Життя як спалах(Життя та творчість Василя Симоненка)( урок)

Тема уроку:Життя як спалах(Життя та творчість Василя Симоненка)
Мета уроку: ознайомити одинадцятикласників із долею-зорею та музою-гімном Василя Симоненка; розвивати образне мислення, творчу уяву через мову поетової лірики та твори музики і фотомистецтва; виховувати почуття шани до народних Співців-Прометеїв.
Тип уроку: урок-композиція.
Проблема: чи можна вважати Василя Симоненка лицарем народу та витязем нової української поезії?
Епіграф уроку:

І миті жодної не можна повернути,

 щоб заново, по- іншому прожить!

Обладнання: портрет Василя Симоненка,виставка його збірок, цитати, мультимедійний проектор.
Хід уроку

1. організаційний момент
2. Повторення домашнього завдання:

• Хто такі дисиденти?
• Кого з представників  шестидесятництва ви знаєте?

     3)Актуалізація опорних знань учнів

       Що таке « хрущовська відлига»?

Повідомлення теми, мети і завдань уроку

І. Учитель читає вірш Ірини Денисенко «Садибі Василя Симоненка».
Стою на Симоненковій землі.
Приїхала для сповіді, не звіту.
До тину вишні туляться малі,
І бачу: цвітом залило півсвіту.
Тут хатка чепурненька-чепурна
Очима тужно дивиться в минуле,
А вже весна буяє як весна,
Що навіть найчерствішого розчулить.
Гостинно двері в хату проскриплять,
Та я чомусь не поспішу до хати.
Гадаю: може перші пробіжать
Маленькі Василеві ноженята.
Окрайчик хлібця хлопчик хапоне,
Що, мабуть, від усього найчерствіший.
Відкусить — і гіркий ковток ковтне,
І сяде біль переливать у вірші.
«Нічого, — мама скаже, — оживем»,
Василечка погладить по голівці.
..І перша в небі зірка пропливе,
Сяйне сліпучим сяйвом на долівці.
А хлопченя, довірливе, мале.
Худесеньке, підніме оченята,
І світом десь надія пропливе,
І стане під шибками коло хати,,,
Стою на Симоненковій землі,
Де вітер виграє нехитрі гами.
І сотні дум, неначе кораблі,
Мов пам'ять, пропливають над віками...
Показ фото №1 (хати В. Симоненка) на екран
Учень читає вірш В. Симоненка «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, із старою хатою» (перші 12 рядків)

Ти стоїш, небагата й непишна,
виглядаючи з саду в луг.
Рясний цвіт обтрусили вишні
на солом’яний твій капелюх.
Ти приймала і щастя, і лихо,
поважала мій труд і піт,
із-під сірої теплої стріхи
ти дивилася жадібно в світ.
Відчиняла ти лагідно двері
для нового життя й добра,
друзів кликала до вечері,
рідна хато моя стара..
Лине мелодія пісні «Лебеді материнства».
Учитель. Чуєте, крізь шибки хатини лине диво-пісня — то молода селянка Ганна виводить ніжну колискову для синочка Василька, що народився 1935 року на другий день після Різдва Христового :
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима.
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Учитель. «Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя,» — писав в одному з листів Василь Симоненко.
Звучить вірш В. Симоненка «Одинока матір».

Та  право  материнства  -
За  тобою!
І  син  в  колисці  пісню  наслуха.
Хай  вузьколобі
Звуть  його  ганьбою,
А  лицеміри  -  пасинком  гріха.
Нехай  духовні  покидьки
Й  заброди
Байстрям,  безбатченком
Назвуть  твоє  дитя,
Найтяжчий  злочин  -
Вкрасти  у  народу
Тобі  довірене  життя.
Мадонно  мого  часу!
Над  тобою
Палають  німби  муки  і  скорбот,
І  подвиг  твій,  
Обпечений  ганьбою,
Благословив  розстріляний  народ.
Учитель. Можна все на світі вибирати, окрім долі, А жорстока доля-мачуха насміялася над Васильком ще до його народження — у хлопченяти не було батька, а була лише любляча мати.Його батько був той козак, що все гуляє.А потім нагрянула війна. Мати з сином стійко вистояли, та все чекали, що батько повернеться.І він повернувся, але не в сім’ю. Василь Симоненко писав:
(Учень читає вірш В.Симоненка «З дитинства». )

В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід,—
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.
Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.
Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.
А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова —
І все давниною сивою
В очах моїх ожива.
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені...
Учитель. «Вася пішов у діда... Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником, — згадує мати В. Симоненка. — Мій батько був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав... А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.»— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені,»
Учитель. Тому смерть дідуся глибоко вразила 14-літнього Василя і закарбувалася в пам'яті на все життя. Вона гірким спомином обізвалася у вірші В. Симоненка «Дід умер».
     Учень читає вірш В. Симоненка «Дід умер». 

 От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.                             
Учитель. Мати й дідусь оберігали своє безсмертячко — свого Василька — від людської жорстокості й кривди, а людці, мов змії, немилосердно влучали отруйним «байстрюк», «безбатченко» у самісіньке серце хлопчини.
Учениця читає вірш В. Симоненка «Кривда».

