Авторські терапевтичні казки "Оповідки тітоньки Оланти"

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ДЕПАРТАМЕНТУ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ

ЛЬВІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ОСВІТИ М. ЛЬВОВА

Світлана Локоткова

«Оповідки тітоньки Оланти»

Авторські терапевтичні казки

Львів – 2019

Автор: Локоткова Світлана Валеріївна, практичний психолог закладу дошкільної освіти (ясла-садок) №160 м.Львова, методист відділу психологічного супроводу, соціальної адаптації та виховання молоді НМЦО м.Львова

Рецензент: Наталія Приймак, методист відділу методико-педагогічного супроводу інклюзивного навчання НМЦО м.Львова

Локоткова С.В. «Оповідки тітоньки Оланти». Авторські терапевтичні казки . – Львів, 2019. – 10 с.

       Рекомендовано до друку: Методичною радою НМЦО м. Львова (протокол № 14 від 21.03. 2019 р.)                                                                                                            

 В даному посібнику вміщено практичні матеріали: авторські терапевтичні казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, та поради щодо створення власних терапевтичних казок чи історій.

     Рекомендований практичним психологам, вихователям закладів дошкільної освіти, вчителям початкової школи, асистентам вихователів і вчителів та батькам.

Передмова

        Казки супроводжують нас з раннього дитинства. Проте не кожна казка набуває психотерапевтичних властивостей. В основі терапевтичної казки лежить метафора.  Дитині через образи тварин, рослин, явищ природи дозволяють опосередковано пережити проблемні зони, і завдяки такій казці моделі поведінки замінюються.  Казкотерапія - один із найефективніших способів психологічного впливу.  

      Усі люди вміють вигадувати казки. На інтуїтивному рівні наші предки розуміли, що певні речі пояснювати краще за допомогою чарівних історій та метафор. Звісно ж, дорослий може створювати терапевтичні казки за власними принципами або ж інтуїтивно, але для досягнення бажаного результату доцільніше дотримуватися приблизного алгоритму:

• Визначити проблему чи ситуацію, яка потребує корекції.
• Згадати, як дитина виявляє проблемну поведінку, що почуває в певній ситуації.
• Проаналізувати можливі наслідки.
• Обрати казкового героя. Описати героя з максимальною схожістю до дитини.
• Розповісти про те, яким щасливим був герой, доки не сталась якась ситуація, проблема. Описати поведінку, почуття героя.
• Увести у казку персонажа на зразок мудрого вчителя.
• Розповісти, як герой казки справився з ситуацією і став ще щасливішим, ніж на початку історії.   

     Під час створення казки дорослі стикаються з проблемою, коли вони не мають жодної ідеї щодо казкової історії. Кілька креативних кроків в допомогу:

1. Задавайте собі неочікувані запитання .

2. Знайдіть звичайним речам незвичайне застосування .

3. Подивіться на світ догори ногами.

4. Підніміть камінчик і знайдіть на ньому якийсь малюнок.

5. Подивіться на все свіжим поглядом.

 Створювати спільно з дитиною можна прості короткі терапевтичні казки за схемою-підказкою (мал.1). В поєднанні з арт-терапевтичними техніками можна розпочинати роботу з складання та малювання «кольорових казок».

                                     Мал..1 Схема – підказка

      Завдання казкотерапевта, психолога чи педагога полягає у тому, щоб створити або підібрати казку відповідно до потреб дитини. Якщо казку підібрано вдало, дитина «вбудовує» її послання у свій життєвий сценарій.                             

                                   Як працювати із запропонованими казками

         Запропоновані нижче казки спрямовані на подолання конкретних психологічних проблем та розладів у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Безперечно, їх можна читати дітям і з профілактичною метою. Дитина, яка прослухала кілька разів психотерапевтичну казку, при зустрічі із заявленою в ній проблемою буде позбавлена повною мірою чи частково травматизації та спрямує свою енергію не на руйнівні переживання, а на пошук конструктивних моделей поведінки для вирішення проблеми.

