Зберігаємо спокій. Віримо в ЗСУ. Разом до перемоги! 🇺🇦

Збірник диктантів на основі зібраних матеріалів про Т.Г. Шевченка

Про матеріал

Пропонований збірник орієнтований на шкільну програму з української мови. Завдання збірника - допомогти вчителям-словесникам у проведенні контрольних диктантів. Дібрано тексти з праць відомих народознавців, літературних діячів, використано матеріали з журналів, газет.

Перегляд файлу

Народні прислів’я, приказки про Тараса Шевченка

 

В наш чудовий час вічно житиме Тарас

Ми Шевченка славить будем і ніколи  не забудем   

Слово Тараса – наша зброя і окраса

Тараса думки будуть жити віки

Тарасів  « Буквар» – для дітей великий дар

Тарасів «Заповіт» облетів увесь світ.

Тарасів «Кобзар» – народу великий дар

Тарасівська «Катерина» – це народная дитина

Тарасове слово живе і здорове

Тарасові слова то правда жива

Хто «Кобзаря» прочитав, той панів прокляв

Хто з Шевченком знається, той розуму набирається

Хто читав «Заповіт», — рвав кайдани, рушив гніт

Хто Шевченка прочитав, той багатий серцем став

Цар Шевченка гноїв, та душі не зломив

Шевченків «Кобзар» – то для народу великий дар

Шевченківський «Заповіт» буде жити тищу літ

Шевченко дужий був не силою, а словом мудрим

Шевченко за народ бідував, бо з народу сам походжав

Шевченко народ захищав, а про себе забував

Шевченко панів викривав, і за це й сам страждав

Шевченко Тарас наче сонце для нас

Шевченкове перо панів по серцю шкребло

Шевченкові твори сяють мов ясні зорі

Шевченкові твори сяють, мов ясні зорі.

Як мріяв Шевченко, так і сталось: на Україні й сліду панського не осталось

 

 

Вислови відомих людей про Т.Г.Шевченка

 

Є. Маланюк

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – «Кобзар Тарас»

Він, ким зайняло і запалало.

 

 О. Вишня

 «Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю».

 

Є. Сверстюк

«Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять…».

І.Франко

«Коли б мені прийшлося одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідного життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, – се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя».

Джон Ф. Кеннеді

«Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вкладу культуру не тільки України, яку він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини».

Микола Палієнко

Ти нам залишив прагнення високі,

Шляхи священні, по яких іти

Твого сумління й мужності уроки

Ми бережем і будем берегти.

Максим Рильський

«Народ Шевченка не забуває і ніколи не забуде. Поет живе в серцях свого народу».

Павло Тичина

«Сьогодні думи Шевченка є невіддільні від дум нашого народу. І тому народ так часто, так охоче звертається до свого поета. Гуманізм Шевченка, його ставлення до людини, його постійна турбота за пригноблених – як це зараз нам співзвучно!».

Павло Грабовський

«Невмирущий дух поета, як і раніше, витає над рідною Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення».

Микола Пазяк

«Пісні на слова Шевченка мали значний вплив на українську народнопоетичну творчість. Вони внесли в народні пісні свіжі мотиви, ідеї, збагатили їх новим змістом, розширили мелодійне звучання. Перехід Шевченкових поезій у народний репертуар триває, кожне покоління і самодіяльних митців, і композиторів-професіоналів поповнює його новими зразками».

Олесь Гончаp

«Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас. Він – як сама душа нашого народу, правдива і щира...Поезія його розлита  повсюдно, вона в наших краєвидах і в наших піснях,у глибинних, найзаповітніших  помислах кожного, чий дух здатен pозвиватись».

«Світова слава Шевченкова зpостає й шиpиться  pазом зі славою його наpоду, pазом із зростанням pолі й пpестижу нової, вільної Укpаїни...»

 

 

 

Дніпровський професійний залізничний ліцей

 

 

 

 

 

 

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ   ЗБІРНИК   ДИКТАНТІВ

( ДО  204-РІЧЧЯ  ВІД  ДНЯ  НАРОДЖЕННЯ  Т. Г. ШЕВЧЕНКА )

З УКРАІНСЬКОІ  МОВИ

ДЛЯ  І-ІІ курсів (10-11 клас)

 

 

 

 

                                                                                       Підготувала:

                          викладач української мови

                                                                     і літератури ДПЗЛ

                                                                Денисенко О.М.

 

 

 

 

 

 

м. Дніпропетровськ

2018

 

АНОТАЦІЯ

     Ідея укладання збірника диктантів за матеріалами життя і творчості Т. Г. Шевченка визріла у мене в процесі створення літературного альбому  великого Кобзаря.

     Пропонований збірник орієнтований на шкільну програму з української мови. Завдання збірника  - допомогти вчителям-словесникам у проведенні контрольних диктантів. Дібрано тексти з праць відомих народознавців, літературних діячів, використано матеріали з журналів, газет.

     Подаю зразки текстів із « Шевченківського збірника диктантів».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Шевченко і пісня

     Тарас Григорович  напрочуд гарно співав українських пісень. За словами Пантелеймона Куліша, він був на ту пору найліпшим на всю Україну співаком народних пісень. Його баритон з високими теноровими нотами звучав чуло, м’яко й сумовито. Таку ж пристрасть до народних пісень мав і негритянський співак Айра Олдрідж, з яким приятелював Шевченко. Зустрічаючись у Толстих, Шевченко й Олдрідж часто співали один одному, а часом і дуетом. Акомпанував їм знаменитий музикант Кантський, котрий чарував усіх музикою Моцарта й Шопена.

     Перший, хто музично освоїв творчість Тараса Шевченка, був народ, котрий створив мелодії до 200 віршів. Водночас над текстами Шевченка працювало немало композиторів. На слова поезії «Думи мої, думи мої» була музика Олександра Рубця і Владислава Заремби, і все ж найкращою вийшла мелодія народна. До «Заповіту» складали мелодії Кирило Стеценко, Рейнгольд Глієр, Борис Лятошинський, але найпопулярніша належить учителеві Івану Гладкому. Із «Заповіту» розпочав роботу над циклом «Музика до «Кобзаря» Микола Лисенко. На тексти Шевченка він написав 100 пісень, дуетів, тріо, поем, кантат, інших творів. Клали на музику поетові слова Модест Мусоргський, Сергій Рахманінов, Петро Чайковський.

                                                                             (З журналу)  (170 слів.).

 

Кобзар – актор

     Перебуваючи на військовій службі в Новопетровському  форті, Тарас Шевченко брав участь у хорі й виставах, який тут давав офіцерський аматорський гурток. Ротний командир Косарєв пізніше згадував:

   «На перших двох виставах йшла комедія Островського «Свої люди – порозуміємось». На репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, ми й не знали, який же вийде з нього Рисположенський. Та коли на першій виставі він  з ′явився на сцені у відповідному костюмі, загримований і почав грати, так не тільки глядачів, а й нас, акторів, вразив своєю грою. Ну, нічого в ньому не лишилося Тарасового: чистий тобі п’яничка – крючкотвор тих часів – і виглядом, і голосом, і замашками.