У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючий росі.

Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, —
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…

Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— Ти пустуєш тута, — озвався, —
А тебе дома батько жде…

Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувати,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…

Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі…

Учитель. А болючих душевних ран було завдано долею чимало. Дитинство його чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над похоронками із фронту, воно брело скородити повоєнні поля; тяжко добувати хліб насущний. Не раз обливалося кров’ю хлоп’яче серце, коли він бачив, як матері замість коней тягнуть борони по колгоспній ріллі; як заробляють на трудодень, гнучи спину в полі від сходу й до заходу сонця за сто-двісті грам третьосортного зерна, а потім відривають від дитячих ротів останнє яйце чи грудочку масла, щоб продати у місті й заплатити непосильні податки. Разом з односельцями, з усім українським селом бідував хлопець під час третього штучного Голодомору 1947р., бачив, як влада забрала весь вирощений урожай і прирекла хліборобів пухнути й гинути з голоду. Симоненко палав люттю, коли довідався, що ці “святі” люди – по суті кріпаки, бо не мають паспортів, не можуть виїхати з села без дозволу влади. Плакав вирубуючи сад, після того, як змусили платити податок за кожне плодове дерево. Усе це були ті життєві університети, які визначили шлях поета і громадянина.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні

Коли писали ви, продажні шкури,

 Про їх життя , щасливе і заможнє

Микола Вінграновський згадує:Коли вдови, ще не прийшовши до тями після недавніх з війни похоронок, вже чули, як удосвіта, потемки б’є бригадир пужалном по шибках холодної хати і виганяє на роботу, і коли ці самі жінки в клеєних чунях чи на дерев’яній підошві черевиках, прихопивши з собою й дітей, ішли з лопатами по темній осінній багнюці в поле, – а кожній треба було викопати по гектарові буряків, – і коли ті буряки з мерзлої вже землі копали до нового року,  а після всього людям давали на трудодень грами, а то й зовсім не давали нічого, – ось те середовище, де ріс і формувався майбутній поет Василь Симоненко”.

Учень читає вірш В. Симоненка « Червоні конвалії». .

 У Спогадах про  дитинство згадуємо і  навчання — у школі, куди Василь летів мов на крилах, у сонячну днину й снігову завію, у розталь й люті морози.
Учениця читає спогади матері: «У школі він вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю, а вчитися йому було ой як нелегко!..
... Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні, а пальто у Васі — пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю».

Яким був Василь у дитинстві давайте запитаємо його однокласницю Марію Маркову.
       Учитель. Мати вчила свого Василька любити життя, любити рідну землю, любити людей на цій землі. Материнську науку означив для себе син як життєве кредо.

Учень читає вірш В. Симоненка «Скільки не судилося страждати...» Скільки  б  не  судилося  страждати,
Все  одно  благословлю  завжди
День,  коли  мене  родила  мати
Для  життя,  для  щастя,  для  біди.

Як  меня  даровано  багато,
Скільки  в  мене  щастя,  чорт  візьми!  -
На  землі  сміятись  і  страждати,
Жити  і  любить  поміж  людьми!

 Як не загубитися серед інших людей, у міських юрбовиськах? Чи зрозуміє Київ хлопця з глибокої полтавської провінції? Такі думки тривожили молодого Симоненка, що вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики,
Усесвіт душі Симоненка-людини не міг уміститися в цих заяложених рамках, у яких тримали студентів «ідеологічного» факультету — майбутніх фахівців партійної преси .Василь Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим.
«Уже на першому курсі, — згадує однокурсник Симоненка Анатолій Шевченко, — серед нас були «поети», «драматурги», «критики» — «майстри» з усіх жанрів. Тільки Василь залишався ніким».
Ні! Він мав покликання людини, яка любить життя, яка чесна із собою та своїм народом.

Учень: Ти знаєш що ти- людина?
Учитель. Бути людиною — це просто чи складно?

Учні відповідають

Учитель. Так, Василь Симоненко рано збагнув своє призначення і не боявся його, боявся лише одного: чи вистачить мужності не впасти на обраному ним шляху поета-борця за права й щастя народу.

Учень читає запис із «Щоденника» В. Симоненка: «Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи так засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям.»
Учениця читає вірш В.Симоненка «Не лицемірити, не чванитись пихато». (кривлякам)

Не лицемірити, не чванитись пихато,
Не дуракам пускати в очі дим,
Не з мудрим виглядом зазубрені цитати
Вигукувати голосом худим,—

Я не цього бажаю, не папуга,
Щоб віддаватись цьому ремеслу.
Я хочу правді бути вічним другом
І ворогом одвічним злу.

Не знаю ким- дияволом чи богом

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і сумне

 І говорити правду всім бульдогаМ

Учитель. Пророчою стала перша збірка Симоненкової поезії «Тиша й грім». Вона засвідчила, що в літературу прийшов самобутній майстер, який свідомо обрав ниву поета-оборонця рідного народу.