     Дорослі можуть читати кілька разів вподобану дитиною казку, а батьки мають чудову можливість читати дитині казку перед сном і цим самим посилити її ефект, бо перед сном  свідомість зменшує свою активність, і інформація має більше можливості потрапити до несвідомого. Психотерапевтичні казки не потребують обговорення з дитиною, інакше їхній ефект буде знижено. Якщо дитина хоче, можна програти її за допомогою ляльок, малюнків, пісочниці і мініатюрних фігурок тощо.

                                     Таблиця базових зон дії казки.

Притулок "Біла ворона"

             Оланта Сергіївна жила у білій хатинці на вулиці імені Миколи Вороного, що  на околиці села. Вона працювала багато років шкільною вчителькою і всю свою ніжність та любов сповна віддавала дітям, звісно, залишаючи краплинку й своїм підопічним. Оскільки ні дітей, ні онуків пані Оланта не мала, своїми діточками вона називала домашніх улюбленців, яких зносили до неї з цілого району.

     Цих тварин, з якихось причин, люди відмовлялись тримати у себе вдома і колишні господарі віддавали до вчительки, ніби у притулок Олантиного милосердя. «Краще так, ніж на смітник!» - переконливо стверджували всі навколо та водночас називали вчительку дивною. Так, і звісно тваринам було дуже добре у білому будинку.

     У цієї незвичайної жінки комфортно почували себе всі підкинуті пухнастики і не тільки пухнастики. Прихисток знайшли тут і старенький щур, який нікому не подобався, але був дуже мудрий та таким чистюлею, що навіть кицька Жужа не вмивалась стільки разів скільки старенький Ларік. Також прижилася у Оланти черепашка Антошка, невідомої породи та неймовірної впертості, яка то відмовлялась днями вилазити зі свого панциря, то влаштовувала такі гонки, ніби метою її життя було розвінчання міфу про повільність черепашок.

    В акваріумах жили рибки, які, звісно ж, не були простими. Одна золота риба була одноока, друга - хижачка, злючка й бешкетниця, весь час плювалася камінням, всмоктуючи його разом з повітрям, потім випльовуючи в іншому куті акваріума та будуючи з нього гори ти замки. «Дивна творча натура, моя крокодилиця», - лагідно називала її Оланта Сергіївна. Навіть і не порахувати скільки дивних та особливих тварин тримала у себе сільська вчителька.

    Та одного разу принесли їй досить звичайних - пару джунгарських хом'ячків. Що з ними не так? Чому вони не прижилися і від них відмовились господарі не відомо, але для кожної малечі знайдеться в цьому домі куточок.

     Тепер Шуша та Мицик стали жити-поживати у вчительській хатинці. А невдовзі в клітці пухнастої пари з'явився маленький сіренький синок- дивачок. Він весь час перекидався на спинку, як акробат. Чи то його голівка крутилась, чи то він відпрацьовував трюки можна було лише здогадуватись. Завдяки вмінню вправно падати на спину та блискавично швидко обертатись, став називатись він Беркиць. Та пізніше виявилось, що не лише Беркиць з'явився на світ у пари хом’ячків, а й ще дві пари близнюків. Два сірих хлопчики, як тато, та дві білих дівчинки, як мама. Ото багатодітне сімейство джунгарчиків!

     Час від часу Оланта Сергіївна виїжджала у місто та на різних святкових заходах стояла з усіма своїми «діточками», намагаючись знайти для них люблячу родину, адже вона була переконана, що кожна дитина має мати свого домашнього улюбленця. Зі своїм господарем вони обов’язково мають колись зустрітись поглядом. Незвичайний погляд, такий, що раз і назавжди оселяє в серці безумовну любов до своєї тваринки, вона могла помітити та розпізнати - мала дар. Після таких зустрічей щасливішими ставали двоє, та, ні - троє, бо Оланта Сергіївна завжди була щасливою за своє дитя, коли господар поглядом знаходив саме свого улюбленця.

