же згаданий в ролі голови правління Криворізького споживчого товариства. [9, С. 352] Таким чином, по відношенню до школи на території села Криворіжжя, можна констатувати факт, що земська школа в селі була і згадується в документах 1908 року. Час її будівництва поки залишається нез’ясованим. Що ж стосується наявності церковно-парафіяльної школи або школи грамоти в селі Криворіжжя, то цей факт взагалі викликає дуже великі сумніви і не підтверджується документально.

Село Криворіжжя мало також своє поштове відділення. Коли воно почало свою роботу невідомо. Найбільш ранньою згадкою про нього є записка на календарі Катеринославської губернії за 1901 рік. [1, С. 16] У якості виконуючого обов’язки начальника відділення на календарі був згаданий Микола Федорович Смирницкий. Він же завідував цим відділенням і в 1916 році. [9, С. 304]

У 1916 році в селі діяло Криворізьке споживче товариство, яке очолював голова правління Йосип Степанович Фоменко. [9, С. 325]

За даними 1916 року посада волосного старшини була закріплена за Самуїлом Георгійовичем Ведренко, волосним писарем був Філіп Артемович Пономарьов, головою волосного суду - Василь Степанович Фоменко, а секретарем волосного суду - Стефан Єрмолайович Білоусов. [9, С. 459]

У 1914 році мирне життя села порушила Перша світова війна. Незважаючи на те, що фронт знаходився далеко від Криворіжжя, дихання війни відчувалося і тут. Німець Судерман, який побоювався переслідувань, тому як війна була з Німеччиною, змушений був продати свої землі і маєток і виїхати за кордон. Кому було продано майно Судермана встановити поки не вдалося. Війна вплинула не тільки на долю поміщика, а й на долю селян.

Слідом за війною, пішла економічна криза. У кілька разів зросли податки. У суспільстві зріло невдоволення політикою Миколи II. Налагоджена економічне життя села занепадало. Закінчилося все це революцією 1917 року, яка відкрила нову сторінку в історії села Криворіжжя.

У березні 1917 р обрано Криворізьку волосну раду. 25 жовтня створений ревком, до якого увійшли: Кабарецький П. І. - голова, Житков Г. І. - касир, Миронов М. Я.  – відповідальний за земельний відділ, і шахтар Пятенко. Цей комітет діяв до квітня 1918 р. Делегатом від Криворізької волості на Всеукраїнському з’їзду рад у Харкові був житель села Тютюнник.

Ради робітничих депутатів Добропільських рудників у лютому-березні 1918 року взяли на облік довколишні поміщицькі маєтки, розділили землю і худобу серед бідноти. Більшовики відправили 10 вагонів хліба з Криворіжжя для голодуючих промислових районів Росії.

                                                                                                                                 13          квітня          1918          р.                

с.Криворіжжя і територія волості були окуповані австро-німецькими військами. Для боротьби проти іноземних інтервентів в селі був створений Криворізький повстанський загін .

      Наприкінці квітня 1918, внаслідок

Гетьманського перевороту, Криворіжжя опиняється в складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

У с. Криворіжжі була підпільна анти-гетьманська         група,                   яка складалася з Тютюника І., Зайцева Д., Кондра Еліваренко і Сисенко А.          

У серпні 1918 року в селі знаходився штаб махновців Підопригори який підкорювався Нестору Махно.

 

Наприкінці листопада   повстанський загін був реорганізований і створений штаб. У штаб загону були переведені кулаки - члени земської управи, яким запропонували здати печатки і штампи управи, кулаки віддавати не бажали, тоді його відібрали насильно. Після цього земська управа була ліквідована.

У Криворіжжі мобілізація в Добровольчу армію населення не мала успіху. На збірному пункті начальнику карального загону Котенко гучно було висловлено «ви нас мобілізуєте, але ми воювати не будемо». І дійсно не доїжджаючи села Шахове, всі мобілізовані розбіглися і ховалися, до приходу Червоної армііі.  

У липні 1920 року махновці, незгодні із більшовицькою окупацією села, стратили комуніста Зайцева Д. Г., вбили члена

комнезаму -       Миронова М. Я. 

В 1923 році в маєтку Судермана була створена комуна. У 1925 році храм села Криворіжжя належав оновленцям, чисельність прихожан складали 175 чоловік, 198 дружин. 

В 1929 році була відкрита сільськогосподарська профшкола з бібліотекою професіональної літератури. Пізніше в цій садибі розташували першу в нашому краї  МТС. В березні 1931 р. розпочалась колективізація 266 селянських господарств (92%). 3 жовтня 1931 р. головою колгоспу «Червоний партизан» обрано Шматька.

В роки НРВ біля села проходили криваві бої (в січні 1942, в лютому і вересні 1943 рр.) На початку вересня 1943 р. село було визволене. Не повернулись з боїв 490 жителів Криворізької сільради.

250 жителів села брали участь у німецько-радянській війні на стороні СРСР, з них 107 загинули, 143 були нагороджені радянськими орденами й медалями.

23 вересня 1943 р колгосп «Червоний партизан» відновив свою роботу.

У 1965 році радянською владою було споруджено пам’ятник загиблим воїнам Червоної Армії, що брали участь у відвоюванні села в німців та загиблим воїнам Червоної Армії — односельцям.

У 1970 р в центрі села відкрито пам'ятник трудівникові колгоспних полів — трактору.

З 24 серпня 1991 року село входить до складу незалежної України.

 

 

Використані джерела

1.                Адреса-календар Катеринославської губернії на 1901 рік. - Катеринослав: Тіполітогрфія губернського правління, 1900. - 74 с.

2.                Адреса-календар і пам'ятна книжка Катеринославської губернії на 1894 рік. - Катеринослав: Видання Катеринославського губернського статистичного комітету, 1894. - 128 с.

3.                Волості і найважливіші селища Європейської Росії. Випуск VIII. Губернії Новоросійської групи. - Санкт-Петербург: Друкарня міністерства внутрішніх справ, 1886. - 187 с.

4.                Геометрична карта Катеринославського намісництва з описом провінцій і протчих земель оне склали, 1787 року // ЦГВІА, ф. ВУА, д. 18726

5.                Геометричний генеральний план Катеринославської губернії Бахмутського повіту складений у Межовій канцелярії в відділенні креслярському, 1830.

6.                ДАДО / ФР-4021, оп. 1, спр. 57, арк. 325

7.                Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI-XVIII ст. / Укл. Пірко В. О. - Донецьк, 2001. - 93 с.

8.                Катеринославська губернія з Таганрозьким градоначальство. Список населених місць за відомостями 1859 року. - Санкт-Петербург: Центральний статистичний комітет міністерства внутрішніх справ, 1859. - 151 с.

9.                Катеринославський адрес-календар. - Катеринослав: Видання губернської друкарні, 1916. - 505 с.

 

10.           Іменний список убитим, пораненим і без вісті зниклим нижнім чинам: 65 т.т. - Петроград: Воен. тип. імп. Катерини Великої, 1914-1920

11.           Історія адміністративно-територіального поділу Донецької області 1919 - 2000 рр .: збірник документів і матеріалів / уклад. Л. Д. Задніпровська, О. А. Попова. - Донецьк: «Донеччина», 2001. - 272 с.

12.           Історія міст і сіл УРСР / Под ред. В. М. Кулаковского- Харків: «Поліграфкнига», 1976.

13.           Кабузан В. М. Заселення Новоросії (Катеринославської і Херсонської губерній) в XVIII - першій половині XIX століття (1719 - 1858). - М .: Наука, 1976.

14.           Карта Генерального штабу Російської імперії, 1868. - лист №15.

15.           Карта Російської імперії / уклад. Шуберт, 1842. - лист XLVII.

16.           Кравченко Е.Е., Давиденко В. В., Петренко А. М. Звіт про археологічні розвідки в Добропільському та Олександрівському районах за 2006 р .// НА ІА НАНУ Ф. О. 2006

17.           Матеріали для географи і статистики Росії зібрані офіцерами генерального штабу. Катеринославська губернія / Склад. Павлович В. - Санкт Петербург: Друкарня департаменту генерального штабу, 1862. - 351 с.

18.           Населення місця Російської імперії в 500 і більше жителів із зазначенням всього наявного в них населення і числа жителів переважаючих віросповідань, за даними першого загального перепису населення 1897 года / під ред. Н. А. Тройницького. - С. Петербург: Друкарня «Общественная польза», Парова типо-літографія Л. Н. Ниркіна, 1905. - 120 с.

19.           Звіт-альбом Південно-Російської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, в м Катеринославі, з 1-го червня 1910 по жовтень 1911 року. - Катеринослав: Типо-цинкографія Г. Берга, 1912р. - 666 с.

20.           Пам'ятна книжка Катеринославської губернії на 1911 рік. - Катеринослав: Типо-літографія губернського правління, 1911. - 424 с.

21.           Додатки до постанов Катеринославського губернського земського зібрання 44-й черговій 1909 року сесії (з 4 по 19 грудня 1909 року). - Катеринослав: Друкарня Губернського земства, 1910.

22.           Подов В. І. Донбас. Століття XVIII-й. Соціально-економічний розвиток Донбасу в XVIII столітті. - Луганськ: «Свiтлиця», 1998. - 227 с.

23.           Подолян В. Слово про Добропілля: роки, події, люди. - Донецьк: «Престиж-party», 2009.

24.           Постанови надзвичайного Катеринославського губернського земського зібрання з 25-го по 30-е квітня 1874 року. - Катеринослав: Друкарня губернського земства, 1874.

25.           Свідоцтва Броваренко Любові Семенівни, 1938 р.н.., Що проживає за адресою Донецька обл. Добропільський р-н, с. Криворіжжя, вул. Комсомольська 47, записані 27.09. 2011 року (запис зберігається в музеї Добропільської ЗОШ № 7)

26.           Свідоцтва Кишкань Володимира Володимировича, 1958 року народження., Який мешкає за адресою Херсонська обл. смт Нижня Сірогози, вул. Леніна 11/4, записані 13.04.2012 р (запис зберігається в музеї Добропільської ЗОШ № 7)

27.           Свідоцтва Гайдук Марії Миколаївни, 1954 р.н.., Що проживає за адресою Донецька обл., Добропільський р-н, с. Криворіжжі вул. Маяковського 17, записані 27.03.2012 р (запис зберігається в музеї Добропільської ЗОШ № 7) 28. Слава і воля Доброго Поля: Історія та сьогодення / за ред. А. М. Антоненко, Т. М. Бєлянкіної, О. М. Болотіної, та ін. - Донецьк: Каштан, 2010. - 160 с.

29.           Список населених місць Бахмутського повіту Катеринославської губернії. - Катеринослав: Друкарня губернського земства, 1911.- 43 с.

30.           Довідкова книга Катеринославської єпархії. Видання катеринославській духовної консисторії. - Катеринослав: Друкарня Братства Св. Володимира, 1908. - 1103 с.

31.           Стьопкін В. П., Гергель В. І. Повна історія Донецька. - Донецьк: «Апекс», 2008. - 560 с.

32.           Феодосій Макаревський. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви і парафії минулого XVIII століття. - Катеринослав: Друкарня Я. М. Чаусского, 1880. - 1070 с.

33.           http://ru.rodovid.org/wk/%DO%97%DO%BO%DO%BF%DO?2?сь:2

34.           Свідоцтва Перекотій Раїси Григорівни, 1932 р.н.., Що проживає за адресою Донецька обл. Добропільський р-н, с. Криворіжжя, вул. Радянська 64, записані 27.03. 2012 г. (запис зберігається в музеї Добропільської ЗОШ № 7)

35.           https://www.wikiplanet.click/enciclopedia

 

 

ІСТОРІЯ СЕЛА ШАХОВЕ ДОБРОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ

Автори: Сузіна Катерина, Шульга Юлія, Сердюк Катерина, Сєров Олексій

                                                                              Історико-краєзнавчий    гурток    ЗОШ    №    7    м.

Добропілля

Керівник: Петренко Олександр Миколайович ЗОШ № 7 м. Добропілля, вчитель історії, керівник гуртка

 

З давніх - давен люди намагались дізнатись про своє минуле більше, а також залишити згадку про себе для майбутніх поколінь. Це робили порізному: малювали на скелях, складали легенди, міфи, казки, літописи. В наш час багато істориків

намагаються розгадати ці «послання» та донести до нас правду про події тих віків. Написано багато робіт з історії міст, сіл, селищ, підприємств . Але є дуже багато селищ, історія яких зовсім не досліджувалась, або вивчалась на рівні вивчення переказів старожилів. Через це зараз гостро стоїть проблема невисвітленості подій, які відбувалися в невеликих населених пунктах. 

 Одним з таких пунктів є село Шахове (колишне Октябрське) Добропільського району Донецької області. Про село написано дуже небагато. Більшість істориків, котрі писали про нього, спирались на неперевірені чутки. Частіше всього інформацію черпали з легенд та переказів про це село, проте при детальному розгляді цих джерел, виявилося, що вони не співпадають з реаліями. До цих праць відносяться «Слава і воля Доброго Поля» [48] та «Історія міст і сіл УРСР» [17], де не має посилань на історичні джерела. 

Розділ I. Шахове у  XVIII столітті.

Щодо виникнення села Шахове, існує така легенда: «В другій половині XVIII століття цариця Катерина II видала грамоту на землю, де зараз розташоване село, генералу у відставці Шахову. Землі ці були абсолютно незаселеними. Одного разу генерал Шахов на «Німецькій горі» побачив селянвтікачів, які їхали кудись на бричках. Він звернувся до них з промовою: «Залишайтеся на моїх землях, обробляйте їх і користуйтеся плодами землі. Два роки ви будете вільними, але по закінченню строку станете моїми кріпаками. Саме так залишившись на землях поміщика Шахова втікачі і заснували село Шахове.» [44]

Дослідження показало, що ця легенда формувалась протягом більш ніж двох століть, єдина правдива інформація, яка в ній залишилась, це прізвище засновника населеного пункту. Решта свідчень є народними вигадками, якими з часом обростав справжній переказ. Виявилося, що за документами в якості власника села у кінці XVIII - на початку XIX ст. згадується не генерал, а капітан Шахов [53, С. 768]. Народні перекази підвищили його у військовому ранзі до генерала, адже засновник села капітан – звучить не солідно. Назва «Німецька гора» з’явилася лише в 1897 році у зв’язку з виникненням там німецької лютеранської колонії Христианівка (зараз с. Роза Люксембург). Село Шахове ніколи не називалось Шаховим, і тільки з 25.08 2016 року ця назва стала офіційною. На картах кінця XVIIІ ст. воно назване Олексіївкою [21], на картах ХІХ та ХХ ст. – Казенно-Торсько-Олексіївкою [22, 23]. Назва «Шахове» була не офіційною, а народною і вживалась лише місцевими жителями, та іноді в документах, але завжди в дужках після вищезгаданих офіційних назв. Справжня історія виникнення села була зовсім іншою. 

Вдалося встановити, що перше поселення на місці села виникло у середині XVIII ст. На карті полковника Бібікова (1749 р.), на території, яку зараз займає село, була показана фортеця. 

 

Поряд з нею позначені місця, де було заплановано створити поселення однодворців. [8] Ця фортеця не була схожа на те, що ми звикли вважати фортецею – укріплення з мурами, вежами та іншими оборонними спорудами. Зовнішній вигляд малих козацьких фортець XVIII століття описав катеринославський єпископ Феодосій Макаревський. З його слів: «Казаки запорожцы имѣли обыкновеніе, вмѣсто остроговъ и укрѣпленій, копать себѣ норы и укрывались въ подземныхъ ходахъ. Это было ихъ главное убѣжище и единственная защита противъ литовцевъ и поляковъ, противъ татаръ и турокъ, отъ зноя и холода, отъ дождей и въюгъ. Отъ старыхъ кайдакъ до Романкова Курагана, на пространствѣ 45 верстъ, были обширные подземные ходы и лехи, гдѣ Казаки – запорожцы  укрывались отъ стужи, отъ всякой пурги и хуртовины». [53, С. 1019] Залишки печер на місці фортеці вдалося знайти.

Вони знаходяться на південній околиці сучасного села Шахове, там де річка Казенний Торець робить петлю, оминаючи високий кам’яний пагорб. Печери були природного походження і тягнулися майже на 300м. вздовж лівого берега Торця. В середині печер, за свідченнями місцевого населення, були

вирубані колодязь і місця для відпочинку. Зараз більшість печер обвалені. До сьогодні збереглися лише дві невеликі зали, приблизно сім і десять метрів довжиною.  

Пізніше кордони Російської імперії відсунулися далеко на південь. Фортеця на місці сучасного Шахового втратила своє стратегічне значення.

Саме тому козаків, які несли там службу, швидше за все, залишили на цьому місці в якості державних селян. Вони і заснували козацький хутір – слободу, який і дав      початок          населеному          пункту.       Після російсько-турецької війни 1768 – 1774 років землі навколо хутора за грамотою Катерини ІІ отримав капітан Олексій Шахов. На його честь     козацька          слобода,     де      оселися       і поміщик була названа Олексіївкою. Коли він отримав ці землі, точно встановити не

вдалося, але вперше населений пункт під назвою Олексіївка згадується у документах 1781 р. [53, С. 768]. 

Про Олексія Шахова відомо небагато. Точні роки його життя не встановлено. Скоріш за все, капітан Олексій Шахов прибув з Курської губернії і привіз з собою кріпосних селян, яких оселив біля козацького хутору. Підтвердженням курського походження поміщика є його підпис під грамотою Курського дворянства до Катерини ІІ [42, C. 563]. Про його приїзд з кріпосними селянами свідчить архітектура будівель, які знаходяться в селі. Вони відрізняються своїм стилем від споруд, які розташовані в інших селах поблизу с. Олексіївки. Їх зовнішній вигляд більш тяжіє до хат північно-слобожанського типу, які широко розповсюджені на Курщині.  

Про кар’єру О. Шахова вдалося дізнатись наступне: в 1777 році він був підпоручиком, пізніше його підвищили до капітана, з 1780 до 1783 року служив форстмейстером (завідуючим лісовим господарством) Торської фортеці [24, С. 88]. А вже з 1784 по 1786 рік Капітан Шахов був засідателем другого департаменту верхнього земського суду [24, С. 115]. 

                    Найвизначнішою         подією

XVIII столітя, яка була пов’язана з ім’ям капітана Шахова, для села Олексіївки         стало           будівництво церкви. Спочатку в Олексіївці своєї церкви      не      було. Парафіяни Олексіївки відвідували церкву в селі Райському, яка була заснована в 1781 р. [53, С. 768]. Це відомо з

консисторських документів, які надає Феодосій Макаревський: «Прошлаго 1781 года февраля 25-го дня по присланному къ Его Преосвященству отъ г. Азовскаго губернатора и кавалера В. А. Черткова сообщенію и по данной отъ Его Преосвященства грамотѣ въ оной слободѣ Райской преміеръ-маіора Григорія Шидловскаго, вновь святыя великомученицы Варвары деревянная церковь протопопомъ Бахмутскимъ Петромъ Расевскимъ прошлаго 1781 года, ноября 13-го дня заложена, въ которой слободѣ состоитъ, какъ изъ доношенія онаго преміеръ-маіора Шидловскаго явствуетъ, 45 дворовъ, въ нихъ мужеска 150, женска 117, да въ смѣжности оной въ двоихъ слободахъ, въ первой полковницы Времевой Веселой дворовъ 23, въ нихъ мужеска 58, женска 49, во второй капитана Шахова Ллексеевке дворовъ 40, въ нихъ мужеска 117, женска 108; а обоего пола во всѣхъ тѣхъ слободахъ 599 душъ, а для преподаянія оной слободы жителямъ христіанскихъ требъ, опредѣленъ на время вышедшій изъ Полыни священникъ Авраамъ Лукьяновичъ» [53, С. 768]. Відстань від слободи Райської до слободи Олексіївки дорівнювала майже 17 км. Це було дуже незручно для селян Олексіївки. Саме тому виникло питання про необхідність будівництва церкви безпосередньо в їхньому селі. Капітан Олексій Шахов виділив кошти на будівництво церкви, яку звели в 1785 р. [51, С. 282]. Церкву присвятили Живоначальній Троїці. Спочатку вона була невеликою та однопрестольною. Але в зв’язку з виникненням навколо Олексіївки інших населених пунктів, які увійшли до приходу цієї церкви, з’явилась потреба розбудови церковної споруди. В 1865 році її, на кошти  прихожан, перебудували, а в 1897 розширили [51, С. 282]. На початку ХХ століття до приходу церкви входили мешканці сіл Аврамовка, Єгоровка, Миколаївка, Михайлівка, Грузьке, Софійське, Ново-Олексіївка, Бірючче, деревень Приют, Павлівка, Ново-Маргаритівка, Паньковка, Гаєвка та ще чотирьох хуторів, які знаходилися на відстані від 4 до 12 верст від Олексіївки [51, С. 282]. Загальна кількість прихожан на 1908 рік становила 6 414 осіб. В церкві справляли службу два священника і два псаломщика. Станом на 1908 рік священником в церкві був Андрій Федоров (з 1907 року), псаломщиками – Іван Павлович Булахов (з 1899 року) і Олексій Симеонович Сахновський (з 1905 року), місце ще одного священика було вільним [51, С. 283]. І священик, і псаломщики навчалися в свій час в Катеринославській духовній семінарії. Церква мала власну землю 33 десятини в 12 верстах від церковної споруди і отримувала        жалування від скарбниці       в        розмірі        342 карбованці.    Загальний        капітал притчу дорівнював 100 крб. [51, С.        283]. Відомі         також        інші священники і псаломники, що несли в різний час службу в церкві. Священиками були отці Іоанн Гончаров [14, С. 347], Олександр Камишний і Микола Лотоцький         [9,      С.      308], псаломниками - диякони Георгій Зданевич [11, С. 4 ], Дмитро Федосєєв [12, С. 247], Микола Подустов [13, С. 356]. 

Зараз збереглася єдина світлина кінця ХІХ – початку ХХ ст., яка дає змогу отримати уяву про те, як виглядала церква в ті часи. 

Розташована церква була на місці сучасної школи. Це була величезна триповерхова споруда, до якої була прибудована дзвіниця. Церковний двір був обнесений залізною огорожею. Крім будівлі церкви у дворі розташовувася дім священика, який зберігся до нашого часу і зараз виконує функції сільського храму.

Соціальне життя села було типовим для того часу. Поміщик, намагаючись отримати більший прибуток зі свого маєтку, посилював експлуатацію селян. На погіршення умов життя селяни відповідали непокорою. До сьогодні в Харківському обласному державному архіві збереглися документи про повстання в селі в 1795 році. Тоді селяни Олексіївки відмовились відбувати на користь 

О. Шахова панщину [54]. Виступ був жорстоко придушений. Цей документ є останнім, в якому О. Шахов згадується в якості власника села. Час смерті капітана Шахова і переходу села до наступних спадкоємців встановити не вдалося.

Таким чином ХVIII століття стало періодом заснування і становлення села. Найвизначнішими подіями цього періоду стали будівництво церкви та селянський бунт.

Розділ II. Шахове у XIX столітті.

На початку XIX століття власником села став Лука Олексійович Шахов, який був сином Олексія Шахова. Він мав дружину Катерину та сина Олексія. Відомо, що Лука Шахов, чи то граючи в карти, чи в інший спосіб, заробив величезний борг. Через цей борг 13 січня 1863 року маєток був закладений [35, С. 194]. У 1868 році Лука Шахов помер, і спадок, що включав в себе обов’язок розрахуватись з кредиторами, отримали його дружина Катерина та син Олексій. Борг Луки Олексійовича Шахова навіть для другої половини ХІХ століття становив просто астрономічну суму. Колезькому асесору Василю Голубу він був винен 28 495 рублів [35, С. 195], ще 586 рублів потрібно було повернути Катеринославському земству [36, С. 304].