    По закінченні вистави тодішній комендант наш, прекрасна розумна людина, підполковник Маєвський, улаштував для нас, акторів, та офіцерів і

їх сімей вечерю. Після вечері Маєвський підійшов до Шевченка, цокнувся чаркою з ним і правду сказав:»Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував

Бог: і поет ти, і живописець, і скульптор, та ще, як виявилося, й актор.

Шкода, голубе мій, що не дав тобі він щастя!.. Ну, та Бог не без милості, а козак не без долі».

                                                       (З журналу.)  (172 слова.).

 

Народився, щоб осяяти землю

    Серед великих світочів духу, яких дали людській цивілізації, народи нашої країни, одне з найперших місць належить геніальному синові України Тарасу Шевченку. Сто сімдесят років виповнилося від дня народження цього титана мислі і слова, революційного Прометея, провісника «сім ї вольної, нової», співця вселюдського єднання. Таким живе Тарас у глибині наших сердець, саме таким сьогодні йде по звированій, бентежній, жадаючій миру планеті.

    У темній від горя кріпацькій хаті він народився, щоб осяяти всю Україну! Щоб стати тим, у кому найповніше виявив себе творчий геній українського народу.

    Поетову зяву на світ доля зустріла з панським канчуком у руці, і мала вона колір жандармських мундирів, пашіла мертвотним вогнем далеких пустель, та все ж і в битві із, здавалось би, всемогутньою долею поет вийшов переможцем; із безодні відчаю і страждань він піднявся над світом, високочолий, виславши вперед, до нащадків, своїх вірних гінців – любов і крилату надію!

    Шевченко довів, що не кожна галузка верби йде на шпіцрутени; посаджена навіть у пустелі, вона може дати початок  садам для майбутнього.

    Все, до чого доторкався Шевченків геній, набувало здатність рости й плодоносити.

                                                         (З журналу.)   (174 слова.).

 

Збуджені почуття

     Великі виразні очі княжни Рєпніної жваво поблискували. А ще коли Тарас признався їй, що й на далекому Запоріжжі його теж якось застукала несподівана злива й нагадала їхню яготинську зустріч, - Варвара відчула особливу, ще не зовсім поясниму збудженість. Вона вірила в прикмети, і віддалено промайнуло, чи не стане Шевченків приїзд давно очікуваною благодатною грозою для їхнього принишклого дому, тією освіжаючою зливою для неї, що оживить багато чого прив’ялого і спустошеного.

     Після вечірнього чаю, як завжди, старі князь і княгиня пішли до своїх

покоїв, а молоді лишилися у вітальні, стали приневолювати Шевченка  почитати  щось із своїх  невиданих поезій. Але Тарас пообіцяв задовольнити  це бажання іншим разом, і з ним так легко й охоче погодились, що Варварі аж не повірилось. Він тримався скромно і просто, однак з великою гідністю, в нім не було ні намагання хизуватися своїм поетичним покликанням, ні бажання приграватися під загальний тон. Варвара вже бачила, що Шевченко хоч і відомий поет та художник, а людина проста і  задушевна. Таку людину можна одразу вважати за свою, завжди приємно бачити в себе у вітальні, можна залишити саму і не боятись, що це буде прийнято як образа.

                                                             (В.Дарда.)     (194 слова.).

 

Геній України

    Шевченко мав сильних попередників в українській літературі, але, незважаючи на це, він став її справжнім основоположником. Справа не тільки в тому, що в поезії Шевченка заграла всіма тонами звучна і ніжна українська мова. Справа не тільки в тому, що Шевченко  ствердив і виховав національну гідність українського народу. Справа не тільки в тому, що Шевченко нагадує своїм універсальним талантом (він був живописцем, драматургом, прозаїком, гравером, філософом, критиком і передовсім – геніальним поетом) таких людей, як Леонардо да Вінчі. Справа насамперед в тому, що завдяки Шевченкові українською мовою були написані твори, які мають як з естетичного, так і з ідейного боку світове значення. Тут неможливо не згадати слів Франка, які найточніше визначають суть Шевченка – мислителя і творця: «Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу…»

    Ставши класиком України, Шевченко став «класиком для всіх народів»… Шевченко зробив для української літератури те, що Пушкін для російської, Гете для німецької, Шекспір для англійської. Ні, більше. Він підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів, і тому як представник нації, що не мала своєї державності, став символом не тільки художнього, але й політичного її суверенітету. Шевченко – одне з найбільших прав України на міжнародну повагу. В цьому праві немає жодного образливого слова для інших націй. Воно все, від початку до кінця, написане любов’ю до всіх народів, до всіх людей на Землі…

                                                           (Д.Павличко.)      (212 слів.)

 

Два художники

     З книг Дорохов з властивою художникам силою добре уявляв собі село Шевченкове. Жодного разу не бувши в ньому, він, здавалось, міг намалювати його вулиці, хати, але те, що побачив тепер, радісно схвилювало його. Ні, уява не змогла показати йому все нове, що нині визначає обличчя старої Кирилівки.

     Світлі шкільні приміщення, пам’ятник Кобзареві, клуб, технікум, музей, сотні просторих будинків, зробили село красивим і привітним. І до всього – це село, де малий Тарас вчився малювати.

     Дорохов зустрічався з різними людьми, розпитував про все і жадібно слухав їх розповіді.

    Коли з-за рідких хмар почало проглядати сонце  - по-осінньому бліде, але привітне, Дорохов не втримавсь, щоб не присісти за мольберт. Сприйняття цієї близькості з Шевченком через місця, де починалось Кобзареве життя, хвилювало душу, керувало рукою художника.

     Наступного дня він пішов у парк над Россю, де не раз бував Шевченко.

     Там і нині росте старий каштан, під яким Тарас любив малювати чудові корсунські краєвиди. Дерево вже багато разів фотографували, і тому Дорохов довго ходив біля нього, роздумуючи, як передати це місце, щоб не повторювати відомих знімків. І через деякий час на полотно лягли впевнені мазки – основа майбутньої картини.

                                       (Збірник «Вінок Кобзареві»)    ( 184 слова.).

Шляхи великого Кобзаря

    Тарас Григорович Шевченко захоплювався нашим краєм. Адже  Придніпров’я – це не тільки Дніпро з його ревучими порогами, а й легендарні Запорозькі Січі, більшість з яких було розташовано на території теперішньої Дніпропетровщини.

     У серпні – вересні 1843 року Шевченко здійснив велику подорож берегами Славутича від  Мишуриного  Рогу через Верхньодніпровськ до острова Хортиці, а далі – до Нікополя, Капулівки, Покровського.