      Так, малі джунгарчики швидко знайшли нову домівку, окрім однієї біленької найменшої дівчинки. Вона весь час ховалась у тирсі. Оланта назвала її Сонею. «Ти все проспала, красуня», - сказала вона , витягаючи біленький пухнастий клубочок з кубельця. Соня лагідно дивилась великими блакитними очима, облизувала пальці рук жінки і зовсім не втікала, як зазвичай роблять всі хом'ячки.

      Маленька допитлива Оленка часто споглядала за незвичайним виїзним притулком і сьогодні, протягом цілого свята, погляд свій спрямовувала в бік дивної жінки та її тварин і, нарешті, наважилась підійти. Оланта Сергіївна мовчки поклала в долоні дівчинки Соню та зробила вигляд, що має багато справ, нахилившись над кимось з тварин, щось нерозбірливо промовляючи. Оленка відчула в долонях неймовірне тепло та лоскотку - це Соня вже облизувала її пальчики. «Ти що голодна, маленька?, - турботливо запитала дівчинка, дістаючи з кишені насіння. – Бери, пригощайся!» І тут, вона голосно ойкнула, помітивши, що у хомки немає правої передньої лапки. Соня звикла до таких людських реакцій, тому, не переймаючись, лівою лапкою спокійно продовжувала запихати собі насіння за щічку. Потім Оленка помітила, що майже всі тварини якісь цікаві, якісь особливі.

- Чому вони такі неправильні? - спитала дівчинка у вчительки.

- Не буває в світі правильного чи ні - буває лише таке, як є. Ні рослина, ні тварина, ні людина не є правильною чи ні. Кожна, що існує, унікальна, цікава, особлива річ або жива істота для чогось в цьому світі є. - пояснила Оланта Сергіївна.

- Ось, моя люба крокодилиця не просто так агресивно поводиться у воді, вона привертає до себе увагу. На її сіре смугасте тіло ніхто не хоче заглядати й милуватись, тому вона роздирає водорості, будує з каміння піраміди.

- Так, це риб'ячий талант, - зазначила Оленка. - Ну, а одноока для чого?

- Це ж золота рибка. І вона не очима бачить бажання, які потрібно здійснити, а серцем.

Оланта Сергіївна так довго розповідала про кожну свою тваринку із захопленням та гордістю, як про свою частинку - справжню дитину.

- Ох! - здивовано видихнула дівчинка. - А трьохлапа Соня? Що вона своїми лапками може зробити?!

- Соня може любити! Любити щиро й безумовно, а трьома лапками обійняти міцніше й ніжніше, ніж будь хто всіма своїми кінцівками.

- Я знаю, що я буду тебе любити, біленьке пухнасте янголятко, і буду любити всіх особливих та приносити користь тваринам! - сказала дівчинка, ховаючи Соню в кишеню своєї курточки, ту що біля серця.

"А може й не лише тваринам,"- лагідно прошепотіла Оланта Сергіївна та ніжно усміхнулась в слід Оленці.

Біле вороненятко.

     Жила була ворона. Жила у зручному гніздечку, де щойно вилупилась її малеча. Вороненятко було таке безахисне, маленьке і найкрасивіше в світі, звісно, для своєї мами. Мама ворона щодня обіймала крильцями своє чадо, годувала найкращими хробачками, піклувалась про чистоту його пір'їнок та робила все, щоб вороненяткові було зручно.

      Та настав час, коли мамі-вороні треба було щодня літати на найвище дерево в лісі, голосно каркати, сповіщаючи про зміни погоди, стежити за хмаринками й довго кружляти небом. Всі дорослі ворони так робили, а маленькі пташенята чекали їх у великому гнізді під наглядом мудрого старого ворона.