Третього липня 1869 року вдова Катерина Іванівна Шахова та син Олексій Лукич Шахов підписали акт розділу земель та боргів Луки Олексійовича Шахова [35, С. 195]. Але у Олексія Лукича не було бажання сплачувати борги. Він підкупив нотаріуса, який підтвердив документом, що на його частині спадку боргів немає. Після цього Олексій Шахов 12 липня 1869 року продав ці землі, нібито без боргів, своїй матері Катерині Шаховій [35, С. 195]. Коли Василь Голуб почав вимагати сплату боргів з Катерини Іванівни, обман розкрився. Вдова не мала можливості сплатити вищезазначеної суми і мусила просити відстрочку, яку їй надали до 15 серпня 1873 року [35, С. 195]. Але і до цього часу борг не було сплачено. Катерина Іванівна змогла лише сплатити 1000 рублів Голубу та частину боргу земству. У 1874 році Василь Голуб змушений був подати на неї в суд. Землю почали готувати до продажу і судовий пристав встиг навіть описати її. Щоб не припустити втрату своїх земель, в 1875 році Катерина Шахова подала в суд зустрічний позов на Василя Голуба і Олексія Шахова, вимагаючи призупинити продаж маєтку за борги, частина з яких на неї було накладено незаконно [35, С. 195]. Судова справа тривала кілька років, але виграти суд Катерина Іванівна не змогла [35, С. 198]. Суд покарав лише нотаріуса, який підробив документ, а Катерину Шахову зобов’язав сплатити всі борги. Нескінчена судова тяганина підірвала її здоров’я і в 1891 році вона померла. Перед смертю вона заповіла маєток своєму сусідові поміщику села Новоолексіївка Олексію Івановичу Коптєву, який став її душоприказником [7].

Олексій Іванович Коптєв, діючи згідно з заповітом, здійснив продаж більшої частини маєтку для розрахунку з кредиторами. Левова частина землі була продана споживчому товариству селян Казенно-Торсько-Олексіївки. Після погашення боргу залишився невеликий клаптик розміром 277 десятин і 1062 квадратних сажнів, який був проданий Коптєвим в 1893 році Олексію Лукичу Шахову за 15 000 рублів [7].

В ХІХ столітті відбулося дуже багато змін. По-перше, село змінило свою назву. Це було пов’язане з появою на річці Кривий Торець ще одного населеного пункту з назвою Олексіївка. Щоб уникнути плутанини на пошті, адже обидві Олексіївки були в Бахмутському повіті, село стали називати Казенно-Торсько-Олексіївкою. Ця назва була дуже довгою і складною. Щоб спростити та скоротити її, в офіційних документах іноді вживали назви Казенно-Торське або Торсько-Олексіївка, а селяни, взагалі, стали називати село Шаховим, за прізвищем поміщиків. Але назва Шахове, попри розповсюджену думку, ніколи не була офіційною.

 

По-друге, село стало центром однойменної волості. Це стало можливим через його економічне зростання. Підтвердженням цього є те, що КазенноТорське потрапляє в 1834 році в загальноросійський перелік населених пунктів, де відбуваються найбільші ярмарки. Вона проводилася в селі щорічно після свята Вознесіння на протязі трьох днів. На ярмарку привозили різні товари. Зазвичай торгували бавовняними, паперовими, дерев’яними виробами, скляним посудом і мотузками. На ярмарок з’їжджалося близько 2000 чоловік. Купці привозили різного товару на суму 61 300 рублів, продавали - на суму 21  500 рублів [50, С. 81]. Поступово кількість ярмарок в селі збільшувалось. У 1863 році в Торсько-Олексіївці почали проводити ще дві ярмарки: Благовіщенську – 25 березня та Миколаївську – 9 травня, на яких відповідно продавалось різних товарів на суму 2000 і 1000 карбованців [30, С. 140]. У 1886 році в селі проводилося три ярмарки [3, С. 26].

Основою економічного життя залишалось сільське господарство. Підтвердженням цього є план генерального межування Бахмутського повіту, де абсолютна більшість земель маєтку показана орними [5]. В 1861 році, після скасування кріпацтва відбувся перерозподіл земельних ділянок. Селяни

Казенно-Торського отримали наділи розміром по 4 десятини всього на 227 дворів [49, С. 8]. Більше половини від загальної кількості земель маєтку (5200 десятин зручної і 528 десятин незручної землі за даними 1787 року [4]) залишилось у поміщика.

Але згодом Шахов вимушений був продавати землю. Всього до 1909 року лише селянам ТорськоОлексіївки було продано 1310,55 десятин землі [49, С. 9]. За документами 1874 року в них залишалося володіння площею 1913 десятин 336 сажень [36, С. 304].

За даними 1859 року в селі діяло три заводи [10, С. 50]. Що це були за підприємства, встановити, на жаль, не вдалося через брак документів. Але є припущення, що принаймні один з них був заводом з виробництва цегли. Це припущення ґрунтується на спогадах старожилів. Окрім цього, в селі були знайдені дореволюційні цеглини з клеймами виробників у вигляді літер «Ф», «ФГ» і «Б». Клеймо «ФГ» належало заводу Ф. Геллерта, що був розташований в сусідній німецькій лютеранській колонії Христианівці. Цеглини з таким клеймом знайдені також і навколишніх селах. Власник заводу, що виготовляв продукцію з клеймом «Б» невідомий, але найбільше таких цеглин зустрічається на руїнах будинків початку ХХ ст. в сусідніх Паньківці і Бойківці. Власницею Паньківки наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття була Ганна Бантиш, тому, можливо, цегельня належала їй, але документальних підтверджень цього припущення знайти не вдалося. А ось цеглини з клеймом «Ф» зустрічаються лише на території сучасного Шахового. Вони знайдені на тому місці, куди вивозили будівельне сміття, що залишилось після зруйнування церкви. Тому, ймовірно, що ця цегла виготовлялась на території Торсько-Олексіївки, але документальне підтвердження такого припущення ще слід знайти. Ім’я власника заводу також не встановлено.

В 1880 році в селі будується ще один завод – воскосвічний [52, С. 198]. Він належав купцю Івану Дмитровичу Степанову. Завод в 1887 році виготовляв 200 пудів воскових свічок на суму 4000 карбованців. Обслуговували виробництво всього 2 робітника [52, С. 198]. Завод був відомий на всю Російську імперію і був занесений до збірки «Указатель фабрик и заводов Европейской России и царства Польского» [52]. Поступово завод з виробництва свічок нарощував промислові потужності. За даними 1897 року він знову потрапляє в сімку найпотужніших підприємств з виробництва свічок в Катеринославській губернії. Окрім цього, завод наприкінці ХІХ століття налагодив восковідбілювальне виробництво. Станом на 1897 рік на заводі працювало вже 6 робітників (2 чоловіка і 4 жінки), і виготовлялось продукції на суму 12 800 рублів [33, С. 502-503]. Підприємство працювало 280 днів на рік. Парових і кінних тяг на заводі не було, всі операції виконувались вручну. Для

топлення воску використовували мінеральне паливо (скоріш за все, місцеве вугілля) в розмірі 60 пудів на рік [33, С. 502-503].

В другій половині ХІХ ст. на території села починає діяти поштова станція. Найдавніша згадка про неї датується 1874 р. [31, С. 139]. До сьогодні зберігся цегляний будинок 1888 року спорудження.  [43]. Щоб покращити роботу поштового відділення в листопаді 1897 р. земські збори вирішили побудувати міст через Казенний Торець між селами Казенно-Торське і Гаївкою, що лежала по дорозі до поштової станції Дружківка [37, С. 147]. 1898 року будівництво було завершене. 

Міст був дерев’яний з отвором. Довжина його складала 25 сажнів (53,25 метра), ширина 3 сажні (6,39 метрів) [37, С. 1281].

В якості опори була використаний земляний насип довжиною 95,8 погонних сажень, шириною 4 сажні

[37, С. 1281]. Насип був вимощений

камінням. Площа вимостки складала 378,61 кв. сажень. Будівельні роботи коштували земству 8626 рублів 81 копійку [37, С. 1281].  

Для підтримання порядку в селі була розміщена квартира поліцейського урядника. Цю посаду в 1894 році займав Іссиченко [1, С. 107].

В другій половині ХІХ століття в селі починає діяти школа. Найдавніша згадка про її існування міститься в списках народних училищ

Катеринославської губернії за 1874 рік [31, С. 87]. Саме цю школу закінчив відомий письменник Микола Федорович Чернявський, який народився в селі Казенно-Торсько-Олексіївці в 1868 році. 

Економічні зміни, що відбувались в селі сприяли швидкому зростанню кількості його мешканців. Так в 1859 році в Торсько-Олексіївці у 71 дворі мешкало 588 осіб (291 чоловіків і 297 жінок) [10, С. 50], у 1886 році в 134 дворах мешкало 730 осіб [3, С. 26], а в 1897 році – 1030 осіб [26, С. 63].

Таким чином, ХІХ століття стало періодом економічного піднесення і культурного розвитку села, що дозволило йому перетворитися на економічний і адміністративний центр Казенно-Торсько-Олексіївської волості.

Розділ ІІІ. Шахове у ХХ столітті.

В XX ст. село Казенно-Торсько-Олексіївка розбудовувалося та економічно розвивалося. В 1893 році воно перейшло до Олексія Лукича Шахова. [7] Про його життя збереглося мало інформації. Відомо, що він носив чин штабс-ротмістра. [36, С. 304] Ще не будучи власником маєтку, Олексій Лукич активно приймав участь у роботі різних земських установ. Так в документах 1866 і 1869 р. йдеться про те, що він був обраний гласним Катеринославських губернських земських зборів [39, С. 11; 38, С. 3]. А в документах 1892 р. він згаданий в якості члена губернської сільськогосподарської ради від Бахмутського повіту [40, С. 59]. 

На землях, що залишились від продажу батьківського маєтку, Олексій Лукич організував видобуток вапняку. Зберігся документ, який свідчить про те, що він не тільки сам видобував вапняк, а й здавав кар’єр в оренду [7] жителю  м. Слов’янськ Дмитру Івановичу Пересунько, з яким 18 листопада 1906 р. уклав угоду строком на один рік. Згідно з цією угодою Пересунько мав видобувати не менше ніж 500 кубічних сажнів вапняку, за які повинен був сплачувати по 5 рублів за кожен кубічний сажень. Вапняк використовувався у якості будматеріалу, видобута на кар’єрах продукція постачалась до Крамоторського та Донецького заводів. Плата за оренду кар’єру здійснювалась безпосередньо Шахову або на його рахунок в Азовсько-Донському Комерційному банку [7]. Цей договір був дійсний менше року, причиною була смерть О. Л. Шахова, про що нам відомо з листа його нащадків від 17 жовтня 1907 р. Нащадки Шахова Сергій Олексійович Хажонков - позашлюбний син поміщика, Ольга Лукінічна Жереленко та Софія Лукінічна Петевчич - його сестра, пропонували директору Донецького заводу пану Куату купити маєток О. Л. Шахова по 325 рублів за десятину [7]. Чи була укладена ця угода, залишається не відомим, так само, як і подальша доля власників села до 1917 року.

1903 році в селі силами Катеринославського земства було відкрито лікарню [43]. Споруди лікарняного комплексу збереглися і до сьогодні. 

Лікарня знаходилась у центрі села, головний будинок мав вигляд літери «Ш», в правому та лівому крилі знаходились палати для хворих, в центрі - приймальня лікаря, перед головним корпусом була облаштована клумба, в кутках подвір’я лікарні побудовані два корпуси. Перший виконував роль амбулаторії, у другому жив лікар, праворуч від

головного корпусу знаходився погріб. За документами 1913 р. лікарем був А. Ерам [2, С. 157]. Невідомо, скільки часу він пропрацював в Торсько-Олексіївці, але в 1916 р. лікарем в селі був вже Михайло Єфимович Силаков [9, С. 321].

В Казенно-Торському, за даними 1912 року, продовжували діяти воскосвічний та воскобілильний заводи, які, як і раніше, належали, купцю Івану Дмитровичу Степанову. 

На початку ХХ століття в селі починає працювати паровий млин, побудований також на кошти поміщика. Рік його будівництва встановити не вдалося, але найдавніша документальна згадка, яку вдалося знайти про це підприємство, датована 1923 роком [18, С. 346]. Будинок млина зберігся і до сьогодні. Зараз там розташована олійниця. 

Економічне життя в селі було досить динамічним. На початку ХХ ст. в Казенно-Торському утворилось кілька товариств. В документах 1911 року згадується про існування в селі товариства 38 домогосподарів німців [49, С. 38]. Саме вони купили більшу частину земель маєтку під час його розпродажу в другій половині ХІХ ст. Загальна кількість купленої поміщицької землі становила 2854,96 десятин [49, С. 38]. Існувало також і споживче товариство «Шаховське», на чолі якого був місцевий житель Олександр Ілліч Білогруд [9, С. 325]. Також діяло ощадно-позикове товариство, яке теж називалось «Шаховським» [9, С. 443]. Олександр Ілліч Білогруд займався й активною просвітницькою діяльністю. В 1902 році він був членом «Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг» [27], до якого входило чимало відомих діячів української культури, таких як Дмитро Яворницький, Іван Багалій, Олександр Русов та ін. Товариство було засноване в 1898 році в Петербурзі відомим істориком Мордовцевим і займалося випуском учбової літератури для простого народу. Основним джерелом коштів для видавницької діяльності були членські внески його учасників. Кожного року Олександр Ілліч відправляв в Петербург 3 карбованці на випуск брошур для простого народу

[27].

В 1903 році в Торсько-Олексіївці була побудована кам’яна споруда, до якої переїхала школа [43]. До цього заняття проводились в звичайних селянських хатах. Відомо кілька хат, де відбувався навчальний процес, але всі вони були не пристосовані до занять. Двічі (в 1910-1911 [28, С. 6] та в 19131914 [29, С. 19] навчальних роках) Казенно-Торсько-Олексіївська школа згадана, як одна з найкращих шкіл Катеринославської губернії. Відомо, що на початку ХХ століття вчителькою в школі була П. Криволапова [28, С. 6]. 

1905 року розпочалась Російська революція. Вона не оминула і ТорськоОлексіївку. Тоді в селі пройшов мітинг, представник революційного руху, який був присутній, виступив з такими гаслами: «Геть царя! Земля повинна бути селянська!». За згадками старожилів, селяни після мітингу розграбували повністю все майно поміщика. Бунт був придушений, але повернути розграбоване майно не вдалося [34, С. 297].

У 1909 році в селі знову розпочалось будівництво. Причиною була дуже сильна весняна повінь на річці Казенний Торець, що зруйновала дерев’яний міст, побудований на земські кошти ще в 1898 році [41, С. 1551]. Надзвичайні повітові земські збори постановили 10 квітня 1909 року просити губернську управу, не чекаючи початку її чергової сесії, дозволити їм негайно розпочати відновлення мосту за рахунок коштів, що були виділені на ремонт доріг Бахмутського повіту на 1909 рік [41, С. 1551]. Міст мав настільки важливе значення, що це клопотання було прийнято. Новий міст, побудований на р. Казенний Торець, був вже залізобетонним. Його будівництво коштувало земству 16 300 карбованців [41, С. 1550]. До грудня 1909 року воно було завершено [41, С. 1551].

На 1908 рік в Казенно-Торсько-Олексіївці проживало 1185 мешканців, з них 596 чоловіків та 589 жінок [51, С 282]. Через рік, в 1909 році, в селі вже налічувалось 1310 жителів [49, С. 8]. Такий швидкий приріст населення відбувався, скоріш за все, за рахунок робітників, які приїздили на заробітки.

У 1914 році мирне життя Казенно-Торського порушила Перша Світова війна. Чоловіків стали забирати на фронт. Лише за 1914 рік на фронті загинув мешканець Казенно-Торського стрілець Ярмошенко І. [15, № 757, С. 12101], пропали без вісті:  рядові Веритенников В. [15, № 142, С. 2269], Берзул М. [15, № 506, С. 8090], Куропанов П. [15, № 850, С. 13607], Соловйов О. [15, № 992 С.15865], Кошарний С. [15, № 775 С. 12393], були поранені – Лягуш Ф. [15, №142, С. 2269], Заварзін О. [15, № 222 С. 3257], Яблучанський Г. [15, № 204, С. 3257], Гнілов І. [15, № 530, С. 8465], Чернишев С. [15, № 544, С. 8689], Орлов П. [15, № 1010, С. 16153], Шевченко Т. [15, № 924, С. 14774], Васильєв П. [15, № 924, С. 14769] та Терновський Т. [15, № 755, С. 12099]. Селяни не розуміли, за що вони воюють. Погіршення життя викликало обурення, яке врешті - решт вилилося в революцію 1917 року.

Роки революції у селі були дуже буремними. 1917 року, коли до КазенноТорського докотилася звістка про події в Петрограді і в Києві, селяни утворили сільську раду депутатів. Вона проіснувала дуже недовго і про її діяльність майже нічого не відомо. У квітні 1918 року територія села була окупована німецько-австрійськими військами. Грабунок, до якого вдалися німецькі та австрійські вояки, викликав масове невдоволення. Селяни вступали до партизанських загонів, щоб протидіяти окупантам.

У січні 1919 року німецькі війська покинули територію КазенноТорського, в селі з’явились частини Червоної армії і була відновлена радянська влада. Для її укріплення в селі був залишений комісар 11 полку 14 дивізії Денисенко Михайло Петрович [55]. Він очолив новий орган влади – волвиконком. Основним завданням волвиконкому було забезпечення дій Червоної армії в цьому регіоні. Для здійснення цих завдань при волвиконкомі було створено комітет з продрозкладки на чолі з Трембою П. О. і невеликий збройний загін, який почав вилучення продовольства у заможних селян. Це викликало опір з їх боку, іноді доходило навіть до збройних сутичок [55].

Навесні 1919 року влада в селі знову змінилася. В Казенно-Торське прийшли денікінці. Представники радянської влади змушені були перейти знову до партизанських дій. Для боротьби з партизанами і махновцями, які діяли на території області, а махновці навіть на кілька днів захопили ТорськоОлексіївку [34, С. 298], денікінці створили каральний загін, який очолив колишній поміщик села Віровки Криворізької волості Микола Роговський. В червні 1919 року загін Денисенко потрапив у засідку до Роговського. Карателі схопили ватажків загону і мордуючи возили їх по селам, щоб налякати селян. Тремба П.О. був розстріляний в селі Бантишевому, а Денисенко розстріляли в селі Кучерів Яр [55].

Влада денікінців протрималась до кінця 1919 р. Восени того ж року вони змушені були покинути село під напором військ 9 дивізії 14 армії РСЧА. В Казенно-Торському почало налагоджуватись мирне життя. В 1919 році село було перейменоване. На честь річниці жовтневої революції 1917 року його назвали Октябрським [34, С. 298]. Новим головою волвиконкому в 1922 році було призначено І. Є. Мірошниченко [34, С. 298]. Після встановлення радянської влади в селі було створене перше колективне господарство – артіль «Гігант» ім. Леніна. Артіль в 1929 році була реорганізована в однойменний колгосп, який очолювали Гейченко Олександр Афанасійович, а згодом Соболь Борис Ємельянович [34, С. 298].

У 1941 році мирне життя села порушила війна .  

 350 жителів села пішли на фронт [55]. У жовтні 1941 року територія нашого району була окупована фашистськими загарбниками. В Шаховому зупинилася німецька частина. Село укріпили з усіх боків. На Німецькій горі, на захід від села, розмістили зенітну батарею. Вапняковий кар’єр став майданчиком для розміщення німецької техніки. В приміщенні школи німці влаштували шпиталь. По хатах розселили солдат і офіцерів. Жителі села змушені були жити в льохах і сараях [47]. У приміщенні лікарні була організована комендатура, де катували підпільників та радянських полонених [45]. «Новий порядок» викликав обурення місцевого населення, жителі Шахового стали поповнювати лави партизанського загону, утвореного на території Добропільщини. Окупація продовжувалась два тяжкі роки. Восьмого вересня 1943 року після нетривалого бою село було звільнене частинами Червоної армії [45].

У повоєнні часи село відбудовувалось. Майже одразу після визволення відновилися заняття у школі. 1972 року замість старого було побудоване нове шкільне приміщення [43]. Після війни в селі було створено колгосп «Росія», який був одним із кращих в районі. Колгосп мав 2967 га орної землі, 4 тваринницькі ферми та птахоферму [17, С. 325]. З кінця 40-х по середину 70-х років у селі працював завод з виробництва цегли і черепиці. Колгоспом дуже довго керував А. П. Скрипник [34, С. 298]. У 1970 році діяли школа, клуб, лікарня, бібліотека, дитячий садок, радіовузол та 4 магазини [34, С. 298]. Село стало батьківщиною багатьох відомих людей. Це Гейченко С. С. – директор музею «Пушкіногір’я», Зоненко А. Г. – редактор газети «Правда України», Олександров М. О. – герой СРСР [34, С. 299].

1991 року колгосп «Росія» припинив своє існування. Зараз у селі Шахове (Октябрське) проживає 899 чоловік (данні 2014 року) [43], діє школа, дитячий садок, клуб, 6 магазинів. Більшість жителів села працює у компанії «Глини Донбасу» на навколишніх кар’єрах. 

Будинок парового млину початок ХХ століття.

Висновки

Шляхом дослідження було встановлено, що перше поселення на місці села Шахове побудоване не пізніше 1749 року. Це була сторожова фортеця у верхів’ях річки Казений Торець. У 70-х рр. ХVIII ст. фортеця втратила своє стратегічне значення і на її місці виникла слобода, яка згодом перетворилася на велике село. Воно отримало назву Олексїївка на честь поміщика капітана Олексія Шахова, що мав навколишні землі в якості рангової дачі. На протязі існування села назва змінювалась ще двічі. Не пізніше 1824 року село стали називати Казенно-Торсько-Олексіївка,  з 1919 року -  Октябрським, а з 2016 року - Шахове. Більшість мешканців Шахове є нащадками козаків, які несли тут сторожову службу, а також вихідців з Курської губернії, що приїхали в село разом з О. Шаховим, німецьких колоністів, які з’явилися тут наприкінці ХІХ століття, та переселенців із Західної України, які приїхали в село напередодні Другої світової війни. До революції селом по черзі володіли: капітан Олексій Шахов (не пізніше 1781 року – початок ХІХ століття); поручик Лука Олексійович Шахов (початок ХІХ ст. – 1874 рік); вдова поручика Катерина Іванівна Шахова (1874-1891); поручик Олексій Іванович Коптєв (1891-1893); штабс-ротмістр Олексій Лукич Шахов (1893- 1907); його нащадки Софія Лукінічна Петевчич, Ольга Лукінічна Жерленко, Сергій Олексійович Ханжонков (1907- ?) 

В ХІХ ст. село економічно розвивається і зростає, в ньому проводяться ярмарки (спочатку одна, згодом три), будуються школа, поштова станція, воскосвічний, восковибілювальний та цегельний заводи, розбудовується церква, споруджена ще 1785 року. Село стає центром однойменної волості. Але через борги Луки Олексійовича Шахова маєток було закладено колезькому асесору В. Голубу. Спроби повернути маєток через суд, які здійснювала К. Шахова, були невдалими. Після смерті К. Шахової згідно з її заповітом, більша частина земель маєтку була продана. 