    Вдруге великий син українського народу побував у нашому краї влітку 1845 року. Він мандрував з мольбертом берегами Орелі, робив замальовки, ескізи, етюди  з натури. Оріль – ліва притока Дніпра – мальовнича і найбільш екологічно чиста річка  Придніпров’я. Саме її берегами подорожував Тарас Шевченко, коли після закінчення Академії мистецтв став академіком  гравюри. Під час своєї подорожі поет-митець продовжував накопичувати матеріали для задуманої ним серії альбомів «Живописна Україна».

     На жаль, Шевченкові вдалося здійснити лише перший випуск цього унікального художнього твору. Чимало його художніх доробок так і не побачила Україна. Але в музеї Т.Г.Шевченка у Києві зберігаються його етюди «На Орелі», «Хати над водою», «Хутір на Україні» та інші, які стали шедеврами українського образотворчого мистецтва.

                                                        (За газетою «Джерело»)       (156 слів)

 

     У 1843 році Тарас Григорович Шевченко побував у Катеринославі. У місті на той час мешкало понад десять тисяч жителів. Кам’яних будівель було  всього півсотні, а хат-мазанок – півтори тисячі. Найбільшою будівлею міста була в’язниця. У ній здебільшого мучилися селяни-кріпаки, що втекли від знущання поміщиків. Все це боляче сприймав Кобзар, що підтверджується його листами.

   Невідомо, де зупинявся Шевченко у Катеринославі, але є припущення, що він зустрічався з Іваном Гродницьким – співучнем по Академії мистецтв.

   Дніпропетровці свято шанують пам'ять про перебування геніального поета-митця у нашому краї. Про це свідчать три пам’ятники Т.Г.Шевченкові. Найвеличніший із них – на дніпровському острові, який став частиною парку, що носить ім’я  великого Кобзаря. Замріяна постать славного сина України височіє над зеленим островом. Він наче оглядає «і Дніпро, і кручі», складає рядки своїх прекрасних віршів…

  З нашого обласного центру Шевченко помандрував до села Старі Кодаки, оглянув залишки фортеці Кодак, уважно слухав розповіді старожилів про боротьбу козаків проти шляхетської Польщі. Відвідавши найбільший дніпровський поріг Ненаситець, Шевченко читав селянам Нікольського свою знамениту «Катерину» та інші твори. Далі шляхи Великого Кобзаря пролягли понад порогами на південь через Військове, Вовниги до Запорожжя.

                                                     газети «Джерело»)       (175 слів)

Шевченко й сучасність

     Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять безсмертя.

      Він був поетом, якого ми до того не мали: поетом для всіх, поетом  народним, поетом  гноблених, але не скорених. Народжений матірю – кріпачкою і сам кріпак, він став борцем, революціонером титанічної сили. Його боялися царі. Його жахались і смертельно ненавиділи кріпосники. Коли можновладні самодержавні кати, ті, що наповнили рудники Сибіру окутими в кайдани декабристами, ті самі, що зацькували Пушкіна і юного Лермонтова, налившись новою злобою, ввігнали криваві свої  пазури  в молоду клекотливу душу Шевченкову, коли перед ним лягла несходима ніч муштри й солдатчини, мабуть, ті вінценосні кати вважали, що відправили його в таку безвість, звідки не буде йому вороття.

    А він повернувся.

    Вогненною піснею, віщим  незборканим  словом повернувся поет до рідної своєї України.

     Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. В тій невеликій книжці, що ім’я  їй «Кобзар», клекоче ціле море горя народного, в ній – невольницький поклик до помсти й порив до свободи, мудрий роздум гуманіста і ніжна, чарівна краса української пісні.

                                                    (О.Гончар.)           (187 слів)

 

Вічне слово

    З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

     До таких належить «Кобзар», книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.

     Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі й вічні слова.

     Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського  кріпака Тараса Шевченка – від  його юності й до останнього подиху – увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину  творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч, книга ця буде настільною для кожного українця.

                                                 (О.Гончар.)     (192 слова)

 

Чарівник

      І сонце ясне на небі – і смуток легкий бере. Шевченко стоїть коло Золотих воріт, перед ним мольберт із чистим листком паперу – не поклав сьогодні на той папір ані лінії. Може, від того тенькнуло його серце, наче птах крилом зачепив, ставав відтак замислений та суворий і слухав мимохіть свій неспокій. Побіч росло дерево, вітер грав на його листі, і світлотінню сітка в ногах у маляра хиталася й тріпотіла, мінилася і коливалася. Знову наблизив руку з олівцем до паперу, але та знову безсило впала. Закинув різко голову: вгорі лежало зелене шатро, і пробивалося крізь нього сипучими синіми спалахами небо.

      Хтось десь плакав. Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови. Ішло по вулиці мале дівча, ішло собі та й плакало, і мало воно залите сльозами лице. Рот був гірко скривлений, а кулачок тер і тер око, наче хотів витерти з нього ще більше сліз.

  • Агов! – гукнув тихенько Шевченко. – Чого це ти плачеш?

    Дівча спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мить припинило плакати. Дивилося на широкоплечого вусатого дядечка, що усміхався до нього так, як усміхалося сонце в одній з бабусиних казок, і йому здалося, що, може, то і є воно, оте сонечко з казок. Дядько стояв на пагорбі, і вся його постать була оточена зусібіч жовтавим світлим обрамленням, може, через те, коли всміхався той дядечко, щось таке чудне робилося, сміялися й зморшки біля очей, і очі, і вуса, і все його кругле обличчя.

                                                       (Вал.Шевчук.)        (229 слів)

 

Похорон Шевченка

   Була неділя сьомого травня. З ночі ще прибував народ. Не тільки в церкву, на майдан не можна було протиснутись. Вранці почалась панахида. Без промов. Про заборону всі знали, обурювались. Раптом народ потіснився, трохи розступився. У церкву ввійшла тонка висока жінка в глибокій жалобі. В руках у неї був терновий вінок. Вона мовчки поклала його на труну й вийшла.

    З усього Києва вийшли цехові ремісники, їхні цехові знаки і корогви височіли над труною.

    Труну знову несла молодь, і знову лунали промови до самого причалу, до пароплава, на якому востаннє плив Тарас до Канева.

    На дубах, на човнах туди ж поспішали люди з Прохорівки, з Переяслава, Черкас і водою, і суходолом, і з правого, і з лівого берега. Скільки з них знали Тараса, бачили на власні очі. Чекали його. Живого. Рідного.

   На великому дубі підплив з своєю Марусею  старий  Максимович, саме коли  пароплав «Кременчуг» підходив до берега.

    День був ясний, теплий, весняний. Навколишні  дівчата встеляли шлях зеленими гілками, і наче по зеленому килиму везли Тарасову труну.

    Синів могутній Дніпро, а по зелених горах на кілька  верстов  простягся похоронний похід.