      Перший день перебування крихітки-вороненятка в тому гнізді був важким.  Всі пташенята голосно каркали, пищали та метушились - так шумно й не комфортно, та ще й без маминого крила. Вороненятко вдома завжди багато каркало і мамуся його уважно слухала, дивлячись в очі, а тут ніхто не звертав на нього уваги, та й каркнути якось зовсім не виходило. Мале забилось в кутик гніздечка та тихенько плакало, серденько так стукотіло, що здавалось, ніби це чують всі, та їм байдуже. Вороненятко тримало в дзьобику якусь палочку, вона трошки відволікала його увагу від гірких думок. Час тягнувся дуже повільно, ніяких сил терпіти вже не було, аж поки не прилетіла мама. Тоді вороненятко взахлип плакало і ніяк не хотіло випускати маму з обіймів.

     Наступного ранку знов чекало його випробування великим гніздом. Плакало пташенятко в кутку, плакало, як раптом чує чийсь шепіт : "Я знаю, як тобі допомогти. Є чарівний спосіб - пораджу. Потрібно лише палочкою, яку ти маєш, легенько постукати по правій лапці три рази". Вороненятко озирнулась і нікого не побачило поряд, дивно чий же це був голос?!

     Постукало вороненятко по лапці один раз, постукало другий, постукало третій і ... згадало, як мама йому стукала легенько по лапках, примовляючи "кую-кую чобіток". Так, це було весело і лоскотно. Пташенятко посміхнулось і помітило, що навкруги дуже тихо, а всі пташенятка та старий ворон мовчки на нього дивляться. Тоді мале вороненятко наважилось каркнути : "Кар! Кар!" Старий ворон сказав, що давно не чув такого голосочку та запропонував всім разом прокаркати чудову пісеньку.

 "Кар, кар! Кар, кар, кар!" - весело співали всі у великому гнізді!

     Як раптом вороненятко відчуло тепло на своїх крилах. Це мамуся повернулась! Час пролетів так швидко і весело!  Ось мама вже поряд!

     Мама ворона обійняла свою малечу і промовила на вушко : "Я люблю тебе! Яке ж ти вже доросле стало і голос в тебе пречудовий! Я пишаюсь тобою. Мама завжди з тобою, навіть якщо далеко. Я люблю своє біленьке пухнасте щастячко!"

Проект "Білий ворон"

       Богданчик вчився вже у другому класі. Він любив ходити до школи, бо хотів в майбутньому стати вченим, а для цього потрібно багато знати та вміти, вдало шукати нову інформацію. Ці вміння діти здобували у школі, розробляючи різні цікаві проекти, які потрібно було перед усім класом представити. І саме це для Богданчика було величезною проблемою, адже в голові всі думки були такими ідеальними, слова рядочком ставали у речення, а от правильно вимовити їх ніяк не виходило. Тільки-но хлопчик виходив до дошки, як якась скутість починала господарювати у його тілі - мову віднімала, змушувала щічки та вуха багряніти. Хлопчик мовчки дивився на дружні добрі очі однокласників та ніби потопав у них. Артем, найкращий друг Богдана, вигадував різні сигнали підтримки, дарував талісмани, але це не допомагало. Оланта Сергіївна, улюблена вчителька, також хвилювалась через цю особливість та підтримувала хлопчика як могла. Вона тримала за руку та промовляла: "У тебе все вийде! Я знаю, що ти чудову інформацію підготував, ти молодець. Давай разом спробуємо розказати діткам про це. Я в тебе вірю!" Але ... не спрацьовувало і це.

       Та ось одного разу завданням проекту було підготувати щось цікаве про птахів. Та це ж тема, на якій Богдан розумівся краще за все! Він цікавився орнітологією, а особливо міг годинами мамі розказувати про надзвичайну рідкість - білого ворона. Богдан читав безліч наукових досліджень про цю генетичну пташину аномалію. І дуже хотів поділитись цим із друзями. У нього вдома була навіть ціла вороняча колекція  - фігурки з глини, зі скла, на гілляці, на підставці, намальовані, вишиті, куплені, подаровані та власноруч зроблені.

      "Можна ж зробити виставку ворон! - сяйнула геніальна думка, - І не потрібно буде розказувати біля дошки", - з полегшенням видихнув Бодя, складаючи фігурки у коробку.

