Зустріч у літературній вітальні, присвячена вшануванню пам’яті Богдана-Ігоря Антонича «Вірю в землю батьківську і в її поезію»

«Вірю в землю батьківську і в її поезію»

(Зустріч у літературній вітальні, присвячена вшануванню пам’яті Богдана-Ігоря Антонича)

Мета:  Вшанувати пам'ять відомого українського поета. Поглибити знання учнів про нього. Формувати естетичні смаки. Виховувати інтерес до літератури, любов і повагу до рідного слова.

Обладнання:  портрети поета та його батька, збірки творів, адміністративна карта України, вишитий рушник, DVD – програвач.

Святково прибраний зал. Лунає лірична мелодія.

Ведуча: На Лемківщині, «в горах, де ближче сонця», в селі Новиця в родині священика Василя Кота 5 жовтня 1909 року народився син, якому судилося стати відомим поетом. Незадовго до його народження родина змінила прізвище на Антонич. Мальовнича природа Карпат, працьовиті і талановиті земляки-лемки мали величезний вплив на формування світорозуміння майбутнього поета, його ніжної і поетичної натури.

1914 року родина перебралася до Відня, де з гіркою бідою (йшла війна) перебула 4 роки. 1919 року Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата. Початкову освіту майбутній поет здобув вдома (йому найняли приватну вчительку, бо хлопець часто й тяжко хворів). Вже в дитинстві почав писати вірші. А оскільки перебував майже виключно в польському середовищі, то й твори писав по-польськи.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 року об’єдналися дві молоді держави: УНР і ЗУНР.

(Історична довідка)

Ведуча: На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана – Ігоря Антонича. В 11 років його віддали до гімназії гуманітарного типу ім.. Королеви Софії у Сяноку. Там він навчався упродовж 1920 – 1928 років.

«На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови», - згадує однокласник Антонича М. Кудлик.

Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Цікавився також образотворчим мистецтвом, малював. Все це вплинуло на його лірику.

1928 – 1933 роки – Антонич – студент Львівського університету (філософський факультет, спеціальність – польська філологія). Був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти». Наполегливо почав вивчати нюанси української мови.

Антонич добре володів німецькою та англійською мовами, грецькою та латиною, знав практично всі слов’янські мови.

1931 року у пластовому журналі «Вогні» опублікував перший вірш.

В цьому ж році вийшла і перша збірка поета «Привітання землі», яка принесла йому визнання в літературних  і читацьких колах.

Антонич сміливо експериментує в системі віршування, строфіки, поетики. Його слово пружне, колоритне й звучне, як у Тичини. Однак спостерігається вплив тогочасних польських поетів-романтиків (зокрема Юліана Тувіма), французьких символістів (особливо Верлена), сюрреалістів.

Літературознавча довідка:

Сюрреалізм, тобто надреалізм (від фр. «sur» - над) – авангардистська течія в мистецтві ХХст. Виникла у Франції. Митці цієї течії розширювали тематику мистецтва за рахунок світу інстинктів, снів та марення, прагнучи проникнути в приховані сфери психіки і відтворити їх. Це гра уяви, політ думки, асоціації, несподівані образи.

   Вірш «Свічка».

Ведуча: Збірка «Привітання землі» - це збірка молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючи в чарівному й приманливому лісі світової поезії.

У другій збірці «Три перстені»(1934) – Антонич уже поет-майстер. За неї він отримав престижну літературну премію Львівського товариства письменників та журналістів ім.. І. Франка. В цій збірці спостерігається дуже своєрідне трактування природи.  Спогади лемківських краєвидів, побут, обряди, звичаї лемківського села стають ніби чарівними картинками з дитячої книжки.

    Вірш «Село».

Ведуча: У цьому вірші Антонич вміло поєднав місцевий лемківський колорит із загальнонаціональними образами й символами. Пейзажна лірика поета виходить за вузькі тематичні межі й набуває філософського звучання. Він сприймає природу, навколишній світ оком селянина, розумом філософа й серцем поета.

Лейтмотив природи поглиблюється в наступній збірці «Книга Лева» (1936). Але якщо в попередній збірці природа – казка, то в збірці «Книга Лева» - міф. Натяки на міфічну основу збірки бачимо вже в назві. Лев - п’ятий знак зодіаку, що символізує силу сонця, волю і прозорий вогонь. В геральдиці – це знак відваги, мужності, сили, а також ранку. Через цілу збірку леви набувають різних значень. Але найголовніший символ лева – сама поезія.

Природа у віршах збірки з’єднується з людською підсвідомістю. Антонич  ототожнює існування свого ліричного героя з існуванням природи, особливо рослинної. Поет писав: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці, тощо, частина органічно зв’язана з загальним біологічним ростом».

Звірята й зорі, люди і рослини –

В усіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна….

В циклічності природи він вбачає і циклічність людського життя, історії.

Вірші «Знак Лева», «Вишні».

Ведуча: «Зелена Євангелія» - посмертна збірка – не приносить нових тематичних мотивів чи формальних нововведень. В ній Антонич посилює основні теми і підносить їх до містичних сфер. Його погляди на вічність можна порівняти з інтерпретацією вічності у буддистів («Дім за зорею»). Після шістьох реінкарнацій в рослинні і тваринні форми людська душа стає зорею в якомусь «занебесному» сузір’ї.

 З чарівного і талановитого поета лемківських краєвидів Антонич став геніальним поетом-мислителем, поетом-містиком.

Дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета – посмертна збірка «Ротації».

Довідка:

 Ротація (лат. rotatio – обертаюсь) –

1.Обертання;

2. Поступове переміщення елементів або людей якої-небудь структури з місця на місце, з посади на посаду.

 Ведуча: Урбаністичні теми були в нього й раніше, але тут місто стає своєрідним символом «антиприроди». Людським інтелектом створене страховиддя – воно сковує природні зростання та буяння, а з ними і людське щастя. У цій збірці вже нечасто зустрічаються урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідні апокаліптичні картини міста-марева, міста-пекла.

За словами О. Зілинського, «Немає в українській поезії творця, в якого експеримент слова, спрямований на заглиблення його пізнавальних можливостей, був би таким витривалим і плідним».

Через офіційну заборону Антонич ширше знаний лише з середини 60-х, але він справив значний вплив на сучасну українську поезію. У 1963 році у Польщі Товариство українців випускало українську газету «Наше слово». З неї вперше українські інтелігенти дізналися про Антонича.

 1964 р. Микола Ільницький, Богдан Ступка, Ю. Брилинський, Богдан Козак зробили літературний вечір Антонича, з якого й почалося відкриття його імені.

 Видавати Антонича почали з 1966 р. (спочатку в Польщі, потім у США).

 1967 р. Д. Павличку вдалося видати книгу творів Антонича в Україні. Вона викликала сильний резонанс. І знову замовчування цілих 20 років.

 Останніми роками творчість Антонича здобуває належну пошану всюди, де живуть українці. Нарешті стало ясно, що Антонич – один із кількох найкращих українських поетів нашого сторіччя.