Учень читає вірш В. Симоненка «Народ мій є!»

Саме у шевченків край приїхав молодий поет і журналіст разом з другом- однокурсником Станіславом буряченком  на переддипломну практику  на деякий час ,але залишився тут до кінця свого життя.У високого чорнявого хлопця з глузливими карими очима часто закохувались дівчата. І він закохувався, але, все так несерйозно. Поки в редакцію газети не прийшла молода дівчина Люся, молодий кур’єр обласної друкарні

Щось нове у серці забриніло

Мов сп’янило запахом суцвіть

Вудить думку і бадьорить тіло

Але що – не можу зрозуміть?

Перелити в чарівну поезію своє перше п’янке почуття він міг, а от зізнатися у почуттях соромився. Та й Станіслав завжди крутився біля Люсі

Якось вони сиділи втрьох і Василь промовив, дивлячись на Люсю: Люсю, Люсю, я боюся, що влюблюся. Через місяць вони відгуляли весілля. Василеві було22 роки,і своїм одруженням він багато кого здивував. Він був молодий майстер журналістики, поет, а хто була Люся - кур’єр, що бігала в редакцію і назад .Та кохання Василя було справжнє і сильне

Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

Невдовзі народився  син Олесь, отримали квартиру. Сюди покликав  він свою матір.

Я горя на світі зазнав багато

Страшнішого жгоря нема

Ніж те, коли старість мати

 В домівці стрічає сама

Немає такої біди і і муки

Ніж сумн з-під сивих брів

 Дивитись щодня як внуки

Ростуть без своїх батьків

Надто багато милосердя,доброти, чуйності містила його людська душа.1960 року під впливом хрущовської відлиги в Києві був створений клуб творчої молоді. Василь зі щирим юнацьким запалом вірив,що всі випробування, що випали на долю рідного народу, скінчилися.а ті залишки зими відходять назавжди. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом  він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи розбудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи щось конкретне, щоб унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця масових таємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обійшли десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх мешканців, виявили урочища, де лежали притрушені піском кістки тисяч і тисяч українців, закатованих більшовиками. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу, він побачив хлопчаків,які грали в   футбол .Але за м’яча їм був людський череп з діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, керована “вірними ленінцями” Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився “в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів»  Симоненко усвідомив, що за обнадійливими “відлигами” не завжди настають жадані весни. Більше того, далі будуть ще сильніші морози.

Ридаю і кричу,і  гилю себе у груди

Волосся патраю з сивої голови

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви!?

УчительЗвісно василь Симоненко являв собою яскравий приклад українського патріотаКажуть за його стійкість та правдолюбність його до себе викликав Сам Микита Хрущов.Про ту зустріч Симоненко пише

Учень читає вірш»Я»

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя…
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.

Ці рядки написані ще в1955 році, але вже тоді Василь передчував свою долю,адже його смерть і дотепер обкутана туманом загадок, легенд, пліток. Влітку 1962 року до нього завітав його товариш. Земляк з його села. Він радо його зустрів , а потім пішов провести його на вокзал.

І донині, усі ,хто знали Симоненка, переконані, що ця історія стала формальним приводом для затримання. Тієї ночі невідомо чому Василь опинився у Лінійному відділі міліції у містечку Сміла, що за 30 км від Черкас і коли через 2 дні його визволяли колеги, він був увесь синій від побоїв. Відтоді ніби щось обірвалось усередині, хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. Ходили різні чутки, одні говорили,що в нього хворі нирки, інші - що побоями в каталажці міліціонери прирекли Симоненка на мученицьке вмирання.

Останній рік свого життя він не залишав лікарняної палати. На той час Василь уже точно знав, що йому лишилось недовго. Він писав,22 липня « мабуть, почалось моє згасання. Фізично, я майже безпорадний, хоч моральне ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо , це тому, що вона ще далеко.   Дивна річ - я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо. Так думав поет у той день, так розраховував, але доля розпорядилась інакше. Пошкодувала навіть тих 10 літ - менш, як через 5 місяців навіки зупинилось його серце.

13 грудня 1963 року його не стало — він помер у черкаській лікарні в розквіті творчих сил у віці 28 літ.
Учитель. Відійшов за межу життя В. Симоненко. Але він навіть мертвий був страшний брежнєвсько-сусловській партократії. 15 літ ім'я поета і його твори були за завісою мовчанки. Як сліпучий метеорит, на мить спалахнув на небосхилі українського письменства, щоб навіки увійти в безсмертя.

Узагальнення і систематизація пройденого

Саме тому, що він жив, любив , творив і згорів за рідну землю, за людей- Батьківщина повік його не забуде.Його лебединий поклик має відчути кожен з нас, бо глибше і мудріше не скажеш:

 Виростеш ти сину…..
III. Підсумок уроку

Яким постав у вашій уяві Симоненко-людина?

Яким уявляєте Симоненка-поета?

Яка музика найповніше відтворила б душу В. Симоненка?

IV. Домашнє завдання

Проаналізуйте тематику віршів В.Симоненка.