   Тільки тут, тільки на цій горі повинен лежати Кобзар. Наче вся Україна перед ним – і Дніпро, і далекі шляхи, що ведуть на всі сторони, по всіх світах.

                                            (О.Іваненко.)       (204 слова)

 

Рідна земля

     Тарас Шевченко хліборобську долю вимірював на пропахлій чорноземом ріллі розміреними кроками в ранковий туманець, крізь який падало з його рук золоте зерно, лягаючи в розпушену землю. Хай буйно зелом красується вона в степовому привіллі поряд з давньою могилою. Ніхто ще не наважувався розорювати її або розкопувати. Бо перекази повідають, що хто ступить на неї з такими намірами, той почує дивний голос, який невідступно супроводжуватиме порушника звичаїв. Хай добром красується засіяна нива і не марнується хліборобська доля, вітрами бита, дощами омита.

      За звичаєм, після першого засіву художник підіймався на могилу, оглядав трудове поле. Червонясто лягало сонце за обрій, сизі присмерки обволікали навколишність. Зринала пісня, трепетними крилами обіймала простір, колишучи спогади та в праці плекані надії. Відчував у пісні незмінну силу, що передавалася в поколіннях, вливалася в кров, як цілюще джерело. Той голос поколінь єднав сівача з рідною землею, вселяв любов до неї. Здавалося, поставав світ в оновленому вбранні, в красі трудового щодення, нагороджуваного щедротами сонця. Яка ж ти мила, земле, що даруєш дива, стелиш на собі шляхи з давнини в прийдешність! Хто ступить ними, той відчує істину буття, пізнає життєву правду і віддасть їй почуття й силу рук,

творящих  блага. Прийшов сюди митець, щоб оновити душу і збирати, ловити пензлем сонячні розсипи, як збирає орач плідне зерно.

       Ранками зустрічав Тарас схід сонця на ниві. Перші промені сонця вітали його, поволі народжуючи тепло. Кожна билинка наповнювалася ним, вбираючи живлющі соки, переливала їх у прикрасу землі. Зором художника і душею хлібороба сприймав барви тієї краси, щоб потім торкнутися до неї пензлем і перенести на полотно народження погожих днів. Підіймаючись над обрієм, сонце дарує нові й нові світло кольорові щедроти.

      Розквітала душа художника в пізнанні нових дарунків сонця.

                                                             (І.Пільчук.)     (224 слова)

 

Іван  Їжакевич

     Завжди голодний, без будь-яких засобів до існування слухач Академії

мистецтв Іван Сидорович  Їжакевич визначає для себе шлях у мистецтві.

     Не рядки треба  ілюструвати, не тексти. То – найлегше.

    За кожним рядком і за кожним словом у Шевченка – цілий народ. «Кобзар» - енциклопедія українського народу.

     Він повинен забути пор все, житиме тільки «Кобзарем», тільки ним, але зображення знаходитиме не тільки в цьому, а й у своїй пам’яті. Він зріс у Шевченковому краї, він знає, хто такі кобзарі, чумаки, пастушки, голодні селянські діти, покритки, він чув ті ж перекази про козаків і гайдамаків, він теж виростав у бур’янах.

    Але раптом його огортають сумніви. Невже цього досить, щоб збагнути генія? Так, як Шевченко, жили тисячі людей, а Шевченко в нас – один. Один, як одна Україна, як одна мати. То тільки спочатку здається, що все просто й зрозуміло: все поетове життя – тут, у віршах. Бо він ні з чим не криється, каже про все, що думав, що йому боліло. І треба не тільки усвідомити все те розумом, треба дорости до Шевченка своїм болем. Тоді хоч і не зрівняєшся з ним, зате трохи наблизишся до його генія.

    Ось так, з Шевченком, минають його холодні петербурзькі вечори.

                                          (М.Слабошпицький.)    (188  слів)

 

*      *    *     *     *     *     *    *     *     *     *      *     *      *      *       *     *

 

        Великий поет живе у своїх творах. Його образ, світ думок і почувань, прагнень та ідеалів постає перед нами насамперед з того, що він писав, чим збагатив духовну скарбницю людства. Водночас, прочитавши твори поета,

ми проймаємося невідступним бажанням у всій повноті й точності пізнати його життєвий і творчий шлях, громадську діяльність, духовні інтереси і запити.  І не тільки тому, що все це нерідко допомагає глибше прочитати твори у зв’язку з конкретно-історичними умовами їх виникнення, а й тому, що труди і дні геніальної людини  вияскравлюють  суттєві прикмети епохи, в яку він жив.

      У з’ясуванні окремих епізодів, деталей життєвого і творчого шляху письменника важливу роль відіграє мемуарна література – щоденники, автобіографії, перекази, спогади, автори яких були учасниками або очевидцями описуваних подій,- звичайно, тоді, коли вона правдиво, історично точно відтворює факти і явища громадсько-політичного, літературно-мистецького процесів.      У поемі «Гайдамаки» Шевченко засвідчив, що головним її джерелом були народні перекази, які, по суті, теж є спогадами, тільки усними. Поет надавав особливого  значення народній інтерпретації  історичних подій, минуле його цікавило не само по собі, а передусім як можливість поставити звитяжні діла предків на службу сучасності.                                                 (В.Шубравський.)       (175 слів)

 

Ідемо до Шевченка

     Поет гаряче любив свою Кирилівку, її природу, невеликий батьківський садок. Злиденне життя кирилівських селян спонукало їх до бунтів та непокори поміщикам. Приїзди в село Тараса зміцнювали ці настрої.

   На початку ХХ століття передові селяни по-новому бачили шляхи свого визволення. Кирилівський селянин Іван Могильний  разом з іншими агітаторами – онуками Тараса по братах  Микиті й Йосипу – Митрофаном Шевченком, Тимофієм Шевченком, Варфоломієм Ковтуном таємно читали у місцевій школі революційну літературу.

    П’ять онуків Тараса Шевченка брали участь у подіях першої буржуазно-демократичної революції  в Росії, деякі з них загинули на її барикадах. Роки не віддаляють народ від Кобзаря. Тарасові твори читали в хатах при світлі тьмяного каганця, їх вчили  напамять, читали на зібраннях. У 1914 р. земляки і родичі поета, порушивши заборону, зібралися на 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. На садибі брата Йосипа посадили на пам'ять дубок, а на місці хати батьків поклали жорновий камінь з написом.

    Такими були перші «пам’ятники»  Кобзареві на його рідній землі!    Рішенням  ЮНЕСКО  175-річчя великого поета-революціонера у 1989 р. відзначав увесь світ. Тарас Шевченко утвердив своїм стражданням і боротьбою  одну з найбільших слов’янських  культур, одну з найрозвиненіших  на сьогодні мов світу.

                                               ( В.Бойченко.)        (182 слова.)