В ХХ столітті в селі будуються лікарня, паровий млин, залізобетонний міст, нова будівля школи. Розбудові села завадила спочатку революція і громадянська війна, потім Друга Світова війна. Після війни село відновлюється, його розвиток триває до початку 90-х років, але після розвалу СРСР розпочинається період кризи, яку вдалося подолати лише на початку ХХІ ст.

Зараз село є одним з найкращих в Добропільському районі.

 

ДЖЕРЕЛА:

1.     Адрес-календарь и памятная книжка Екатеринославской губернии на 1894 год. – Екатеринослав: Издание Екатеринославского губернского статистического комитета, 1894. – 128 с. 

2.     Адрес-календарь         Екатеринославской       губернии    на      1913 год.   –

Екатеринослав: Издание Л. К. Сатановского, 1913. – С. 157.

3.     Волости и важнейшие селения Европейской России. – Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел, 1886. - Выпуск VIII: Губернии Новороссийской группы. – 187 с.

4.     Геометрической генеральной план Екатеринославской губернии Бахмутскаго уезда сочиненный в Межевой канцелярии отделении чертежной в 1830 году [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://freemap.com.ua/karty-ukrainy/plany-generalnogo-mezhevaniya-pgmekaterinoslavskoj-gubernii/plany-generalnogo-mezhevaniya-pgm-baxmutskijuezd. - Доступ 18.09.2014.

5.     Геометрическая карта Екатеринославского наместничества с описанием провинций и протчих земель оное составивших, 1787 года // ЦГВИА. - ф. ВУА. - д. 18726. 

6.     Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI-XVIII ст. /Укл.

Пірко В. О. – Донецьк, 2001. – 93 с. 

7.     ДОДА ф. 170, оп. 1, спр. 2, л. 1-23.

8.     Достоверная ландкарта меж рек Днепра и Донца на разстояниях от устья Самары до Изюма и Луганской станицы, сочиненная 1749 года в сентябре и октябре м[еся]цах, 1749. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://papacoma.narod.ru/       maps/map_bibikov_1749_1753.htm. -        Доступ 18.09.2014.

9.     Екатеринославский адрес-календарь на 1916 год. – Екатеринослав: Издание губернской типографи. – С. 308-461.

10.Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Список населенных мест по сведениям 1859 года. – Санкт-Петербург: Центральный статистический комитет министерства внутренних дел,

1859. – 151 с. 

11.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1899. - №1: 01.01. – C. 4.

12.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1899. - №16: 01.06. – С. 247.

13.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1899. - №23: 11.08. – С. 356.

14.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1899. - №25: 01.09. – С. 347.

15.Именной список убитым, раненым и без вести пропавшим нижним чинам: в 65 т. - Петроград: Воен. тип. имп. Екатерины Великой, 1914-

1920. –. -

Список № 142. – 1914. – С. 2269.

Список № 204. – 1914. – С. 3257.

Список № 222. – 1914. – С. 3257.

Список № 506. – 1914. – С. 8090.

Список № 530. – 1914. – С. 8465.

Список № 544. – 1914. – С. 8689.

Список № 755. – 1914. – С. 12099.

Список № 757. – 1914. – С. 12101.

Список № 775. – 1914. – С. 12393.

Список № 850. – 1914. – С. 13607.

Список № 924. – 1914. – С. 14769-14774.

Список № 992. – 1914. – С. 15865.

Список № 1010. – 1914. – С. 16153.

16.История административно-территориального деления Донецкой области 1919–2000 гг.: сборник документов и материалов/ сост. Л. Д. Заднепровская, О. А. Попова. – Донецк: Донеччина, 2001. – 272 с. 

17.История городов и сел УССР. Донецкая область / Под ред. В. М. Кулаковского – Харьков: Полиграфкнига, 1976. – С. 325.

18.Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январьфевраль 1923 г.). –Харьков: Донбасс, 1923. - Т. 1. Промышленность Донбасса. – 392 с.

19.Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719 - 1858). – М.: Наука, 1976. – 307 с.

20.Карта Бахмутского уезда [Електронний ресурс] / сост. Науменко А. В. –

1914.        –        Режим         доступу: http://maps.southklad.ru/forum/viewtopic.php?f=55&t=319.   –        Доступ 10.09.2014.

21.Карта Катеринославського намісництва 1783 - 1792 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://clubklad.ru/maps/520/. – Доступ 31.08.2014.

22.Карта Российской империи 1846-1863. Масштаб: 3 версты на дюйм [Електронний ресурс] / сост. Шуберт Ф. Ф., Тучков П. А. - 1868. – Ряд: XXVI, лист:15. – Режим доступу: http://www.etomesto.ru/shubertmap/26-15/. – Доступ 05.05.2014.

23.Карта Шуберта [Електронний ресурс] / сост. Шуберт Ф. Ф. - 1842. – лист XLVII. – Режим доступу: http://volchansk.pp.net.ua/_ld/3/64194454.jpg. - Доступ 30.09.2014.

24.Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвита, 2011. – 335с.

25.Материалы для географи и статистики России собранные офицерами генерального штаба. Екатеринославская губерния / Сост. Павлович В. – Санкт-Петербург: Типография департамента генерального штаба, 1862. –

351 с. 

26.Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 года / под ред. Н. А. Тройницкого. – С. Петербург: Типография «Общественная польза», Паровая типо-литография Л. Н. Ныркина, 1905. – 120 с. 

27.Отчет благотворительного общества издания общеполезных и дешевих книг за 1902 год. – Санкт-Петербург: Типография СПб. училища глухонемых, 1903. – 104 с.

28.Отчет о состоянии церковних школ Екатеринославской епархии в учебновоспитательном отношении за 1909-1910 уч. год. – Екатеринослав: Типография С. И. Барановского, 1911. – С. 6

29.Отчет о состоянии церковних школ Екатеринославской епархии в учебновоспитательном отношении за 1913-1914 уч. год. – Екатеринослав: Типография б. Братства Св. Владимира, 1914. – С. 19

30.Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год. – Екатеринослав: Типо-литография Я. Чаусского, 1864. - 326 с.

31.Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1875 год. – Екатеринослав: Типо-литография губернского правления, 1875. - 165 с. 

32.Памятная книжка       Екатеринославской       губернии    на      1911 год.   – Екатеринослав: Типо-литография губернского правления, 1911. -  424 с. 

33.Перечень фабрик и заводов. – С. Петербург: Типография И. А. Ефрона, 1897. – С. 502-503

34.Подолян В. Слово про Добропілля: роки, події, люди. – Донецьк: Престиж-party, 2009. – 367 с.

35.Полный свод решений гражданского кассационного департамента правительствующего сената (начиная с 1866 года) с подробными предметными алфавитными и постатейными указателями, составленными под редакцией опытных юристов за 1880 г. – Екатеринослав: Типография книгоиздательства Л. М. Ротенберга, 1905. - № 245-303. – 896 с.

36.Постановления чрезвычайного Екатеринославского губернского земского собрания с 25 по 30 апреля 1874 года. – Екатеринослав: Губернская типография, 1874. – 356 с.

37.Постановления ХХХII очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 5 по 16 декабря включительно 1897 года. – Екатеринослав: Губернская типография, 1898. – С. 80, 143, 1263, 1280-1281. 

38.Постановления Екатеринославского губернского земского собрания 3-й очередной сессии с 5 по 24 января 1869 года. – Екатеринослав: Типография губернского правления, 1869. – С. 3

39.Постановления Екатеринославского губернского земского собрания сентябрьской сессии 1866 года. – Екатеринослав: Типография губернского правления, 1866. – С. 11

40.Постановления ХХVII         очередной сессии         Екатеринославского губернского земского собрания с 3 по 11 декабря 1892 года. – Екатеринослав: Типо-литография губернского правления, 1893. – С. 59. 

41.Приложения к постановлениям Екатеринославского губернского земского собрания 44-й очередной 1909 года сессии (с 4 по 19 декабря 1909 года). – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1910. – С. 1543-1552.

42.Сборник императорского русского исторического общества. Том 68. - СПб: типография Н. А. Лебедева, 1889. – С. 534-563 

43.Свідоцтва Кучерененко Володимира Миколайовича, 1938 р. н., яка мешкає за адресою с. Шахове, вул. Денисенко, записані 29.09.2011 року. (аудіозапис зберігається в ЗОШ № 7 м. Добропілля) 

44.Свідоцтва Пащенко Марії Іванівни, 1938 р. н., яка мешкає за адресою с. Шахове, вул. Октябрська, записані 29.09.2011 року. (аудіозапис зберігається в ЗОШ № 7 м. Добропілля) 

45.Свідоцтва Пойди Катерини Іванівни, 1938 р. н., яка мешкає за адресою с. Шахове, вул. Октябрська, записані 29.09.2011 року. (аудіозапис зберігається в ЗОШ № 7 м. Добропілля) 

46.Свідоцтва Шелудченко Миколи Васильовича, 1938 р. н., яка мешкає за адресою с. Шахове, вул. Денисенко, записані 29.09.2011 року. (аудіозапис зберігається в ЗОШ № 7 м. Добропілля) 

47.Свідоцтва Штагер Катерини Васильовни, 1938 р. н., яка мешкає за адресою с. Шахове, вул. Денисенко, записані 29.09.2011 року. (аудіозапис зберігається в ЗОШ № 7 м. Добропілля) 

48.Слава і воля Доброго Поля: Історія та сьогодення/ Укл. А. М. Антоненко та ін. – Донецьк: Каштан, 2010. -160 с. 

49.Список     населенных          мест Бахмутского        уезда        Екатеринославской губернии. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1911.– 43 с. 

50.Список существующих в Российской империи ярманок. – СПб: Типография медицинского департамента министерства внутренних дел, 1834. – 411 с.

51.Справочная       книга          Екатеринославской       епархии.     Издание екатеринославской духовной консистории. – Екатеринослав: Типография Братства Св. Владимира, 1908. – 1103 с. 

52.Указатель фабрик и заводов Европейской России и царства Польского. –

С. Петербург: типография Р. Голини, 1887. – С. 198.

53.Феодосий Макаревский. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Екатеринослав: Типография Я. М. Чаусского, 1880. – 1070 с.

54.ХФЦДІА, ф. 665, д. 1210, лл. 1, 6, 7.

55.Сайт села Шахове [Електронний ресурс] / Режим доступу: http:// oktjabrskoe.moy.su/index/zasnuvannja_sela/0-4– Доступ 1.09.2013. 

 

ДОБРОПІЛЛЯ І ДОБРОПІЛЬЦІ

(ПОЧЕСНІ ГРАМАДЯНИ м. ДОБРОПІЛЛЯ)

Сосавники: Божко Ірина, Єлагіна Надія, Разінкіна Єлизавета

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток                «Пішохідний туризм»

Керівник: Божко Лілія Володимирівна

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, методист, керівник гуртка

Люди цікавої долі не обов’язково повинні бути відомими та мати особливу біографію. Мабуть, не тільки вчені й філософи, письменники й поети, артисти чи спортсмени мають право називатися Людиною з великої букви. Іноді скромні трударі, доля яких на перший погляд не відрізняється від інших, виявляються людьми, гідними уваги та захоплення.

Звання «Почесний громадянин міста Добропілля» установлено рішенням сесії Добропільської міської ради депутатів трудящих в 1967 році. Особам, яким присвоєне це почесне звання, вручається диплом, посвідчення і значок Почесного громадянина міста Добропілля.

Це звання присвоюється людям з активною життєвою позицією, які не обмежувались колом своїх особистих інтересів, гаряче любили наше місто і самовіддано працювали для його розвитку та розквіту та  заслужили шану добропільців. Ось імена цих заслужених людей, які своїм ратним і мирним трудом не тільки прославили своє ім'я, але й прикрасили вінок слави нашого міста і краю.

Аралов Євген Григорович - гірничий інженер. Починав свою працю на шахті ім. РСЧА. Був директором передової в ті часи шахти. З 1976 року до 1996 року працював генеральним директором виробничого об'єднання «Добропіллявугілля». Вніс великий доробок в розбудову міста. Відзначений багатьма державними і галузевими нагородами. Почесний громадянин з 2002 року.

 Арутюнов Сергій Гевондович - учасник Другої світової війни, керуючий трестом «Добропіллявугілля» в 1964-1970 роках, делегат 23-го з'їзду КПРС, Герой Соціалістичної Праці (1966 р.). Почесний громадянин міста з 1983 року. Під його керівництвом шахти міста працювали успішно, перевиконуючи плани вуглевидобутку. Зробив великий внесок у будівництво нашого міста (Палац спорту, стадіон, плавальний басейн, тролейбус, спорткомплекси в Білозерську і Білицькому, водовід Золотий Колодязь - Добропілля і інше).

 Бесараб Іван Іларіонович - будівельник. Ветеран праці. У 1970 -        1985     роках          працював    першим      секретарем Добропільського міськкому компартії України. Був фактично «генеральним виконробом» будівництва в місті. Завдяки його вимогливості і принциповості роботи велись своєчасно і

якісно, а наше місто з благоустрою неодноразово посідало друге призове місце серед малих міст України. З 1985 року і до кінця життя (грудень 2001 р.)очолював трест «Добропіллявуглебуд». Почесний

громадянин з 1996 р.

 Бутєва      Ніна Олександрівна - учитель,      ветеран педагогічної праці з трудовим стажем 48 років. 23 роки працювала директором школи № 2. Протягом багатьох років збирала матеріали з історії міста і школи. Відзначена орденами, медалями і грамотами. Звання Почесного громадянина міста Добропілля з 1988 р.

Глоба Юрій Васильович - начальник передової вуглевидобувної дільниці шахти «Білозерська», Герой Соціалістичної Праці, Почесний шахтар України, делегат 25 з'їзду КПРС. Почесний громадянин (2003 р.) - за високі показники в праці і активну участь у вихованні молоді.  

 Говоров Дмитро Петрович - фронтовик

Другої світової війни, учасник оборони Києва і Сталінграда, Курської битви, штурму Берліна. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Другої світової війни 1-2 ст., багатьма медалями. Будівельник ДШБУ № 9 зі стажем більше 35 років. Учасник будівництва промислових і соцкультурних об'єктів в нашому місті. Почесний громадянин міста з 1988 року.

Гуменюк Ігор Миколайович - наш земляк, генеральний директор АРС. Надавав велику фінансову підтримку шахтам Добропілля. Почесний громадянин з 2003 року.  

 Дем’янко Микола Іванович - у Добропіллі з 1968 року. Працював начальником тролейбусного депо, потім директором автобази ВО «Добропіллявугілля», в 1996-1999р. р. - заступник голови міської ради. Потім - заступник міністра Кабінету міністрів України. Почесний громадянин з 2003 року.

Деребаска Віктор Трохимович – на посаду Добропільського міського голови обирався чотири рази. Починав свою трудову

діяльність у 1969 році слюсарем механічної майстерні Красноармійського БУ – 4 тресту «Донецькшляхбуд», з 1971 року – інженер проектно-конструкторської групи, через 2 роки почав працювати в Добропіллі – головним інженером міськкомунтрансу.          Далі   завідуючий        міськкомунгоспом, заступник голови виконкому Добропільської міської ради, у

1991 році призначений начальником Добропільського шахто будівельного управління № 4 тресту «Добропілля - вуглебуд», з 1996 року – начальник Добропільського районного дорожнього ремонтно-будівельного управління. У березні 2000 року обраний Добропільським міським головою. Почесний громадянин міста з 2012 року.  

 Древаль Віктор Григорович – гірник. Починав свою трудову діяльність помічником бурового майстра у 1975 році. У 1976 році стає начальником дільниці Димитрівської геологоразвідувальної експедиції, з 1994 року очолює товариство ОО «Добінтерком», з 1995 року – директор гірничопрохідницького підприємства «Шахтострой», з вересня 1999 року працює у виконавчому комітеті Добропільської міської ради на посадах заступника, першого заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. З 2004 року – секретар Добропільської міської ради. Почесний громадянин з 2012 року.

 Древаль Іван Якович - гірник, ветеран шахтарської праці. В 17 років почав працювати на шахті «Добропільська», якій віддав 24 роки своєї праці. Протягом багатьох років був бригадиром передової бригади прохідників. З 1980 р. - прохідник шахти ім. РСЧА (ш. «Алмазна»). У вільні від праці в шахті часи - будівельник. Будував кафе «Золотий півник», шахтну        їдальню,     базу   відпочинку на      Оскольському водоймищі. Збудував чудовий християнський храм в селищі шахти «Алмазна». Він справжня людина - взірець в праці і в житті для добропільців. Почесний громадянин з 2000 року.  

Древаль Петро Петрович – 30 років працював в Добропільському теркомі профспілки працівників вугільної промисловості, з        початку      –        на     посаді         завідуючого організаційним відділом, а з 1994 року був обраний головою Добропільської теріторіальної організації профспілки. З 2003 року очолює комісію по організаційній роботі ЦК профспілки працівників вугільної промисловості України. За свою працю нагороджений нагрудним знаком Міністерством палива та вугільної промисловості України: «Шахтарська слава» І – ІІІ ступенів, «Шахтарська доблесть» І – ІІІ ступенів, Почесним

знаком Федерації профспілок України та ЦК Профспілки працівників вугільної промисловості України, Почесним знаком обласної ради профспілок та Почесним знаком «За заслуги в профспілки» ІІІ ступеня. Почесний громадянин з 2012 року.

 Єрмольчук Іван Калістратович - ветеран шахти ім. РСЧА з 1953 р. Бригадир передової вуглевидобувної бригади, Герой Соціалістичної Праці (1966 р.), повний кавалер знаку «Шахтарська слава» 3 ступенів. Депутат обласної і міської рад багатьох скликань. Почесний громадянин з 1983 року.  

Жук Микола Павлович - гірник. Починав свою трудову діяльність на шахті «Білозерська». Пройшов трудовий шлях від рядового робітника до директора шахти. Працював директором шахти «Новодонецька». Двічі був головою Добропільської міської ради і першим секретарем Добропільського міськкому компартії України. Зробив великий внесок у розбудову Добропілля і його супутників. Почесний громадянин з 2001 року.

Іванчишин Яків Володимирович – гірничій інженер. З 1958 по 1967 рік працював на керівних посадах шахт тресту «Кадіїввугілля». З 1967 року почав працювати в шахтах Добропільського регіону – головний інженер тресту «Гідровугілля», головний інженер гідрошахти «Красноармійська», очолював шахту «Піонер», шахту «Новодонецьку». З 1981 по 1998 роки – техничний директор виробничого об’єднання «Добропіллявугілля», з 1998 року – заступник техничного директора державного підприємства «Добропіллявугілля». За значний внесок в розвиток вугільної галузі нагороджений орденом «Знак пошани», повний кавалер знаків «Шахтарська слава» і «Шахтарська доблесть». Почесний громадянин з 2009 року.

 Ігнатенко Василь Омелянович - учасник трьох воєн (Першої світової, громадянської і Другої світової) і Жовтневої революції, комуніст з червня 1918 року, ветеран праці, учасник післявоєнної відбудови зруйнованого народного господарства. На  Добропільщині з 1944 року. Один з керівників радгоспу «Добропільський». Після виходу на пенсію - активний учасник громадського життя в 

м. Добропіллі: проводив велику патріотично-виховну роботу серед молоді     міста.          Нагороджений     бойовим     орденом

Червоного Прапора, медалями «За перемогу над Німеччиною у Другій Світовій війні 1941-1945 років», «За доблесну працю у Другій світовій війні 1941-1945 років», «За доблесну працю. В ознаменування 100-річчя з дня

народження В. І. Леніна». В 1967 році йому першому в нашому місті було присвоєне високе звання Почесного громадянина м. Добропілля.  

 Качура     Катерина   Павлівна - одна з        перших радянських учителів школи № 1 (з 1926 р.) і перших комсомольців Добропільщини. В 1935 році - член Добропільського райкому комсомолу.

                                                В       1950-1960       роках       -       секретар

Добропільського РК КПУ. Потім працювала директором вечірньої школи. Почесне звання з 1973 року.

 Козик Лідія Микитівна - учителька, ветеран Другої світової війни (партизанка) і ветеран педагогічної праці м.

Білицьке (53 роки). Нагороджена орденами Другої світової війни, Трудового Червоного Прапора, медалями. Звання Почесного громадянина - з 1983 року.

  Козицький Микола Петрович - учасник бойових дій у Другій світовій війні (1-а гвардійська армія). За комсомольською путівкою прибув у Донбас на шахту «Водяна1». Ветеран праці шахти «Білицька». Протягом 10 років був головою ради ветеранів війни і праці міста Білицького. Почесний громадянин з 1996 року.

 Крещенко Микола Олександрович - директор шахти «Піонер» з 1977 року до

теперішнього часу. Перебудував шахту на традиційний (сухий) видобуток вугілля. Збудував у селищі Новодонецькому Будинок культури, спорткомплекс, дитсадок, храми для віруючих, житлові будинки. Заслужений шахтар України. Повний кавалер знака «Шахтарська слава» 1-3 ступенів. Почесний громадянин з 1994 року.  

  Кужель Сергій Вікторович - гірничий інженер, ветеран шахти «Білозерська», в 1991-1996 роках її директор. В 19992004 р.р. - генеральний директор ВО «Добропіллявугілля». Тоді шахти Добропілля видавали щорічно більше 5 мільйонів тонн вугілля. Лауреат Державної премії України, повний кавалер знака «Шахтарська слава» 1-3 ст. і ордена «За розбудову України». Почесний громадянин з 2003 року.  Лейба Володимир Гнатович - гірничий інженер. Голова виконкому Добропільської міської ради в        1967-1982   роках.        Потім          працював    на відповідальних інженерних посадах ВО «Добропіллявугілля». Багато зробив для справи розбудови нашого міста. Почесний громадянин з 2004 року.  

  Леута Марія Марківна - учитель, ветеран Другої світової війни і педагогічної праці. В роки війни - медсестра

евакогоспіталю № 1350, комсорг. В Добропіллі з 1947 р.

Працювала директором шкіл № 7, № 4, № 1. В 1955-1965 роках очолювала міський відділ освіти. Почесний громадянин з 1994 року.

Литвинов Володимир Григорович - гірник,      бригадир    передової     бригади прохідників шахти «Добропільська», яка досягла рекордних показників механізованого проходження гірничих виробок. Йому першому в нашому місті було присвоєне звання Героя України. Заслужений шахтар України. Депутат Верховної Ради України.

Почесний громадянин з 2003 року.  

  Любас Андрій Іванович - учасник бойових дій у Другій світовій війні з Німеччиною і Японією. В селищі Водянському з 1955 року. 20 років очолював комунальну службу селища, яка була зразковою в нашому місті. Наставник молоді. Почесний громадянин з 1994 року.

 Макаркін Василь Ізотович - будівельник нашого міста з 1931 року (50 років). Трудовий шлях: тесляр, майстер, виконроб, начальник будівельного цеху, начальник будівельної дільниці. Учасник будівництва шахти «Гігант» (нині шахта «Добропільська»). Учасник Другої світової війни. Після війни відбудовував шахту ім. РСЧА, брав участь в будівництві Палацу культури шахти «Добропільська», Палацу спорту, багатьох житлових кварталів. Відзначений орденами і медалями. Почесний громадянин з 1983 року.  

