«Життя іде і все без коректур…» Літературне знайомство ( творчість Ліни Костенко)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Життя іде і все без коректур…»

 

 

 

Літературне знайомство

( творчість Ліни Костенко)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2015

 

 

 

(Сцена святково прикрашена)

 

На сцену виходить читець:

 

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

 

Ведуча 1

Такими ось рядками хочеться розпочати нашу зустріч, наше знайомство з талановитою поетесою - Ліною Костенко .Кажуть, що талант, якщо він є — то проявляється в усьому. Це ж можна сказати і про геніальність поетеси Ліни Костенко.

Ведуча 2

Наприкінці п'ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря... Дивно, що й досі астрономи не назвали одну з планет її ім'ям - Ліна Костенко.

За тих добрих півтора десятка літ у літературному житті України мовби й не існувало Ліни Костенко. Сьогодні таке диво - мовчання пояснюють безкомпромісною громадянською позицією поетеси. Зрештою, так воно й було. Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. Тільки Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію. Вона ненастанно, одержимо творила й піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним і вічним.

Ведуча 1:

Ліна Костенко – це унікальне явище в українській літературі і не тільки в українській, а  й у європейській, світовій, тому що такої глибини переживань і самокритичності сучасна література ще не знала. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як «нерозгадане чудо», « голос народу». Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності.

 

Ведуча 2:

Ліна Костенко належить до покоління , яке вже стало легендою, вона саме одна з найяскравіших живих легенд, що творить славу цього покоління. У вітчизняній літературі Ліна Костенко гідно продовжує аристократизм духу, проявлений жінкою – митцем. Не визнаючи фальшивих почестей, публічного лицемірства, покірних компромісів, поетеса визнає мистецтво лише як найвищу з людських чеснот, а слово – безсмертним ділом. У символічному двобої світла і темряви, життя і смерті, тимчасовості і вічності, представленої її поезіями, завжди звучить настрій неминучої вітальної перемоги.

Вона не просто геніальний поет – це складна ,щедра на добро, спрагла до щастя і волі українська душа. Це  нові теми, образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі, але співзвучні загальнолюдським.

 

Читець :

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ- не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

Як  підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

.....

Ведуча 1

Від «Першого вірша, написаного в окопі» і до історичного роману «Маруся Чурай» - саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід. І не слід її порівнювати з Лесею Українкою. Вона сама по собі - збагненна і незбагненна!

Роман у віршах « Маруся Чурай» змальовує події далекої історії за часів Богдана Хмельницького. Твір про далеке минуле і цілком сучасне, бо звучать у ньому й такі проблеми , які хвилюють нас сьогодні.

Роман «Маруся Чурай», як і драматичні поеми «Скіфська одісея», «Сніг у Флоренції», поема-балада «Дума про братів не-азовських», - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя.

 

Читець:

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

 

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Незабутні миті - в кожному вірші Ліни Костенко. І всі вони наші - українські. Після вимушеного мовчання, окрім роману «Маруся Чурай», світ побачили збірки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), книга «Вибраного» (1989).

Безперечно, аналізувати поезію - справа неймовірно складна. А тим паче поезію Ліни Костенко. Тут довелося б більше вдаватися до переказів і цитувань - такий високий регістр її музи.

Читець:

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип'ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

 

Читець:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 

Ведуча 2

Вихід книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав великий резонанс у суспільстві .

Як вона сказала сама: "Я зрозуміла, що повинна дати специфіку українського безумства. Тому що в кожній країні, у кожної нації є своя специфіка. Тому що, скажімо, манія величі — це ж хвороба, психічна хвороба. Але комплекс неповноцінності — це найгірша хвороба. А ми звикли. Розумієте? Нам нав'язують, а ми звикли. У нас незалежна країна, а політики закликають встати з колін", - сказала поетеса.

"Це, - додала Ліна Костенко, - нав'язані стереотипи. Мене зацікавило, чому цей народ терпить. Десь там у мене написано, що чоловіки імперських націй діють з позиції сили, чоловіки поневолених, але гордих націй, - чинять опір. А наші ось думають, що якось воно буде. А не буде, тому що принижена людина ніколи не стане людиною. І ось усе це мене мучило, і я подумала: напишу-но про специфіку українського безумства".

Це  перший опублікований прозовий роман видатної поетеси. Робота над твором тривала з 2001-го по грудень 2010 року. Поетеса писала свої «записки» майже десять років. За жанровою стилістикою "Записки українського самашедшого" – насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

 

Ведуча 1

Роман написано від імені чоловіка — комп'ютерного «меланхоліка», який «зміг захистити дисертацію, але не зміг стати мужчиною, інвертованим на свободу». За визначенням Дмитра Дроздовського, це тип «мілого» мужчини, але божевільного у своїй самотності (що марить про Канари), як і весь цей світ.

. Головний герой роману, 35-річний програміст, який познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час студентської Революції на граніті. Його батько - відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертованого сина. Дружина головного героя - філолог, дослідник Гоголя. Головний герой веде так звані «Записки», занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства  , скандали і події в країні і в світі, про які дізнається з новин.

 

Ведуча 2

А ось деякі цитати з роману, над якими варто замислитись.

 

Читці:

 

Цитати з роману:

«Дикі ми люди,нема в нас покуття,є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити.»

 

«Людям не те,що позакладало вуха – людям позакладало душі.»

 

«Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна – що.»

 

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.»

 

«Жах не в тому, що щось зміниться, - жах у тому що все може залишитися так само.»

«Коли починається смерть культури, настає культура смерті».

 

«Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути».

 

«Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити».

 

«Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке за гніздиться ніякий протяг не видме»»

 

«Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан».

 

«Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів».

 

«Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко».

 

Ведуча 1

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з "інтенсивним переживанням культури", а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в творчості Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання досконалості, затишку, людяності, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

 

Ведуча 2

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратила людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користується такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто бояться її чіпати.

 

Читець

 

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

 

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.

 

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

 

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

 

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш - то уже навіки.