 

 

 

 

Тарасова  верба

    Минають роки. У Тараса вже борода  виросла і голова посивіла, як у старого, і так, як і раніше, виводять його на муштру. «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..! – написав він у маленькій саморобній книжечці. Тарас вписує туди нишком свої вірші і ховає їх за халяву чобота. Як він стережеться, щоб, бува, хто не побачив цю «захалявну книжечку», бо досі заборонено йому писати і малювати.

    Понад сто років минуло з того часу. Тоді діти бігали босі й напівголодні по пісках за козаками та баранами, а не ходили, як тепер, до школи. Тоді й школи не було, і не було навіть цього зеленого саду.

    Насадив той сад батир Тарас. І ніхто не знав, яка то велика людина була, отой засланий солдат Тарас. А тепер усі знають, скрізь знають. І в Казахстані, в невеличкому місті Форт Шевченко, є школа імені Шевченка. І діти можуть повести вас  у великий зелений сад, і вони з гордістю скажуть: «Цей сад насадив Тарас Шевченко. А оця стара верба – перше дерево, що посадив він у мертвій пустелі».

                                                     (О.Іваненко)              (171 слово.)

 

Ясновидець

     Подивіться на портрет молодої людини в розквіті. Високе чоло інтелектуала, тонкі чутливі риси, у яких одсвічує вишуканість потомственного інтелігента. То чи  не помилилася природа, наділивши раба обличчям патриція? Ні, природа, як завжди, діяла з геніальною безпомилковістю. Бо це портрет Т.Г.Шевченка.

      У кожного великого поета біографія починається з часу народження рідного народу. І якщо по цій вертикалі виводити  Шевченків родовід, то у витоках його побачимо легендарну книгозбірню Ярослава Мудрого, профілі безсмертного автора «Слова о полку Ігоревім», Богдана Хмельницького та його полковників, дехто з яких мав за своїми плечима університети Європи. Торкнемося порога Київської академії, де вчилися великий російський

учений  Михайло Ломоносов і всесвітньо відомий філософ Григорій Сковорода, звідки вийшов член кількох європейських академій композитор Максим Березовський. Нарешті, ті сотні тисяч народних пісень, які, за словами Олеся Гончара, стали  матір’ю поезії Шевченка.

    Насмілюся твердити, що людини, щасливішої від Шевченка, важко знайти у світовій історії. Не лише тим щасливий був, що зазнав вищої насолоди,

відкривши в собі художника і поета. Не тільки тим щасливий був, що відчув усю гостроту захоплюючої небезпеки, коли піднявся до рівня громадянина і

державного мислителя, задумуючи в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві майбутню конфедерацію вільних слов’ян.

    Найвищого щастя, яким обдаровує природа тільки безсмертних, Шевченко спізнав тоді, коли настільки злився з народом, що вже відчув його під серцем своїм, осмисливши всю відповідальність і за його минуле, і за суще, і за його будучину. Він сповна виконав своє історичне призначення: відстояв у багатоликості людства лице і характерну поставу свого народу, за якими його впізнає світ.

                                                     (Б.Олійник)             (245 слів.)

****************************************************************

 

   Назвіть мені поета, у ставленні до якого мовчазно чи емоційно піднесено підкреслюється винятковість його творів, наголошується його глибина. І при цьому навіть ті, хто взагалі не бажає читати українською мовою, раптом спохвачуються і стверджують, що його твори слід читати тільки в оригіналі. Це – Тарас Шевченко. Його геній і велич неповторні. Проживши всього 47 років (народився 9 березня 1814 року, а помер 10 березня 1861 року), Тарас Шевченко зумів сконцентрувати всю велич національного духу, ви кристалізувати його і підняти на не бачену до тих пір висоту. Одним із джерел пізнання рідного народу була українська пісня. Музична обдарованість і блискуча пам'ять Шевченка давали йому можливість надзвичайно швидко схоплювати й засвоювати народні пісні. Знав він їх безліч, співав їх чудово. У Шевченка був чистий і дзвінкий тенор. Найулюбленіші пісні, згідно зі спогадами сучасників, були «Ой Морозе, Морозенку», «У Києві на риночку», «Та немає гірш нікому, як сироті молодому» та багато, багато інших. Микола Білозерський (брат Ганни Барвінок – письменниці і дружини Пантелеймона Куліша) згадував: «Мою матір особливо чарував Шевченко своїм співом; бувало, ходить по залі, заклавши руки назад, нахиливши вниз голову думную; шия зав’язана

шарфом, вираз обличчя смутний; голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень».

                                                    (А.Загнітко)       (187 слів.)

 

Людям на втіху

     Надзвичайно цікава ситуація трапилася на весіллі Пантелеймона Куліша, де Тарас Шевченко був за старшого боярина. Саме про цю подію є надзвичайно колоритний спогад самого Пантелеймона Куліша, який пише: «Справді, Шевченко був того вечора у найвищій порі преображення свого. Знали Шевченка по його творах та по його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто не знав, що він предивний, може, найлучччий співака народних пісень по всій Україні обох дніпрових берегів. Новий  талант виявився того ж таки вечора. Доволі гостей було на вечорі. Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі, щебетали, мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче він зостався один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную.

     Як у ту пору свого життя співав Шевченко, а й надто він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвалися  всі розмови  і між старими, і між молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов у темному лузі, серед народу. І, скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а собі самому ще й на більшу…Душа поета, об’явившись посеред  чужого щастя своїм щастям, обернула весілля в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть в Україні».

     Народна пісня глибоко проникла в поезію Шевченка і стала її основою. Звідси така її мелодійність, така насиченість образів, така глибина. Поеми «Катерина», «Наймичка», «Відьма» - це яскраві зразки, що свідчать про глибинну спорідненість поезії Шевченка з українською народною піснею.

                                             (А.Загнітко)         (250 слів)

 

Яготинський парк

      Глуха доріжка між заростями глоду й ліщини, як мовиться, вовча стежка, вивела до широчезного озера, і Тарас попростував берегом до парку, де вони кілька місяців тому йшли з Капністом по алеї і вперше зустріли княжну Варвару.

    Парк був той і не той – настільки змінила його осінь, як змінюють і людину пори життя. Тоді було літо, липень, все довкола квітло, буяло, промінилось барвами, навіть тіні були як тіні – густі й соковиті, навіть спека видавалась приємною – лоскітливо-збудливою та запашною.

      А зараз стояла осінь, і парк хоч по-своєму був мальовничо гарний, проте якась глибинна туга, скорбна покірність, приреченість відчувалася у тій  хворобливо-бляклій красі.

      Від найменшого подиху знадозерного  вітерця з потемнілих гілок дерев рясно сипалось жовтогаряче листя, кружляло, шурхотіло, влягаючись на прохололу землю,  і в тому шереху вчувалося вже щось неживе, задубіло-мертвотне.