  Мальцев Макар Іванович - з 16 років учасник громадянської війни, перший голова сільської ради 

с. Добропілля. Ветеран шахти ім. РСЧА, один з перших її стахановців довоєнних років. Учасник Другої світової війни і післявоєнної   відбудови        шахти         і         міста. Почесний громадянин з 1973 року.

 Мостова Алла Сергіївна - ветеран міськрайонної газети «Новий шлях» (з 1967 р). З 1989 року. – редактор цієї ж газети.

Заслужений журналіст України - за багатолітню плідну працю і великий внесок у розвиток засобів масової інформації України. Високе звання Почесного громадянина міста присвоєне в 2004 році.  

                  Набатов       Сергій      Федорович -       гірник       шахти

«Добропільська», брав участь у її будівництві з 1938 року. Був першим комсоргом шахти, а в післявоєнні роки, в часи її відбудови, парторгом ЦК КПРС на шахті. В 50-ті роки - другий секретар Добропільського РК КПУ. Учасник Другої світової війни, фронтовик. Відзначений нагородами за ратний і мирний труд. Почесний громадянин міста з 1983 року.

 Окомашенко Петро Семенович - гірник, ветеран шахти «Добропільська» з трудовим стажем 40 років. Перший машиніст вугільного комбайна на шахті. Наставник молодих гірників - навчив гірничій професії понад 25 робітників очисного вибою. Нагороджений орденом Леніна, знаком «Шахтарська слава» 3-х ступенів. Заслужений шахтар України. Почесний громадянин з 1988 року.  

 

 Павловський Віталій Васильович - будівельник. Бригадир передової бригади мулярів Добропільського ШБУ № 9. Левова доля збудованого в нашому місті - справа рук мулярів його бригади. Нагороджений двома орденами Трудової слави. Заслужений будівельник України. Почесний громадянин з 2001 року.

 Подолян Володимир Васильович - лікартерапевт Добропільської районної лікарні з 1959 року. Делегат Всесоюзного з'їзду лікарів у Москві (1988р.), робкор міськрайонної газети «Шлях перемоги» («Новий шлях»). Нагороджений орденом «Знак Пошани», значком МОЗ СРСР «Відмінник охорони здоров'я». Почесний громадянин з 2003 року за великий внесок в охорону здоров'я добропільчан і написання літопису міста.  

 

Прокопенко Катерина Григорівна – педагог, активний громадський діяч, депутат 7 скликань Добропільської міської ради. З 1969 року – директор Будинку піонерів. Під ії керівництвом три колективі захистили звання «Народний художній колектив», в 1980 році удостоєна знака «Відмінник освіти України»

 Романюк Юрій Михайлович - ветеран шахти «Піонер», якій віддав 45 років свого трудового життя. Останні 20 років працював заступником директора шахти з господарчої частини. Доклав багато зусиль для розбудови і упорядження селища Новодонецького. Нагороджений знаком «Шахтарська слава» 1-3 ст. Почесний громадянин з 1996 року.  

 Рупчев Іван Кирилович - ветеран Другої світової війни, учасник оборони Москви, Сталінграду і штурму Берліна. Нагороджений 6 бойовими орденами СРСР і українським орденом Богдана Хмельницького, багатьма медалями. 12 років     працював    начальником

«Міськзеленбуду», вніс великий вклад в озеленення нашого міста. Потім 10 років очолював міську раду ветеранів війни і праці. Почесний громадянин міста з 1994 року.

 Талдикін      Сергій Ананійович -    фронтовик Другої світової війни, комбат. Колишній Добропільський військовий комісар, підполковник. Кавалер бойових орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, Другої світової війни. В рядах Збройних Сил служив

більше 30 років. Засновник Добропільського «Зеленбуду», який очолював майже 15 років. Зробив великий внесок у справу озеленення нашого міста. Почесний громадянин з 1983 року.  

 Тарасов    Анатолій   Георгійович -      учасник      Другої світової        війни,          військовий льотчик.     Гірник        шахти «Добропільська».        В       роки післявоєнної        відбудови   був парторгом ЦК КПРС на шахті. Пізніше працював машиністом підйому,        помічником        начальника дільниці      підземного шахтного транспорту. Нагороджений орденами Червоної

Зірки, Другої світової війни, медалями, в тому числі - «За відбудову шахт Донбасу». Був головою міської ради ветеранів війни і праці. Почесний громадянин міста з 1983 року.  

 Терещенко Іван Пантелійович - учасник Другої світової війни. Гірничий інженер. Голова виконкому Добропільської міської ради в 1963-1967 р. р. Працював на шахтах

«Добропільська» і ім. РСЧА. Зробив великий внесок у справу розбудови нашого міста. Почесний громадянин з 2007 року.

                                                            Терещенко      Олександр      Федорович -

учасник Другої світової війни. Гірник. Працював на шахті «Добропільська» начальником передової вуглевидобувної дільниці (1953-1966 роки), потім на інженерних посадах в тресті «Добропіллявугілля» до 1970 р., начальником ШБУ№ 2 - до 1976 р., а далі - у виробничому об’єднанні «Добропіллявугілля». Активний учасник будівництва міста. Почесний громадянин з 1997 року.  

 Фролов Микола Назарович - гірник, ветеран шахти «Білозерська» (38 років). Тривалий час очолював передову бригаду робітників очисного вибою, а в останні роки працював машиністом підземних механізмів. Кавалер ордена Леніна і знаку «Шахтарська слава» трьох ступенів. Протягом багатьох років обирався депутатом Добропільської і Білозерської рад народних депутатів. Почесний громадянин з 1983 року.  

Чабан Федір Гнатович - ветеран шахти «Білицька», бригадир передової комплексної вуглевидобувної бригади. Герой Соціалістичної Праці (1971 р), Заслужений механізатор вугільної промисловості України (1971 р), кавалер орденів Леніна і Жовтневої революції. Почесний громадянин міста Добропілля з 1972 року, наставник молодих гірників.

 

Чабаненко Олена Володимирівна - вихованка Палацу спорту ім. С. Г. Арутюнова. Майстер спорту міжнародного класу зі спортивної акробатики (перший тренер М. К. Іванов). П’2ятикратна чемпіонка світу, двократна чемпіонка Всесвітніх Ігор (з неолімпійських видів спорту), багаторазовий переможець першості Європи. Нагороджена орденом Княгині Ольги. Звання Почесного громадянина отримала у 2002 році.  

                                                                 Чмиренко     Микола     Григорович -

ветеран праці шахти «Добропільська» (з 1956 р.). Начальник вуглевидобувної дільниці, яка протягом багатьох десятиліть працювала успішно. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, знаком «Шахтарська слава» 1-3 ст. Почесний громадянин з 2007 року.

Чуміков   Веніамін    Федорович - випускник         Донецького        індустріального інституту, талановитий гірничий інженер. Починав свою працю на передовій шахті ім. РСЧА, яку потім очолював біля 10 років. Був директором шахти «Добропільська» протягом 18 років, завдяки його зусиллям вона стала кращою у вугільній галузі і не здає передових позицій до цього часу. В 1984         році   шахта         «Добропільська» була занесена      на Всесоюзну Дошку Пошани ВДНГ СРСР у Москві. Зробив великий внесок у будівництво міста. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», Дружби народів. Почесний громадянин                     м. Добропілля  з 2000 року.  

  Шевцов   Захар         Кирейович -        учасник      революції, ветеран шахти імені РСЧА з 1937 року. Пройшов трудовий шлях від десятника до заступника начальника шахти. В 1952 році був обраний головою Червоноармійської селищної ради, а з 1953 року, після перетворення її в Добропільську міську раду, став першим головою новоутвореного міста. Комуніст з 1928 року. Кавалер орденів Леніна          і         трудового        Червоного Прапора.

Почесний громадянин міста з 1973 року.

 Шелудченко Володимир Ілліч - З 1985 до 1990 р. - голова виконкому Добропільської міської ради. Перший заступник голови правління «Нафтогаз України». Вніс значний вклад в розбудову нашого міста. Почесний громадянин з 2003 року.

 

Джерело матеріалу

(з книжного фонду ЦМБ Добропільської міської ЦБС): Подолян В. Слово про Добропілля : роки, події, люди / В. Подолян. – Донецк, 2009. – 367 с.

 

ЗОЛОТА ЗІРКА ДОБРОПІЛЛЯ

(ЧАБАНЕНКО ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА)

Автор: Наталія Дудушко

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток «Пішохідний туризм»

Керівник: Локтєва Людмила Миколаївна

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, директор, керівник гуртка

 

       Чабаненко Олена Володимирівна, чотириразова володарка кубка Світу зі спортивної     акробатики,         перша чемпіонка всесвітніх   ігор   з        не олімпійських видів спорту        в

Німеччині, учасник спортивних ігор на 4 континентах, в 14 країнах світу, нагороджена орденом Ольги ІІІ ступеня.

      Народилась Олена 11 червня 1979

року у м. Добропілля в простій робітничій родині. Взагалі спорт в сім’ї Чабаненків користувався великою пошаною: батько у молоді роки грав у футбол, мати – займала призові місця у змаганнях з бігу, а брат займався у секції зі спортивної гімнастики. 

      І от вперше в 1986 році Олена переступає поріг Палацу спорту, де зустрів  її заслужений тренер України зі спортивної гімнастики Микола Костянтинович Іванов. З цього часу і розпочалась спортивна кар’єра Олени.

     Через  півтора роки – перший спортивний зліт: республіканські змагання в Дніпропетровську, Луганську, перемоги в першостях області.        В 1989 році на республіканських змаганнях в місті Луганську на Олену звертає увагу тренер збірної України, олімпійська         чемпіонка   Поліна Григорівна        Астахова,        після чого дівчинку регулярно запрошують на збори української молодіжної збірної.

В 1992 році Олена становиться

кандидатом в майстри спорту. У 1993р. –

починає    займатися   спортивною акробатикою, переїжджає до м. Донецька у школу Олімпійського резерву. Через три місяці виступає на змаганнях з акробатики та займає ІІІ місце серед дорослих в м. Миколаєві та автоматично попадає в збірну команди України.

Починається ріст спортивної кар’єри дівчинки :

-   травень 1994р. –в м. Зелена Гура (Польща) стає чемпіонкою Європи.

-   жовтень 1994р. – в Пекіні на Чемпіонаті Світу -  бронзова призерка.

-   1995р. -  в м. Вроцлаві (Польща) Чемпіонат Світу та Європи – срібна призерка.

-   1996р.- в м. Риза (Германія) Олена вперше стає чемпіонкою     Світу.          Їй      присвоюється      звання Заслуженого майстра спорту, а її першому тренеру Іванову М.К.- звання Заслуженого тренера України. В цьому ж році увійшла в десятку кращих спортсменів року.

-1997р. – в м. Манчестер (Англія) на Чемпіонаті Світу завойовано 3 срібні медалі. Тут Олена вперше в світі виконала потрійне сальто серед жінок. До цього часу цей елемент не повторила жодна спортсменка.

-1998р. – Олена вдруге стає Чемпіонкою Світу та Європи.

-1999р. в ПАР за помилки суддів Олена не виходить у фінал.

-2001р. в м. Оденс (Данія) стає Чемпіонкою Світу та Європи.

-2003р. в м. Ганновер (Германія) вона в 4 –й раз стає абсолютною чемпіонкою Світу та Європи.

-   2004р. Олені присвоєно звання Почесного громадянина міста Добропілля.

-2005р. – нагороджена орденом Ольги ІІІ ступеня.

 

ШАХТАР – АЛЬПІНІСТ, ЯКИЙ ПІДКОРИВ ЕВЕРЕСТ

Автор: Воронюк Євген (7 клас)

Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, гурток «Скелелазіння»

Керівник гуртка: Котова Галина Степанівна  Центр туризму та краєзнавства учнівської молоді м. Добропілля, керівник гуртка

Найголовніша вершина у житті Віталія Кутнього – пік Шахтарів України.

Кутній Віталій Володимирович - єдиний у світі шахтар, який піднявся на найвищу точку планети. 

Народився 23 березня 1962 р у сім’ї вчительки англійської мови та  агронома на Житомирщині. Ще у шкільні роки захопився туризмом, приймав участь у туристсько-спортивних змаганнях різних рівнів. 

Після служби в армії переїхав    до міста Білозерське Донецької області. Влаштувався на шахту «Білозерська», де працює й досі, має ордени «Шахтарської слави»… Та муза Подорожей не дає спокою, кличе у далекі краї.

У 1988 році у складі шахтарської групи пройшов перший похід по Західному Кавказу. Перший похід, як перше кохання, запам’ятався на  довгі роки: 154 км горами через 5 перевалів з селища Теберди  до селища Аватхара. Краса неземна! Та й підбір мандрівників був неабиякий: до складу групи входила легендарна Морозова Лариса Фролівна з м. Донецька, єдина жінкадвічі майстер спорту СРСР з пішохідного та гірського туризму. 

 Потім похід по Криму (перехід з Бахчисараю до Судака) у самий спекотний місяць літа 1989 р. 

У 1990 році провів групу гірськими маршрутами Кавказу.

У квітні 1991року здійснив пішохідний похід ІІІ категорії складності  (220 км) по пустелі Кара-Кум. Перше відкриття – квітуча пустеля, від краю до краю вкрита маками. Таку красу він  більше не бачив у жодному місці! Ще одне відкриття– великий добовий перепад температур (вдень за +25ºС,  вночі +10ºС) відчувався як заморозок.

Влітку 1991року зробили 220-кілометровий перехід  Полярним колом  з Європи в Азію.

У березні 1992року звабила Архангельська тайга - у лижному поході    І категорії складності пройшли по Ломоносовським місцям.

1992 р. Лижний похід архангельською тайгою.

З 1994році Карпати і Кримські гори стали обов’язковою програмою відпусток.

У 2007 році Федерація альпінізму і скелелазіння України проводила на Кавказі Всеукраїнську молодіжну альпініаду «Молода височінь України – 2007».  До складу збірної команди м. Добропілля було включено і Віталія Кутнього. Це була перша школа альпінізму. Тренувальні сходження на вершини Тютю-Баши (1-б), Куллумкол (2-а) і найвища вершина Европи - красень Ельбрус (2-б на Західну вершину). Перше сходження на висоту 5 648м над рівнем моря дало про себе знати: це і ейфорія від побаченого та досягнутого, і втома, і непереборне бажання піднятися ще не один раз, як легендарний     місцевий     довгожитель        Чокка

Зелімханов.

На стриманого та доброзичливого шахтаря звернув увагу  Сергій Ковальов -  Майстер Спорту

Міжнародного Класу, на той час президент Федерації альпінізму і скелелазіння Донецької області, та запропонував серйозно займатися альпінізмом.

Подальше вдосконаленя альпіністського досвіду у альптаборі «Безенгі», розташованому в одній з найсуворіших ущелин Кавказу,  дала йому таку підготовку, що й по сьогодняшній день дозволяє впевнено почувати себе на будь-якому рельєфі. «Безенгі» стало відкриттям світу, і куди б не заносила доля, його завжди тягнуло повернутися туди.  Звідси, у 2008 році, почалася підготовка до підкорення найвищої точки Планети – вершини Джомолунгми. 

Школа альпінізму. «Безенгі».

У травні 2009 року, коли у горах ще повно снігу, було здійснено тренувальний траверс  двох вершини Ельбрусу –Західної і Східної.

І все-таки найголовнішою вершиною у житті Віталія Кутнього став Пік Шахтарів України. У липні 2009року група альпіністів та шахтарів із Донецької області, серед яких був і наш земляк Віталій Кутній, по маршруту 5-а категорії складності, здійснила першопроходження однієї з безіменних вершин гірської системи Тянь-Шаню висотою 5125 м. На вершині альпіністи встановили кілограмову копію з металу скульптурного монумента «Слава шахтарській праці», який встановлений у Київському районі Донецька і назвали її Піком Шахтарів України.

 

Пік Шахтарів України

Взимку 2010року, коли на Південній півкулі Землі була весна,  Віталій Кутній у складі  Першої Донецької спортивної експедиції підкорив найвищу точку льодового континенту  Антарктида -  пік Вінсона (4892 м). 

Пік Вінсона

Так сталося, що сходження було здійснено сумісно з групою китайських альпіністів, які напередодні ХХІ Олімпійських ігор занесли олімпійський вогонь на останню з cеми 8-тисячних вершин світу.

Гора Вінсон - це довгий холодний підйом в нікуди, розташований у самого дна земної кулі. Незважаючи на те, що технічно сходження на неї не складне, але дуже вітряно та холодно.

 У січні 2010року  Віталій піднявся на Охос-дель-Саладо - найвищий вулкан на Землі із висотою 6891 м, розташований в гірській системі Анди на кордоні Аргентини і Чилі. Він характеризується високою, крутою формою і періодичними вибуховими виверженнями. Також це друга за висотою гора Західної півкулі  і найвища гора в Чилі.

Охос-дель-Саладо

Кіліманджаро

         Наступна вершина підкорена у березні 2010 року , це - Кіліманджаро, найвищий і потенційно активний вулкан Африки, що знаходиться на північному сході Танзанії, найвища точка континенту (5895 м над рівнем моря).

У  жовтні 2011року  були підкорені вершини Пуморі  (7161 м) і Ама Даблам (6812 м, Гімалаї), які входять до числа найкрасивіших вершин світу. Сходження на Пуморі здійснювали в гімалайському стилі (до штурмового табору провішуються перила, маршрут обробляється заздалегідь. І лише з штурмового табору група йде «у відрив», здійснюючи сходження на саму вершину в автономному режимі).

Гора Пуморі

Віталій Кутній входив до групи Ігоря Стороженка, яка піднімалася японським маршрутом, прокладеним по південно-східному ребру гори.

Це один з найскладніших маршрутів. Основна небезпека на Пуморі - лавини і льодопади. За 6 днів на рельєфі було провішено 1300 м перильної вірьовки. 

Після цього перша трійка вийшла на штурм. 

У підніжжя Пуморі

                

Ама Даблам

Сходження на Ама Даблам проходило в альпійському стилі. Перший табір розташувався на висоті 5600 м, другий - на 5800 м, третій -  на 6400 м. Всі спортивні групи піднімалися на вершину з першого табору. Тому піднялися за два дні.

 

 

 

Еверест

(Джомолунгма,

Сагарматха) - мрія будь-кого з альпіністів.

 

 

 

 

 

 

Пік на гребені Великого Гімалайського хребта, найвищу точку планети, тибетці шанобливо називають Джомолунгма («Богиня - мати світу»). Піраміду,  утворену трьома хребтами - з південного сходу, північного сходу і заходу, вінчають дві вершини - південний пік (8748 метрів) і власне Еверест (8848 метрів). З боку Непалу гора прихована іншими восьмитисячниками і видна лише з півночного сходу, де височить на 3600 метрів над Тибетським нагір'ям. Під час літніх мусонів - з травня по вересень – часто бувають рясні снігові замети. Схили гори вкриті крижаними полями, а сама вершина складається з твердого фірну, часто покритого заметами, висота яких досягає півтора-двох метрів.

19 травня 2012 року, о 6 ранку за тибетським часом (в Україні - 1 ночі), Віталій Кутній  у складі об'єднаної групи здійснив сходження на Еверест із штурмового табору на висоті 8200м. Він підняв на найвищу точку планети символи Донбасу - прапор і герб Донецької області, символічний шматок донбаського вугілля і футбольний м’яч, як символ Євро-2012.

Cходження було здійснено через північне сідло сумісно з групою китайських альпіністів, які занесли олімпійський вогонь на останню з cеми  8тисячних вершин світу.  Така вершина дається дуже нелегко. 

Збулася мрія ... А що далі?... 

А далі життя на рівнині, робота на шахті, зустрічі з юними підкорювачами скель,з розповідями про побачене та відчуте,      та      мрії        про непідкорені вершини.

 

Джерела

Зі слів Кутнього В. В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НА КРИЛАХ ВСЕОСЯЖНОЇ ЛЮБОВІ

Автори: Климовець Анна (10 клас), Ященко Ганна(10 клас), Пріменко Ганна

(10 клас), Єгорова Катерина (10 клас), Ямборко Владислава (8 клас),

Федоряченко Анастасія (8 клас), Кузнєцова Аліна (11 клас)

Білицька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 9 Добропільської міської ради

Керівник: Ямборко Анжеліка Михайлівна 

Білицька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 9 Добропільської міської ради, учитель історії

 

В кожному місті є люди, які всім своїм життям, своєю працею, творчістю пишуть сторінки його історії. Така людина є і в Білицькому, людина, яку знає і поважає кожен біличанин. Це Почесний громадянин міста Білицьке, автор гімну міста Анатолій Дмитрович Копцов – людина, яка віддала все своє життя  нелегкій шахтарській праці, поет, ветеран. Крім того, він безмежно любить своє місто.

Жодна       велика     справа,     що     відбувається     в

Білицькому, не оминає  Анатолія Дмитровича. Він і ідею підкине, і, якщо треба, власними руками допоможе. Організатор, яких ще треба пошукати! У 2012 році А.Д. Копцов відсвяткував свій 80-річний ювілей. Краєзнавчий загін «Джерельце» вирішив присвятити свою роботу саме Анатолію Дмитровичу Копцову, адже саме життя таких людей, як він, є прикладом для молоді, яка повинна учитися такій відданості, патріотизму, такій любові до людей і рідного міста.

 

Анатолій Дмитрович народився в селі Славгород на Дніпропетровщині 21 січня 1932 року. Батьки його були звичайними працьовитими людьми, з шістьма класами освіти на двох. Дмитро Ларіонович і Марія Андріївна  все тепло своїх сердець віддали дітям, і головне, як вони вважали, це було дати їм добру освіту (окрім Анатолія була ще донька). Якщо треба було зробити вибір-купити хліба чи гарну книжку, то обирали книгу. Дитинство малого Толика обірвалося дуже рано – війна зруйнувала всі дитячі мрії. Родина евакуювалася з рідного Славгороду і переїхала до Кальміуського (колишнє Красноармійське). Батько пішов на фронт, а мати з дітьми оселилася у бабусі (одинадцятеро в одній хаті!). Перші враження після переїзду з рідного села не самі приємні. У Славгороді всі розмовляли українською. А тут, на Донбасі, мова інша, російська. І однолітки зневажливо називали хлопця хохлом, що дуже його ображало.  

  В Красноармійську (нині Покровськ) Анатолій ходив до школи. Навчання не припиняв навіть тоді, коли місто було окуповане німцями й італійцями (з 1941 по 1943 рр.). Коли Анатолій Дмитрович згадує про ці роки, сльози мимохіть затьмарюють йому очі. Він дуже добре пам’ятає той день, коли до міста прийшли вороги…  

  Тишу  морозного зимового ранку розірвав гуркіт техніки. Коли хлопець вискочив на подвір’я, то побачив величезні машини, криті брезентом. Таких раніше він ніколи не бачив: наші були значно меншими, а ці великі, і пахло від них не так - не бензином, а соляркою. Цей запах солярки на все життя став асоціюватися у Анатолія Дмитровича саме з цими страшними роками горя і втрат.