     Коли настала черга Богдана, Оланта Сергіївна запросила всіх роздивитись виставку : "Думаю, всім сподобається проект Богдана, котрий називається "Білий ворон".

Діти із задоволенням розглядали фігурки, їх очі сяяли, а роти були напіввідкриті від здивування. То тут, то там лунало:

 - Яка надзвичайна ця пташка!

    Богдан відповів, що вже давно захоплюється нею, що це красива і рідкісна птаха, що від харчового раціону залежить колір її пір'їнок. Юний орнітолог натхненно розказував і розказував, а навколо панувала тиша. Очі однолітків були спрямовані то на Богдана, то на черговий експонат, про який із захопленням торохкотів колись мовчазний хлопчина. Лише тоді, коли вчитель промовила, що це відмінна презентація проекту, Богдан помітив що він без страху стояв біля дошки, а Артем весело махав йому руками та показував пальцями "клас", " окей", аж підстрибуючи від радості за друга.

     "Отже, мені допоміг улюблений білий ворон! - зазначив для себе Богдан, - Коли мені буде важко висловлюватись біля дошки, буду його згадувати! І все буде добре!"

Біла ворона

(за мотивами казки "Опікуни для жирафа")

       Вже рік  родина Олі є опікунами жирафів та ведмедів у міському зоопарку. Вони щотижня навідують своїх підопічних, піклуються про них, приносять смачненьке та слідкують, щоб настрій у тварин був гарним, адже їм так невесело в неволі.

    Колекція Олечкиних оклюдерів вже була більшою за зоопарк - там були майже всі тварини та птахи. Мама старалась потішити донечку. Лікарі все ще не дозволяли знімати оклюдер, і щодня Оля вдягала новий, який мама шила за її малюнками.

    Одного ще зображення не було зшито мамою - рідкісної птахи. Цю пташку Оля бачила в дальній клітці зоопарка. Там були ще птахи і вони гуртувались на гілочках, щебетати, гелготіли, цвірінькали, а ця дивна біла птаха сиділа мовчки осторонь.

Олю хвилювало питання: чому так і що робити? !

       Дівчинка крадькома відвідувала пташку, розказувала їй про новини зі школи, оповідала мультики та розповідала про свого брата, який на футболі пошкодив праву ногу та змушений зараз пересуватись у спеціальному візку. Йому важко добиратись до зоопарку, оскільки дорогою багато сходинок і крутих схилів, і це, виявляється, нелегка подорож для хлопчика, тому він вигадував смішні історії для тварин, а Оля їх розповідала. Коли дівчинка поверталась додому, то розказувала брату про підопічних жирафів, ведмедів та про білу ворону. Вони шукали інформацію в Інтернеті  про неї та розробляли план, як подружити всіх пташок в клітці.

    Оля з братиком вивчили вірш та підготували виставу, яку показали в зоопарку. Тато допоміг всім дістатись до місця призначення, а мама - пошила два оклюдера (білої та чорної ворони) і два костюми. Зазвичай, коли Олі було погано, щоб її підтримати, брат вдягав оклюдер, а зараз це було необхідно задля підтримки рідкісної птахи.

     Отже, вистава почалась:

"Біла ворона по небу летіла.

Летіла, втомилась, на дерево сіла.

 – «Яка ж я потворна! Яка ж я гидка! –

Навколо всі чорні. – Живу як така?!

Біла ворона на гілці сиділа.

Сиділа, сиділа і геть полетіла.

- "Яка ж ти чудова! Яка ж ти прекрасна!-

Закаркали в слід їй:  Така ж сама пташка!"

      Пташки здивовано спостерігали за дійством і не помітили, як біла ворона сіла на гілці поряд з усіма. Вистава скінчилась, і пташки поволі почали подавати свої голоси, і біла ворона також. Її прийняли в пташиний колектив , а діти радісно сповістили батькам, що опіку над білою вороною та іншими птахами також потрібно оформити. Тато посміхаючись пішов до дирекції зоопарку заповнити всі необхідні для цього документи, а мама ніжно обняла своїх "пташенят" та поцілувала у чубчики.