      Ось і та алея, де колись його  застукала несамовита злива, з розлогим гучним громом, сліпучими сполохами блискавок на все небо, з пружними струменями дощу.  Та він любив грозу й  ніколи не ховався од неї – звеселіло брів по теплих лопотливих калюжах, пройнявшись зненацька наївними споминами  далекого голоштанного  дитинства…

     А тепер ступав звільна, замислено, віддалено прислухаючись до металевого дзвону листя під ногами, до того неживого шурхоту, що тоскно відлунював у серці.

                                                      (В.Дарда)          (197 слів)

 

Несподівана радість

      Тієї ночі випав густий лапатий сніг і, прокинувшись вранці, княжна Варвара ніяк не могла збагнути, чого це в її завжди напівтемній кімнаті стало якось незвично світло і біло-біло. Лише коли підвелася з ліжка і підійшла до вікна – зрозуміла, що трапилось.

      Все, все надворі: і земля, і дерева, і кущі, і ближній шлях, і далеке озеро  зливалися у сліпучій яскравості. Лише будівлі подекуди вперто проступали з тієї загальної  білизни, прориваючи гострими верхами  товсте пухнасте покривало снігу.

     На тому безкрайньому  засніженому просторі особливо виразно виднілась якась чорна рухлива цятка, що ледь помітно пересувалася від греблі берегом озера. Здається, то була людина. Але хто б міг бродити  так рано серед неходжених заметів? Звичайно, впізнати подорожнього було неможливо, хоч би як пильно придивлятися. Проте якимсь іншим чуттям, не зором, а швидше серцем Варвара здогадалася, що то був Шевченко.

      Може, по рухах його, котрі вже легко вирізняла з-поміж безлічі  інших, мовби зовсім подібних; а швидше – по вдачі, впертій і непосидючій. Кому б

оце заманулося від самого рання брести серед заметів, простувати самотньо  по коліна в снігу, крім нього – вічно бентежного й бунтівливого?

     То справді був Тарас. Він прошкував од греблі понад озером. Незайманий рипучий  сніг бавив його, кликав вдихати морозну свіжість синюватого простору, підставляти груди  крижаному колючому вітру…

                                                          (В.Дарда)          (203 слів)

 

Заповіт українського пророка

    Наша історія – це історія віковічної боротьби українського народу за своє місце під сонцем. Коли ворог вибивав із наших рук шаблю, тоді на зміну їй приходило слово. Іноді таке могутнє і гаряче, що було дужче за легіони військ. Із Божого веління це слово приходило в час найбільшої скрути. Тоді, коли здавалося, що втрачено все. Така чорна смута огорнула Вкраїну після ліквідації гетьманщини і знищення Січі. Націю спіткав цілковитий моральний занепад. І тут, на цьому німому згарищі, раптом зявляється живе  українське слово. Зявляється Котляревський, який отим словом переносить козацьку славу в убогу сирітську хату. Пробудження і народження новітньої думи. Квітка, Гулак, Гребінка, Костомаров, Куліш… Починається новий життєпис народу. У світ виходить «Кобзар» Тараса Шевченка. Виходить у вічність священна книга пророка української нації. Зявляється слово, яке стає на сторожі народу. Ось уже півтора сторіччя воно береже і живить українську націю, її духовну соборність, веде нас крізь морок і нетрі до жаданої волі. Чи єще у світі такий поет, слово якого б урятувало народ? Слово, яке дає відповідь на найпекучіші питання, що постають перед цим народом за будь-якої доби.

    В усі роки нас вражало дивовижне співзвуччя Шевченкової поезії із сучасністю. Кожне покоління гортало «Кобзаря» справді як Святе Письмо – книгу пізнання добра і зла. Ми пізнавали з нього самих себе і вчилися бути собою.

    Розгорнімо ж цю книгу й сьогодні! І ми побачимо: те, що нині нуртує в наших душах, що постійно хвилює і не дає нам спокою, - там є!

                                                  (М.Горин)        (239 слів)

 

Відтворюється дух Шевченка

   Знемагаючи в Кучинському  політтаборі, неподалік од міста Чусового, Василь Стус, прекрасний український поет, великий безстрашний громадянин землі своєї змученої, табірному холуєві й шкуродеру казав: «Ти

гестапівець! Ти фашист! Ти вічний жандарм!» Вони, ці вихователі, добили, домордували  зрештою людину на прізвище Стус, заховали його в уральській

землі.  Але вони не змогли вбити бунтівного громадянина й поета Василя Стуса: це понад усі їхні винищувальні сили. Система вбила і життя Тараса Шевченка, але водночас відбилося опромінення всього того, заради чого жив і творив він, і він постав у такій величі духу, такій високості, до якої можна лише прагнути дійти, але вона завжди залишається тільки омріяною і з якої видно не лише минуле і сучасне, але й майбутнє. Шевченко вивів націю українську на ті простори духу народного, на яких запізнається коло цивілізованих народів і в якому велич духу утверджується не завойовництвом і не збройним ширенням свого державництва, а через його значущість і достатність. Останнє, видаючись  простим, часто не помічається, але з часом воно постає  як єдине суще. І сьогодні ми дбаємо про пам'ять нашого Прометея, того Мойсея, який веде народ свій власним духом не через пустелі, а через надлюдські випробування до єдиного постання у своїй державницькій сутності, як об’єднавчого чинника всіх тих, хто визнає цю значущість і утвердження його власного духу через співвимір з усіма. Шевченко тільки сьогодні постає у своїй величі. І відтворюється його дух.

                                                   (А.Загнітко)          (222 слова)

 

Феномен Шевченка

      На хвилі історичних припливів і відпливів Тарас Шевченко то приходить до нас, як велике сонце, то віддаляється, як далека зірка, від якої залишається сама назва. Удаюсь до цього космічного порівняння не задля звеличення. У нашому мікросвіті справді живе макросвіт. На нас діють його закони, навколо нас витають, нас будять і опромінюють вічні супутники – носії Духу.

     Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам'ять. Отже, Шевченко в нас більше ніж великий поет – він національний пророк і мученик, розіп’ятий і воскреслий. Нині, коли Україна стала місцем найжорстокіших експериментів віку, великою Чорнобильською притчею, Шевченкове сонце зазирає нам у вічі так, як ще ніколи.

       Написавши слово «Бог» з малої літери у всіх виданнях «Кобзаря», наш лютий час дав свій анти шевченківський ключ до книги. Справа в тому, що таке переосмислення центрального образу перевернуло призму Шевченкового світосприймання і здрібнило великі світила Шевченкового світу – Любов, Істину, Волю, Добро, Матір, Україну. Актуальність Шевченка сьогодні не в тому, що він порушував великі вічні питання або дав нам

відповідь на них, - кожне покоління мусить само шукати відповіді на питання, поставлені часом. Нині ми повертаємося лицем до загальнолюдських цінностей, а отже, й до Шевченка.