  В окупації жили злиденно. Мати тяжко працювала. Щоб не бути тягарем, оселилися окремо від рідні. Хлопці, щоб якось допомогти родинам, ходили на вулицю і збирали недопалки від німецьких цигарок. Тютюн коштував дуже дорого, і на стакан тютюну можна було виміняти хліба. Підлітки стояли десь неподалік, караулячи, доки хтось із фашистів не кине «бичка» на сніг. А потім стрімголов кидалися за тим недопалком. Німці були різними (як і всі люди). Один стояв, посміхався, дивлячись на зголоднілих пацанів, кидав недопалок по - більше. А другий міг пів цигарки кинути на землю й розтерти чоботом. Іноді можна було й автоматну чергу отримати поперед себе…

 …Місто постійно бомбили. Бомбили за розкладом: вранці - одну частину міста, в обід – іншу… Якось малий Толик в один день двічі втрапив під бомбардування. Коли почали скидати бомби на район вокзалу, де жив хлопець з родиною, той вирішив побігти до бабусі, на інший бік залізниці, щоб пересидіти в неї. Але коли дістався бабиної хати, налетіли «мессери», і що тут почалося!... Хлопець забіг в чиюсь напіврозбиту хату й заховався під ліжко. І це було дуже вчасно - дах пробило бомбою, стеля впала, а старе залізне ліжко врятувало малого від смерті. ..

   Добре    пам’ятає     Анатолій    Дмитрович лютневі події 1943 року, коли за місто точилися жорстокі бої. На декілька днів німців вибили з міста,        вони затрималися         тільки         в        районі

Динасового заводу і засіли в глухій обороні. Поки ворога не було в місті, місцеве населення, зголодніле і виснажене, почало розтягувати німецькі пакгаузи (склади). Мішками тягли додому їстівне :картоплю, заморожене м’ясо… Але 23 лютого німці  знову захопили Кальміуське. І почалося страшне. Місто тоді назвали містом розстріляних вулиць. Фашисти ходили хатами, робили обшуки. І якщо в домі знаходили щось із вкраденого, виводили всю родину на вулицю і розстрілювали всіх - і дорослих, і малих. З переляку, люди, щоб уникнути репресій, почали витягати на вулицю мішки з їстівним.  Ще півроку панували окупанти на території міста, розстрілюючи, вішаючи, закопуючи живими мирних мешканців… 

Остаточно Кальміуське було визволене від німецьких загарбників 8 вересня 1943 року. Життя почало налагоджуватися. В 1945 році родина переїздить до Донецька (тоді ще Сталіно). Анатолій продовжував вчитися в школі. Вчився добре, захоплювався математикою. Завжди сидів тільки за першою партою, бо якщо сідав на інше місце - навчання не було у всього класу: гамір, сміх, веселощі, жарти… (Анатолій Дмитрович і зараз має чудове почуття гумору!). Клас був чудовий, дружний, всього 17 учнів. Тут, у школі , він зустрів своє перше і єдине на все життя кохання - Майю Миколаївну. Кохання було міцним, випробуваним, сильним…Разом вони прожили 60 років! Перші вірші він присвятив їй - своїй єдиній, неповторній.  

 Це був другий післявоєнний випуск. Анатолій  школу закінчив з золотою медаллю. Перед ним було відкрито шляхи до всіх ВУЗів Радянського Союзу. Ким бути? Льотчиком, актором, військовим…? Анатолій Дмитрович обрав професію на все життя - він без екзаменів вступив до Донецького політехнічного інституту.  

Після навчання Анатолій Дмитрович поїхав працювати на Волинь, де будувалися шахти. На той час він уже був одружений, Майя вчилася в Києві. Інститут вона закінчила на рік пізніше. Там , в Києві, народилася перша донька. Три роки Анатолій Дмитрович працював в Донецькому науководослідному інституті, а з 1960 році, коли в експлуатацію здали шахту «Білицька», до 2007 року, переїхав до Білицького. І з цього часу вся його енергія, весь запал душі, все здоров’я було віддане справі життя – гірництву. Майя Миколаївна за направленням влаштувалась в лабораторію на Білицький хлібокомбінат. Тут, в Білицькому, народився син  Дмитро – моряк, обійшов всю Земну кулю, зараз мешкає в Ізмаїлі.

 Анатолій Дмитрович 5 років працював прохідником, потім 5 років очолював шахтний партком, був начальником зміни, 5 років віддав роботі в ШСУ і 20 років – гірничій безпеці. Він - людина дуже вимоглива (і до себе, і до інших), іноді навіть прискіплива. Але гірнича праця не терпить помилок або недбальства. Кожна помилка - це людське життя: вугілля дається країні дорогою ціною. Але крім паперової роботи була і робота з людьми. Він спілкувався з працівниками, їх родинами. Від шахти щотижня відвідував агітмайданчики у дворах. Із музикою, самодіяльністю…Читав лекції, розповідав про досягнення підприємства, спілкувався з людьми.

Анатолій Дмитрович з любов’ю і повагою згадує керівництво міста і шахти: Максименка Я.С., Голуба Ю.М., Пакіна П.Ф., Черкашина О.С., Титаренко В.В., їхній внесок в розбудову міста. Анатолій Дмитрович розповідав нам, як переміщали пам’ятник загиблим воїнам від траси до парку, де він і зараз знаходиться, як 25 років насаджували міський парк :восени насадять молоді деревця – весною або не всі прийнялися, або хтось позламував частину саджанців.

 Анатолій Дмитрович – ініціатор багатьох     проектів,     які знайшли втілення в нашому місті. Ще коли він працював задумав створити в Білицькому меморіал біличанам,         що     загинули     на виробництві. Але для цього треба було      перевернути         гори паперу, відвідати архіви різних підприємств області. Анатолій Дмитрович разом з

дружиною відвідував одну шахту за іншою, збирав крупицями потрібну інформацію.  В результаті декілька років назад у нас в центрі міста відкрили Алею  пам’яті загиблим шахтарям: красиве, затишне місце, де на мармурових плитах вибиті імена тих, хто віддав життя нелегкій шахтарській справі.  

При вході на Алею зараз стоїть каплиця Святої Варвари. В її будівництво теж Анатолій Дмитрович  зробив свій

внесок: він їздив з одного підприємства до іншого, зустрічався з керівництвом міста, шахт і збирав кошти на каплицю. Крім того він і сам брав участь в будівельних роботах. Ось яка це людина!

       Зараз Анатолій Дмитрович не працює, але він завжди чимось зайнятий. Займається господарством (після хвороби Майя Миколаївна два роки як померла), відвідує засідання клуба місцевих поетів і письменників «Пишущая братия», пише вірші: Анатолій Дмитрович  -автор слів Гімну міста Білицьке, видає свої книги, бере активну участь в громадському житті міста    і         країни.     Він    був    членом

Комуністичної Партії,  ідеї якої він палко відстоював, активно агітував молодь. Жодні вибори не обходять осторонь Копцова А.Д. Окрім того, у Анатолія Дмитровича ще дуже багато задумок  з благоустрою міста. Зараз він веде роботу з увічнення  в назві однієї з вулиць міста імені нашого         земляка,      біличанина        Героя

Соціалістичної праці Чабана Ф.Г.

 Анатолій Дмитрович зустрічається       з молоддю, із задоволенням ділиться своїми спогадами. Він з радістю відгукнувся на пропозицію        гуртківців   зустрітися   й поспілкуватися. В своїй затишній альтанці Копцов А.Д. розповідав про своє життя, ділився спогадами, навчав нас. За гостинно накритим столом ця людина, яка багато побачила й

зробила за все своє життя , сказав нам те, що завжди було його життєвим кредом : «Треба працювати. І треба любити людей!» 

Його життя –  приклад для кожного. Все, зроблене ним,  зроблено з безмежною любов’ю до людей і рідного міста.

Гімн територіальної громади м. Білицьке.

 

Слова - Анатолій Дмитрович Копцов Музика - Олена Олімпіївна Губа

 

На давніх землях Добропілля

Є  Білицьке - коштовний діамант,

В ньому шахтар, в людськом сузір`ї, - Основа для життя, його гарант.

 

Єднайсь, громадо, і в віках, і нині. Батьки, сини, онуки-трударі.

У Білицькому місті України

Нехай зірки Вам сяють на копрі!

 

Краса беріз і цвіт каштанів - Це свіжий подих рідної землі, Їх працьовиті біличани,

З любов’ю зустрічають на зорі.

 

Єднайсь, громадо, і в віках, і нині. Батьки, сини, онуки-трударі.

У Білицькому місті України

Нехай зірки Вам сяють на копрі!

 

З джерела шахти хай вугілля

Тече безперервно на-гора,

Щоб Білицькому місту Добропілля Завжди лунали Слава та Ура!

 

Єднайсь, громадо, і в віках, і нині. Батьки, сини, онуки-трударі.

У Білицькому місті України

Нехай зірки Вам сяють на копрі!

 

 

 

МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ФЕРМЕРА

 

Автори: Качина Анастасія (7 клас), Онищук Данило (7 клас), Попова Валерія (5 клас), Грищенко Аліна (4 клас)

туристсько –краєзнавчий гурток  «СЛІДОПИТИ» Водянська ЗОШ I – III ступенів № 11  Добропільської міської ради

Керівник: Качина Яна Андріївна

Водянська ЗОШ I – III ступенів № 11  Добропільської міської ради, вчитель історії, керівник гуртка

у

та

керівник, й бухгалтер, й економіст, й агроном, юрист і навіть тракторист, слюсар. Звісно, немає таких людей, котрі мали б одночасно всі ці професії, відповідну освіту. Тому фермер продовжує навчатися навіть все життя. Накопичує власний досвід, переймає досвід своїх колег й постійно потребує нової інформації. 

 Серед живописних пейзажів Добропільського району, у селі Шевченко, розташовано фермерське господарство «Олена». В ньому є і крупний рогатий скот, і вівці, нутрії й багато видів птахів: страуси, цесарки, голуби, декоративні й звичайні кури. А все починалося 12 років тому, з невеличкого захоплення незвичайними        птахами. Спочатку для краси, потім вирішили   збільшити господарство – так й почався бізнес. 

    Герой          нашого краєзнавчого    дослідження– Вадим     Олександрович Савчук, власник фермерського господарства «Олена». У 2000 році він почав     займатися   сільським господарством на території с.

                                                                                                                                        Шевченко     Добропільського

району. Часи тоді були важкі для початку будь – якого бізнесу, тож розпочати вирішили з самого малого. Це насамперед було свиноводство, потім завели три корови й дві телички – ось й весь старт. А потім, з часом, з щоденною важкою працею прийшли до великого господарства. Зараз на сімейній фермі родини Савчуків нараховується до 60 голів крупного рогатого скота, племенні бики, коні, до 30 свиноматок, до 200 голів вівець та кіз. А ще є коштовні породи нутрій, багато птахів різних порід, але улюбленцями господаря завжди були голуби. Саме це захоплення було у Вадима Олександровича з дитинства, переросло у доросле хобі, з багатьма цікавими людьми зустрівся у житті завдяки цьому. Й можливо, захоплення голубами привело господаря до нового цікавого кроку – розведення страусів. 

  Є у нашого героя свій девіз «Все для душі», й не полюбляє він, коли заходить розмова про гроші, тобто про вигоду з господарства. Бо про це може казати тільки той, хто ніколи не працював на селі, не пробував зрозуміти працю від самого світанку до глибокої ночі, без вихідних та відпусток, тому що на початку розвитку ферми все робили тільки своїми силами, мріючи про збільшення. А зараз, звісно, є й робітники, але звичка знаходитись на фермі щодня, можна сказати жити там, все контролювати, знати кожний куточок залишилася. Не можна покинути свою справу, яку ти піднімав, просто душа не витримає… І тільки там, на фермі, можна зустріти господаря, звідти й починали ми своє дослідження.

    Зараз робота        на господарстві спрямована на розведення крупного рогатого скота та вівець, тому що свиноводство    виявилося неприбутковим.     Є       тільки свиноматки         з        молодим приплодом,    яке    відразу     ж забирають на продаж. Але в нашому регіоні є й ферми, сільські господарства, а нас зацікавило   незвичне захоплення     господаря   – розведення страусів. Господар

особисто доглядає за новими мешканцями, розповідаючи, що це не складно, але дуже відповідально. А ці екзотичні птахи дуже кмітливі, полюбляють спілкування, відразу ж впізнають господаря. А з чого ж почалося це незвичне для нашої місцевості заняття – страусоводство? За словами Вадима Олександровича є заснований бізнес, але він обов’язково повинен бути відрадою для серця. Скільки існує ферма, стільки й була ідея зайнятися розведенням страусів. Постійно буваючи у відрядженнях по роботі у Херсонській     області, познайомився з власниками       страусиної ферми у м. Мелитополі. Зацікавився цією ідеєю, побачив на власні очі і відразу      ж       загорівся бажанням       мати цих екзотичних птахів. І знов потрібно         було розпочинати нову справу: багато        читати, спілкуватися     з        іншими фермерами. Але не злякався труднощів. Вирішив спочатку спробувати з малого. В серпні 2011року  на  Мелитопольській фермі закупив 10 страусів місячного віку, а в цьому році ще 10 страусенят двопалої чорної африканської породи. 

 За цей час, шляхом проб і помилок, були підібрані корма, необхідні для нормального розвитку птахів й отримання здорового приплода, визначені оптимальні умови утримання страусів й догляду за пташенятами в перший час. Так що зараз всі ці проблеми позаду й робота йде по перевіреній схемі, дозволяючи приділяти більше уваги саме розвитку страусиної ферми. Господар називає своїх птахів «діти» й, схоже, їм дуже подобається це ім’я.  Коли ми потрапили на ферму, звісно, що очікували побачити стадо птахів, котрі голосно галдять, бігаючи по подвір’ю. Але на фермі все було спокійно, страуси – птахи мовчазні. Від самок ми не почули ні звука, а самці тільки лише видають низький гул. Розміри страусів вражають відразу: ріст дорослого птаха 2 – 2,5 м, причому         важить        ця «пташка» до 150 кг.

«Ми      вирощуємо африканських страусів, вони найбільші серед бігаючих птахів. Навіть пір’я у них довжиною 80 – 120 см», - говорить Вадим Олександрович. Частина птахів з сірим опіренням, інші чорні.

Господар         ферми пояснює, що «брюнети» - це самці, а з невзрачним опіренням – самки».

  Африканським страусам прийшовся до душі український клімат. «Нашу зиму вони переносять прекрасно, -ділиться спостереженнями господар, - особливо полюбляють купатися у снігу. Пух та перо – найкращий ізолятор, коли дуже холодно, страуси опускають крила, щоб зігріти лапи».

  На фермі створені всі умови для життя цих птахів, для дорослих страусів окремий вольєр,  велике літнє пастбище, огорожене тільки дубовими балками. Страус птах, який не розуміє своєї сили, тому був випадок, коли вже подоросліші «дітки» вибили балки з сосни. А маленькі чотирьохмісячні страусенята знаходяться окремо, дуже полюбляють, коли до них приходять гості, витанцьовуючи свої екзотичні танці. Господар розповідає,що у кожного птаха свій характер: є добродушні, але й багато забіяк. Це такі безстрашні птахи. Наприклад , якщо на страуса надходить небезпека, то він може піти в атаку, що мало не покажеться. Але нам ці птахи були тільки раді, з задоволенням йшли на спілкування. 

 А ось у пісок, як прийнято вважати, страуси ніколи не ховають голови. «Це все видумки, - впевнен Вадим Олександрович, - судіть самі – у птахів великі очі, відкрита вушна раковина. Якщо страус затовкає голову у пісок, то у буквальному розумінні слова й осліпне». За його словами, скоріш за все цей міф виник через те, що дійсно птахи часто, щоби… його з’їсти. Вони їдять пісок та гальку для того, щоб ці елементи допомогли при травленні їжі.

 У своєму сімейному бізнесі Вадим Олександрович не одинок, його правою рукою є дружина Савчук Наталя Миколаївна, допомагають діти, син Валентин та донька Олена, на честь якої й названо фермерське господарство. Господар пояснює, що не любить загадувати наперед, але в планах є ідея збільшення господарства, розбудова саме страусиної ферми. Із задоволенням приймають учнів на екскурсії, з захопленням розповідають про своє господарство. А ми можемо тільки побажати успіхів у цих починаннях та впровадженні таких цікавих ідей.

 

У ВОЙНЫ НЕ ЖЕНСКОЕ ЛИЦО

 

Авторы: Ануфриева Екатерина (11 кл), Мищенко Вероника (11 кл)

Белицкая ОШ I-III ступеней №8 Добропольского городского совета, краеведческий кружок «Джерело»

Руководитель: Безверхняя Татьяна Николаевна 

Белицкая ОШ I-III ступеней №8 Добропольского городского совета, учитель историии, руководитель кружка

 

...Да разве об этом расскажешь В какие ты годы жила!

Какая безмерная тяжесть На женские плечи легла!..

                                            М. В. Исаковский 

      «Русской женщине»

              Всякий раз, когда угроза нависала над Родиной, женщина вставала на ее защиту. Если вспомнить нашу историю, то можно найти множество примеров,  подтверждающих эту истину. Во все времена женщина не только провожала на битву

мужа, сына, брата, горевала, ждала их, но в трудное время сама становилась рядом с ними. Еще Ярославна поднималась на крепостную стену и лила расплавленную смолу на головы врагов, помогая мужчинам защищать город. Пережить огонь, ужас войны способны очень сильные люди, поэтому принято считать войну мужским делом. Но трагизм, жестокость, чудовищность войны заключается в том, что вместе с мужчинами плечом к плечу встают и женщины, которые идут убивать и погибать. Сущность войны противоречит человеческой природе, а тем более женской природе. Впрочем, женщины всегда присутствовали на войне в качестве маркитанток, сестер милосердия. Женщина-воин - это становилось событием невероятным, редким, порождавшим массу легенд. Жанна д’Арк - великая героиня французского народа. Хотя если  вспомнить о ее печальной судьбе, что это как не месть мужского самолюбия? Не было на свете еще ни одной войны, которую бы развязали женщины, никогда участие их в войне не считалось нормальным и естественным. Женщины на войне совершают подвиги, ведут в атаку, спасают от смерти раненых, жертвуя собственной жизнью. Они не думают о себе, спасая других. Чтобы защитить Родину и отомстить за родных им людей, они готовы отдать последние силы. 

В мир приходит женщина, чтоб свечу зажечь. В мир приходит женщина, чтоб очаг беречь

В мир приходит женщина, чтоб любимой быть.

В мир приходит женщина, чтоб дитя родить.

В мир приходит женщина, чтоб цветам цвести.

В мир приходит женщина, чтобы мир спасти.

«У войны - не женское лицо….»

      В трагические годы Второй мировой войны женщины заменили мужчин у станков и на поле. Более половины всех рабочих на предприятиях были женщины, 75% – на селе… Женщинам было трудно, они учились и работали одновременно. Лозунг «Все для фронта, все для Победы» определял жизнь многих в годы  войны. 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Все, что мы знаем о женщине, лучше всего вмещается в слово «милосердие». Есть и другие слова — сестра, жена, друг и самое высокое — мать... Женщина дает жизнь, женщина оберегает жизнь. «Женщина и жизнь — синонимы» — так начинается документальная повесть  белорусской писательницы С. Алексиевич «У войны - не женское лицо». Собранные рассказы рисуют облик войны, обвиняют фашизм в том, что«…женщине пришлось стать солдатом», в том, что «женщина убивала». Да, в нашем представлении женщина—это нежное, хрупкое, безобидное существо, которое само нуждается в защите. Но в те ужасные военные годы женщине пришлось стать солдатом, идти защищать Родину, чтобы сберечь жизнь будущим поколениям.

   В годы Второй мировой войны    женщина     стреляла, убивая врага, обрушившегося с невиданной жестокостью на ее дом, ее детей, родственников и близких.         Вот    отрывок      из рассказа Клавдии Григорьевны Крохиной, старшего сержанта, снайпера. «Мы залегли, и я наблюдаю. И вот я вижу: один немец    приподнялся.       Я щелкнула, и он упал. И вот,

знаете, меня всю затрясло, меня колотило всю». И не единственная она была такая. Не женское это дело — убивать. Все они не могли понять: как это можно убить человека? Это же человек, хоть он враг, но человек. Но этот вопрос постепенно исчезал из их сознания, а его заменяла ненависть к фашистам за то, что они делали с народом. Мы  много слышали о зверствах фашистов, но то, что прочитали в этой книге, произвело на нас огромное впечатление. Вот только единственный пример, хотя в этом произведении их сотни. «Подъехали машины-душегубки. Туда загнали всех больных и повезли. Ослабленных больных, которые не могли передвигаться, снесли и сложили в бане. Закрыли двери, всунули в окно трубу от машины и всех их отравили. Потом, прямо как дрова, эти трупы бросили в машину».

    И как мог ктонибудь в то время думать о себе, о своей жизни, когда        враг   ходил          по родной   земле          и        так жестоко        истреблял

людей. Эти «обыкновенные девушки» и не задумывались над этим, хотя многим из них было по шестнадцать-семнадцать лет, как и нашим ровесницам сегодня. Но в один день мир для них разделился на прошлое — то, что было еще вчера: последний школьный звонок, выпускной бал, первая любовь; и войну, которая разрушила все их мечты. Вот как началась война для медсестры Лилии Михайловны Будко: «Первый день войны... Мы на танцах вечером. Нам по шестнадцать лет. Мы ходили компанией, проводим вместе одного, потом другого... И вот уже через два дня этих ребят, курсантов танкового училища, которые нас провожали с танцев, привозили калеками, в бинтах. Это был ужас... И я сказала маме, что пойду на фронт».

А Вера Даниловцева мечтала стать актрисой, готовилась в театральный институт, но началась война, и она ушла на фронт, где стала снайпером, кавалером двух орденов Славы. И таких историй об искалеченных жизнях множество. У каждой из этих женщин была своя дорога на фронт, но их объединяло одно — желание спасти Родину, защитить ее от немецких оккупантов и отомстить за смерть близких. «У нас у всех было одно желание: только в военкомат и только проситься на фронт», — вспоминает Татьяна Ефимовна Семенова из Минска.

 Конечно, война — это не женское дело, но эти «обыкновенные девушки» были нужны на фронте. Они были готовы к подвигу, но не знали девчонки, что такое — армия и что такое — война. Пройдя шестимесячные, а то иногда и трехмесячные курсы, они уже имели удостоверения медсестер, зачислялись саперами, летчицами. У них уже были военные билеты, но солдатами они еще не были. Тяжело было привыкнуть к постоянным бомбежкам, выстрелам, убитым и раненым. «Я до сих пор помню своего первого раненого. Лицо помню... У него был открытый перелом средней трети бедра. Представляете, торчит кость, осколочное ранение, все вывернуто. Я знала теоретически, что делать, но, когда я... это увидела, мне стало плохо», — вспоминает Софья Константиновна Дубнякова, санинструктор, старший сержант. 

Трудно было женщине и в тылу. Более половины всех рабочих на предприятиях были женщины, 75 процентов – на селе. Был налажен выпуск мин, снарядов, патронов, самолетов, парашютов, перерабатывали мясо, зерно. Женщинам было трудно, они учились и работали одновременно. 

 Лозунг «Все для фронта, все для Победы» определял жизнь многих в годы  войны. 

Их остались лишь единицы: тех, кто видел своими глазами, кто ощутил на себе порох, кровь и страх, кто выжил во Второй мировой войне. Одной из тех, в чьих глазах появлялись слёзы после слов война, была Щербинка (Дубина) Ольга Петровна.

Ольга Петровна родилась 25 октября 1926 года в селе Каменка Добропольского района в семье крестьян.

Отец, Петр Климович – коммунист, работал Щербинка председателем колхоза «Красный партизан». Ольга Петровна Мать, Екатерина Тихонова – колхозница.  

У Ольги было счастливое детство, как и у всех ее ровесников. Родная земля Добропольского края ласкала ясным солнышком, поила настоем волшебных трав и цветов на душистых лугах, купала кристально чистой водой реки Бык, кормила вкусным хлебом и молоком. Но в один день все оборвалось, все закончилось: и счастье, и юность, и смех звонкий. Все в один миг: надежды, девичьи мечты перечеркнула война.

Черный 1941 год стал самым тяжелым для всего советского народа. Когда началась война, семья сразу же эвакуировалась, так как первыми расстреливали коммунистов, их родственников. Жили они в Ростовской области, а в 1942 году уехали за Волгу, под Сталинград.

Вскоре судьба на долгие годы развела ровесников, односельчан. У каждого была своя фронтовая дорога, свой боевой путь в родной Донбасс.

«Мне тогда было 16 лет. Все работали на оборонительных рубежах, я со своими сверстниками рыла окопы. Было так тяжело, страшно и холодно, что однажды я не выдержала, бросила все и убежала к отцу», - говорит Ольга Петровна.

Если бы меня спросили вдруг:

«Как девушкам служилось на войне?»,

Вспоминая фронтовых подруг,

Сказала б: «Трудно было нам вдвойне».

По зову Родины и собственных сердец,

Еще не позабыв свои игрушки, Как наши братья, сестры, мать, отец, Мы шли туда, где грохотали пушки.

 

Отец ее был старшиной радиороты 17-го отдельного гвардейского батальона связи. Увидев свою дочь, Петр Климович заплакал и сказал: «Ты же комсомолка, в военное время за то, что ты убежала, судить      будут».       Ольга     тоже плачет: «Папка, я соскучилась, есть хочу». Петр оставил свою дочь в части.  

Но в один в момент, когда

Ольга    шла   на      кухню         с котелком, ее увидел командир батальона, майор Михайлов и

приказал своим убрать постороннюю. Однако отец и командир роты вступились за юную комсомолку: «Она грамотная, будет хорошим связистом». После чего, Ольга приняла присягу, получила форму, паек, стала настоящим солдатом. Правда, в документах пришлось приписать 2 года к возрасту, чтобы остаться в роте.

Ольга была связисткой, и уже в августе 1943 года, ночью,  поступила информация, что немцы атакуют. Но сообщить Ольга не смогла – связь прервалась. Однако Ольга не растерялась, собрала все силы, вышла на улицу и закричала: «Боевая тревога!». Бойцы услышали, заняли оборону и отбили атаку.

Далее двинулись на Ворошиловград, освободили много станиц. Затем шесть месяцев стояли на переформировке – батальон был обескровлен.

18 августа 1943 после полуторачасовой артподготовки начались кровопролитные бои за Саур - Могилу. Казалось, горели небо и земля, сотни танков, тысячи бойцов сошлись в смертельном поединке, каждый сантиметр земли был полит кровью. Высота переходила из рук в руки по несколько раз. 

Здесь решала судьбу Донбасса вместе с тысячами советских солдат и командиров, комсомолка, связная Оля Дубина. 

Мужество, героизм, доблесть наших бойцов врезались в памяти Ольги на всю жизнь: 30 августа 1943 на Саур Могиле взвился красный флаг. Теперь никто и ничто не могло остановить советских бойцов в едином порыве: освободить Донецкий край от фашистов. 

Это была первая победа рядовой Оли, Ольги Петровны, и была она добыта  в битве за родной Донбасс. А уже 8 сентября 1943 года она в составе своего 17того отдельного батальона связи освобождала город Сталино (Донецк). 

Никогда Ольга Петровна не забудет, как тепло и сердечно встречала их, освободителей, столица Донецкого края. Взрослые, а особенно дети, плакали от радости, без конца спрашивали: «Вы наши? Мы знали, что Вы придете! Мы ждали Вас!!!». И тихонько просили кусочек хлеба. 

Солдаты, а особенно девушки, отдавали свои «гвардейские» пайки: хлеб 800 грамм, сахар 35 грамм и шоколад, - деткам.

 «Было нас 28 девушек, - говорит Ольга, - боевых подруг. И все остались живы! Жили очень дружно, никогда не ссорились. В свободное время штопали вещи, пели песни. Как кто-то получит письмо – все вокруг собираются и читают, этим жили. Трудно нам было. Везде мужчины. Одежда – ватные брюки, шинель, шапка-ушанка, плащ-палатка. Спали,  где придется: в окопах, в сараях, летом – прямо на земле, зимой – в блиндажах.

Купались так. Бочка с горячей водой, на четырех палках – плащ-палатка, вот такая фронтовая баня. Вымоешься кое-как, шапку наденешь и все. Если зима, то волосы замерзали. Но было такое напряжение, что даже не болели. Только когда нас разместили по жителям, где банька была у каждого – вот тогда уж отмывались! С хозяевами делились пайком. Нам выдавали по 800 г хлеба, сахара немного. Полевые кухни привозили горячее, если можно было приехать. Иногда из Америки присылали тушенку, шпик, прессованную колбасу».

После торжественного митинга в честь освобождения Сталино - Донецка снова велись бои. Теперь Ольга Петровна уже освобождала Правобережную Украину. При форсировании Днепра за налаживание бесперебойной связи  в свои неполные 17 лет  Оля получила свою первую медаль «За боевые заслуги». 

Вторую боевую медаль Ольга Петровна  получила при освобождении Белоруссии – в операции «Багратион» за бесперебойную связь. Десять часов Ольга простояла в холодной воде по пояс, с катушкой на шее, с карабином и боеприпасами – она мужественно держала связь. По-другому нельзя было.

Ольга была ранена, не смотря на это, она получила благодарность за действия в Бобруйском направлении. Весной 1981 года Ольга Петровна побывала в Хатыни, Минске, Бресте, где встречалась с однополчанами. Тогда собралось больше 30 человек.

Вскоре «летучая» 5-я армия, где служила Ольга, освобождала восточную Пруссию. По словам Ольги Петровны, их армию называли «летучей», потому  что она была на колесах и очень быстро передвигалась. Боевой путь мужественной связистки Оленьки Дубины отмечен 2 медалями «За боевые заслуги», медалями «За взятие Кенигсберга», «За взятие Берлина », «За победу над Германией». Вместе с советскими бойцами Ольга Петровна оставила свой автограф на стенах Рейхстага «Я из Белоруссии, пришла мстить вам, гадам». Ольга Петровна вспоминала: «После взятия Берлина, в Чехословакии громили Зандерсецев, как вошли и вышли, все горело. Война уже закончилась, а сколько еще гибло наших людей...»

 Так и прошла Ольга Петровна Щербинка (Дубина) с боями от Сталинграда до Берлина.

 4-й украинский фронт – освобождение Донбасса -1943 год.

1-й Белорусский фронт – освобождение Белоруссии -1944 год.

1-й украинский фронт – взятие Берлина, освобождение Чехословакии.

 

После войны мужественная

коммунистка вернулась в родное село. В 1946 году в день Победы Ольга расписалась в ЗАГСе с Николаем Яковлевичем Щербинкой. До войны они росли на одной улице, вместе пасли гусей и ходили в школу.

Николай Яковлевич служил стрелкомрадистом в 17-й

воздушной армии. Трижды выпрыгивал из горящего самолета, 11 раз был ранен, 3 осколка врачи так и не смогли удалить. Он чудом выжил, когда тяжело раненный несколько дней лежал под двойным обстрелом: русские не могли спасти, а немцы не могли взять в плен.

Всю жизнь они были вместе, воспитали сына. Однако в 1975 году муж умер. А Ольга Петровна, будучи на заслуженном отдыхе, была членом совета ветеранов, принимала активное участие в патриотическом воспитании молодежи, посещала школы, детсады, ПТУ, дома-интернаты для престарелых.

                                                                                                                              Умерла        Щербинка        Ольга

Петровна, не дожив менее месяца до 67-й годовщины победы, ей было 85 лет. 

    Женщины на войне… Наравне с мужчинами,          преодолевая        величайшие трудности  военных лет, не щадя сил, они делали все, что требовалось для победы над врагом: собирали средства в фонд обороны страны, продукты и одежду для населения, пострадавшего от оккупантов, становились донорами,оказывали помощь      раненым, мужественно сражались с фашистскими захватчиками на фронте, проливая кровь и расставаясь с жизнью…Для того, чтобы родная земля вновь была свободной, чтобы счастье и мир опять стали обычной жизнью трудового человека. 

Да, нелегко давалась юным девушкам  солдатская наука. Потребовалось обуть кирзачи, надеть шинели, привыкнуть к форме, научиться ползать по-пластунски, стрелять… 

    И мы думаем, что только благодаря поддержке,  храбрости и смелости  этих девушек мы смогли победить в этой войне. В экстремальных условиях женщина, это хрупкое, эмоциональное создание, оказывалась сильнее, выносливее мужчин. Дальний поход на 30–40 км, лошади падают, мужчины падают, а женщина идет и песни поет!   Во время войны от 800 тысяч до 1 миллиона женщин воевало в морской пехоте, в санитарных батальонах, в войсках ПВО, были снайперами, летчицами, связистами, воевали в подполье, партизанских отрядах. 150 тысяч женщин награждены орденами и медалями, 86 получили звание Герой Советского Союза.

 

 Трудно было женщине и в тылу. Более половины всех рабочих на предприятиях были женщины, 75 процентов – на селе. Был налажен выпуск мин, снарядов, патронов, самолетов, парашютов, перерабатывали мясо, зерно. Женщинам сначала было трудно, они учились и работали одновременно. Девиз: «За себя и за мужа, ушедшего на фронт, – по 200–300%». В госпитали и больницы были привлечены домохозяйки, пенсионеры, студенты, старшеклассницы. Они мыли, убирали, стирали, писали письма, вязали шарфы, варежки, носки, шили белье, кисеты, собирали посылки на фронт. Донорами тоже были женщины.

 На селе женщины сели на тракторы, комбайны. Они пахали, сеяли, убирали. На своих огородах выращивали овощи не только для себя, но и для семей фронтовиков, вдов, детей, инвалидов. Часто приходилось есть отруби, в которые добавляли лебеду, крапиву, конский щавель, заготавливали ягоды, грибы, солили капусту.

Женщины отдавали все сбережения на строительство танков, самолетов. Женщины, проводившие на фронт своих мужей, сыновей, дочерей, ждали от них весточки и поддерживали друг друга, если получали «похоронки».

Завтра мы проснемся и над нами будет сиять солнце. Хочется быть уверенной, что оно будет светить и на следующий день, и через месяц, и через год. И именно для того, чтобы мы жили беззаботно и счастливо, чтобы это «завтра» для нас состоялось, те девушки - наши ровесницы — семьдесят лет назад шли в бой.

Давно отгремели бои Второй мировой войны, смолкли канонады,  но не стихает военная напряженность. И мы должны помнить, что новая война может убить жизнь на земле, и этого нельзя допустить. «Женщины особенно остро ощущают ужас угрозы войны, стремясь сделать все, чтобы отвести от нынешнего и грядущих поколений опасность катастрофы». «У войны - не женское лицо»… У нее лицо смерти, поэтому женщины всего мира отдают все свои силы борьбе за мир, задавая себе вопрос:

Много ли ты сделала, скажи,

Для того, чтоб вновь не раскололось

Небо над ребячьей головой,

Чтоб не превратился горна голос В нарастающий сирены вой?

 

Женщины, как никто другой, понимают: человечеству ничто не должно угрожать, потому что самое священное право людей - это право на жизнь! 

Честь, слава и хвала им, женщинам, ставшим в ряды воинов. Те, кто вернулись домой после победы, отстраивали разрушенное, возводили новое, обзаводились семьями, воспитывали детей.

Мы, молодое поколение, с благодарностью вспоминаем всех, кто обеспечил мир во всем мире. В канун юбилея Победы хочется сказать все ласковые и добрые слова, какие есть на свете, всем нашим победителям. И вручить им саме красиве  цветы, какие только растут на нашей планете. И этого будет мало. Они заслуживают большего. Мы в неоплатном перед ними долгу!

Низкий поклон и большое «спасибо» вам, ветераны Второй мировой, за ратный подвиг в тяжелое для нашего Отечества время. Ваши героизм и мужество, проявленные в боях за свободу и независимость Родины, вечно будут жить в памяти поколений.

Хочется, чтобы нашим героям запомнилась 70-я годовщина Победы. Они так быстро уходят от нас – такие сильные духом и в то же время такие беззащитные в условиях нынешнего времени. Поэтому нужно сделать все возможное, чтобы внести радость в каждый момент их жизни. Добрым делом, теплым словом. Не останемся безучастными к судьбе тех, кто отдал столько сил и здоровья в борьбе за мир! Выслушаем всех оставшихся в живых. Пусть на их героических примерах учатся и мужают новые поколения.

ЛИТЕРАТУРА.

1.Алексиевич С. У войны – не женское лицо. Минск, 1985. С. 101

2.Великая Отечественная война 1941 – 1945: Энциклопедия. М., 1985. С. 270.

3.В памяти храним…Донецк:Донеччина,2006,

4.Донетчина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 г. Донецк:

Донеччина, 2008

5.Слова, пришедшие из боя: Статьи. Диалоги. Письма. Вып. 2. М., 1985.С. 98.

6.Отечественная война. Сборник документов, М., 1941.

Материалы  из  личного архива  Щербинки О.П. Интернет ресурсы

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ…

Автори: Кузіна Дар’я, Мотрич Анна учениці 8 класу Білозерської ЗОШ І-ІІІ ст. №18 Добропільської міської ради

Керівник: Зоріна Оксана Вікторівна  

Білозерська ЗОШ І-ІІІ ст. № 18 Добропільської міської ради, директор школи

 

Одного разу ми їхали маршрутом «Білозерське – Краматорськ» і нашу увагу привернув пам'ятник, який з’явився на цьому шляху зовсім недавно. 

Зупинившись, ми побачили, що меморіал зведений на честь загиблих в зоні АТО: Андрія Амбросімова, Юрія Сітяєва та Андрія Дерило. Одразу перед     нами постало       дуже багато питань: що це за люди, та чому їм так вдячні, хто ініціював встановлення меморіалу? Питання є, але зрозуміле одне: вони загинули, щоб ми жили.

Свої пошуки ми розпочали звісно з Інтернету і нам стало відомо, що одні з перших втрат серед українських військових сталися в Добропільському районі. Вже було захоплено сусідні міста,       скрізь          майоріли    триколори.

Добропільські патріоти захищалися, як

могли, аж поки на допомогу не прийшла армія. Це були наші сусіди з

Дніпропетровської області. 93-я окрема механізована        бригада однією з перших розташувалася в Добропільському районі. Один з блокпостів        другого       батальйону тактичної групи встановили на трасі Добропілля - Краматорськ. До       блокпосту   під’їхали    дві інкасаторські машини, бойовики вийшли і почали вимагати  від бійців        скласти       зброю.        Після відмови був миттєво відкритий вогонь.    Основний   вогонь

противник вів з «зеленки» поблизу блок-посту. Щільним вогнем противник намагався притиснути наших бійців до землі. Бійці 93-ї бригади вступили в бій.

Першими зреагували бійці-добровольці - досвідчений танкіст Юрій Сітяєв з танкового взводу і молодий 21-річний Андрій Абросимов з 6-ї роти, механікводій БМП. Під обстрілом противника вони вступили в бій, і першими прийняли удар. Їх накривали з підствольних гранатометів, бив РПГ. Розгромити блок-пост 93-ї бригади не вдалося. Повторити сценарій Волновахи супротивник не зумів. Бойові машини залишилися неушкодженими. Вогнем наші воїни завдали диверсантам втрати. Один з диверсантів був убитий прямо на блокпосту, куди він підійшов, кілька тіл було вивезено. Наші бійці зібрали трофейні автомати.        

Війна… Яке жахливе слово… Вже два роки не вщухають бої на Сході нашої країни, два роки проливають      кров найкращі українські      сини за       волю

Батьківщини. За цей час з’явилася вже не сотня, а ціла Небесна Гвардія наших захисників, які стали янголами-охоронцями своєї України.

Працюючи з електронними джерелами, ми звернули увагу на

той факт, що урочисте відкриття меморіалу висвітлювала журналістка Яна Рубан. Написали їй електронного листа та отримали згоду про надання допомоги та фотографії з даної події. Під час зустрічі, Яна наголосила, що може допомогти нам організувати зустріч з ініціатором встановлення меморіалу Миколою Борисовичем Стрепоченко, який є депутатом Добропільської міської ради, членом партії «Блок Петра Порошенко «Солідарність», директор СФГ «Агрос» та проживає в смт. Святогорівка. Зустріч з ним була дуже цікавою. Він розповів, що ідея встановити меморіал була давно, про події травня 2014 року знав дуже багато, так як сам був патріотом та надавав допомогу у захисті українських рубежів.  Перше, що було їм зроблено це направлені запити до міського військового комісаріату для встановлення імен загиблих. Отримана відповідь дала змогу зв’язатися з родичам загиблих та отримати більш точну інформацію про їх життя. Микола Борисович нам розповів про кожного з них:

 

                                                                                                                      Дерило          Андрій         Борисович

(23.10.1977- 09.06.2014),  кулеметник механізованого батальону військової частини – польова пошта В2830. 03.04.2014 року був мобілізований Новомосковсько - Магдалинівським ОМВК Дніпропетровської області  в зону АТО.

Наскрізне в шию, голову і лопатку. Складно уявити, як Андрій зміг вижити. За його життя лікарі Дніпропетровського госпіталю бороли майже півмісяця, на жаль, безуспішно. У рідному селі Висуванець Дніпропетровської області сусіди говорять про сім’ю Дерило як про чесних і працьовитих людей. На похорон Героя з’їхалися друзі і товариші по службі. Прощалися всім селом. «У мене залишилася його тепла шапка, вона зберігає запах його волосся, я її не стираю, - зітхає дружина загиблого

солдата Аліна. - Іноді беру її в руки, прижимаюсь особою. Здається, що він

поруч...».Похований на міському  цвинтарі с. Видвиженєц.

 

                                                                                                                   Сітяєв         Юрій         Миколайович

(03.02.1977-23.05.2014), механік – водій танкового батальону військової частини – польова пошта В2830.  Учасник миротворчих місій в Югославії, служив у танкових військах і ВДВ. Народився в Донецьку, жив у селі Кобеляки

Полтавської області. 02.04.2014 року був мобілізований Кобеляцьким РВК

Полтавської області  в зону АТО.

Дбав про доньку, був надзвичайно доброю і щирою людиною. Хороший друг, який знаходив слова підтримки для

кожного, вмів розрядити складну ситуацію дотепним жартом. Донька Аліна дуже сумує за батьком. Вони були в тісних стосунках, часто проводили вихідні разом. Їй складно звикнути до думки, що його обличчя немає серед рідних людей. Похований на міському  цвинтарі м. Кобеляки.

                                                                                                                  Абросімов       Андрій       Вікторович 

(28.07.1992-23.05.2014),  після навчання в Павлоградській ЗОШ І-ІІІ ст.  №11, він закінчив Західно-Донбаський професійний ліцей, служив у лавах «Десни» і працював в одній з торгових мереж міста. 03.04.2014 року був мобілізований Павлоградським ОМВК Дніпропетровської області в зону АТО. «Він і не міг по-іншому, — згадує друг загиблого Ігор. — Ще в березні, коли російські         бойовики    окупували Крим, Андрій сприйняв це дуже болісно. «У нас просто так забирають нашу землю, а ми сидимо склавши руки?! — обурювався він. — Та я готовий самостійно їхати в Крим і виганяти    окупантів!».                  Заступник командира бойової машини-навідник – оператор. Батько –        Абросімов Віктор Іванович, мати – Абросімова Ірина Яківна. Він був єдиною, пізньою та дуже довгожданою дитиною. Зараз літні батьки залишились без підтримки єдиного сина.  

 

Під час похорон бойові товариші Андрія згадували, що завдяки йому вони все-таки встигли взяти зброю і задіяти дві броньовані машини. Почався справжній бій. «І ми перемогли, — розповідали хлопці. — Один бойовик був убитий, ще двоє поранені. Терористи відступили. Ми кинулися до Андрія — сподівалися, що йому ще можна надати допомогу. Але він був вже мертвий». У тому бою загинув ще один наш військовий. Його розстріляли впритул, куля потрапила в серце. Він, як і Андрій, загинув миттєво. (газета «Факти» 29.07.2014).

Про те, як загинув син, мати Андрія дізналася вже під час похорон: «Ми ж не знали, що блокпост,  який він охороняв, бойовики обстрілювали чи не кожен день. — каже Ірина. —  З Андрійком мали зв’язок  по кілька разів на день, але він завжди бадьорим голосом відповідав: «У нас все спокійно. Не хвилюйтеся». Поговоривши з ним, включала новини. А там розповідали про бої. «Точно все в порядку? — передзвонюю. — Тут по телевізору показували...» «Вірте мені, а не телевізору, — відповів Андрій. — Журналісти завжди перебільшують». Якби ми тільки знали, що ніхто не перебільшував!». Похований на міському цвинтарі №2 м. Павлограда.  

В пам’ять про полеглих воїнів на місці трагедії небайдужі наші земляки встановили гранітний монумент. Він височіє уздовж дороги, на перехресті Краматорської і «Бамовської» траси. Урочисте відкриття пам’ятника відбулось 23 травня, у День Героїв, який щороку відзначають на честь українських вояків – борців за волю України в різни часи. Церемонію відкриття розпочав ініціатор цього заходу, депутат Добропільської міської ради Микола Стрепоченко. 

 Благочинний Краматорського округу Української православної церкви

Київського патріархату  протоієрей Костянтин у співслужінні духовенства Добропільського району освятив меморіальний комплекс та попросив, аби всі українці молилися за душі загиблих, які боронили нашу Батьківщину, молилися за мир на нашій священній землі.

«Не можна назвати цей захід офіційним.  – зазначив Микола Борисович - Це була надзвичайно зворушлива зустріч давніх знайомих – співслужбовців, командирів, місцевих патріотів, родичів загиблих воїнів, мешканців сусідніх сіл, які підтримували солдатів. Небайдужих людей було дуже багато, і багато теплих слів було сказано в пам’ять про полеглих героїв. Жінки, діти, навіть мужні чоловіки не стримували сліз. Сільський голова Тетяна Сидоренко крізь сльози промовила: «Боляче, що ця трагедія сталася на нашій Золотоколодязькій землі. Двоє загиблих – мої ровесники, третій віком, майже, як моя дитина. Я низько вклоняюся їх мамам. На жаль, в світі не існує слів, якими б можна було висловити співчуття. Найстрашніше – це хоронити своїх дітей. Дай Боже, щоб більше жодна українська мама не плакала від такого горя».

 

Своїми спогадами поділилися і бойові побратими загиблих вояків: колишній легендарний комбриг 93-ї бригади генерал-майор Олег Мікац, генерал-майор СБУ Віктор Ягун, командир 2-го батальйону тактичної групи

Василь Медведюк, сержант Олександр Гіді, співголова Добропільської громадської організації ветеранів АТО старший солдат в запасі 95-ї окремої аеромобільної бригади Сергій Кошунов. Вони пережили пекло, були в зоні АТО від самого початку, пройшли найгарячіші точки і у своєму зверненні просили лише одного: не забувати героїв, пам’ятати, якою ціною здобувається свобода.  

Яна Рубан згадує, що найзворушливішим моментом стали виступи родичів загиблих. Мами молодшого Андрія і Юрія – Ірина Яківна та Тетяна Петрівна, а також дружина другого Андрія – Аліна, дякували добропільчанам за небайдужість до пам’яті про їх хлопців. Неможливо описати, скільки болю в материнських очах. Ірина Яківна втратила єдиного сина – Андрієві не було ще й 22 років. Вона згадала, як часто син розповідав про місцевих мешканців, які про них піклувалися, смачно годували. Син Тетяни Петрівни – Юрій, також ділився з мамою розповідями про чудових людей, які живуть у Добропільському районі. «Мамо, я скоро в танк не влізу, так мене тут годують», - ділився враженнями солдат. Увесь цей час жінки мріяли побувати на місці загибелі своїх рідних, подякувати тим людям, які піклувалися про їх дітей, які й досі їх не забувають.  

Низький уклін рідним наших захисників, а хлопцям – вічна пам’ять. У них не було багато чого, у них не було досвіду, але своєю мужністю і своїми жертвами вони домоглися для всіх нас найголовнішого  - врятували мирне життя для сотень тисяч жителів Донбасу, в райони яких не прийшла війна. Вони врятували Україну. На встановленому монументі під прізвищами загиблих виблискує в сонячному сяйві надпис: «Герої не вмирають». Так, вони продовжують жити в наших серцях. Слава Україні! Героям слава!

 

 

 

 

 

 

 

 

ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ

 

Автори: Каплунов Степан (4а), Бондар Давид (8а)

НВК №1 м. Добропілля Добропільської

міської ради

                                                                                                             Керівник:             Кабова            Наталя

Володимирівна 

НВК №1 м. Добропілля Добропільської

міської ради, учитель

 

 

Братська могила радянських воїнів – сквер шахти «Алмазна», вулиця Молодіжна, 1.

15-16 лютого 1943 року в бою за Красноармійський рудник загинуло 14 радянських воїнів, на братській могилі яких у 1951 році встановлено пам’ятник. На прямокутному постаменті стоїть скульптура воїна зі стягом і каскою в правій руці. Біля підніжжя скульптури – лавровий вінок з написом: «Вечная слава героям, павшим в боях 1941-1945». 

Скульптура та вінок зроблено з залізобетону, постамент - з цегли. В період з 15 по 20 лютого 1943 року на місцевості, яка прилягає до селищ шахти 17-18 РСЧА (зараз шахта «Алмазна»), Комсомольський рудник, бойові дії вели частини 10 танкового корпусу (183 танкова бригада та ін.), а 2123 лютого - 18 танкового корпусу. В боях загинула значна кількість воїнів із цих підрозділів, а також

добровольців із місцевих жителів та партизан. Точна кількість їх не відома, тому що після відступу більшість тимчасових могил була зрівняна з землею, і до остаточного визволення (08.09.43 р.) не збереглась. 

 

В архівах обласного військкомату знаходяться списки на 45 воїнів, в тому числі двох жінок: рядову Дмитриєву Олександру Петрівну та військового лікаря        Плотникову         А.К.   (номери військових       частин        не      відомі). Перепоховання в        загальну     могилу відбулося в 1946 році і в цей час вже неможливо було розпізнати останки, документи       (наприклад,          металеві медальйони) були відсутні. Частина останків була розбита, не було окремих фрагментів (кінцівки, черепи), але за спогадами       місцевих     краєзнавців кількість останків була приблизно 70.

Пам’ятник на могилі встановили в 1946 році - це бетонна скульптура воїна (висота 2,5 м) в шинелі, без головного убору, з прапором в правій руці. Скульптура встановлена на постаменті із цегли (1,5 х 1,5 х 2,0 м). У підніжжя скульптури лавровий вінок з меморіальним написом «Вечная слава

героям во Второй мировой войне 1941-1945 гг.» Перед пам’ятником знаходиться надгробок. 

Нещодавно пам’ятник було демонтовано. Замість нього встановлено гранітний з написом: «У могилы святой встань на колени! Здесь лежит человек твоего поколения».

 

 

Командир 183 танкової бригади

Григорій Андрющенко

 

 

Бій в районі шахти тривав до пізнього вечора. Червоноармійці вели вогонь з за шахтних будівель, вагонеток, а також з терикону. 

Все поле шахти «Алмазна», де в даний час розташовується парк стадіону, було густо вкрите трупами німецьких солдат і їх підбитими танками. Керував групою прикриття комісар Е. М. Каминін, який загинув в бою на дворі шахти.

Атаки німців на позиції групи прикриття посилилися, були підтягнуті додаткові танкові групи. Під покровом ночі радянські солдати і самооборона міста Добропілля залишили свій останній рубіж оборони і відійшли до с. Степанівка Олександрівського району, де      перебували їхні основні сили.

 Їх     відступ       прикривав вогнем        кулемета,    важко поранений в обидві ноги М. Самойлов,     гірник         шахти Добропільської,          керівник місцевої        підпільної   групи антифашистів.

 

 

 

 

Використані джерела

1.     http://donpatriot.ru/2013-selo_stepanovka_spravochnik.html

2.     http://miningwiki.ru/wiki/Файл:Шахта_Алмазная_Доброполье-1.jpg

3.     http://pabel2007.narod.ru/1-1943.htm

4.     http://www.polk.ru/forum/index.php?showtopic=1916

5.     https://ru.wikipedia.org/wiki/Бой_в_поселке_Красноармейском

6.     http://shkvarki.org/dobropole/item/9794-veterany-dobropolya-igrali-v-futbol

7.     https://uk.wikipedia.org/wiki/Братська_могила_радянських_воїнів_Південн о-Західного_фронту (м._Добропілля)

8.     Маршрутний лист велопробігу, присвячений  Дню Перемоги. – Предметно-наукове методичне об’єднання вчителів історії та суспільствознавства/Методичний кабінет віддлу освіти Доброрільської міської ради

9.     Пам’ятники і пам’ятні місця. - бібліограф МБВ Добропільської міської ЦБС – Бучковська Л.В.

 

 

БРАТСЬКА МОГИЛА В МІСТІ БІЛИЦЬКЕ

 

Автори: краєзнавчий гурток «Джерело»

Білицька ЗОШ I-III ступенів  №8 Добропільської міської ради

Керівник: Безверхня Тетяна Миколаївна

Білицька ЗОШ I-III ступенів №8 Добропільської міської ради, учитель історії, керівник гуртка

Меморіали, обеліски, пам’ятники воїнам Другої світової війни. Тут  не чутно розмов, сміху, не співають  веселі пісні… Лише завмерла в почесному караулі тиша. 

Скільки їх, таких місць, на нашій землі?.. Відомих і невідомих , у великих  містах та маленьких селах - там, де ми живемо, головних та … не головних все одно. 

Саме               один з        таких меморіалів знаходиться         в нашому місті. 

Братська  могила воїнам Радянської армії знаходиться у центрі       міста     Білицьке     на території міського парку. 

Пам’ятник  установлено в 1974 році з ініціативи міської влади.

Меморіальний комплекс  складається з скульптурної  групи на постаменті, стели біля поховання,об’єднаної з постаментом гірляндою, тумби з лавровим вінком та пілону з датами «1941-1943». Всі ці споруди розміщено на майданчику, викладеному з бетонних плит. 

Бетонна скульптурна композиція (висота 6,7 м) – жінка з лавровою гілкою у руці, яка опустилася на коліно та  притискає до себе хлопчика-піонера ,що тримає на лівій зігнутій руці  каску.

Автори: скульптор  Донецького  художньо – виробничого комбінату  Гевеке П.П., архітектор – Сторгеус І.М.

 

З обох сторін скульптури - по одній бетонній стелі. На стелі зліва (8,3 х 4,0 м) в верхній частині напис «Вечная слава воинам-освободителям». Нижче закріплено 5 бетонних дощок с прізвищами та меморіальним текстом: «Здесь похоронены 45 неизвестных воинов, павших смертью храбрых в боях за Родину в 1941-45 гг.»На 4-х плитах 20 прізвищ земляків. 

 Історичні джерела розповідають, що бойові дії в той період  (15.22.02.1943 р.) вели частини 10 танкового корпусу та його підрозділи.           8 вересня 1943 року  хутір Білицьке звільнили частини 266 стрілкової дивізії.

 

 

Скільки  їх загинуло в боях в лютому та вересні, точно не відомо. В списках обласного воєнкомату числиться 36 прізвищ, в тому числі 28 загинули в лютому (всі з 9 окремої гвардійської танкової бригади, діявшою з 10 танковим корпусом. 8 - 10 вересня 1943 загинуло 8 воїнів (були убиті та померли від ран) з 266 стрілкової дивізії.

Коли  радянські війська звільнили Донбас від німецько-фашистських загарбників    визволителям  хутора Білицьке (266-а стрілкова дивізія)  та мешканцям, загиблим в боях за хутір було споруджено пам’ятник.

Перепоховання загиблих було в 1972 році, тоді підняли останки 13 людей, а літом 2011 року там тягнули теплотрасу  і наткнулися на останки, серед яких були і дитячі. Ось так події  страшної війни не залишають  біличан  і сьогодні…

Такий вигляд мав  перший пам’ятник загиблим в боях  за місто Білицьке.

 

І ось ми знову прийшли до  меморіалу загиблим воїнам. Вдивляємося в скульптурну  групу : хто вона, та жінка, що припала до каменю : чиясь мати, дружина чи наречена? Біль та печаль підкосили її. Вона привела сюди хлопчика, який не бачив чорних хмар війни, не чув завивання канонади. Вона бажає, щоб він був таким же

сміливим, відданим, люблячим сином своєї Вітчизни, як і ті, хто лежать під цими бетонними плитами.

 

 

БРАТСЬКА МОГИЛА В СЕЛІ ІВЕРСЬКЕ

 

Автори: група учнів 10 класу

Новодонецька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16 Добропільської міської ради

Керівник: Ткаченко Ірина Вікторівна

Новодонецька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16 Добропільської міської ради, 

 

Село Іверьке розташоване на річці Водяна, це притока річки Самара. Паралельно села і річки проходить ж/д лінія, станція «Легендарна». За 4 км знаходиться село Степанівка. Село відноситься до Іверської сільської ради, до якої примикають села Новосамарське і Шостаківка.

Чим далі вглиб історії йдуть від нас трагічні події воєнних років 1941 – 1945рр., тим об’єктивніше і більш священним про них повинна бути народна пам'ять. Цього вимагають наші серця, цього вимагає обов’язок перед героїзмом і відвагою доблесних предків. Правда про велич духу солдата, про масовий героїзм народів повинна бути надбанням не тільки нашого, але й майбутніх поколінь. Пам’ять про подвиг людей нашої батьківщини – це міцний заслін проти безпам’ятства, зарозуміло-гидливого ставлення до минулого своєї країни. 

В 1943 році воїни Радянської армії відбили напад нацистів і визволили село Іверське.

 

 

 

 

Братська могила № 30 розташована на території села Іверське по вулиці Радянській. В ній  поховано 370 загиблих воїнів 1055 - го стрілецького та 175 - го кавалерійського полків. Імена 244 воїнів встановити не вдалося.

 

 

 

 

 

 

 

Список 

загиблих воїнів в роки Другої світової війни і похованих в братську могилу

№ 30 с. Іверське – центрі села Іверської сільської ради

 

1.        Агафонов Микола Якович

2.        Алаб’єв Єгор Федорович

3.        Атабаєв Атабай 

4.        Анохин Гордей Михайлович

5.        Амурзаков Мирзахалі 

6.        Авильцев Захар Лаврентійович

7.        Андреєв Микола Андрійович

8.        Ахмедов Ханахан 

9.        Азимов Абід 

10.   Абашин Федір Федотович

11.   Боінбетов Бирмагомбет 

12.   Бочкарев Олександр Лукич

13.   Борошвилі Іраді Джондович 

14.   Байрачний Нестер Сергійович

15.   Большаков Єрофей Леонтійович 

16.   Байранбеков Ісмиаіл 

17.   Бєлохвост Єфим Захарович

18.   Варюхін  Іван Акимович 

19.   Варов Автеном Петрович

20.   Ворганов Стефан Іванович

21.   Галимов Ахмед Ханович

22.   Гришачев Леонід Іванович

23.   Дребязкін Георгій Якович 

24.Данилов Леонтій Єфимович 

25.   Дмитриєв Петро Гаврилович 

26.   Довгополов Тихон Максимович 

27.   Єнашев Шарафей Гнатович 

28.   Євоєєв Віктор Никифорович 

29.   Єрехін Микола Миколайович 

30.   Єжов Євгеній Олексійович 

31.   Зинченко Дмитрій Митрофанович 

32.   Заклієв Залгидик 

33.   Ісламов Урумбай 

34.   Іл’ясов Кирило Дем’янович 

35.   Ігольніков Олександр Гаврилович 

36.   Карпенко Олексій Трохимович 

37.   Кравець Яків Пилиппович 

38.   Кривонос Микола Павлович 

39.   Козлов Василь Миколайович 

40.   Кашкимбаєв Аскар 

41.   Кузнецов Петро Іванович 

42.   Клюнов Анім

43.   Кияшко Олексій Іванович             

44.   Кузін Петро Тимофійович           

45.   Кончиков Петро Павлович            

46.   Конніков Василь Іванович           

47.   Колесніков Денис Іванович          

48.   Кнізєв Демид Сергійович 

49.   Куценко Іван Дмитрович     

50.   Ковалев  Дмитрій Нифедович 

51.   Коньков  Федір Єнатович  52. Кабельнюк Петро Павлович         

53.     Каримов Мамед.        

54.     Куванов Дмитрій Федорович     

55.     Кугуша Єфім Григорович 

56.     Калашников Петро Іванович      

57.     Козицин Федір Пилиппович          

58.     Кузнецов Олександр            

59.     Литвиненко Іван Єфимович       

60.     Лунін Василь Васильович             

61.     Лабельдиєв Техталп 

62.     Козлов Федір Іванович        

63.     Кравченко Григорій Якович

64.     Лонской Дмитрій Петрович 

65.     Мухкатов Кучубан 

66.     Маткурбанов Іскапар  

67.     Могилка Олександр Дмитрієвич 

68.     Макарамов Баштамих       

69.     Моісеєнко Микола Петрович

70.     Мурзин Пилип Пахомович           

71.     Мурзаєв Іраш 

72.     Мещеряков Василь Тимофійов 

73.     Марченко Василь Григорович 

74.     Муйдинов Турсунбай 

75.     Новиков Андрій Олексійович 

76.     Назаров Усман 

77.     Насіров Салі 

78.     Парпиєв Ігірбек 

79.     Пугасев Андрій Павлович          

80.     Пезняковський Лук’ян Андрійович

81.     Почетний Василь Єгорович   

82.     Рапопорт Анатолій Борисович 

83.     Решетников Олексій Іванович 

84.     Пустовалов Іван Миколайович 

85.     Рубаль Федір Спиридонович

86.     Рахманов Михайло

87.     Родин Матвей  Якович

88.     Разаєв Мамед 

89.     Репін Михайло Васильович

90.     Сурков Олександр Пилиппович 

91.     Степан Степанович

92.     Сатаров Спарда 

93.     Сахаров Михайло   Олександрович

93. Сафаров Петро Петрович

94.Сметанніков Федір Васильович

95.Сичев Михайло Тихонович

96.Сидорчук Ілля Прокофійович 

97.Соколовський Іван Трохимович

98.Султанов Тура

99.Седов Михайло Федорович

100.Савін Микола Первильович 

101.Соколовський                 Костянтин

Степанович

102.Трапезников Іван Іванович 103.Титаренко Іван Семенович

104.Тарабановський Іван Йосипович

105.Тубашев Сайтагул

106.Токін Іван Тихонович

107.Тихонов Микола Федорович  

108.Теляєв Рустан

109.Уралов Хунсиск

110.  Уласюк Олександр Євгенійович

111.  Фісюн Степан Федорович

112.  Фурашов Микола Якович

113.  Хайдаров Расул Хайдарович

114.  Худабердиєв Дантер

115.  Хасонов Пусен

116.  Халбелдиєв Тахтаял   

117.  Хакімов Ази

118.  Черкасов Іван Михайлович

119.  Чичинков Володимир Васильович

120.  Шашин Григорій Дмитрійович

121.  Шпелев Василь Єфасимович

122.  Шаповаленко Семен Тихонович

123.  Шадиєв Раймберди 

124.  Шангибаєв Найзаган

125.  Степкин Семяшкин Семен Іванович

 

 

ЦЕЙ ПОЧЕСНИЙ ШАХТАРСЬКИЙ ТРУД

(ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК ШАХТРЯМ м. БІЛОЗЕРСЬКЕ)

 

Автори: Гурток «Пошук»

Білозерська ЗОШ №15 Добропільської міської ради

Керівник: Оврашова Наталія Борисівна

Білозерська ЗОШ №15 Добропільської міської ради, заступник директора з ВР, учитель математики, керівник гуртка

31 серпня 2009 року на честь трудових       досягнень   шахтарів міста           було встановлено         цей пам’ятник.

 

 

 

 

 

 

 

Він є символом нелегкої шахтарської праці. Ідея встановлення пам’ятника належить міськвиконкому, так як наше місто оточують вугільні підприємства.

На пам’ятнику відображена молитва до Святої Варвари з проханням про захист шахтарів, які спустилися в забій.

На пам’ятнику є слова, які прославляють шахтарів.

Ці слова виражені у віршах.

 

Погибшим шахтерам

Слагают песни о горняцкой доблести,                

Опять придут закаты и рассветы,

О том, как над копром встаёт заря.                                     

Солнцем полуденным нагреется 

И все молчат о том, как кровля рушится,                                          Как мстит шахтерам щедрая земля.                              

Застыло наше горе монументом - 

Умолкнут скоро речи, обещанья,                                       

Земля Донецкая о сыновьях скорбит.

И лишь сердца родных - в пылающем огне. Метан, взрываясь, где-то в подземелье, Рождает слёзы на родной земле.

А.Онокиенко

Пам’ятник шахтарям міста розташований в сквері на вулиці Комсомольській (нині Шахтарської Слави). Завдяки вдалому розташуванню цей пам’ятник швидко полюбився населенню міста, особливо самим шахтарям.

 

 

РІДНОГО МІСТА СЛАВЕТНЕ ІМ’Я

 

Автор: Баклан Ірина Аркадіївна

Білозерська  ЗОШ І-ІІІ ступенів № 18 Добропільської міської ради, учитель історії

 

О Спорт! Ти прогрес!

Ти сприяєш вдосконаленню людини –

Найбільш прекрасного творіння природи. 

П’єр де Кубертен  

 

       Майже  20 років тому назад, в 1999 році, Палацу спорту  міста Білозерське рішенням виконавчого комітету було присвоєне почесне ім'я Олександра Первія. 

А вже через десять років, 28 жовтня 2010 р., відбулася ще одна знаменна подія в культурному та спортивному житті нашого міста – відкриття пам’ятника чотирикратному рекордсмену Світу та срібному призеру ХХІІ  Олімпійських ігор у Москві.

Ідея встановити пам’ятник майстру спорту Міжнародного класу, почесному громадянину міста  належала колишньому міському голові Олександру Миколайовичу Разуменко.

 

 

Фінансову підтримку надали:

Дитячі роки Сашка пройшли у рідному містечку Білозерське. Маленьким 12-ти річним хлопчиком він прийшов до Палацу спорту, щоб займатися важкою атлетикою. Завдяки своєму наставнику, Віктору Вікторовичу Аксьонову, який побачив у хлопцеві майбутнього чемпіона та завдяки наполегливим тренуванням, Олександр поступово досяг значних успіхів. І ось жаданий момент слави! 1980 рік… Москва… Олімпіада… Олександр Первій на помості. Йому підкорюється штанга, яка втричі більше його власної ваги. Є два світові рекорди! Наш земляк - срібний призер Олімпійських ігор в Москві! Сила. Мужність. Працьовитість. Наполегливість. Скромність. Ось риси характеру, які допомогли Олександру перемогти. На жаль, він рано пішов від нас. Але його ім'я назавжди вписане в історію міста!

Пам’ятник Олександру Первію розташований у центрі міста біля Палацу спорту.  

Автором пам’ятника є донецький скульптор -  Бачурін Олег Анатолійович.

Скульптура являє собою неполіроване білого кольору погруддя спортсмена (заввишки 75 см), встановлене на прямокутному постаменті (заввишки 1,5 м) з полірованого граніту коричневого кольору  токівського родовища.

На постаменті з одного боку вирізьблено напис: 

ПРИЗЕРУ ХХІІ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР У М. МОСКВА ОЛЕКСАНДРУ ПЕРВІЮ ВІД ЖИТЕЛІВ МІСТА БІЛОЗЕРСЬКЕ ГОРДИМОСЯ І ЗАВЖДИ   ПАМ ’ЯТАЄМО  ЖОВТЕНЬ 2010 Р.

З трьох інших боків на постаменті вирізьблені символи Олімпіади – п'ять кілець, переплетених в основі, і спрямовані вгору лінії, що символізують спортивні доріжки із зіркою вгорі; надпис - БІЛОЗЕРСЬКЕ ОЛЕКСАНДР ПЕРВІЙ; штангу – снаряд важкоатлета і 1980 р. – рік перемоги нашого славетного земляка.

 

Пам’ятник Олександру Первію знаходиться на вулиці Шахтарської Слави. Вдале озеленення скверу, біля якого встановлено пам'ятник, з часом допомогло перетворити цей куточок міста на найпопулярніше місце відпочинку. Хлопці і дівчата, які йдуть на тренування до Палацу спорту та проходять мимо скульптури свого земляка, завжди відчувають натхнення, згадуючи успіх Олександра Первія, такого ж простого хлопця з їхнього рідного містечка.

 

Використані джерела:

1.   Білозерське від хутора до міста: м. Білозерське Донецької області / редактор

Ю. Луніна; верстка І. Реука; дизайн 

Ю. Забабуріна. – Краматорськ: Офсет, 2013 – 248 с.

2.   Білозерці вшанували пам’ять свого славетного земляка  Олександра  Первія//  Новий шлях.- 2010.- 10листопада.

3.   Казимиров В. Мальчик из шахтерского поселка/ В.Казимиров // Комсомолец Донбасса.- 1980.- 5сентября.

4.   Олимпийское серебро Первия // Шлях перемоги.- 1980.- 27 июля.

5.   Олімпійські види спорту[Електронний ресурс].-   Режим доступу:

www.sport.donetsk.ua  – Назва з  екрана.

6.   Первий Александр Иванович [Электронный ресурс]. Режим доступа: 

http://ru. wiki- pedia.org/ - Название с  экрана.

7.   Первий А.И. [Электронный ресурс].-    Режим доступа: belozerskoye.at.ua.-  Название с  экрана. 

 

 

 

АФГАНІСТАН БОЛИТЬ В МОЇЙ ДУШІ…

(МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА ОКОМАШЕНКО МИКОЛІ ПЕТРОВИЧУ)

 

Автор: Бондарь Артур (11 б)

Фотокореспондент гуртка «Юні краєзнавці» НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів – ліцей м.

Добропілля Добропільської міської ради

Керівник: Солохіна Валентина Петрівна

НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів – ліцей м. Добропілля Добропільської міської ради, учитель музики та співу, керівник гуртка

 

Війни!  Скільки  їх  було в  історії  людства. І  завжди  - це страждання,  сльози, втрата самого  дорогоцінного  в  житті, біль…Таким  болем  став  Афганістан. Залишається 

він  біллю  і  сьогодні…

 

 

 

                                                                                                                Окомашенко     Микола    Петрович

                 (1957-1988)

 

15 лютого  1989 року   останній  солдат  був  виведений  за межі  республіки  Афганістан. Але 

Афганістан  ще  довго  буде щеміти в  грудях  багатьох  із  нас - загиблих  не  повернути. 

Микола  Петрович  Окомашенко  народився  у  1957  році.

 

Після  закінчення  ЗОШ №5  вступив  до  Луганського  вищого військового  авіаційного  училища. У  1981  році  виконував завдання  з  надання  інтернаціональної  допомоги  в Афганістані. У  складних  бойових  умовах виявив  мужність,  відвагу, високу  професійну  майстерність. 

Загинув  у  1988 р. 

             15        лютого        2010        року        відкрито        меморіальну        дошку

воїну-афганцю Окомашенко Миколі Петровичу на  НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів-

воїнівпройшли 

 

ВИШИВКА У ЖИТТІ ТА ПОБУТІ ДОБРОПІЛЬЧАН

 

Автори:      експедиційний    загін «Берегиня»,         гурток        «Літературне краєзнавство»

Центр туризму та краєзнавства  учнівської молоді м. Добропілля

Керівник: Москаленко Наталія Миколаївна

Центр туризму та краєзнавства  учнівської молоді м. Добропілля, заступник директора, керівник гуртка

 

Наш експедиційний загін «Берегиня»  Центру туризму та краєзнавства  учнівської молоді міста Добропілля провів значну пошуково-дослідницьку роботу з вивчення застосування вишивки в обрядових речах, побутових предметах та одязі, творах мистецтва наших добропільчан. Цікавими були зустрічі з народними майстринями вишивки Красновою Марією Іванівною, Калініченко Єфросинією Пилипівною, Марущак Марією Іванівною. Їхня вишивка має свої особливості, які властиві  «степівчанам» (мешканцям відкритого простору). Для візерунків характерна прозорість і легкість.  У них багато сонця і повітря.

В гостях у Калініченко Єфросинії Пилипівні 

 

   Побувавши в гостях народних вишивальниць, ми побачили різномаїтість вишивки, якою  оздоблювали умілиці побутові  речі: серветки, рушники, подушки, простирадла, фіранки тощо. Найчастіше  вишивка зустрічається на рушниках .

У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Своєрідну групу становлять рушники  Добропільського краю. Адже в нашій місцевості мешкають представники  багатьох народностей і національностей.  

 

                Народна     майстриня     Краснова     Марія     Іванівна     приїхала     на

Добропільщину  в 1959 році з Полтавщини,  в її вишивці простежується  техніка, колорит тих рідних країв, де пройшло її дитинство.  Орнаментація  рушників у Марії Іванівни надзвичайно різноманітна: найрідше зустрічається старий геометричний уклад узорів, частіше – геометризований й рослинний. 

Що    стосується способів      вишивання,          то найчастіше використовується дрібний та великий подвійний хрестик, ламаний хрест, шов «вперед голку»,   вирізування, різноманітні мережки. У складі композиції включені птахи, які найчастіше розміщені вверху  попарно, як символ радості родинного щастя. Вишиває  Марія Іванівна рушники для хліба, на якому обов’язково  будуть квіти: мак, ромашка, барвінок, волошка. 

Вишиває ці рушники усіма кольорами, окрім чорного і жовтого. Бо жовтий колір – це хліб, який лежить на рушнику, а чорний – це колір землі-матері, звідкіля прийшов  до нас цей хліб. На ньому багато зеленого кольору, який визнає силу і здоров’я та колір світанку – бузковий, який закликає рано вставати, про землю добре дбати, її захищати    не      забувати.    Синій           колір джерельної води і чистого неба, а рожевий і бордовий – колір  ніжності і любові до людей і праці. Всі квіти на такому рушнику символічні, бо оберігають нас від різних хвороб, волошка – зір  береже, а барвінок –

силу і бадьорість дає. Особливою вишивкою оздоблює майстриня весільні рушники. Унизу вишиває  дуб і калину – символ  сили і краси, але сили незвичайної ,краси невмирущої;  вишиває  птахів, але тільки парою, які тримають сердечко або обручки. 

Вишиті рушники народними умілицями  використовуються в побуті й служать окрасою житла.  У  хаті  вишивальниці Калініченко Єфросинії Пилипівни  рушники  знаходяться над іконами. Вивішує Єфросинія Пилипівна рушники на стінних килимах, між  вікон, дверей. У вишивці таких рушників улюблений мотив вазона  з   великими квітами.

Наш експедиційний загін побував  у вишивальниці Марущак Марії Іванівни. Її маленька     хата   більше        схожа          на      музей  української народної вишивки. Свою оселю вона окрасила  різноманітною вишивкою. Вишиті рушники «наобразники» знаходяться над іконами,   яскраво дивляться вишиті  подушки, простирадла,  серветки, килима. В орнаментації           рушників              Марущак    Марії Іванівни поряд із геометричним  широко побутує рослинний  крупних форм.   Вишивки  майстрині           характеризуються         насиченим, темним       колоритом.            Своєрідною         красою виділяються      вишиті        картини.     В           яскравій мажорній гамі орнаментів вона передає всю красу рідного краю. У вишивках Марущак М. І.  вражає насамперед здатність майстрині шукати й знаходити нові художні рішення, створювати  неповторної краси узори. Скатертини, рушники, сорочки  приваблюють розмаїтістю, підкресленою декоративністю.        Вона використовує традиційні мотиви: «скриньки», «кучері», «кривульки», мажорну гаму кольорів: червоних , жовтих та ін. В орнаментах  селянського килима , серветок , диванних подушок, наволочок бачимо геометрично-

рослинний орнамент    у        вигляді вертикальних    смуг («волошка», «виноград»,         «кучері»).   Приваблює вишивка     на      сорочках,    яка           має врівноважену композицію рослинного або геометричного           орнаменту. Улюблені мотиви – грона  винограду, гілочки з ягодами, квітами. У жіночих сорочках домінує червоний колір, силу звучання якого підкреслює чорний.    

      

Казкові вишиті картини , які вписуються в інтер’єр житла Краснової Марії Іванівни , передають  неперевершену красу рідного краю. Це голубизна річок  і неба, зелений простір степів,  білизна   будівель. Це картини      «Мій рідний край», «На  річці»,    «Зустріч з янголом». Орнаменти квітучого краю ми бачили на  вишитих картинах Калініченко Єфросинії Пилипівни. Її картини  «Оленя», «Лелеки» полонять  з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій витонченістю кольорів.

   Які шедеври вишивки нас зустріли в помешканнях Краснової М.І. та Марущак М. І. Це вишиті  ікони, які переконують нас у вродженому чутті прекрасного. Марущак М.І. довгий час вишиває  для  місцевого храму рушники, хоругви, фелони, скатертини, саккоси, де вишивка займає поважне місце.

   У  нашому місті  поряд з обрядовим застосуванням вишитих рушників широко побутують вишиті серветки. Ці невеличкі шматочки полотна, вишиті червоними або синіми кольорами  (з додаванням зеленого, жовтого кольорів) стали прикрасою житла добропільчан, ними  прикрашають кухонні столи, розміщають під  посуд, дарують напам’ять, тощо. Яке багатство кольорів, неповторність орнаменту ми дослідили у

вишитих серветках народних майстринь Марущак М.І., Краснової М.І., Калініченко Є.П. Вишивальниці перевагу віддають геометричному мотиву вишивки серветки.

     Своєрідною красою виділяється вишивка на подушках, наволочках в побуті   вишивальниць Марущак М.І., Краснової М.І. Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконують функції своєрідних прикрас,  декоративних    акцентів  в оздобленні житла.  Їх ми бачили на диванах, стільцях, кріслах в гостинних кімнатах, спальнях.  Якщо пильно придивитися до контурів геометричних узорів вишивки на подушках, можна побачити  магічні символи  квітки лілії.

    Дуже кропітку роботу виконали вишивальниці, коли створювали неповторні шедеври – вишиті простирадла. Неймовірна краса вишивки лягла на простирадлі умілиці Краснової Марії Іванівни. 

 

 

Картина створена насиченою гамою кольорів – голубого з червонорожевим.     Вирізняється красою вишите  простирадло в хаті Марущак М.І. Умілиця перевагу віддає вишивці виноградної  гілки, яка означає благополуччя  і достаток в родині, збагачують вишивку червоні троянди з голубими волошками.

    Вишивка  – не тільки художнє оформлення, а й мистецтво бачення світу, відтворення специфічними художніми засобами. Це давнє й вічне молоде мистецтво. Секрет його молодості – в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

 

 

Вироби Марущак Марії Іванівни на міській виставці 

«Духовне багатство рідного краю»

 

 

БІЛИЦЬКИЙ БУДИНОК-ІНТЕРНАТ

 

Автори: Лічковаха Олександр (7 кл), Сухомлин Андрій (7 кл)

Білицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №10 Добропільської міської ради, краєзнавчий гурток «Джерельце» Керівник: Басистюк Оксана Петрівна

Білицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №10 Добропільської міської ради, учитель географії, керівник гуртка

 

      Маленькі міста. Їх тисячі на мапі України.  І в кожного з них своя історія, свої легенди, міфи, в кожного є незабутні чудові куточки, про які , на жаль, ми знаємо дуже мало. Ось, наприклад, біля наймальовничої та найохайнішої школи №10 м. Білицьке розташований Будинок – інтернат для людей похилого віку. Через високий паркан, який його оточує, можна спостерігати чудові пейзажі: безліч рослин та квітів, охайний двір, споруди, побудовані за часів М.Хрущова. Нас, членів краєзнавчого гуртка «Джерельце», так зацікавив цей будинок, що ми вирішили скласти туристсько – краєзнавчий маршрут «Пам’ятки рідного краю: від школи №10 до Білицького будинку – інтернату».

     Отже, починаємо наш маршрут з рідної школи №10.

 

       Історія школи № 10 почалася у далекому 1963 році. Тоді, в жовтні місяці, школа – інтернат відкрила свої двері не тільки дітям міста Білицьке, але й учням містечок, які її оточували. Яка красива, світла, велична була рідна школа. Діти, які прийшли сюди, мали змогу не тільки тут навчатися, але й жити. Першим директором школи – інтернату була Мальцева Любов Макарівна. В школі було два корпуси: навчальний та спальний, спортивний майданчик, присадибна ділянка, чудові майстерні, паркова зона з безліччю дерев, величезне подвір’я.

      З 1972 року директором школи було призначено Коцаря Віктора Миколайовича, який вже протягом 40 років очолює шкільний колектив. За час існування школа №10 перетворилася на чудовий оазис – затишне, квітуче, мальовниче містечко, в якому приємно знаходитися й дітям, й дорослим.

 

Школа розташована на розі  вулиць Паркової та Праці. Сама споруда нагадує величезну букву «п». Має три поверхи, два корпуси, які з’єднані між собою одноповерховим коридором. В школі є їдальня, майстерні, спортивний майданчик, спортзал, ігрові кімнати, кімната школяра, кабінети. Сьогодні в школі навчаються 292 учні. Відкрито інклюзивний клас для дітей з різними вадами. Колектив вчителів складається з 30 педагогів.

Поряд зі школою, по вулиці Праці, 51 розташований Будинок – інтернат для людей похилого віку та інвалідів.

Цей Будинок – інтернат було введено в експлуатацію в грудні 1989 року. Житлова площа складає – 2982 м, загальна – 9250 квадратних метри. Земельна ділянка – 3,2707 квадратних метри. На території побудовані: два жилих корпуси, які об’єднують адміністративний корпус, господарський корпус (пральня, гаражі, ритуальна зала). В будинку – інтернаті – 168 жилих кімнат. 

Підопічні проживають в одномісних, двомісних та чотирьохмісних кімнатах. Всього в Будинку –інтернаті проживає 92 підопічних: учасники Другої світової війни, інваліди 1,2,3 груп, інваліди ЧАЕС, ветерани праці.

Територія Будинку – інтернату нагадує маленьку казку: тут висаджено 188 кущів троянд, 238 – фруктових дерев, 296 – декоративних дерев; 246 – кущів. Для відпочинку створено дві літні бесідки. 

В жилих корпусах – охайно, чисто, поклеєні шпалери, є необхідна мебля, дуже багато квітів. Є тренажерний зал, актовий зал, холи для відпочинку.

 

 

 

 

 

ЗБЕРЕЖЕМО БІЛИЦЬКИЙ МІСЬКИЙ ПАРК

Автор: Адоньєв Іван учень 11 класу Білицька ЗОШ І-ІІІ ст. №8 Добропільської міської ради

Керівник: Полякова Євгенія Миколаївна

Білицька ЗОШ І-ІІІ ст. №8 Добропільської міської ради, учитель біології та хімії

 

Зелені масиви того чи іншого функціонального призначення є органічною частиною міста, як в межах забудови, так і за її межами.       Гармонійний розвиток людини неможливо без тісного зв’язку з природою. Спілкування з нею служить потужним засобом виховання прекрасного, пізнання закономірності життя, значною мірою знижує психологічні навантаження, даючи розрядку людському організму. Негативний вплив на людину ряду несприятливих факторів міського життя значно знижується вмілим розміщенням в місті зелених насаджень. Останні мають важливе значення в очищенні міського повітря від пилу і газів. Пил осідає на листках, гілках і стовбурах дерев і чагарників, а потім змивається атмосферними опадами на землю. Зелені насадження значно зменшують шкідливу концентрацію газів, які містяться в повітрі. Крім того, деякі властивості летких і нелетких речовин, що виділяються рослинами, названі «фітонцидами», вбивають шкідливі для людини хвороботворні бактерії або гальмують їх розвиток. Так, фітонциди ялини вбивають бактерії дифтерії; листя тополі вбивають дизентерійну паличку. В повітрі парків міститься в 200 разів менше бактерій, ніж в повітрі вулиць. Зелені насадження поглинають з повітря вуглекислий газ і збагачують його киснем. За 1 год 1 га зелених насаджень поглинає 8 л вуглекислоти, 1 га лісу виділяє в повітря кисень у кількості, достатній для підтримки життєдіяльності 30 чол. Міські сквери і парки істотно впливають на температуру повітря в місті. Це особливо помітно в жарку погоду, коли температура повітря значно нижче серед зелених насаджень, ніж на відкритих місцях. Це пояснюється тим, що листя мають велику відбивну здатність, ніж інші види покриттів. Пропускаючи значну частину променистої енергії, листя дерев і чагарників мають певну прозорістю. Крім того, рослини випаровують велику кількість вологи, підвищуючи вологість повітря, знижують рівень шуму на 5-10%. Винятково велике декоративно-планувальне значення зелених насаджень в сучасному місті. Яскраві забарвлення квітів, смарагдова зелень газонів, поєднання різних тонів і відтінків зеленого кольору листя, різноманітні крони дерев і чагарників оживляють місто, збагачують архітектурний ансамбль, доставляють людям естетичну насолоду

Актуальність теми: Міський парк в м. Білицьке, знаходиться у центрі і займає значну територію. Так чи інакше, це природне співтовариство піддається дії людини. Сліди його перебування можна зустріти всюди. Парк є улюбленим місцем  для прогулянок городян, крім того на території парку розташован стадіон,де інколи проводять спортивні заходи. Тому метою проекту стало визначення ступеня антропогенного і природнього забруднення, та оцінка  стану дерев які  ростуть на території парку.

Результати роботи:

     Для виконання даного проекту ми взяли ділянку парку, яка розташовується між  міською лікарнею та пам’ятником визволителям Донбасу.

На початку роботи  познайомились з видовим складом данного участку :

1.                      Тополя біла - Populus alba) — високе, 15-25  метрів заввишки, листопадне дерево родини вербових. Має широку наметовидну крону і циліндричний  стовбур діаметром до 2 метрів, укритий гладенькою світлооливковою корою; в нижній частині стовбура, особливо у старих

дерев, кора темно-сіра, глибоко тріщинувата. Частота зустрічаємості -часто

2.                      Ялина європейська, смерека (Рісеа abies) — високе дерево (25—40 м) родини соснових (Pinaceae) з гостроконусоподібною або пірамідальною густою кроною.Ялина — хвойне вічнозелене однодомне дерево відділу Голосім’яних.Частота зустрічає мості-часто.

3.                      Тополя пірамідальна  (Populus pyramidalis Roz.) (P. nigra var. Pyramidalis Spach.). Високе (15-30 м) дерево з вузькопірамідальною компактною кроною. Листки дрібніші, ніж в осокора, широкотрикутні, загострені, сидять на червонуватих черешках, здебільшого поширені чоловічі екземпляри, а з маточковими квітками трапляються дуже рідко. Культивують по всій Україні. Частота зустрічає мості- єдинично

4.                      Береза повисла (Betula pendula) - широко розповсюджена порода. Це дерево формує дрібнолистих ліс у всіх кліматичних зонах, за винятком тундри.  Вона відрізняється сильно розвиненою кореневою системою, неглибоко проникаючої в грунт. Через це дерева часто схильні вітровали. Береза повисла, висота стовбура якої може досягати 25-30 метрів, має щільну, важку жовтуватобілу деревину. У молодих дерев кора коричнева. З восьми-десяти років вона починає біліти. Молоді дерева легко сплутати з деякими видами вільхи. Однак у дорослому стані березу добре можна відрізнити саме по білій корі.Частота зустрічає мості-одинично

5.                      Гороби́ на звича́ йна (Sorbus aucuparia) — вид роду Горобина. Широко поширене малоцінне плодове деревце, помітне своїми яскравими плодами, які залишаються на гілках рослини до глибокої осені і навіть іноді на всю зиму.Частота зустрічає мості на ділянці-часто.

6.                      Клен звича́ йний, або гостроли́ стий (Acer platanoides) — дерево родини сапіндових. Високе (25-30 м заввишки), струнке дерево з колоноподібнім стовбур, вкритим  темно-сірою корою, з густою розлогою кроною. Пагони буруваті, бліскучі з світліми смужка и сочевичками. На пагонах супротивно розміщені прітиснуті бруньки, прикриті чотирма-шістьма шкірястими лусками. Верхівкова брунька більша и оточена двома боковими. На ділянці зустрічається дуже часто.

7.                      Ли́ па серцели́ ста (Tilia cordata)  —  багаторічна рослина родини Мальвових. Медоносна, деревинна, харчова, лікарська, ефіроолійна, танідоносна, волокниста, кормова, декоративна й фітомеліоративна рослина.Дерево до 25 м заввишки з густою, розлогою кроною. Стовбур могутній з темною поздовжньо-борозенчастою корою. Молоді гілки жовтувато-коричневі, звичайно голі. У липи, що росте на відкритому місці, нижні гілки нахиляються до землі, створюючи тим самим вологу, прохолодну зону довкола стовбура. Розташована поодиноко

8.                      Робінія звичайна (лат. Robínia pseudoacácia) - швидкоростуча лісо утворююче  посухостійке дерево, вид роду Робінія (Robinia) сімейства Бобові (Fabaceae). Загальновживане  назва рослини (ботанически помилкове) - «біла акація». Рослина походить з Північної Америки, натуралізувався в багатьох регіонах планети з помірним кліматом. Активно культивується - і як декоративну рослину, і як рослина для зміцнення пісків і створення вітрозахисних смуг. На вибранії ділянці розташована часто.

9.                      Гіркокашта́ н звича́ йний, або кі́нський кашта́ н звича́ йний (Aesculus hippocastanum) — отруйна багаторічна рослина родини Сапіндових, також відома під народними назвами кашта́ н ди́ кий, кашта́ н бі́лий, горі́х кі́нський, жолузник, гестиня. Поширена лікарська, медоносна та декоративна культура. Українська родова назва гіркокаштан вказує на неприємний присмак плодів, що підкреслює їх відмінність від справжнього каштана, який дає смачні їстівні горіхи.

       Більшість дерев ростуть правильними рядами,на певній відстані один від одного,так як в свій час посаджені людиною. Незначна кількість росте поодиноко,хаотично так як вони  виросли після закладки парку самостійно. Рослинний покрив складається з трьох ярусів. Перший ярус утворений деревами. Другий - чагарниками і підростаючим деревами.Нижній ярус представлений  покривом,до складу якого  входять квіткові та трав’янисті рослини. 

Оцінка стану рослинності парку по зовнішнім ознакам

Оцінку стану рослинності ділянки парку, проводили за допомогою методики естетичної оцінки декоративності за. Агальцової В. А., 1993

Естетична оцінка проводиться при зовнішніх обстеженнях за трибальною системою:

1- дерево має високі декоративні якості; проведення санітарних заходів не потрібно;

2- дерево середньої декоративності, потрібні невеликі роботи по лікуванню ран, обрізки сухих дерев і гілок з подальшим закладенням і декоруванням місць пошкодження;

3- дерево має низькі декоративні якості, з засохлими або поламаними стволами і відводиться в рубку.

Після  огляду дерев на ділянці,та оцінки їх за шкалою Агальцової В.А., було встановлено:

1.10% дерев  має високі декоративні якості; проведення санітарних заходів не потрібно;(1бал)

2. 30% дерев середньої декоративності, потрібні невеликі роботи по лікуванню ран, обрізки сухих дерев і гілок з подальшим закладенням і декоруванням місць пошкодження;(2 бали)

3.60%  дерев має низькі декоративні якості, з засохлими або

поламаними стволами і

                                                                                                                                                         

1)дерева  мають  високі декоративні якості; проведення санітарних заходів не потрібно

2)  дерева середньої декоративності.

3)  дерева  низької декоративної якості.

 

З діаграми, ми бачимо, що на нашій ділянці переважають слабкі і дуже слабкі дерева, це обумовлено в першу чергу їх віком та антропогенним впливом. До основних причин погіршення стану дерев на території ділянки відносится: наявність тріщин, стовбурова гниль та механічне пошкодження стовбура людиною або в результаті природних явищ. Під дією негативних антропогенних факторів  листя і хвоінки незвично забарвлені (побурілі, почервонілі) або з плямами, обпаленими краями, відсихаючими кінчиками. У деяких хвойних рослин хвоя стає недовговічною, утворюється мало хвоїнок.

Так як хворі дерева становлять небезпеку для здорових, їх необхідно видалити - їх ми позначили коричневою фарбою. Здорові дерева помічені зеленим хрестом їх на жаль значно менше, в основному це берези, тополі, клени, горобина.

Висновок

На жаль міський парк знаходиться в занедбаному стані, так як значна кількість дерев стара або пошкоджена.

Рекомендацій для покращення стану парку.

1. Працювати над висадкою  нових дерев.

2Старі і хворі дерева видаляти тільки після того, підростуть молоді, так як рубка старих дерев у великих кількостях призводить до порушення трав’яного покриву.

3Використовувати для озеленення території парку: березу, клен, горобину тому що ці породи більш стійкі до впливу забруднення навколишнього середовища.

4.             Усунути стихійні стежки, засіяти  їх культурної травою.

5.             Продумати місця для урн і їх розставити.

6.             Звернутися до учнів та мешканців м. Білицьке із закликом бережно ставитися до оточуючих їх дерев і чагарників парку, охороняти їх.

7.             Проводити бесіди та екскурсії з молодшими школярами в міський парк і виховувати в них дбайливе ставлення до природи.

 

 Хвора та здорова ялинка

            Хворе дерево.                              Ділянка здорових дерев

Дерево пошкоджене грибами

 

Позначаємо здорові та хворі дерева зеленою та коричневою фарбою.

 

 

Джерела

 

1.     Т.Я. Ашихмина «Школьный экологический мониторинг», М., «АГАР», 2000год

2.     Е.Г. Куликова «Методы определения ценности деревьев в городских насаждениях». 

3.     Нестеров, Б. Г. Санитарно – гигиеническое состояние древесных насаждений / Б. Г. Нестеров. – М.: Лесная промышленность, 1989.