                                           (Є.Сверстюк)           (203 слова)

 

Синівська любов

        Був  прозорий  сонячний  ранок,  і  мовчазні  навколишні  простори, дбайливо  устелені  сріблястим  сніговим  килимом,  так  ясніли  навпроти сонця,  що  аж  сліпило  очі.  З  кінських  волохато  заінеїних  ніздрів  сизо порскали клубні пари, лунко били копита об мерзлу, закам’янілу землю, і лискучі полозки саней, весело поскрипуючи, грайливо заточувались то в один бік,  то в другий.

         Обабіч  дороги  бовваніли  пухнасті,  завалені  снігом  дерева,  випинались  кущі,  схожі  на  білі  копиці,  тоскно  дзвеніло  на  вітрі  торішнє  сухе бадилля, де-не-де  гостро виткнуте  з-під  заметів.

       Ось у вибалку заряхтіло хатками, обставленими рудим очеретом, село.  Тонкі  сизуваті  цівочки  диму  рівно  вилися  з  плетених  бовдурів  високо  вгору, мов  змагалися,  хто  з них  дістанеться  вище. А над  усім прозорим  безмежжям  у  блакитному  бездонні неба промінилось  сонце, що, начебто  невтомний  рот  всесвіту,  хукало  й  хукало  теплінню  на  задубілу від  холодів  землю,  як  любляча  мати — на  схоплену  терпкими шпарами пучку  свого дитяти.

    І  від  того  величавого  супокою  рідної  землі,  од  відчуття  її  одвічної краси  і могутності, од віри, що як минуть оці холоди й сніговії  і настане  колись жадана  весна,  так  з  часом мине  і  горе  народу,  прийде  світла доля для трудівників,— від усього цього на душі в Тараса ставало дедалі світліше, урочистіше.

                                                       (В. Дарда)           (190  слів).

 

Не бійтесь заглядати у словник

       У багатобарвності й могутності рідного слова втілено красу людини — творця мови, садівника прекрасного на землі. Рідне  слово окрилює нас духовністю, любов'ю до пісні, до матері.  Для кожного народу рідна мова — найдорожча.

     У мовну скарбницю нашого народу несуть красу душі й пломінь рідного слова найкращі письменники. Скількома ж словами  вони користуються? Звернімося до творчої спадщини геніального  Кобзаря. Словник мови поетичних творів Тараса Шевченка  охоплює більше десяти тисяч слів, а прозових — понад двадцять із половиною тисяч. Хіба вдалося нам, підрахувавши всі слова у  творах Шевченка, виявити словниковий запас великого поета? Немає сумніву, що наш Кобзар володів й іншими словами української мови, хоч у художній творчості їх не використовував.

    Скільки ж слів потрібно людині для спілкування, для опанування художньої, наукової та науково-популярної літератури? Обсяг словника конкретної особи залежить від роду її занять, освіченості та здібностей. Установлено, що мовець активно використовує майже три тисячі слів упродовж дня, а розуміє —  у десять разів більше.

      Щоб опанувати словесне багатство нашої мови, користуйтеся словниками. Дотримуйтеся порад мудрого поета Максима Рильського: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне  провалля...»

                                            ( І. Вихованець)      (176 слів )

 

Спогади осіннього вечора

        Повертало на обід, але здавалося, що день ще й не починався. Сніг, перемішаний із дощем, усе сипався й сипався із сірого  неба. У кімнаті була півтемрява. Чорнів, як ноги павука, мольберт  у куточку, офорти на стінах були безколірні й тьмяні.

      Тарас Шевченко підвівся з-за столу й поволі підійшов до вікна. Протер дірочку в заволоженому склі, подивився на вулицю.  Ні, безнадійна річ: туман ліг над Петербургом, над островами.  Немає просвітку: почалася довга осінь, а за нею прийде така ж  мокра, слизька, довга зима.

      Він ходив по кімнаті, примруживши очі, ходив і думав. Думав про те, як саме в час пізньої тут і ранньої ще на півдні осені чудово  над Дніпром. Лист опадає з дерев у гаях — червоний, жовтий, золотий. Одірветься один листок з гілочки й попливе, попливе, як човник, у сухому й пахучому осінньому повітрі. Другий листок  одірветься — пливе навздогін за першим. Так і линуть вони над Дніпром, що змінив уже трохи свій колір, бо напився перших  осінніх дощів.

 — Гай-гай! — зашепотів Шевченко. — Наче близько, а така далина.

                                          ( С. Скляренко )          (166 слів) 

 

 

 

Шевченкова могила

    Поміж широкою синьою биндою Дніпра та юрбою зелених гір побігла з Канева триверстова дорога до Шевченкової могили. Інколи в’ється дорога понад самим Дніпром, і тоді зачудоване око далеко засягає по блакитнім просторі діда Славути, що своїми легенькими хвилями пеститься з білим пісочком полтавського берега.

     На погожім  небосклоні  виткнулась Княжа гора, а ближче, на Чернечій горі, де похований Шевченко, на самому вершечку зарябіли дощані штахетики. Межи Шевченковою горою та Лисою, що таки зараз здіймається з правого боку,- вуличка. Тут живуть гончарі: скрізь на призьбах і на дворі стоять рядки горшків, мисок, всілякої глиняної посуди. Вліворуч від вулички треба податись у ярок. Там, межи високими вербами, дзюрчить струмочок, і за струмком, помежи кущами, гадюкою в’ється  на Шевченкову гору стежка. Пройдеш кілька ступнів, і наче яка сила зупинить тебе. Мимохіть озирнешся, і мальовнича картина прикує тебе до місця. Бог зна звідки, мов з моря блакиті, що зливалась з землею поза Чернечою горою, вигулькнули веселі дніпрові гори, вкриті то синім кучерявим лісом, то золотою стернею, то ясно-зеленою травою.

      Пишна, широка картина відкривається з могили. Скільки оком скинеш – леліє Дніпро, вигинаючись поміж горами, тихо миючи піщані коси… З одного боку знялись над ним шпичасті гори з зеленими садочками, з темними балками, з ланами золотої та червоної стерні. З другого боку – пологий берег пишається на сонці зеленими шатами і десь далеко зливається з блакитним небом.

                                                    (М.Коцюбинський)          (219 слів)

 

 

 

Шевченків край

     Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні, я їздив на етюди по шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці. Я трепетно і поспішно змальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах. Тополі в Шевченковому краї були схожі на святих, а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.

      Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?

      Одного надвечіря, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався з Моринець до Кирилівки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати б, «козацького типу» дядьком. Був він, очевидно, столяром, бо біля нього на сидінні лежали об мотузяні  вірьовками кілька рубанків, поруч стояли дві пилки, увесь він пахтів свіжими гиблівками, ядерним духом сухої сосни. І якраз йому, цьому симпатичному дядькові, я, наївний, теж переповнений провесінню, розповідав про тополі, що мерехтіли на горбах, світилися зеленими ніжними німбами, і були тополі схожі на святих, і були, може, схожі на страчених гайдамаків. Дядько з рубанком слухав мене уважно, навіть здивовано, навіть кілька разів сам глипнув в автобусне віконце, шукаючи на пагорбах тополь.

                                                          (Р.Федорів)         ( 224 слова)

 

    Все має свій досвіток. У цієї криниці світанок теж, безумовно, був. Сивіший од туману, далекі ший од зорі. Може, вона найдревніша і  найживучіша криниця на всій нашій грішній землі, яка щомиті щось втрачає й не встигає ні помічати того, ні журитися.

    Звільніться від клопотів, поквапу і прийдіть до цієї криниці, якій немало-небагато – сім століть. Хоча б подумки, а прийдіть.

     Візьміть курс на благословенну Шевченкову землю і йдіть шляхами, лугами, полями, байраками, повз села веселі, старі, нові й новітні, через містечка й хутори. І дослухайтеся до вітрів. Один з них летить із Чернечої гори, другий – з Моринців, третій – з Кирилівки. Біля криниці вони сходяться, втихають і п’ють воду. І душа її стрепенеться (бо в кожній криниці є ще й душа), й пригадається, як на її вік, майже вчорашнє. Пригадається спекотне літо, курний шлях. По ньому торохтить віз, обліплений осами, і пахне звідти яблуками чи сливами.

     З воза зістрибнув юний Тарас і пив воду. Пив по дорозі на базар і повертаючись із базару, не підозрюючи, що п’є , може, і не воду, а причащається вічністю. Ще віз намотає на свої колеса сто бід і сто мук для нього, а безсмертя вже висвячує його ось цією джерельною водою із невмирущої криниці.

     І місцевість, і колодязь ви впізнаєте ще здаля. Природа довго все тут підбирала, думала, зважувала, а вже тоді творила у стані високого натхнення.

                                                        (К.Мотрич)      (220 слів)

 

 

 

   З його, наче звичним і незвичним ім’ям починаю день. (І звичайно ж, не я один.) Багато років читаю і перечитую Шевченка. Слухаю і прислухаюсь до його слова. Ще відтоді, з найменших років, коли почув із уст матері таке щемне, проникливе, рідне-дитинне:

Садок вишневий коло хати…

   І відтоді в житті, в дорозі, в думах-роздумах не розлучаюсь із творчістю Кобзаря.

   Шевченко – це багатство життєздатного духу. І нездоланний дух творчого багатства. Тому геній  великого Кобзаря  не може не вплинути на все наше розмаїте життя, на людські й суспільні ідеали. Дух Шевченкового слова ми чуємо і сприймаємо як поклик до правди, мужності, відвертості й відкритості. Тобто до дії, до встановлення соціальної справедливості.

    Шевченко наш. І Шевченко всенародний. Всесвітній. Тож будемо високо нести його зоряне ім’я, заповідаючи нашим дітям і дітям дітей наших. Щоб усією душею, вірою і правдою кожен міг сказати подумки чи вголос: «Шевченко – це назавжди!».

                                         (М.Сингаївський)      (145 слів)

 

    Серед великих світочів духу, яких дали людській цивілізації народи нашої країни, одне з найперших місць належить геніальному синові України Тарасові Шевченку.

    В темній від горя кріпацькій хаті він народився, щоб осяяти всю Україну. Щоб стати тим, у кому найповніше виявив себе творчий геній українського народу.

     Поетову з’яву на світ доля зустріла з панським канчуком у руці, і мала вона колір жандармських мундирів, пашіла мертвотним вогнем далеких пустель, та все ж і в битві із, здавалось би, всемогутньою долею поет вийшов переможцем; із безодні відчаю і страждань він піднявся над світом високочолий, виславши вперед, до нащадків, своїх вірних гінців – любов і крилату надію!

   Поезії Кобзаря народжені для того, щоб не вмирати ніколи. Через часові відстані ми ще ясніше бачимо життєвий і творчий подвиг цієї людини, відкриваємо унікальність його всебічно обдарованої особистості, ще повніше осягаємо неперехідне значення творчості поета, співучих і грізних його віршів, у яких і сьогодні все дихає життям, вільнолюбством, правдою, гуманістичною пристрастю, захоплює летом думки, глибиною і красою людського почуття.

     До народів Заходу і Сходу, до людей усіх націй і рас Шевченко, геніальний син України, приходить як поет-поборник вселюдського братерства, приходить як провідник тих часів, де «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», де – після братовбивчих воєн, після всіх трагедій, тривог і напруг – народи осягнуть, нарешті, мудрість єднання, найвищу мудрість дружби, прозріння, пізнають радість без тривожних, мирних взаємин, взаємин справді гідних цивілізованих людей.

                                                (О.Гончар)       (227 слів)

 

"Садок вишневий коло хати…"

 У цій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім'я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко… Як же тепло, затишно, божественно в аурі цієї поезії!

 Це восьмий вірш у Шевченковому циклі "У казематі", восьма дума у дев'ятому невольничому колі ув'язненого поета. Нібито все в цьому творі просто й ясно. Проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане…

 У кожному слові трьох строф поезій розлите душевне батьківське тепло. На українську родину поет дивиться добротворними батьківськими очима. Він милується матір'ю, дочкою, яку ще треба "научати", дітьми, домашнього злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд.

 Кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння Шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. Проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка - батька й охоронця - у ній немає. Чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? Плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть…

 Поезія "Садок вишневий коло хати…" - то стогін душі окраденого долею чоловіка-одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. Проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність Шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху.

 Бо то є його українська сутність. Сутність чоловіка-захисника, чоловіка-оборонця.

                                          (М. Костенко)          (213 cлів)

 

 

Використана література:

  1. Вознюк Л.В, Сергієнко А.А. Збірник диктантів з української мови для 9-11 класів «Генеза-південь», 1998р.
  2. Завітій І.Б, Лисенко А.М. Збірник диктантів з української мови. 5-11 класи.- Х: Видавництво Круглова, 1997р.
  3. Кобцев Д.А. Українська мова. 10-11 класи: критерії оцінювання, текстові завдання, дидактичні матеріали, методичний коментар, соціокультурний принцип систематизації текстів – Х.: Вид.група «Основа», 2007.
  4. Мацько Л.І, О.М.Сидоренко, Г.Т.Шелехова. Українська мова Диктанти для випускних екзаменів. «Вісник», 1995 р.
  5. Тимченко І.В, Алексєєва Н.О. Збірник диктантів з української мови (10-12 класи ) Харків «Основа» ПП Тріада + 2007 р;
  6. Шевчук  С.В. Українська мова. Збірник диктантів. Київ. Арій 2007 р;

 

 

docx
Додано
14 лютого 2018
Переглядів
19345
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку